Реформування системи медичного обслуговування у сільській місцевості (1947-1950-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реформування системи медичного обслуговування у сільській місцевості (1947-1950-ті рр.)

О.I. Гичка

З переліку подій історії України, котрі погребують глибокого, об'єктивного і комплексного дослідження та висвітлення, важливе місце займають наслідки для українського народу Великої Вітчизняної війни, зокрема питань, пов'язаних з особливостями функціонування медичних закладів у сільській місцевості. В останні роки опубліковано ряд праць, присвячених дослідженню цієї проблематики, авторства Г. Конопенка, А. Голяченка [1], І. Перехрест [2], Т. Терещенко [3]. Остання, наприклад, зосередила увагу на медичному обслуговуванні сільського населення впродовж 1943 - 1950 рр. Проте, запропонована тема залишається слабко дослідженою й передусім це стосується питання реформування системи надання медичної допомоги населенню в 1947 - 1950х рр. Тому метою статті є аналіз цієї реформи та її впливу на медичне обслуговування сільського населення.

За роки Великої Вітчизняної війни німецькі окупанти фактично знищили медичну і господарську базу охорони здоров'я УРСР. Багато лікарень та поліклінік були зруйновані. Загальний збиток, нанесений гітлерівцями охороні здоров'я УРСР, склав 2764 млн. крб. [2, 8]. Відтак, одним з першочергових завдань першого повоєнного періоду стало відновлення належного рівня забезпеченості населення медичним обслуговуванням. Особливо гостро це питання стояло на селі, адже і до війни цей рівень у сільській місцевості був значно нижчим, ніж в містах [4, 158]. Так, на 1940 р. в Україні налічувалося 152 тис. лікарняних ліжок, з яких у містах - 119 тис., а у селах лише 33,9 тис. Із загальної кількості лікарів, які працювали на 1940 р. в УРСР, 30,2 тис., у сільській місцевості працювали лише 4 тис. реформування медичний лікар сільський

Після війни ситуація стала ще гіршою - зменшилася кількість лікарняних ліжок, лікарів і середніх медичних працівників. Тому зрозуміло, що проблема відновлення роботи мережі медичних установ стала головним завданням Міністерства охорони здоров'я УРСР. Варто відзначити, що, незважаючи на відсутність коштів і спеціалістів, до завершення четвертої п'ятирічки рівень розвитку системи охорони здоров'я в Україні вийшов на довоєнний, а за деякими показниками навіть перевершив його [5, 10].

Паралельно з процесом відновлення мережі лікарських установ розпочався пошук нових форм медичного обслуговування. Це змусило радянське керівництво у сфері охорони здоров'я провести докорінну реформу щодо лікарняно-поліклінічної ланки. Значні успіхи в науковому розв'язанні багатьох проблем лікувальної медицини, досягнуті за минулі десятиріччя, забезпечували швидке піднесення діагностичної і лікувальної роботи у лікарнях. На жаль, це стосувалося насамперед стаціонарів. Тому рівень діагностичної і лікувальної роботи в поліклініках згодом відчутно відставав, внаслідок недостатньої кваліфікації їхніх працівників [1, 67]. Тому саме життя вказувало на необхідність проведення реформи, яка забезпечила б підтягування кваліфікації поліклінічного лікаря до рівня кваліфікації лікаря стаціонару і якісно б покращила лікувально-профілактичну роботу в поліклініці і на дільницях.

Постанова лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) від 1947 р. «Про заходи по підйому сільського господарства в повоєнний період» мала істотне значення для поліпшення справи охорони здоров'я. Одним із його рішень було покращення спеціалізованої медичної допомоги сільському населенню. В здійсненні цього значну роль мали також постанова “Про підготовку лікарів-фахівців для сільських районних лікарень» і наказ Міністерства охорони здоров'я СРСР від 15 вересня 1947 р. «Про структуру і нормативи лікувально-профілактичних установ в сільських районних центрах і типових штатах медичного персоналу сільських дільничних і районних лікарень» [6, 105]. Цими актами зумовлювалося об'єднання амбулаторних та поліклінічних установ, створення стрункої, раціональної системи надання спеціалізованої медичної допомоги сільському населенню, встановлено структуру медико-санітарної організації в районному центрі, основною ланкою якої була районна лікарня.

Кількість ліжок у сільських районних лікарнях була встановлена від 35 до 100, залежно від кількості населення в районі, причому 35-ліжкові районні лікарні розгорталися в районах з населенням від 10 до 20 тис. осіб; в районах з населенням від 21 до 35 тис. - 50-ліжкові, з населенням від 36 до 50 тис. - 75-ліжкові, а з населенням понад 50 тис. - 100-ліжкові [8, 76]. Хоча значним недоліком стало те, що через брак коштів у сільській місцевості розгорталися лікарні лише на 10 - 15 ліжок у різних приміщеннях, а не за рахунок нового будівництва, що негативно впливало на якість медичної допомоги.

Був чітко встановлений перелік спеціалізованих відділень з вказівкою числа ліжок в них: у всіх сільських районних лікарнях - терапевтичне, хірургічне, інфекційне та пологове відділення, а дитяче відділення лише в лікарнях районів з населенням понад 21 тис. Крім відділень в стаціонарі і кабінетів за основними спеціальностями, передбачалося розміщення в кожній районній лікарні рентгенівського та фізіотерапевтичного кабінетів, клініко-діагностичної та зубопротезної лабораторій. До складу районної лікарні включено протитуберкульозні та венерологічні диспансери й інші лікувально-профілактичні установи, які раніше існували окремо [8, 37]. До складу медико-санітарної організації в районному центрі входили також: аптека, санітарно-епідеміологічна та протималярійна станції, жіночо-дитяча консультація (в районах з населенням від 10 до 35 тис.). Якщо в районі було понад 50 тис. населення, то в його районному центрі організовувалася і станція швидкої допомоги [9, 110].

Наказом Міністерства охорони здоров'я СРСР від 15 вересня 1947 р. були встановлені й типові штати медичного персоналу (лікарів і середніх медичних працівників) для всіх сільських лікарень з амбулаторіями (поліклініками) при них. При цьому, у сільських лікарнях (15 - 25 ліжок) передбачалися з окремих спеціальностей лише пологові й інфекційні ліжка, а ліжка з терапії й хірургії включалися до так званих загальних ліжок (тобто, за всіма спеціальностями), і лише в лікарнях, що мали більше 25 ліжок, вони виділялися окремо, а з 35-ліжкової лікарні виділялися ще й дитячі ліжка, а також створювалися окремі хірургічне й терапевтичне відділення [6, 118]. Крім цього, було встановлено, що завідуючі терапевтичними і хірургічними відділеннями стаціонару одночасно були завідуючими відповідними кабінетами амбулаторії, що сприяло збереженню тяглості в лікарському нагляді за хворими (в містах це з'явилося пізніше). Крім того, завідуючий дитячою консультацією був одночасно і районним педіатром, який керував всією лікувально-профілактичною допомогою дітям в районі. Навіть найменші сільські лікарні (до 15 ліжок) повинні були мати терапевта-інфекціоніста, зубного лікаря, 0,5 посади лікаря-гінеколога. В штат медичного персоналу для ведення профілактичної роботи включалися патронажна сестра, дезінфектор і вакцинатор [10, 243].

Значну роль у забезпеченні спеціалізації медиків відіграла розгалужена система удосконалення лікарів. У той же час об ' єднання лікарень з поліклініками і амбулаторіями в багатьох випадках було проведено формально, без урахування наявності приміщень і кількості лікарів-спеціалістів. При цьому, не було досягнуто основної мети - покращення якості медичної допомоги хворим. Більше того чимало сільських дільничних лікарень і самостійних дільничних амбулаторій взагалі не мали лікарів. Так, на 1950 р. зафіксовано 2б дільничних лікарень та 129 дільничних амбулаторій, в яких не було жодного лікаря. Така ситуація збереглась і в наступній п'ятирічці - на 1955 р. лікарів не було в 116 дільничних лікарнях і в 52 дільничних амбулаторіях [11, 86].

Таким чином, реформа мережі медичного обслуговування населення країни, внаслідок якої в СРСР утвердилася трирівнева система організації охорони здоров'я, що включала дільничні, районні, міські й обласні лікарні, призвела до зростання кількості дільничних лікарень, що стали ключовою ланкою в медичному обслуговуванні сільського населення. Відчутно зріс і рівень кваліфікації лікарів, а сільська місцевість стала більш забезпеченою спеціалізованими медичними кадрами. Незважаючи на доволі формальний підхід під час реалізації, передбачених реформою заходів, зокрема об'єднання лікарень і поліклінік, подальше вдосконалення і підвищення кваліфікації медичних кадрів, необхідно визнати її позитивний вплив на систему охорони здоров'я у сільській місцевості.

Література

1. Конопенко Г., Голяченко А. Історія медицини та фармації. - Тернопіль, 2002.

2. Перехрест І. В. Медико-санітарні наслідки Великої Вітчизняної війни для населення України та їх ліквідація у період відбудови (1943-1950роках): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - Донецьк, 2007.

3. Терещенко Т. В. Соціально-побутова сфера села центральних областей України в період відбудови (1943-1950 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - Черкаси, 2007.

4. Гофрин Д.В. Очерки истории развития сельского здравоохранения СССР (1917-1959 гг.). - М., 1961.

5. Васютинский Н.А., Стаханович В.А. Сеть и кадры медицинских учреждений Украинсой ССР в пятой пятилетке. - К., 1957.

6. Смирнов Е.И. Медицина и организация здравоохранения (1947-1953 гг.). - М., 1989.

7. Виноградов Н.А. Здравоохранение в СССР (1917-1957гг.). М., 1957.

8. Виноградов Н.А. Здравоохранение в послевоенный период. М., 1955.

9. Константинов Г.Ф., Бычков И.Я. Фельдшерскоакушерский пункт на селе. -- М., 1954.

10. Центральний державний архів громадських організацій України. -- Ф. 1. -- Оп. 23. -- Спр. 5739.

11. Здравоохранение в УССР: Статистический справочник. К., 1954.

Размещено на Allbest.ru