Кровотечі: визначення, основні ознаки кровотеч

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кровотечі: визначення, основні ознаки кровотеч

Кровотеча -- це витікання крові із кровоносних судин при порушенні їхньої цілісності.

Класифікація

Причиною кровотечі може бути ушкодження судин внаслідок травмування (укол, поріз, удар). Розрізняють кровотечі зовнішні й внутрішні (кров виливається із внутрішніх органів в оточуючі їх тканини чи порожнини). Інтенсивність кровотечі залежить від кількості ушкоджених судин, їх калібру, виду ушкодженої судини (артерія, вена, капіляр), рівня артеріального тиску, стану системи, що згортає кров.

Артеріальна кровотеча

При даному виді кровотеч кров яскраво-червоного кольору, викидається з рани сильним пульсуючим струменем. Ця кровотеча найнебезпечніша і дуже інтенсивна. В такій ситуації зупинити кров можна тільки способом накладання джгута вище місця поранення. Варто не забувати про те, що під джгут необхідно підставити шматок м`якої тканини, щоб попередити пошкодження шкірного покриву та обов`язково занотувати аркуш з точно вказаним часом (год. хв.). Влітку (при високій температурі повітря) час тримання джгуту у нерухомому положенні може досягати 1,5 - 2 год. Після закінчення можливого часу джгут необхідно поступово відпустити і через 5 хв. за необхідності накласти знову на повторний час (якщо кровотеча відновлюється). Взимку (при низьких температурах повітря) максимальна тривалість накладання джгуту може сягати до 1 год. Звільнення від джгуту проводимо таким же чином, як і у першому випадку.

Венозна кровотеча

При даному виді кровотеч кров, темно-вишневого кольору, витікає менш інтенсивно, рідко носить загрозливий характер. Однак потрібно пам'ятати, що при пораненні вен шиї і грудної клітки є небезпека виникнення в судинах негативного тиску під час глибокого вдиху. Пухирці повітря, проникаючи з потоком крові в серце, можуть викликати повітряну емболію -- закупорку серця і кровоносних судин та стати причиною смерті. В даній ситуації припинити кровотечу можна способом накладання джгута нижче місця поранення. Методика накладання джгута така ж сама, як і при його накладанні у випадку артеріальної кровотечі.

Капілярна кровотеча

Даний тип кровотеч спостерігається при неглибоких порізах шкіри, садинах. Завдяки зсіданню крові капілярна кровотеча припиняється самостійно. Варто лише використати певні антисептичні засоби чи засоби з вмістом спирту для дезінфекції ушкодженої ділянки покриву.

Паренхіматозна кровотеча

Паренхіматозна кровотеча виникає в разі пошкодження печінки, нирок, селезінки і завжди небезпечна для життя. Самостійної зупинки кровотечі майже ніколи не відбувається. У деяких випадках кровотеча може стати небезпечною не через кількість крові, яка витікає з ушкодженої судини, а внаслідок того, що кров викликає стискування життєво важливих органів. Так, скупчення крові в ендокарді може привести до стискування серця (тампонаді) та його зупинці, а скупчення крові в порожнині черепа приведе до стиснення мозку й смерті. При крововиливах у міжтканинні простори утворюються гематоми. Кровотечі небезпечні тим, що зі зменшенням кількості циркулюючої крові погіршується діяльність серця, що в свою чергу, знижує постачання киснем життєво важливі органи (мозок, нирки, печінку). Це прискорює розвиток термінальних станів.

Перша допомога

В умовах подання першої допомоги можлива тільки тимчасова або попередня зупинка кровотечі на період, необхідний для доставки потерпілого до лікувального закладу. Найшвидший та доступний спосіб тимчасової зупинки артеріальної кровотечі -- пальцеве притискування артерії до кістки вище (потоку крові) місця поранення.

1. Скронева артерія. Її притискують одним пальцем до скроневої кістки спереду вушної раковини на 1-1,5 см від неї при кровоточивих ранах голови.

2. Нижньощелепну артерію притискують одним пальцем до кута нижньої щелепи при кровоточивих ранах на обличчі.

3. Сонна артерія. Цю артерію притискують нижче (ближче до серця) її поранення до шийних хребців. Потім накладають стискальну пов'язку, під яку на пошкоджену артерію підкладають щільний валик з бинта, стерильних серветок або вати.

4. Підключична артерія. Її притискують до першого ребра в ямці над ключицею, коли кровоточива рана розташована високо на плечі, в області плечового суглобу або в пахвинній впадині.

5. Пахвинна артерія. Її притискують до голівки плечової кістки, при рані в області середньої або нижньої третини плеча, для цього, опираючись одним пальцем на верхню поверхню плечового суглоба, іншими пальцями здавлюють артерію.

6. Плечову артерію притискують до плечової кістки з внутрішньої сторони плеча збоку від двоголового м'яза, якщо рана розташована в нижній третині плеча або на передпліччі.

7. Променеву артерію притискують до підлягаючої кістки в області зап'ястка великого пальця при пошкодженні артерії кисті.

8. Стегнову артерію притискують в паховій ділянці до лобкової кістки таза шляхом натиснення кулаком.

9. Підколінну артерію притискують в області підколінної ямки при рані гомілки або стопи, для чого великі пальці кладуть на передню поверхню колінного суглоба, а іншими притискують артерію до кістки.

10. Артерії тилу стопи можна притиснути до підлягаючих кісток стопи, а потім накласти стискальну пов'язку. За сильних кровотеч накласти джгут на ділянку гомілки.

Притискування артерій пальцем вимагає значних зусиль. Навіть фізично сильна і добре підготована людина може здійснювати його не більше 15 -- 20 хвилин. Тому, зробивши пальцеве притискування судини, негайно накладіть джгут, закрутку або стерильну пов'язку. Імпровізованим джгутом може слугувати зкручена хустка або ремінь. Ніколи не використовуйте як закрутку ліску, капронову нитку, тонкий дріт. Ними можна перерізати м'які тканини. Щоб через кілька днів на місці травми не утворилася інфікована рана, потрібно правильно обробити її в момент ушкодження. Рану можна промивати тільки 3% розчином перекису водню. Шкіру навколо рани можна протерти спиртом, горілкою, самогоном, йодом, кип'яченою водою з милом, не допускаючи влучення рідини в рану, тому що, потрапивши в рану, дія йоду або спирту викличе загибель живих клітин та ускладнити загоєння. Перед накладанням пов'язки не кладіть на рану вату, тому що ватяні волокна присохнуть до поверхні рани і потім видалити їх буде дуже складно. Перед обробкою рани треба вимити руки з милом і протерти їх спиртом.

Правила бинтування (вимоги до того, хто бинтує та до того, кому накладають пов'язку)

1. Пов'язку накладають з стерильного матеріалу чистими, добре вимитими з милом руками, шкіру навколо рани або вогнища захворювання (гнійника та ін.) обробляють антисептиком (спирт, йод, перекис водню тощо).

2. Потерпілий, при накладенні пов'язки повинен лежати чи сидіти у зручній для нього позі, а рятувальник розташовується поруч так, щоб бачити обличчя хворого (слідкувати - чи не заподіює він біль) і всю перев'язувальну поверхню.

3. Ногу бинтують в випрямленому положенні, а руку - зігнутою або напівзігнутою в лікті і злегка відведеній від тулуба.

4. Вільний кінець бинта беруть в ліву руку, а скачану його частину в праву. Розкочують бинт навколо кінцівки, тулуба або голови в напрямку зліва направо (по ходу годинникової стрілки), прихопивши першими двома оборотами (турами) кінець бинта і притримуючи кожен тур вільною лівою рукою. Починаючи бинтування з більш тонкої частини тіла, поступово просуваються до більш товстої (на кінцівках звичайно від кисті або стопи до тулуба). Перші 2 туру бинта повинні повністю покрити один одного, щоб добре закріпити кінець бинта, а кожен наступний оберт частково повинен прикривати попередній, закріплюючи його. Якщо бинт лягає на тіло нерівно, то необхідно його «перекинути» (перевернути). Останні 2 тури бинта, як і два перших, накладаються один на одного, потім бинт розрізають уздовж, зав'язують вузлом обидва кінці (не слід бинт розривати, так як один з кінців може обірватися). Сильний натяг бинта може викликати біль.

5. Для перев'язки звичайно використовують упакований стерильний бинт. Зручно користуватися для перев'язки індивідуальним перев'язочним пакетом, який містить і стерильну ватно-марлеву подушечку, і бинт для її закріплення.

6. Пов'язка повинна повністю закривати пошкоджену ділянку тіла (рану, виразку і т. п.), щоб запобігти потраплянню мікробів, захистити від подальшої травматизації, забезпечити дію нанесених на неї лікарських препаратів.

7. Пов'язка не повинна здавлювати тканини, викликати їх сильне натягнення, а отже, посилювати біль, ускладнювати дихання і кровообіг.

8. Техніка накладення пов'язки на будь-яку ділянку тіла повинна забезпечувати можливість вільно рухатися, не викликати незручностей. не завдавати потерпілому (хворому) зайвого болю.

9. Правильно накладена пов'язка повинна виглядати акуратно, естетично, по можливості не спотворювати контури кінцівки, голови або тулуба.

При дотриманні перерахованих правил пов'язка попередить вторинне інфікування рани, буде постійно сприяти відсмоктуванню рідин, що виділяються з рани, наприклад гною, забезпечить зупинку невеликої кровотечі (капілярної або венозної), в ряді випадків буде служити для тимчасового знерухомлення (іммобілізації), що зменшить біль в ушкодженому місці, запобіжить розвитку значного набряку тканин, і т. п.

Поняття про групи крові та резус-фактор

Грумпа кромві -- це класифікація крові за наявністю або відсутністю певних успадковуваних антигенів на поверхні еритроцитів. Такими антигенами можуть бути білки, вуглеводи, глікопротеїни або гліколіпіди, в залежності від системи груп крові. У людини відомо близько тридцяти систем груп крові, серед яких найважливішими є система AB0 та система Rh. У разі переливання крові тільки несумісність за цими двома системами може становити серйозну загрозу для здоров'я.

За системою AB0 є два основні білки еритроцитів (гемаглютиногени), позначаються літерами А і В (латинський алфавіт), та два додаткові білки плазми (гемаглютиніни)- Альфа та Бета (грецький алфавіт). Відсутність гемаглютиногенів позначають цифрою "0". За їхньою наявністю чи відсутністю визначають чотири групи крові:

· без аглютиногенів та з обома аглютинінами -- (0) відома також як І

· тільки з аглютиногенами А та з аглютиніном бета -- (А) відома також як ІІ

· тільки з аглютиногенами В та з аглютиніном альфа -- (В) відома також як ІІІ

· з обома аглютиногенами та без аглютинінів -- (АВ) відома також як IV

Три групи крові було відкрито Ландштайнером та Янським в 1900 році, а за два роки була відкрита й четверта (1901--1907 рр.). Саме Ландштайнер ввів позначення 0, А, В (AB0). Звична жителям колишнього СРСР номенклатура за номерами (І-IV) -- це позначення груп крові за Янським. Цей чеський вчений відкрив їх незалежно від Ландштайнера (згідно з історичними джерелами, наукова стаття Янського про визначення трьох типів крові у людини була опублікована на 4 місяці раніше за подібну статтю Ландштайнера).

Кожна з цих груп може містити або не містити ще один білок еритроцитів -- резус-фактор(Rh).

Вірне визначення групи крові та резус-фактора життєво важливе для людини при переливанні крові(гемотрансфузії), тому що несумісність крові донора і реципієнта за групою чи резус-фактором може призвести до аглютинації, гемолізу еритроцитів і/чи згортання крові з можливістю смерті пацієнта -- гемотрансфузійний шок.

Також, вірне визначення резус-фактора у батьків майбутньої дитини, дозволяє попередити виникнення резус-конфлікту та загибель плоду

Резус-фактор - це речовина (білок), яка лежить на поверхні еритроцитів, червоних кров'яних тілець. Близько 85% людей мають цей самий резус-фактор і, відповідно, є резус-позитивними. Інші ж 15%, які його не мають, є резус-негативними. Зазвичай негативний резус-фактор ніяких неприємностей його хазяїну не приносить.

Індивідуально, в залежності від людини, на поверхні червоних кров'яних тілець може бути чи не бути "резус-фактор". Цей термін відноситься тільки до більш імуногенного антигену D резус-фактора системи групи крові або до негативного резус-фактору системи групи крові. Як правило, статус позначають суфіксом Rh+ для позитивного резус-фактора (який має антиген D) або негативний резус-фактор (Rh-, що не має антигену D) після позначення групи крові по системі ABO. Тим не менше, інші антигени цієї системи групи крові також є клінічно значимими.

Методика проведення штучної вентиляції легень методом «рот в рот» та «рот в ніс»

кровотеча артеріальний кров вентиляція

Штучну вентиляцію легень (ШВЛ) на місці пригоди можна здійснити такими засобами: "Із рота в рот" та "Із рота в ніс"

Проведення штучного дихання методом "Із рота в рот"

Найбільш ефективним методом штучного дихання в екстремальних ситуаціях є вдихання повітря постраждалому через ніс або рот. Це можна зробити, використовуючи повітря, яке ми видихаємо із власних легень. У ньому міститься достатня кількість кисню і воно повністю здатне підтримати життя потерпілого.

Проведення штучного дихання методом "З рота в рот":

* покласти потерпілого на рівну тверду поверхню обличчям угору;

* покласти під лопатки валик (згорнуте пальто, плащ, піджак і т. ін.);

* стати на коліно біля голови потерпілого;

* перевірити пальцями, чи не має в дихальних шляхах і ротовій порожнині сторонніх тіл (піску, землі, згустків крові, блювотних мас і т.ін.);

* вилучити сторонні тіла з ротової порожнини, зняти зйомні протези;

* розстібнути комірець потерпілого й одежу, яка стискає грудну клітку;

* максимально закинути назад голову потерпілого, а нижню щелепу висунути уперед. При відведенні голови назад у більшості потерпілих, які знаходяться в непритомному стані, корінь язика відходить від задньої стінки глотки і звільняє вхід у глотку і трахею. Щоб закинути голову назад, той, хто надає допомогу, одну руку підкладає під задню поверхню шиї, другою натискає на чоло. При цьому відкривається рот потерпілого. Якщо проведена маніпуляція не сприяє повному відновленню прохідності дихальних шляхів (видихуване повітря не проходить у легені і грудна клітина не піднімається), необхідно висунути нижню щелепу уперед. Для цього треба стати біля голови потерпілого, чотирма пальцями обох рук захопити кути нижньої щелепи і, спираючись великими пальцями в скроневі кістки, висунути нижню щелепу так, щоб зуби нижньої щелепи опинились попереду верхніх. При відведенні голови і висуванні нижньої щелепи, зазвичай западання язика не відбувається й утворюються сприятливі умови для розкриття дихальних шляхів. При спазмі щелепи буває дуже важко очистити ротову порожнину і провести штучне дихання. У такому випадку для розкриття рота вказівні пальці вводять за обидві щоки і, просуваючи кінці пальців за кореневі зуби, поступальними рухами намагаються пройти між шелепами і розсунути їх. В ослаблених хворих (потерпілих) рот розкривають шляхом натискання пальцями на підборіддя;

* двома пальцями, які знаходяться на чолі потерпілого, затиснути його ніздрі;

* зробити глибокий вдих;

* щільно притиснути свій рот до рота потерпілого і зробити видих в його легені (при цьому грудна клітина повинна припіднятись). Проходить "вдих". У немовлят і маленьких дітей одночасно охоплюють губами рот і ніс;

* видих відбувається пасивно, за рахунок еластичних сил грудної клітини (розслаблення м'язів грудної клітини, діафрагми). При цьому трохи відкривається рот і ніс потерпілого. За цей час людина, яка надає допомогу, робить повторно глибокий вдих і повторює маніпуляцію в тій самій послідовності. Частота дихання має бути не менш 20 у хвилину, у маленьких дітей - 30 у хвилину, у немовлят - 35 у хвилину. Вдування слід проводити швидко і різко (у дітей менш різко), щоб продовжуваність вдиху була у два рази менша видиху. Необхідно слідкувати щоб видихуване повітря не призвело до перерозтяжіння шлунку. У цьому випадку з'являється небезпека виділення харчових мас із шлунку і попадання їх у бронхи. Зрозуміло, що дихання "із рота в рот" створює значні гігієнічні незручності. Уникнути цього можна, використовуючи марлеву серветку, носову хустинку і т. ін. Штучне дихання проводиться до відновлення самостійного дихання або ж появи ознак біологічної смерті.

Методика проведення штучного дихання "із рота в ніс"

Необхідність використання цього методу штучного дихання виникає в тих випадках, коли щелепи потерпілого міцно стиснені і розтулити їх важко, а потрібного розширення грудної клітини при вдуванні повітря "із рота в рот" не відбувається, а також при травматичному ушкодженні нижньої щелепи.

Послідовність проведення штучного дихання методом "із рота в ніс"

* покласти потерпілого на рівну тверду поверхню обличчям угору;

* підкласти під лопатки валик;

* стати на коліна біля голови потерпілого;

* перевірити пальцями, чи не має сторонніх тіл у верхніх дихальних шляхах і ротовій порожнині, при їх наявності вилучити;

* розстебнути комір потерпілого та одяг, що заважає диханню;

* максимально закинути голову, підтримуючи її у такому положенні рукою, що лежить на тімені. Другою рукою притискають нижню шелепу, закриваючи таким чином рот;

* зробити глибокий вдих;

* щільно охопити своїми губами ніс потерпілого зробити в нього із силою вдування повітря;

* після закінчення вдування відпустити ніс потерпілого і злегка привідкрити його рот. У такому положенні проходить пасивний видих. Кількість вдувань повітря 16-20 за хвилину.

При проведенні штучної вентиляції дитини реаніматор охоплює рот і ніс дитини по контуру, позначеному пунктиром

Размещено на Allbest.ru