Основи документознавства

1. Документознавство як наукова дисципліна

Проблеми документування діяльності організацій і керування документацією є настільки ж давніми, як і самі документи. На сьогодні питання різноманітні документознавства актуалізуються стрімким розвитком нових інформаційних технологій, прискореною інформатизацією суспільства.

Безперервне зростання обсягів документації в усьому світі, все більш широке застосування електронно-обчислювальної техніки при обробці інформації, використання непаперових носіїв та інші об'єктивні фактори приводять фахівців до висновку про необхідність пошуку нових можливостей оволодіння і керування документованою інформацією, а отже і про необхідність розвитку науки про документознавство.

Зараз спостерігається тенденція до поступового відновлення порушеного балансу і посиленню теоретичних досліджень в області документаційного забезпечення керування. Багато сучасних публікацій профільних журналів, збірників наукових конференцій спрямовані на вирішення актуальних проблем роботи з документами в сучасних умовах: захист документованої інформації, розвиток та вивчення термінології, історії діловодства, правове забезпечення документування діяльності управлінського апарату, вплив нових інформаційних технологій на організацію документообігу і документування, вирішення проблем документознавства, зокрема пов'язаних з електронними документами.

Темі документознавство присвячена велика кількість робіт, проте незважаючи на велику цінність, ці праці висвітлюють лише окремі аспекти керування документацією і можуть служити добротним дослідницьким матеріалом для наступної аналітико-синтетичної переробки.

Таким чином, сучасний стан документального середовища обумовлений не лише соціально-економічними перетвореннями, але й розвитком інформаційних технологій. Велике значення на сьогодні здобувають комп'ютерні технології і засоби, що забезпечують на базі діючого законодавства та інших правових норм оперативність фіксації, збору, обробки, пошуку і передачі інформації, надійність її збереження, вилучений доступ, надання інформації в потрібний час, на потрібному носії й у потрібній формі, з обліком психологічних і ергономічних вимог. Доступ, який відкрився, до світових інформаційних ресурсів, перехід на електронні документування, збереження і передачу документів, тобто перехід на принципово нові способи організації інформації і доступу до неї, ставлять перед документознавством, архівознавством, документалістикою та іншими науковими дисциплінами, що мають об'єкт дослідження документ, принципово нові наукові і прикладні проблеми. Їхнє вирішення вимагає осмислення багатого історичного досвіду еволюції документа як носія інформації, розвитку діловодства, зміни носіїв і технологій і формулювання відповідних залежностей.

Загальне документознавство або документологія - це наука, що вивчає історію, теорію документа, формує поняттєво-категоріальний апарат документознавства та розробляє методику роботи з документами.

Загальне документознавство є частиною документознавства. Воно існує поряд зі спеціальним, яке займається теорією, історією та методикою вивчення спеціальних видів документа.

Загальне документознавство виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої в установах документації для якості архівного фонду й одержало самостійне значення. Ще в 1914 р. Археолог-архівіст Ф.А. Ніневе відзначав, що пропозиції про проведення реформи діловодства були зустрінуті істориками позитивно, тому що вони "очікували для себе кращих часів - полегшена і прискорень у їхній кропітких і часто невдячних працях в архівах" [10].

Загальне документознавство представляється як певна метанаука щодо дисциплін, об'єктом (або одним з об'єктів) вивчення яких виступає документ. Поняття метанауки не є новим для документознавства. Зокрема, В.М.Автократов на початку 1970-х рр. показує наявність двох точок зору на зміст документознавства, перша з яких відповідала теорії і методиці документування управлінських процесів, а друга - вважала його як метанауку про способи фіксації реальної дійсності взагалі. Провідником останньої точки зору виступав К.Г.Мітяєв. Пізніше в публікації теж відзначається, що цей відомий вчений розглядав документознавство, як своєрідну метанауку, яка повинна розробляти загальні питання теорії документонакопичення і практику документування всіх сфер діяльності людини, узагальнювати результати досліджень документів в усіх гуманітарних і технічних науках [3, с. 45].

Ідея синтезуючої науки про документ є плідною і набула вже в наші часи нового змісту. Російський архівознавець Б.С.Ілізаров відзначає наявність ряду дисциплін, для яких документ є об'єктом дослідження: архівознавство, археографія, документознавство, інформатика, книгознавство, джерелознавство. Він зауважує, що в процесі міждисциплінарної інтеграції відбувається запозичення не стільки фактологічних, скільки методичних і методологічних знань. Галузь знань, що об'єднує ці дисципліни, він називає документологією, "тобто галуззю дослідження, в якій формується загальна теорія документа" [3, с. 45 - 46].

Отже, можна сказати, що документологія це і є загальне документознавство, яке розробляє питання теорії документа, вивчає закономірності генезису та еволюції документа, загальні для всіх наук проблеми функціонування документів, практики їхнього створення і роботи з ними.

Пріоритетним для документології є вивчення комплексу характеристик документа, зокрема, характеристик змісту, зовнішньої форми, функцій, властивостей документа як засобу комунікації, джерела інформації тощо.

Серед характеристик змісту привертають увагу дослідження знакових форм фіксації інформації, способів структурної побудови тексту, внутрішньої форми повідомлення, лексико-семантичних прийомів організації тексту документа. Такі розробки базуються не тільки на теоретичних результатах, отриманих в інших галузях знань, а й на досвіді практично підготовки різних видів документі. Тобто, це забезпечує зв'язки загального документознавства з усіма науками документально-комунікаційного циклу, а також з семіотикою, інформологією, мовознавством.

Багатоаспектними є й напрями вивчення характеристик зовнішньої форми документа, його зовнішніх ознак, зокрема, способів фіксації інформації, різних видів носіїв інформації, організації їхньої матеріальної конструкції. Основна увага тут, безперечно, концентрується на загальнодокументознавчих проблемах теорії електронного документа, встановлюються безпосередні зв'язки з інформатикою, зокрема з тим напрямом, у межах якого розробляються нові автоматизовані інформаційні технології.

Розкриття проблеми виконання документами основних соціальних функцій, а також ролі як елементів соціальної пам'яті, сприяє використанню в загальному документознавстві методів філософського, культурологічного та соціологічного аналізу. Концепція документа як юридичного акту ґрунтується на положеннях правознавства, а результати його дослідження як засобу комунікації власне є складовою загальної теорії комунікації. Дуалістична природа документа як джерела інформації на різних стадіях буття зумовлює необхідність його вивчення в контексті інформологічного підходу, з одного боку, та як об'єкта історичного джерелознавства - з іншого.

Історичні дослідження в загальному документознавстві мають свої особливі завдання, що в основному зосереджуються на концептуальних питаннях розвитку документа. У їхньому числі проблеми генезису документа, періодизації його еволюції в цілому та у розрізі різних характеристик (змісту, форми, функцій, типо-видової тощо), виявлення закономірностей в процесах трансформації цих характеристик і формування сукупностей документів та систем, визначення ролі документальних джерел інформації в історії засобів соціальної комунікації та інформації. В результаті маємо широкий діапазон зв'язків з історією писемності та історією культури взагалі.

Дослідження еволюції способів класифікування та типологізації (як в теоретичному, так і у прикладному аспектах) створює підґрунтя для розроблення загальних принципів типології документа на основі використання різних критеріїв поділу документів. Тут проявляються зв'язки документознавства із загальною теорією класифікації.

Значна частина теоретичних проблем загального документознавства пов'язується з практичними питаннями створення документів і користування ними. Але комплекс таких питань через свою специфічність знаходиться переважно в полі зору інших наук документально-комунікаційного циклу чи відповідних розділів спеціального документознавства. Наприклад, важливою є загально-документальна проблема забезпечення збереженості фондів документів, що у своїй основі має фізичні, хімічні і біологічні аспекти. Це забезпечує зв'язок загального документознавства з відповідними галузями природознавства.

Таким чином, документознавство - це наука, що вивчає історію, теорію документа, формує поняттєво-категоріальний апарат документознавства та розробляє методику роботи з документами. Загальне документознавство існує поряд зі спеціальним, яке займається теорією, історією та методикою вивчення спеціальних видів документа.

2. Історія розвитку документознавства як наукової дисципліни

З точки зору історії документознавства у XX ст. відбуваються три найважливіші події: по-перше, конституюється наукова дисципліна з назвою "документознавство"; по-друге, формується; інший напрям документознавства, базові концептуальні засади якого відмітні від попереднього; по-третє, усвідомлюється наявність наукових "дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу". Вони поділяються на дві групи. Дисципліни першої групи вивчають переважно динамічні документи, тобто документи, що виконують ту основну асоціальну функцію, заради якої були створені; другої - статичні; документи, тобто ті, що перестали виконувати цю функцію і досліджуються вже як історичні пам'ятки. Ядро другої групи дисциплін складають, так звані спеціальні історичні дисципліни та галузі історичної науки.

Саме в контексті розвитку цих двох груп наук слід розглядати формування обох напрямів документознавства.

Автономізація наукових дисциплін та наукових напрямів, процеси, диференціації в синкретичних галузях знань не зняли універсалізм у підходах до розуміння документа, а навпаки, в концептуальних розробках деяких наукових шкіл навіть розширили межі трактування його сутності. Йдеться про підхід французьких істориків Ш.-В.Ланглуа та Ш.Сеньобоса до історичних пам'яток ("слідів") як до єдиних критеріїв у процесі відтворення історичної картини, що відбилося в їхній відомій формулі - "історія пишеться за документами, якщо ж немає, то немає й історії". Крім рукописних історичних документів (манускриптів), вони підкреслювали наявність "новітніх" (друкованих) документів і так званих "речових" документів: творів архітектури, скульптури, живопису, всіляких речей (зброї, одягу, начиння, монет, медалей тощо). І хоча ця позиція була у подальшому критикована, зокрема, представниками школи "Анналів", між тим, на думку О.М.Медушевської, вона отримала певне продовження у ще більш широкому трактуванні фундаментального для історичної науки поняття "документ" Ш.Самараном (зробленого у вступній статті до колективної праці "Історія та її методи", виданій у Парижі 1961 р.), де воно фактично ідентифіковане з поняттям "джерело". У даній інтерпретації і справді, зазначає вона, формула "історія створюється за документами" зберігає своє значення [3, с. 23].

Між тим, здається, розуміння поняття "документ" як будь-якої історичної пам'ятки - це чи не найбільш екстремальне його трактування, хоча підсвідоме воно продовжує тяжіти над сучасними джерелознавцями у світлі їхнього інноваційного підходу до аналізу процесу "отримання соціальної інформації" з історичних джерел як продуктів певних епох з "особливим інформаційним полем". Такі думки співзвучні з обґрунтуванням сучасних концепцій так званої "соціальної інформатики", зокрема в роботах А.Д-Урсула, хоча і раніше спорідненість досліджень інформаційних процесів в історичному джерелознавстві та інформатиці відзначалася, наприклад, в монографії В.В.Фарсобіна.

В історичному джерелознавстві, до речі, також існують два близькі поняття - "документальні писемні джерела" та "документальні пам'ятки". І якщо перше є класифікаційним поняттям на противагу оповідним писемним джерелам, то друге являє собою об'єднання різних писемних джерел.

У XX ст. дипломатика в позиціях деяких вчених зберігає свої ознаки синкретичності в площині об'єкта дослідження, оскільки вона, на їхню думку, вивчає всю "документальну писемність". Такі думки висловлювали у 1920-30-х рр. і деякі радянські дослідники, вони поширені і сьогодні в ряді країн Заходу. Це ілюструє текст еталонних таблиць Універсальної десяткової класифікації (УДК), де дипломатика визначена як наука, що "критично вивчає внутрішні характеристики, стиль та форми документів" [3, с. 24].

Безперечно, багато чого залежить від того, який зміст мають у даному разі поняття "документ", "документальна писемність". Найпоширеніша версія об'єкта дипломатики - це документ у значенні "акт", "історичний акт". Але трактування поняття "акт" теж неоднозначне. Як правило, акти розуміють як юридично оформлені документи. В статті, опублікованій 1974 р., український вчений О.А.Купчинський відзначає, що в центрі уваги дипломатики як науки знаходяться зовнішні та внутрішні ознаки актів, причому до зовнішніх ознак він також включає знаряддя письма, письмо та інші графічні знаки документа, художнє оздоблення, засоби засвідчення, тобто ті характеристики, що складають об'єкт дослідження палеографії та сфрагістики.

С.М.Каштанов визначає об'єкт дипломатики як акти правового характеру, що утворюють такі три групи: публічно-правові, публічно-приватні та приватні, хоча і зауважує, що під час розширеного трактування об'єкта дипломатики сюди можна додати ще деякі групи документів, зокрема, справочинні, приватно-публічні й приватні листи. Вітчизняний дослідник В.Й.Горобець в оригінальній класифікації українських актів XVIII ст., крім приватної виокремлює клас офіційної службової документації, який складає урядово-адміністративна, процесуально-юридична та канцелярська документація [3, с. 24 - 25].

Певні асоціативні зв'язки між дипломатикою і документознавством складаються впродовж першої половини XX ст., коли саме починає поширюватись термін "документознавство" і яким позначається не наукова дисципліна, а певна абстрактна сукупність знань про документальні пам'ятки і засоби отримання цих знань. Так, у 1930-50-х рр. "документознавство" виступає як умовний синонім дипломатики, останню називають галуззю спеціального документознавства.

Іншою екстремальною точкою зору в історичній науці XX ст. щодо розуміння поняття "документ" є трактування його тільки як офіційного документа. Остання позиція стала вихідною для остаточного розмежування двох груп дисциплін, що вивчали "документи" та "книги" і сутність якого випливала не тільки із спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей цих об'єктів як засобів комунікації та джерел інформації: "документи" - це першоджерела знань; "книги" - засіб розповсюдження знань.

Значною мірою такі погляди були переважаючими в теорії справочинства - основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських) документів, і спорідненій з нею галузі історичної науки - архівознавстві. Саме у межах радянського архівознавства з теорії справочинства зароджується наукова дисципліна з назвою "документознавство" [3, с. 25].

У 1940-х рр. у Московському історико-архівному інституті і К.Г.Мітяєвим викладався навчальний курс "Теорія і практика архівної справи", розділом якого було "Загальне документознавство". Проблемну орієнтацію розділу він визначав як вивчення історії документальних матеріалів й норм, що відносяться до них, а у змісті подає історію справочинства і характеристику видів документації різних історичних періодів. У подальшому історичний аспект дослідження документів тут хоча і залишається, але він все більше поступається вивченню самої технології справочинства, яке, за словами цього дослідника, все більше стали розуміти як історично утворені системи документування та документаційного забезпечення окремих видів діяльності державних та громадських інститутів. Поступово вивчення документів та систем документування, розпочате в, архівознавчому аспекті, стало виокремлюватися в самостійну наукову дисципліну з назвою "документознавство". Тут документи стали вивчатися як об'єкти оперативної дії відповідно до їхньої основної соціальної функції, заради виконання якої були створені [3, с. 26].

Цей напрямок дослідження, сформований у межах радянського архівознавства, історично був пов'язаний з працями, присвяченими теорії справочинства. Чи не першою з них було "Коротке керівництво до ділової і державної словесності для чиновників, що вступають у службу" М.Л.Магницького (1778-1844). У ній з позицій, близьких до методів дипломатики, узагальнювалася справочинна практика першої третини XIX ст. і наводилася класифікація певних типів документації (законодавчої, військової, дипломатичної), а також їх аналіз. Значно вищій концептуальний рівень у цій галузі знань відбивають праці М.В.Варадінова, особливо перша частина ("Теоретичне діловодство") посібника "Діловодство. Керівництво до складання всіх пологів ділових паперів і актів за даними формам і зразкам", який вийшов у чотирьох частинах в Санкт-Петербурзі 1873 р. Автор виклав свою позицію щодо основних понять, які характеризують різні види документів ("акти", "прохання", "скарги" та ін.), здійснив їхнє класифікування, визначив структуру і мовну характеристику. Б.Г.Литвак відзначає, що теоретичне справочинство" у подальшому повинно було б еволюціонувати у дипломатику документації XIX ст., однак інтерес до справочинства все більше ставав чисто канцелярським або, у кращому разі, архівознавчим, а дипломатика як наукова дисципліна конституювалася на базі вивчення документації допетровської Русі [3, с. 26 - 27].

Найбільшим досягненням діяльності вчених та практиків 1920-х рр. вважається розробка ними правил організації архівної частини справочинства в державних, професійних та кооперативних установах і підприємствах РРФСР (1928р.) та проекту "Загальних правил документації і документообігу" (1931 р.), що передбачали впровадження єдиної організації справочинства для всіх установ.

Введення М.Г.Мітяєвим у програму курсу "Теорія і практика архівної справи" (1944 р.), що читався у Московському державному історико-архівному інституті. розділу "Загальне документознавство", а потім включення його у навчальний посібник. Пізніше він вважав, що стимулом розвитку документознавства стала розпочата з 1960 р. підготовка в МДІАІ організаторів державного справочинства, яким з 1963 р. читався курс "Загальне документознавство". Актуалізацію документознавства цей вчений пов'язував також з розробленням та реалізацією з 1965 р. Єдиної державної системи справочинства. Найбільше значення для формування документознавства як наукової дисципліни мала публікація у 1964 р. в "Питаннях архівознавства" його статті "Документознавство, його завдання і перспективи розвитку". К.Г.Мітяєв визначає тут документознавство як наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об'єктивної дійсності і створювані в результаті документування окремі документи, їхні комплекси та системи. 1966 р. в Москві було засновано Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи - провідну наукову установу в СРСР у галузі документознавства [3, с. 28].

1969 р. відбулося юридичне оформлення документознавства як наукової спеціальності. У 1980-х рр., воно входило до блоку спеціальностей "Інформація та інформаційні системи" разом з архівознавством та документалісти кою [3, с. 29].

Становлення документознавства в статусі спеціальної історичної дисципліни слід розглядати також у контексті продовження процесів утворення галузей знань, що вивчають документальні пам'ятки.

Зокрема, у XX ст. формуються такі дисципліни як історична картографія, філігранологія, кодикологія, епістолологія, маргіналістика, історичне кінофотофонознавство та ін. В останні півстоліття підхід до комплексу цих дисциплін, як допоміжних в історичному дослідженні, змінюється, і вони визначаються як спеціальні історичні. Ряд з них - історичне джерелознавство, архівознавство, археографія, документознавство - не тільки не вважаються допоміжними, а й, на думку фахівців, набувають статусу спеціальних галузей історичної науки.

Збільшення уваги до процесу еволюції сучасних видів документів зумовило застосування під час їхнього вивчення методів палеографії та дипломатики, що забезпечило формування таких напрямів як неографія і неодипломатика.

Особливість документознавства полягає у тому, що воно належить до двох циклів дисциплін: з одного боку - спеціальних історичних, а з іншого - документально-комунікаційних. Сучасне документознавство цілком закономірно пов'язують з інформаційно-документаційним забезпеченням управління та організацією інформаційного менеджменту в установі.

За кордоном наука під назвою "документознавство" існує (або існувала) тільки в деяких східноєвропейських країнах, що наслідували форми організації науки в СРСР (наприклад, в колишній соціалістичній Болгарії). Є певна галузь знань, яка в англо-американській практиці називається "records management", тобто "управління документами" чи "управління документацією" [3, с. 31].

Іноді ця проблематика розглядається як дослідницький рудимент "документаційної науки" чи інформатики (зокрема, у Франції, Іспанії, Бельгії та ін.). Поширення електронних комунікацій зумовило значну інтеграцію проблематики дисциплін, пов'язаних із створенням, зберіганням та використанням електронних документів. Причому поняття "документ" тут вже має досить широке трактування, яке безвідносне до змісту, реквізитів або наявності чи відсутності юридичної сиди. Таке "електронне документознавство" вже і справді може розглядатися як управління записами в електронній формі.

Формування іншого напряму або, краще сказати, концепції документознавства пов'язані з розвитком наук про інформацію (наук інформаційного циклу). Витоки цієї концепції - у процесах генезису науково-інформаційної діяльності.

1934 р. П.Отле опублікував відомий "Трактат про документацію", де сформулював концепцію універсального розуміння поняття "документ" та засади теорії документації. Оскільки поняття "документ" в трактуванні П.Отле охоплювало носії інформації, з якими переважно працюють в бібліотеках, архівах і музеях, то цю науку класифікували також як "книго-архіво-музеєзнавство". Розуміння документа тут майже збігається з його трактуванням Ш.В.Ланглуата Ш.Сеньобосом, висловленим ще наприкінці XIX ст., які також основними сховищами документів вважали архіви, бібліотеки та музеї [3, с. 32].

Документація декларувала свої завданім вивчення процесів класифікації та розповсюдження, а з середині 1940-х рр. - і створення документів в усіх сферах соціальної діяльності Ця наука набула досить широкого поширення. У 1950-х рр. результаті досліджень різних її напрямів публікувалися в часописах "American Documentation" (США), "Revue de la documentation" (як орган МФД в Нідерландах), "Documentation" (Німецька Демократична Республіка) та ін. На ниві цієї науки працювали такі відомі вчені як С.К.Бредфорд (до речі, він 1948 р. опублікував працю під назвою "Документація", де сформулював і обґрунтував відому закономірність розсіяння статей у періодичних виданнях), Ш.Р.Ранганатан, О.Франк, Б.С.Віккері.

Наприкінці 1950-х рр. у зв'язку із впровадженням засобів обчислювальної техніки і початком нової інформаційної кризи формується новий науковий напрям - документалістика, який пов'язує документацію з технічними засобами оброблення, зберігання та видачі інформації, що міститься в документах, та інформації про самі документи. Поступово головним об'єктом в документації стає не документ, а інформація. Дослідження автоматизації і інформаційних процесів стимулювало розвиток інформатики [3, с. 32 - 33].

Відомий польський дослідник Ян Мушковський у статті "Документація і документологія", яка опублікована 1946 р. у журналі "Zycie Nauki", у межах документаційної науки (документації) виокремлює її наукові основи - документологію, яка у подальшому трансформується у інформатологію [3, с. 33].

Поняття "документація" використовується тепер у деяких країнах Західної Європи як певна сукупність документальних джерел інформації незалежно від їхнього характеру і виду (друковані, рукописні, електронні).

Документалістика досить активно розвивалася в СРСР у 1960-х рр. Найвідоміший провідник ідей документалістика - Г.Г.Воробйов опублікував 1973 р. монографію "Документ; інформаційний аналіз", яка відіграла помітну роль й у розвитку документознавства. Однак у подальшому документалістика не набуває поширення; найбільше про неї згадують у працях з архівознавства, джерелознавства та іноді з документознавства. Хоча Г.Г.Воробйов і зараз декларує наявність документалістики, однак вона фактично як наукова дисципліна не існує. 1973 р. була опублікована також монографія К.І.Рудельсон, де в контексті проблем архівної класифікації документів-було розглянуто досягнення у вирішенні подібних питань у межах, документаційної науки та інформатики [3, с. 34].

Між тим формується і поняття певного циклу або циклів інформаційних та документаційних наук виокремивши при цьому науку інформатику. Так, Й.Кобліц об'єднує в дисципліну про інформацію і документацію бібліотекознавство, архівознавство, музеєзнавство, журналістику тощо. Р.С.Гіляревський розглядає ці галузі знань також в одному циклі наук. Поняття циклів наук закладено в деякі класифікації галузей знань за кордоном, наприклад, в систематизацію наук, прийняту Північно-Атлантичним союзом.

Головні напрями дослідження впродовж 1960-80-х рр. знаходились у межах вивчення документальних інформаційних потоків, комплексу питань, пов'язаних з первинними та вторинними документами, зокрема, такими, що стосувалися підвищення їхньої якості (наприклад, для удосконалення процесів підготовки) тощо [3, с. 35].

Споріднені з "науковою інформатикою" бібліографознавство, бібліотекознавство та певною мірою книгознавство, пов'язані з комп'ютеризацією бібліотечної, науково-інформаційної та книговидавничої діяльності, стали відчувати все більшу потребу узагальненого розуміння і вивчення головного об'єкта їхнього дослідження, який став позначатися терміном "документ". Наприкінці 1980 - початку 90-х рр. тут активізуються дискусії щодо співвідношення категорій "книга" і "документ", трактування термінів "неопублікований документ", взагалі поняття "документ", його функцій та властивостей, особливо в контексті бібліотечно-бібліографічної діяльності. Найбільш відомі праці у цьому напрямі Ю.М.Столярова, А.В.Соколова, Г.М.Швецової-Водки, Г.С.Меркулова [3, с. 35 - 36].

Саме в їхньому осередку формується нове розуміння дисципліни "документознавство". Спочатку як навчальної, що читається у Московському державному технічному університеті ім. М.Е.Баумана, Московському інституті культури, а згодом і в інших інститутах культури Росії та України. В Україні, зокрема, впроваджується нова навчальна спеціальність "Документознавство та інформаційна діяльність", у межах якої документознавство стає базовою пропедевтичною дисципліною. 1997 р. Харківський державний інститут культури випустив перший в Україні підручник з документознавства. У ньому було узагальнене напрацювання російських та українських дослідників у даному напрямі документознавства, а також висловлені оригінальні думки його автора -- Н.М.Кушнаренко щодо теоретичних основ дисципліни [3, с. 36].

Отже, порівнюючи два трактування документознавства, що існують сьогодні, слід констатувати, що нова концепція грунтується на більш широкому значенні поняття "документа", внаслідок чого відбиває більш загальні підходи до аналізу його характеристик (складових, властивостей, функцій, класифікаційних і типологічних критеріїв тощо) і власне може стати базою для формування засад загального документознавства. Це споріднює його з документаційною наукою (документацією) 1930-50-х рр. Інший напрям документознавства, провідниками якого є науковці ВНДІДАСу та МДІАІ, є спеціалізованим, оскільки зосереджує увагу переважно на аналізі проблем різних типів документації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Автократов В.Н., Банасюкевич В.Д., Сокова А.Н. Основные направления развития документоведения // Теоретические проблемы документоведения / ВНИИДАД. - М., 1975. - С.35-56

ДЕРЖСПОЖИВСТАНДАРТ України. Уніфікована система рганізаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів. ДСТУ 4163-2003. - http://www.iso.staratel.com

Кулешов С. Документознавство: Історія. Теоретичні основи. / УДНДІАСД. - К., 2000. - 162 с.

Кулешов С. Новий погляд на структуру документознавства // Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 10. - С. 24-27

Кулешов С. Студії з архівної справи та документознавства / УДНДІАСД. - К., 1997, т.2. - С.72

Кушнаренко Н.Н. Документоведение. - К., 2002. - 459 с.

Ларин М. Управление документацией: теория и практика // Делопроизводитель. - 2001. - №1. - http://www.directum.ru

Лихачёв М., Кузнецова Г. Документы и делопроизводство. - М., 1991. - 271с.

Слободяник М. Структура сучасного документа //Вісник Книжкової палати. 2003. - №4. - С.18-21

Сокова А.Н. Документоведение и его роль в исторической науке и управленческой деятельности // Документоведение. - 2004. - №4. - http://www.top-personal.ru

Соляник А. Документні потоки та масиви: навч. посібник. - Харків, 2000. - 112 с.

Тихонов В.И., Юшин И.Ф. Электронные архивы и электронный документооборот // Отечеств. архивы. - 1999. - № 2. - С. 19-20.

Шевцова-Водка Г. Типологія документа: навч. посібник. - К., 1998. - 80 с.

Янковая В. Оптимизация текстов управленческих документов (теоретический аспект): Автореф. дис. канд.ист.наук. 05.25.02 / ВНИИДАД. - М., 1987.