Пояснювальні заходи загальнонаукового дослідження

Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

— визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища;

— направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;

— забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

— допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

— забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

— створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розділах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребуе визначення методологічних основ кваліс1эікаційної роботи.

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності - має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

Коли доведення геометричної теореми у давнiх грекiв виявлялося настiльки очевидним та ясним, що полягало, для прикладу, у проведеннi всього лише однiєї (додаткової) лiнiї на геометричному кресленнi, то вони в таких випадках без якихось додаткових слiв про смисл доведення пiдписували креслення своїм знаменитим та добре вiдомим з iсторичних текстiв - "Дивись!".

I що можна було б заперечити людинi, яка б, скажiмо, у вiдповiдь на цю пропозицiю просто повернулася б до креслення спиною. Добре б, якби при цьому вона обмежилась ввічливим: "Вибачте, але я не розумiю". Гiрше, мабуть (щоправда, невiдомо - для неї самої чи геометрiї), коли б вона заявила з апломбом чи необґрунтованою погордiстю сучасного прагматика, мовляв: "Ви не маєте нiякої влади над моїми думками".

Звертаючись до поняття "науковий метод" слiд зробити декiлька загальних зауважень, якi безпосередньо, як декому здається, не стосуються проблем наукового пiзнання.

Розглядаючи метод у якостi певного загального поняття iнодi визначають його зв'язок з метою [Див.:1]. За мету людини можна визнати уявлення в свiдомостi певного об'єкту, що є предметом потреб, iнтересiв та цiнностей, на досягнення якого (як бажаного, корисного результату) спрямована дiяльнiсть суб'єкта - особистостi, соцiальної групи, iсторичної спiльностi.

Особливо гостро в iсторiї людства постала проблема спiввiдношення мети i методу, через ототожннення останнього з поняттям "засоби". Проблема виникла у зв'язку з вiдомою тезою єзуїтiв - "мета виправдовує засоби", а також з таким рiзновидом людської поведiнки, що дiстав назву макiавеллiзм - вiд iменi Н.Макiавеллi (1469-1527) iтал. полiтич. мислителя, громадського дiяча i письменника, який спираючись на тлумачення методу, як об'єктивної даності, що пiдвладна метi, доводив можливiсть у конкретних iсторичних умовах переступати через самообмежуючi закони моралi для досягнення великих i благородних цiлей. У свою чергу, iсторична практика засвiдчує, що рiзноманiтнi соцiальнi (перш за все полiтичнi) особи для досягнення власної мети не нехтували використанням будь-яких засобiв. Наприклад, Ф.Енгельс досить цинiчно в листi Г.Трiру вiд 18 грудня 1889р. писав: "...для мене як революцiонера придатний будь-який метод, що веде до мети, як найбiльш насильницький, так i той, що здається найбiльш мирним"[2.-с.260].

Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв цiлеспрямованої дiяльностi, на загальнофiлософському рiвнi, виявляє суперечливе нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi принципи, а не певна ”чиста” мета, є передумова будь-якого рiшення соцiального суб'єкта у виборi методу, наявних засобiв. У свою чергу, стосовно науки, ця обставинна виявляти себе через певний етос науки, а не трансцендентальну орiєнтованiсть суб'єкта на пiзнання саме для себе. Тому пiдвалина начала наукового мiркування, вирiшення проблеми використання певного наукового методу, також, не може бути вiдiрваною вiд етичного. Не даремно критика класичного iдеалу рацiональностi, в першу чергу, звертається до факту суперечностi мiж науково-пiзнавальною i етично-спрямованою дiяльнiстю. Часто нагадують висловлене М.Хайдеггером зауваження, що "фiзики шукали закони ядерного щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак, це саме те, що вони створили" [3.-с.147].

Проте, запропонувавши поставити поняття "метод" у вiдношення до етичного, одразу починаєш усвiдомлювати, що мова йде про "iдеал методу", а не буденну практику наукового дослiдження.

Використовуючи поняття "iдеал методу" треба враховувати, що той чи iнший метод не тiльки спроможнiй, але, як правило, навiть iсторично виникає та актуально використовується у виглядi певного "абсолютного методу" чи епiстемологiчного iдеалу. Взагалi, метод як обмежена i визначена (у людини усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до стало вiдтворюваних результатiв, реалiзується людиною через уявлення незмiнної iдеальної послiдовностi та результату дiяльностi. Тому мова, так чи iнакше, при розглядi методу йде про рацiональнiсть. У свою чергу, форма буття рацiонального методу поняття. Вiдома також пропозицiя А.Бергсона, що вимагає враховувати "iнтуїтивнi методи" несвiдомих дiй комах [Див.:4], якi вiдбуваються за межами свiдомостi та поняття, вона дозволяє метод сприймати як щось вище стосовно будь-якої моралi та "релiгiї".

Розглядаючи людину як розумну iстоту, яка має iнтенцiональну самовизначенiсть, треба врахувати, що мiнливiсть буття, розмаїття дiйсностi при використаннi конкретного поняття про певну послiдовнiсть дiй стає по вiдношенню до суб'єкта сферою подiленою на визначення окремих властивостей суб'єкта та дiйсностi. При одних дiях суб'єкта свiт виявляє себе як середовище iснування тiл, що мають розмiри, при iнших - вагу та т.п. Предмети ототожнюються, або вирізняються на пiдставi одержання одного або iншого результату певної послiдовностi дiй людини. Але тiльки уявлення про iсторiю, як певну моральну самовизначенiсть, дозволяє вiдкривати та приймати новi способи взаємодiї з тiлами, якi переконують людей, що два тiла ранiше вiднесених до одного роду слiд вiдрiзняти як якiсно рiзнi (кит - риба чи тварина).

Слiд також враховувати, що iснує ряд етичних проблем, якi стосуються науки тiльки як соцiального iнституту. Цi проблеми не мають безпосереднього вiдношення до внутрiшнiх проблем етосу науки. Однiєю з проблем внутрiшньої етики є, наприклад, критичне вiдношення вченого до самоцiнностi наукового дослiдження. Перш, нiж увiйти у систему наукових знань, отриманi науковцем новi факти, теоретичнi рiшення, мусять пройти певний "шлях" наукового самовизнання. В цьому процесi наукове товариство складає систему фахового соцiального сприйняття наукового повiдомлення. Проте оцiнка вiдкриття з боку наукової спiльноти може не спiвпадати з особистiсною самооцiнкою автора, що породжує конфлiктнi ситуацiї етичного порядку.

Тут самокритичнiсть можна визначити як здатнiсть до рефлексивного контролю думок з позицiй визнаних принципiв науковостi. Не маючи достатньої критичностi, вчений не здатний дати адекватну вiдповiднiй ситуацiї оцiнку отриманим результатам. Суб'єктивнi особливостi науковця (наприклад: надмiрна уява, довiра авторитетам вчителiв, особисте домагання i т.п.) складають тi фактори, якi можуть стати на завадi детальної самооцiнки.

Отже, самокритичнiсть можна розглядати не тiльки як нав'язану фiлософами звичку до рефлексування чи певнi персональнi здiбностi вченого, а як одну з моральних рис його характеру, що має загальнонаукове значення. Бо вмiння пiдпорядковувати власний темперамент i власнi iнтереси загальновизнанiй справi - пiзнання об'єктивних властивостей дiйсностi, складають необхiдну складову рису науковостi взагалi. За iнших означень мову слiд вести тiльки про "псевдонауку".

Одночасно зi здатнiстю до самокритики, етос науковця повинен допомагати протистояти "чужим" судженням i висновкам, не пiдкорюватися загальностi тiльки тому, що вона визнана товариством. При недодержаннi принциповостi у власному розумiннi сутi справи неможливо стати вченим - людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, суперечливiсть загального i одиничного (у формi етичного) складає визначальну рису науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє "Я" загальному та навпаки - ставати на позицiї загального супроти свого "Я".

Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове вiдкриття. Об'єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є неминучiсть "паралельних" вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно приорiтетностi в науцi пов'язанi зi специфiчним психологiчним настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю науки, де перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть - право на власне "наукове Я".

Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається безпосереднє виявлення протиставлення "наукового Я" i "наукового не-Я", де визнання товариством права особистостi на "наукове Я" є перетворення цього "Я" на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i необхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення - хто персонально буде представником картини об'єктивної необхiдностi, незалежного вiд особистостi "року", а хто буде слiдувати за ним.

Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд нагадати, що термiном "видатний вчений" сьогоднi дуже часто визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церковну, тобто посиланнями на зовнiшнiй показник - об'єктивну дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне "наукове Я". Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до зовнiшньо данного Бога.

Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме колективнiсть є визначальна риса "сучасної науки", а не змiни у формах наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб'єктом наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяльностi, який передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть справжнього "наукового Я" (замiнюючи його на символiчне), призводе до вiдокремленостi конкретної людини вiд етичностi, створює iлюзiю позаетичностi наукового знання.

2. Пояснювальні методи загальнонаукового дослідження

Використання поняття про певний метод в загально-унiверсальних формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє вичерпувати перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих на його засадах теорiй певного роду. Таким чином окремий iдеал методу стає основою генетичної загальностi знань про предмет пiзнання тiєї чи iншої науки. Формування системи знань, що об'єднує теорiї певного роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає дiйсну межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка вимагає вiд суб'єкта, також, знань iншого роду. Усвiдомлення обмеженостi, тобто вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже вiдомих методiв i стає пiдставою для їх критики, активiзацiї пошуку шляхiв подолання виявлених проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого методу, в якому iдеал методу виконує функцiю основоположної підстави.

Використання поняття "iдеал метода" дозволяє суб'єкту безпосередньо використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли дискурсивнiсть, каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) характеристиками мислення, судження, що заперечують або не помічають (через абстрагування) наявне розмаїття випадковостей. Отже, без набуття форми певного iдеалу методи стають на завадi створення системи знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних даних [Див.:6.-с.237-238]. Лише через форму iдеалу в "хаос" методiв проникає Логос систематизацiї, яка розкриває себе через методологiчнi саморефлексiї.

Наукова дiяльнiсть як рiзновид духовного освоєння дiйсностi, самореалiзацiя творчого духу має визначальну властивiсть створювати вiдношення до iдеального свiту як до об'єкту формування, перебудови. Тому функцiонально науку можна розглядати як дiяльнiсть людини, яка здатна створювати визначене волею суб'єкта обмеження наявного свiдомостi свiту iдеальних, чуттєво наочних, перевiрених практикою сутностей. Таке обмеження уможливлюється завдяки властивостi людини iнодi бути iнтелектуальною, саморефлексивною. У цьому наука принципово вiдрiзняється вiд релiгiї, мiфологiї, мистецтва, етики.

Потреба в усвідомленій методологiї виявляє себе також i через iншi причини. Наприклад, вiдома проблема iснування об'єкта пiзнання, як специфiчна проблема методологiї пiзнання природи, що виникла в iсторичному розвитку фiзики, об'єкти пiзнання якої (поперед усе у мiкрофiзицi та космологiї) емпiрично не данi безпосереднiм чином. Суть проблеми полягає у тому, що питання про iснування певного об'єкта ми не спроможнi остаточно вирiшити емпiричним, дослiдним шляхом. Так, питання щодо iснування кваркiв, протонiв, вiртуальних частинок, тахiонiв неможливо вирiшити у межах певних теорiй (квантової теорiї поля, теорiї сильних взаємодiй, релятивiстської астрофiзики та космогонiї) через їх спiвставлення з емпiрiєю. Однак, проблему iснування фiзичного об'єкта не можна вирiшити i засобами герменевтики. Як це подекуди пропонують [Див.:7]. Думаю, що стосовно вирiшення питання про фiзичне iснування тахiонiв, наприклад, герменевтичнi аргументи фiзиками прийматися не будуть. Тому такi проблеми вирiшують методологiчно, а не епiстемологiчно чи герменевтично.

Якщо враховувати, що "гносеологiчний образ" речi НIКОЛИ не може спiвпадати iз самим предметом, а методологiчнi засоби здатнi вказувати лише на вiдповiднiсть наших мiркувань попередньому досвiду, тодi неважко зрозумiти фундаментальну складнiсть означеної проблеми.

Суверенна здатнiсть людини самостiйно починати певний стан (свобода суб'єкта) уможливлює реальне буття методологiчного плюралiзму, а не хаосу методологiй. Поняття "методологiчний анархiзм", на нашу думку, невдале, бо воно змiстовно (iнакше це поняття не має сенсу) обмежується станом нецiлеспрямованого хаотичного використання методiв, що можливе лише у випадку "смертi розуму", розладу психiки людини. Саме метод, як виявлення безпосередньої суверенностi суб'єкта, спiввiдноситься з рiзноманiтнiстю знання у формi взаємозв'язку “єдине в рiзноманiтному”. Формування єдностi знань при наявностi розмаїття сенсiв i значень через метод вiдповiдає вiдомим вимогам iстини, як у множинi її у сферi iдеальнiй, так i у множинi емпiричних та практичних критерiїв. Досягнення тотожностi через метод в рiзноманiтностi методологiчно однорiдних теорiй, обґрунтованої встановленням множини сенсiв, значень, мiр визначення теоретичної та емпiричної iстин - шлях аподиктичного формування системи наукових знань.

Слiд нагадати, що в фiлософiї науки мова йде не тiльки про методологiї реконструкцiї процесiв наукового пiзнання, а й про методологiї свiдомої органiзацiї пiзнавальної дiяльностi, вiдповiдно до певного зразка. Оскiльки до класичних методологiй фiлософiї науки вже прийнято вiдносити методологiї iндуктивiзму, конвенцiоналiзму, фальсифiкацiонiзму та iсторизму [Див.:8.-с.3-26], постає завдання визначення iстотних характеристик вiдповiдних методiв, якi виконують конкретну системну функцiю.

Структурована в систему методологiя, на вiдмiну вiд несистематизованої збiрки методологiчних принципiв (постулатiв, концептiв), має самовизначення межi когнiтивних можливостей конкретних методiв наукового дослiдження, що набули взаємоузгодження у виглядi складових частин певного цiлого. Використання такої системи супроводжується застосуванням вiдрефлексованого поняттєвого iнструментарiю, що дозволяє уникати парадоксу нескiнченого регресу обґрунтування i доведення.

Поєднання методiв у взаємопов'язане цiле має ту особливiсть, що вимагає будувати методологiчну систему, яку неможливо доповнювати без суперечностей новими складовими, невивідними з неї. Визнаючи такi цiлiснi системи методiв за класичнi (завершенi) методологiї ми отримуємо iнструментарiй строгого вирiзнення структурно органiзованої "закритої" методологiї вiд "вiдкритої", з якою можуть бути пов'язанi надiї на новi науковi досягнення.

Наявнi в фiлософiї науки дослідження постiйно стикаються з проблемою рiзноманiтностi структур методологiчного знання. Видiв структур може бути багато (логiчна, епiстемологiчна, аналiтична, семантична, синтаксична...) тому проблема визначення та обґрунтування методологiчної структури для фiлософiї науки виявляє себе як обов'язкова складова її самообґрунтування.

Аналiз цiєї проблеми виявив, що ряд методологiй фiлософiї науки може бути реконструйованим через дослiдження конкретних методiв органiзацiї методологiї. Також, виявилося, що в фiлософiя науки iнодi пропонує ряд фундаментальних обґрунтувань можливої системи методологiчних принципiв, якi були органiзованi без використання базисного методу. Тому, керуючись наведеним слiд визнати потребу проведення демаркуючого дослiдження, у якому дотримуючись принципу домiнування концепту в якостi певного методу по вiдношенню до інших буде визначено вiдмiнностi в основоположеннях iснуючої множини методологiй, якi набули абстрактно-цiлiсної форми та стали нормативно-еталонними. Це, у свою чергу, вимагає проведення аналiзу гiпотези про позитивну роль абсолютизацiї абстрактної цiлiсностi, яка надає таким методологiям властивостi бути зручними та евристичними у конкретно-наукових дослiдженнях. Таке дослiдження може виявити обґрунтування положення, що визначаючи прийнятнiсть певної методологiї в залежностi вiд особливостей вирiшуваної наукової проблеми рiзнi методологiї, якi iнодi навiть взаємозаперечують одна одну, можуть свiдомо використовуватися як прийнятнi в межах певної науки. Щось на зразок "ансамблю методологiй".

Слiд зазначити, що мова йде про дослiдження, в яких увага, здебiльшого, має придiлятися природознавству i точним наукам, що пов'язано з iсторичним процесом усвiдомлення взаємозв'язку основоположень тiєї чи iншої методологiї саме у сферi даних наук. Таке обмеження запропонованої сфери дослiджень має розглядатися у якостi певного недолiку, оскiльки сьогоднi найбiльшого клопоту при визначеннi та вирiшеннi методологiчних проблем сучасного наукового пiзнання завдають гуманiтарнi науки. Також, за недолiк такого самообмеження дослiдження слiд розглядати вiдмову вiд аналiзу проблем пов'язаних з концепцiями "нелiнiйної динамiки основ науки", якi обґрунтовують фундаментальнiсть останнiх семантичних зрушень у новiтнiй фiзицi, космогонiї, математицi у зв'язку з використанням "мови нелiнiйних систем".

днак, не зважаючи на зазначенi недолiки визначення вказаного предмету фiлософської рефлексiї, вважаю за потрiбне звернути увагу на те, що запропонований напрямок аналізу дозволяє визначати основоположення рiзних методологiй та проводити їх спiвставлення. На пiдставi саме такого аналiзу уможливлюється наступне порiвняння рiзних методологiй, як рiзних.

2.2. Характеристика наукового пояснення

Розглянемо пояснювальну методологію - набір пояснювальних методів - загальнонаукового дослідження.

Філософська, або фундаментальна, методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вказівки для вивчення реального світу. Потім методологія виступала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.

Тривалий час проблеми методології не посідали належного місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. 3разком пізнання були принципи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпіризм протягом багатьох століть виступав вихідною позицією при розгляді всіх проблем.

Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх розвиткові методології, спробували розглянути закономірності в самому мисленні: сходження від конкретного до абстрактного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного.

Діалектична логіка пізнання стала універсальним інструментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, об'єктивність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, основою пізнання дійсності, а практика - критерієм істинності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і метод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфікою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.

Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філософська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальнюючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об'єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, детермінізму - об'єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об'єктів, що відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природничих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.

Філософські вчення, провідними ідеями яких е філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія наукової творчості, визначають загальний підхід до вивчення проблеми, спрямовані на вирішення стратегічних, а не тактичних завдань дослідження і пов'язані з ним опосередковано.

3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятіuного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлумачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою.

Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав обсягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути тотожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологічним. Трете: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, називають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятіuного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлумачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою.

Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав обсягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути тотожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологічним. Трете: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, називають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

Висновки