Ризики поширення соціально небезпечних хвороб

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ризики поширення соціально небезпечних хвороб

Вступ

До соціально небезпечних хвороб прийнято відносити насамперед хвороби, що мають інфекційне походження, такі як туберкульоз, ВІЛ / СНІД, гепатити В та С, ІПСШ (венеричні захворювання), а також алкогольна і наркотична залежності тощо. Ці хвороби, підсилюючи одна одну, руйнують імунну систему людини. Соціально небезпечні хвороби доволі численні, взаємопов'язані, характеризуються швидкістю і непередбачуваністю поширення, можливістю появи нових форм, мають величезний спектр негативних наслідків і передусім загрожують здоров'ю і життю пересічних людей [Семигіна, Вовкогон: 2010].

Довоєнна ситуація

Найпоширенішою інфекційною хворобою в Україні, яка посідає перше місце в структурі смертності людей від інфекційної патології, є туберкульоз. Так, починаючи з 1995 р. (коли кількість хворих перевищила один відсоток населення), у державі оголосили епідемію туберкульозу, яка невпинно прогресує і набуває загрозливих масштабів. Україна посідає друге місце в Європейському регіоні за рівнем захворюваності на туберкульоз і входить до п'ятірки країн світу з найвищим тягарем мультирезистентного туберкульозу [Концепція реформування механізму..., 2020]. Незважаючи на протитуберкульозні заходи, епідемічна ситуація із захворюваністю на туберкульоз залишається напруженою.

Водночас з 1994 р. швидко поширився вірус імунодефіциту людини (ВІЛ). Попри впровадження масштабних програм протидії, фінансованих переважно міжнародними донорами, впродовж останніх п'яти років спостерігається зростання й інфікування ВІЛ, і смертності від СНІДу. Епідемія ця стосується передовсім молоді, людей працездатного віку та їхніх дітей URL: https://phc.org.ua/kontrol-zakhvoryuvan/vilsnid/statistika-z-vilsnidu.

Окрім цього, існує проблема невизнаної державою епідемії гепатитів. За даними українського бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), носіями гепатитів є 6% дорослого населення. Натомість громадські організації називають цифру 9%. Водночас практики й теоретики доходять висновку, що понад 90% хворих не знають про свій діагноз, а отримати кваліфіковану медичну допомогу можуть не більш як 1% [Профілактика суспільно небезпечних..., 2010].

За оцінками експертів, в Україні вірусним гепатитом С інфіковані понад 2 млн осіб (близько 5%), на гепатит В хворі понад 600 тис. співвітчизників. Головна проблема полягає в тому, що багато людей навіть не здогадуються про свою хворобу. За офіційними даними Центру громадського здоров'я, з початку 2019-го в Україні зареєстровано понад 82 тис. людей із хронічним гепатитом С і більше 23 тис. - з гепатитом В. Однак, говорять медики, насправді з 100 хворих на вірусний гепатит С діагноз поставлений лише п'ятьом, а з 100 інфікованих гепатитом В - лише трьом [Ситник, 2019]. Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ) - національна проблема охорони здоров'я України. Проблему ІПСШ не можна відокремлювати від епідемії ВІЛ/СНІД в Україні, оскільки одним з основних шляхів передачі ВІЛ-інфекції є статевий. За даними МОЗ, в Україні щорічно реєструється близько 400 тис. нових випадків сифілісу, гонореї, хламідіозу, герпесу, сечостатевого мікоплазмозу, генітального кандидозу та трихомоніазу. Офіційна статистика відображає, за різними оцінками, від 30% до 40% реальної кількості випадків ІПСШ [Особливості лікування інфекцій, що передаються, 2009]. Це пов'язано зі збільшенням прихованих форм і тим, що окремі групи населення не отримують належної дерматовенерологічної допомоги.

Одним із важливих компонентів стратегії подолання соціально-небезпечних хвороб в Україні має бути налагоджена система послуг і соціальної підтримки, передусім для тих хворих, які отримують лікування в амбулаторних умовах, для груп, уразливих до цієї хвороби, для забезпечення умов, що стимулюють своєчасне звернення для діагностики захворювання, а також дотримання режимів лікування. Крім того, слід запровадити інтегрований підхід (надання комплексних медико-соціальних послуг на базі одного закладу, комплексне лікування ВІЛ, туберкульозу та наркоманії тощо).

Названим хворобам можна запобігти (про це свідчать дослідження українських і зарубіжних учених), однак втручання повинні орієнтуватися на зміну поведінки та ґрунтуватися на сучасних ідеях. Протидія соціально небезпечним хворобам, зокрема їх профілактика на індивідуальному та колективному рівнях, виходять за межі суто медичних втручань, йдеться про необхідність формування в державі комплексу соціально-економічних заходів щодо покращення умов та способу життя, навколишнього середовища, спрямованих на створення умов, що унеможливлюють появу нових випадків соціально небезпечних інфекційних хвороб, а також передбачають послаблення їх негативного впливу на громади та українське суспільство.

Соціальний аспект проблеми профілактики поширення соціально небезпечних хвороб у суспільстві полягає в необхідності формування спільними зусиллями держави і суспільства відповідних ефективних поведінкових стратегій населення, однією з головних складових яких є відповідальність соціального або індивідуального суб'єкта за дотримання правил безпечної поведінки та підтримання здорового способу життя заради суспільної та особистої безпеки.

Аналіз негативних наслідків для суспільного здоров'я соціальних хвороб уже давно перебуває у центрі уваги вітчизняних науковців. Зокрема, цьому напряму досліджень присвячені праці таких науковців, як Т. В. Семигіна [Семигіна, Вовкогон: 2010], яка розглядає питання поширення соціальних хвороб у взаємозв'язку з глобалізаційними тенденціями розвитку суспільства, Ю. І. Фещенко [Фещенко: 2005], який головну увагу приділяє медико-соціальним аспектам цього явища. Н. М. Левчук [Левчук: 2011] аналізує можливості протидії поширенню соціальних патологій в Україні та визначає основні напрями політики щодо запобігання асоціальним явищам і зменшення шкоди від них.

На думку І. Хожило [Хожило: 2006], з метою зменшення негативного впливу на здоров'я (життя) соціальних хвороб (наркоманія, ВІЛ/СНІД, туберкульоз, алкоголізм, стреси тощо) необхідно більше уваги приділяти соціальній поведінці населення. Актуальність його в аспекті самозбереження здоров'я розглядалась ще в праці [Дюркгейм: 1991], де наголошувалось, що здоровий спосіб життя виявляє функціональну залежність між силою соціальних зв'язків і інтенсивністю індивідуальної поведінки. Соціальна захворюваність пов'язана із стилем поведінки населення, адже і в нормальних, а тим більше в надзвичайних ситуаціях, індивіди перебувають під впливом психічних перевантажень. Саме стреси нині провокують більшість захворювань, у тому числі в сфері професійної діяльності: серцево-судинні, ендокринні, опорно-рухового характеру, алергічні, інфекційні (СНІД, туберкульоз, гепатити) та ведуть до адиктивної поведінки.

ризик соціальна небезпечна хвороба

Ризики в умовах війни

У загальному сенсі фактори ризику захворюваності на соціально небезпечні хвороби добре вивчені [Зибарева, 2013; Feshchenko, Melnyk, Mycolychyn, Matusevych: 2002; World Health Organisation: 2013]. Як правило, виділяють такі групи факторів: а) соціально-економічні (низький рівень добробуту та якості життя); б) біологічні (спадковість, перенесені захворювання); в) демографічні (вік, стать); г) поведінкові (спосіб життя, шкідливі звички, відсутність знань про здоровий спосіб життя та ознаки захворювань); д) екологічні (зміст небезпечних сполук у повітрі, водних джерелах, грунті, продуктах харчування та питній воді) та природно-кліматичні умови; ж) низький рівень доступності до якісної медичної допомоги. Поділ цих чинників на групи дуже умовний, оскільки людина піддається їх комплексному впливу. Так, захворюваність на туберкульоз залежить від соціально-економічних, демографічних і поведінкових факторів, наявності медичної допомоги. Крім того, одне таке захворювання може спричинити інше. Так, наприклад, алкоголізм і наркоманія є причиною хвороби, викликаної вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) [Михайлович, Тимошук: 2015]; хвороби, що характеризуються підвищеним кров'яним тиском - причиною цукрового діабету (і навпаки). Знання факторів ризику дає змогу розробляти профілактичні заходи та усунути хворобу на ранніх стадіях захворювання. Серед заходів профілактики соціально небезпечних хвороб особливе місце відводиться просвітницькій роботі серед населення, і передусім серед молоді.

Але, окрім усіх перелічених факторів, на сьогодні актуальним є такий зовнішній фактор, як воєнна агресія РФ проти України, що створює нові ризики поширення соціально небезпечних хвороб. Україна ще до війни мала один із найвищих показників захворюваності на туберкульоз та ВІЛ/СНІД у Східній Європі та Центральній Азії.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), в Україні до війни було близько 260 тис. осіб із ВІЛ. За кількістю ВІЛ-інфікованих Україна посідала 2-е місце після РФ серед країн Східної Європи та Центральної Азії. За даними ВООЗ, у 2020 р. в Україні налічувалося близько 32 тис. хворих на туберкульоз. Це один із найвищих показників серед країн Східної Європи та Центральної Азії. Україна досі перебуває у списку 30 країн світу з найвищим тягарем туберкульозу [Кошкина, Спектор, Сенцов, Богданов, 2019].

Вірусом гепатиту С (ВГС) у світі інфіковано понад 150 млн людей. В Україні ми досі не маємо вірогідної статистики - єдиною офіційною цифрою є 43,5 тис. зареєстрованих хворих на гепатит С, тоді як, за даними ВООЗ, в Україні до 8% населення живе з ВГС, це приблизно 3 млн людей. Специфікою гепатиту С є його здатність тривалий час мати перебіг у прихованій формі, а отже, людина, не маючи ніяких зовнішніх ознак хвороби, може бути інфікованою і передавати вірус іншим. Ризик інфікуватись гепатитом вдесятеро вищий, ніж ВІЛ, а діагностується він часто вже на стадії раку чи цирозу печінки [Заболеваемость ВИЧ и туберкулёзом может вырасти из-за войны в Украине, 2022)].

Через значну кількість поранених, ускладнення санітарних і соціально-економічних умов життя багатьох українців ризик стрімкого зростання епідемії вірусних гепатитів в Україні значно більшає. Скринінг на ВГС не передбачений для мобілізованих. Крім того, безпосередньо у районі проведення бойових дій майже відсутні засоби профілактики вірусних інфекцій. Згідно з офіційними даними в Україні кількість виявлених у квітні 2022 р., тобто через два місяці війни, випадків зараження ВІЛ-інфекцією зменшилася приблизно на 40%. Однак насправді ситуація з поширенням вірусу імунодефіциту не стає кращою. А менша кількість діагностованих хворих - лише наслідок відсутності доступу до медичної допомоги на тимчасово окупованих територіях [Гепатит С: війна на сході України прискорює епідемію: 2015].

Те саме стосується й інфекцій, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), які не можна відокремлювати від епідемії ВІЛ/СНІД в Україні, оскільки одним з основних шляхів передачі ВІЛ-інфекції є статевий. Основна причина поширеності венеричних хвороб - це випадкові статеві зв'язки, що зумовлені як соціальними причинами, так і причинами морально-етичного характеру. Значну роль у зараженні й поширеності венеричних хвороб мають алкоголізм і наркоманія. Велика міграція населення, війни, акселерація молоді, невиявлення джерел і статевих контактів - це також ті чинники, що спричиняють зростання ІПСШ [Туберкульоз, ВІЛ та холера?..., 2022].

Така ж ситуація з туберкульозом. Багато пацієнтів були вимушені покинути свої домівки та шукати не тільки притулку, а й лікування в інших більш безпечних регіонах, як усередині країни, так і за кордоном. Історично спалахи туберкульозу відбуваються в умовах воєнних конфліктів. Так було після Першої та Другої світових війн [Бернацький, Хара, Кащенко: 1996]. Так, імовірно, все відбуватиметься й після російсько- української війни. І чим довше вона триватиме, тим загрозливішим буде черговий спалах туберкульозу.

Війна та бойові дії створюють нові ризики для поширення соціально небезпечних хвороб. Отже, є декілька причин їх поширення під час війни. По-перше, багато українців втратили доступ до медичної допомоги, а профілактичні та лікувальні програми були припинені. «Понад 150 медичних закладів пошкоджено або зруйновано. Медичний персонал і пацієнти змушені втекти, деякі поранені або вбиті. Така ситуація особливо небезпечна для ВІЛ-інфікованих та хворих на туберкульоз, життя яких залежить від регулярного прийому ліків» [Кошкина, Спектор, Сенцов, Богданов, 2019]. Важкодоступними є тестування на хвороби, а також зростає ризик перебоїв в антиретровірусній терапії щодо випадків ВІЛ, переривання протитуберкульозної терапії.

Дорослі люди найчастіше заражаються гепатитом В статевим шляхом або через кров. Під час воєнних дій підвищується ризик опинитися поруч із людиною, що отримала поранення, має кровотечу та потребує допомоги. Якщо ця людина хвора на гепатит В, існує великий ризик зараження, якщо її кров потрапить на незахищену медичними рукавичками шкіру. Також вірус гепатиту В передається через переливання донорської крові.

Друга причина полягає в тому, що під час війни порушується логістика доставки вакцин і доступ до них. Наразі вкрай складно довезти вакцини в прифронтові зони, тому що є ризик ураження, мости й дороги зруйновані, а персонал у дефіциті й мобілізований для вирішення інших проблем. Через це значно ускладнюється профілактика вакцинокерованих інфекцій, туберкульозу, гепатиту В, Ковіду-19. Не можна забувати й про коронавірус, який нікуди не зник. На сьогодні в Україні далі фіксують важкі випадки захворювання на коронавірус і смерті від ускладнень. Таких випадків восени стає більше, і як буде далі, невизначено, ситуація може змінюватися.

Третя причина - це колосальна внутрішня і зовнішня міграція. Масштабні переміщення біженців, перебування у тісних приміщеннях і перебої з наданням медичної допомоги, зокрема, сприяють поширенню захворюваності на ВІЛ та туберкульоз [Гепатит С: війна на сході України прискорює епідемію, 2015]. У перші тижні війни на вокзалах, на пунктах перетину кордону України саме так все і відбувалося.

Четверта причина - це зміни в побуті. Насамперед йдеться про відсутність водопостачання, перебої чи неможливість підвезення питної води, через що люди вимушені вживати воду будь-яку. Це може призводити до поширення холери чи черевного тифу, а також гепатиту. Не варто забувати, що стрес і недоїдання ослаблюють імунітет людини. Складно сказати, наскільки, але під час стресових ситуацій сприйнятливість до інфекцій зростає. Згадаймо перші дні вторгнення, коли багато в кого з'явилися порушення сну та апетиту. Інші почали курити чи зловживати алкоголем.

ВІЛ, туберкульоз, гепатити, ІПСШ є не єдиними викликами для системи охорони здоров'я України. На тлі війни та літа актуальними залишалися гострі кишкові інфекції, хвороба Лайма, дифтерія та гепатит А, який пов'язаний насамперед з відсутністю доступу до чистої води [Гепатит С: війна на сході України прискорює епідемію, 2015]. Отже, під час війни порушується контроль за інфекціями, а також виникають сприятливі умови для поширення хвороб. Саме тому сьогодні збільшився ризик захворіти на соціально небезпечні хвороби, зокрема ВІЛ, ТБ, гепатити, ІПСШ, а також холеру, дифтерію, черевний тиф.

Медичні наслідки вторгнення виходять за межі України. На початок жовтня 4 млн біженців з України отримали статус біженців у європейських країнах, ще декілька мільйонів його очікують [Відповідь Альянсу громадського здоров'я..., 2022]. Наслідки поширення соціально небезпечних хвороб відчуватимуться у багатьох містах і регіонах Центральної Європи, де заходи щодо протидії туберкульозу, ВІЛ та (нещодавно) COVID-19 і без того є дуже слабкими [Казачкин,2022].

Прикордонні райони, сусідні країни, де знайшли тимчасовий притулок українці, мають передбачати це та вирішувати нові проблеми охорони здоров'я. Україна потрапила в тупикову ситуацію: міжнародне співробітництво та солідарність щодо Східноєвропейського регіону не були достатньо сильними протягом останніх двох років світової боротьби з пандемією. Необхідно забезпечити захист, функціональність, безпеку і доступність медичних систем та установ для всіх, хто потребує життєво важливих медичних послуг, а також забезпечити захист медичних працівників.

Підсумовуючи, зазначимо, що в Україні тривають епідемії ін'єкційної наркоманії, туберкульозу та ВІЛ / СНІДу, пов'язані між собою. Протидія цим соціально небезпечним хворобам має бути комплексною й спиратися на модерні ефективні підходи, а це передбачає певні світоглядні зміни щодо спрямованості суспільних програм і допомоги. Те саме стосується й гепатитів, ІПСШ та інших інфекцій. Проте умови і наслідки стають на заваді осучасненню профілактичної роботи. Інституційна відповідальність за протидію «соціальним» епідеміям традиційно покладається на Міністерство охорони здоров'я. Проте медики переважно мають справу з наслідками хвороб, але не займаються причинами розгортання епідемій, які лежать значною мірою у площині розв'язання соціальних, а не медичних проблем держави. МОЗ не має належних ресурсів і повноважень для розв'язання багатьох питань, які породжують епідемії. Долучення інших державних і недержавних структур до протидії негативним явищам у молодіжному середовищі - важливий чинник у стримуванні соціально небезпечних хвороб, за умови скоординованої та ефективної роботи. Відтак визначальним стає прийняття політичної відповідальності іншими урядовими структурами за проведення первинної, вторинної та третинної профілактики серед усього населення та цільових груп. Також однією з головних складових поведінкових стратегій населення в умовах поширення соціально небезпечних хвороб є відповідальність соціального або індивідуального суб'єкта за дотримання правил безпечної поведінки та підтримання здорового способу життя заради суспільної та особистої безпеки.

Джерела

Бернацький, П. Й. Хара, О. І., Кащенко, О. А. (1996). Організація правового забезпечення боротьби з венеричними хворобами. Тернопіль.

Відповідь Альянсу громадського здоров'я на виклики, які спричинила агресія РФ в Україні. (2022). 20.06.2022 Отримано з: https://aph. org.ua/uk/novyny/vidpovid-alyansu-gromadskogo-zdorov-ya-na- vikiki-yaki-sprichinila-agresiya-rf-v-ukrayini/.

Гепатит С: війна на сході України прискорює епідемію! (2015). 28.07.2015. Отримано з: https://www.prostir.ua/?news=hepatyt-s- vijna-na-shodi-ukrajiny-pryskoryuje-epidemiyu).

Дюркгейм, Э. (1991). О разделении общественного труда. Метод социологии. Москва: Наука.

Заболеваемость ВИЧ и туберкулёзом может вырасти из-за войны в Украине. (2022). 07 июня 2022. Отримано з: https://www.svoboda. org/a/zabolevaemostj-vich-i-tuberkulyozom-mozhet-vyrasti-iz-za- voyny-v-ukraine/31887037.html

Зибарева, О. В. (2013). Поширення соціальних хвороб як наслідок акультурації українського суспільства. Ефективна економіка, 9. Отримано з: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=2307

Казачкин, М. (2022). Мы не можем допустить, чтобы война в Украине помешала лечению ВИЧ, туберкулеза и COVID-19 в Восточной Европе. 09.03.2022. Отримано з: https://www.unaids.org/ru/resources / presscentre/featurestories/2022/march/20220309_michel-kazatchkine.

Кошкина, Е. А., Спектор, Ш. И., Сенцов, В. Г., Богданов, С. И. (2019). Медицинские, социальные и экономические последствия наркомании и алкоголизма. Москва: Литрес.

Концепція реформування механізму розробки та впровадження державної політики протидії захворюванню на туберкульоз та інші соціально небезпечні інфекційні хвороби на основі багатовідомчо- го та багатосекторального підходу до вирішення проблеми. (2020). Київ. Отримано з: https://www.prostir.ua/wp-content/uploads/2020 /11/%D0%9F%D0%A0%D0%9E%D0%95%D0%9A%D0%A2-2.pdf

Левчук, Н. М. (2011). Асоціальні явища в Україні у демографічному вимірі. Відпов. ред. д.е.н., проф. В. С. Стешенко. Київ: Ін-т демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України.

Михайлович, О. В., Тимошук, С. В. (2015). Соціальні хвороби, поширення та профілактика. Комунальне господарство міст, 120 (1). Отримано з: https://khg.kname.edu.ua/index.php/khg/artide/ download/ 4856/ 4814/9650.

Семигіна, Т. В., Вовкогон, О. Ю. (2010). Поширення соціально небезпечних хвороб та їх профілактика. В: Протидія соціально небезпечним хворобам: вивчення українського досвіду. Нац. ун-т «Києво- Могилянська академія», Школа охорони здоров'я, Центр досліджень здоров'я та соціальної політики. Київ: Унів. вид-во «Пульсари». С. 7-38. Отримано з: http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/ 960

Ситник, М. (2019). «Деловая столица» ласковый убийца. Хватит ли лекарств от гепатита на всех украинцев». Отримано з: https://www. dsnews.ua/society/laskovyy-ubiytsa-hvatit-li-lekarstv-ot-gepatita-na- vseh-08082019220000.

Туберкульоз, ВІЛ та холера? Як війна погіршує епідемічну ситуацію в Україні (2022). 14.06.2022. Отримано з: https://www.dw.com/ uk/tuberkuloz-vil-ta-kholera-yaki-ryzyky-nese-viina-dlia-zdorovia- ukraintsiv/ a-62092825.

Профілактика суспільно небезпечних хвороб: світоглядний вибір? (2010). Віче, №8. Отримано з: //http://veche.kiev.ua/journal/ 1962/

Особливості лікування інфекцій, що передаються статевим шляхом, у групах населення, уразливих стосовно зараження вірусом імунодефіциту людини (методичні рекомендації) (2009). Київ. Отримано з: https://phc.org.ua/sites/default/files/users/user90/ Metod_recom.pdf).

Фещенко, Ю. І. (2005). Туберкульоз в Україні як медико-соціальна і політична проблема. Журн. АМН України. Т. 11, № 1,17-23.

Хожило, І. (2006). Виклики соціально небезпечних хвороб як сфера державно-управлінської діяльності. Державне управління: теорія та практика. Електр. наук. фахове видання. Київ: НАДУ при Президентові України, Вип. 1 (3). Отримано з: http://academy.gov.ua/ej7ej3/txts/ GALUZEVE/12-XOJILO.pdf

Feshchenko, Yu., Melnyk, V., Mycolychyn, L., Matusevych, V. (2002). The factors of the tuberculosis beginning in adults in Ukraine. 12th ERS Annual Congress. Stockholm, 318.

World Health Organisation. (2013). Global Health Observatory Data Repository. Отримано з: http://apps.who.int/gho/data/view.main.

Размещено на Allbest.ru