Антропометричні вимірювання учнів контрольної та експериментальної груп

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. РОЗДІЛ. УЗАГАЛЬНЕННЯ ОПРАЦЬОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ДАНОГО ПИТАННЯ

1.1 Поняття про координаційні здібності

1.2 Класифікація координаційних здібностей

1.3 Формування координаційних можливостей в процесі індивідуального розвитку

1.4 Методи розвитку координаційних здібностей

1.5 Поняття про фізичну працездатність

1.6 Процес формування інтересу до занять фізичною культурою та спортом

1.7 Психологічна характеристика спритності

1.8 Роль уявлень у керуванні рухами

2 РОЗДІЛ. ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДІВ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Організація дослідження

2.2 Інтегральна оцінка фізичного стану учнів за допомогою системи

2.3 Антропометричні вимірювання учнів контрольної та експериментальної груп

2.3.1 Вимірювання росту

2.3.2 Вимірювання маси тіла

2.3.3 Вимірювання об'єму грудної клітини

2.3.4 Спірометрія легень

2.3.5 Кистьова динамометрія

2.4 Фізіологічні тести

2.4.1 Проби Штанге і Генча

2.4.2 Вимірювання частоти серцевих скорочень (ЧСС)

2.4.3 Вимірювання артеріального тиску (АТ)

2.5 Діагностування рівня розвитку координаційних здібностей за допомогою тестів

2.5.1 Вимірювання здібностей до формування рухових навичок

2.5.2 Тестування здібностей до підтримування рівноваги

2.5.3 Тест для вимірювання здатності до керування рухами за просторово-динамічними параметрами

2.5.4 Тест для інтегральної оцінки координаційних здібностей

2.6 Гарвардський степ-тест

Умовні позначки.

АТ - артеріальний тиск;

ВС - вестибулярна стійкість;

ЕГ- експериментальна група;

ЖЄЛ - життєва ємкість легень;

КГ - контрольна група;

КЗ - координаційні здібності;

ПДР - показник динамічної рівноваги;

ЧД - частота дихання;

ЧСС - частота серцевих скорочень.

ВСТУП

Вищі навчальні заклади виконують у сучасних умовах соціалізаторські функції, поєднуючи в собі навчально-виховну роботу, науково-дослідницьку та фізкультурно-спортивну діяльність. Ефективне управління процесом навчання неможливе без достатньо повного уявлення про суб'єкт педагогічного впливу - студента, про ті психо-фізіологічні та соціальні риси його особистості, єдність яких характеризує те типове, що притаманне студентському віку.

Наукою накопичено багато експериментальних даних, які свідчать про те, що в студентському віці відбуваються найбільш активний розвиток сенсорно-перцептивних, психомоторних функцій, завершується основний цикл соматичного формування людини, а також процес всебічного вдосконалення рухових функцій. [ 32, 35 ]

Аналіз фактичних матеріалів про життєдіяльність сучасної молоді свідчить про те, що специфіка їх навчальної діяльності та традиційний спосіб життя негативно впливають на їх здоров'я та фізичний стан. За останні п'ять років лише 44% студентів 1 курсів спроможні виконати вимоги державних тестів, решта через різні обставини (зайва вага, відхилення в розвитку опорно-рухового апарату, захворювання серцево-судинної та дихальної систем) їх не виконує. [ 46 ]

Безперервне зростання вимог до результатів фізичної підготовки молоді потребує пошуку нових форм, засобів, методів роботи зі студентами вищих навчальних закладів. Цілеспрямована багаторічна підготовка і виховання гармонійно розвинутої особистості визначається рядом факторів. Одним з таких факторів є розвиток фізичних якостей, а саме координації рухів, і виявлення більш ефективних способів, засобів і методів, за допомогою яких за мінімальний термін часу можна досягти максимального результату.

Актуальність проблеми: в теперішній час характерними ознаками стану здоров'я сучасної молоді є омолоджування і зростання різних захворювань, і як наслідок, низький рівень розвитку фізичних якостей і рухових умінь та навичок.

Координація рухів, як якість, пов'язана з загальними закономірностями його внутрішнього розвитку, який закладений в його загальній життєдіяльності, і який підпорядковується закономірностям, які не залежать від зовнішнього фізичного впливу. В цьому смислі нашим завданням являється поставити людський організм в умови нетрадиційні і нетипові його повсякденній фізичній діяльності, тобто завдання педагога створити універсальний комплекс означених вправ специфічної спрямованості, які здатні розвинути в учнів координацію рухів. Цей комплекс вправ повинен впливати не тільки на покращення координації рухів, а й підтримувати і розвивати інші фізичні якості, а саме, силу, швидкість витривалість.

А діагностика дозволяє, шляхом тестувань, які часто носять емпіричний характер, визначити рівень розвитку координаційних здібностей, рівень фізичного розвитку і як наслідок фізичної працездатності підлітків в умовах навчання у вищому навчальному закладі.

Об'єктом дослідження є навчально-тренувальний процес із студентками 1-го курсу.

Предметом дослідження є показники рівня розвитку координаційних здібностей, які визначаються в продовж експерименту.

Гіпотеза: ми припускаємо, що використання обраної методики сприятиме ефективному зростанню рівня координаційних здібностей у студенток 1-го курсу.

Мета роботи - теоретично та практично перевірити методику розвитку координації рухів; підібрати фізичні вправи, які сприяють ефективному зростанню рівня координаційних здібностей у студенток 1-го курсу.

Завдання:

- розробити методику розвитку координаційних здібностей;

- діагностувати рівень розвитку координаційних здібностей;

- визначити рівень фізичної працездатності на основі сумарних показників тестувань.

Методи дослідження:

1. Педагогічне спостереження.

2. Тестове обстеження.

3. Тестування:

а) антропометричне вимірювання:

- зріст; маса тіла;

- об'єм грудної клітини під час вдиху та видиху; спірометрія легень;

- динамометрія кистей рук.

б) фізіологічні тести:

- проба Штанге і Генча;

- вимірювання ЧСС;

- вимірювання АТ.

в) діагностування рівня розвитку координаційних здібностей за допомогою тестів:

- тест на вимірювання здібностей до формування рухових навичок;

- тест на оцінку здатності до утримання статичної рівноваги;

- тест на оцінку здатності до підтримки динамічної рівноваги;

- тест на вимірювання здібностей до управління рухами за просторово-динамічними параметрами;

- інтегральна оцінка координаційних здібностей.

Для досягнення поставленої мети магістерської роботи заплановано провести дослідницьку роботу.

Дослідження проводиться на базі Слов'янського державного педагогічного університету.

Було сформовано експериментальну групу в кількості 20 чоловік. Учні, які входили до складу експериментальної групи відносяться до основної медичної групи і займалися фізичними вправами в режимі учбового дня на заняттях з фізичної культури згідно до навчальної програми з фізичного виховання.

Дослідження проводиться впродовж 2008-2009 навчального року невідривно від навчального процесу.

Практична значущість розробленої методики полягає в тому, що вона дозволяє більш цілеспрямовано розвивати всі компоненти координаційних якостей, покращує роботу дихальної системи, підвищує тонус організму.

1 РОЗДІЛ. УЗАГАЛЬНЕННЯ ОПРАЦЬОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПО ДАНОМУ ПИТАННЮ

1.1 Поняття про координаційні здібності

До середини двадцятого сторіччя поняття «спритність» ідентифікували з поняттям «координаційні здібності». З часом деякі дослідники запропонували замінити термін «спритність» на термін «координаційні здібності» [25]; інші - виділити координаційні здібності з «загальної спритності» [32]; треті - розглядати «рухову якість спритність» як складний комплекс психомоторних здібностей [27]. Є.П. Ільїн [1982] під спритністю розуміє здатність людини швидко і своєчасно здійснювати точні дії. В цьому випадку спритність характеризується не тільки точністю рухів в просторі, але й їх швидкістю. В.І. Лях розглядає координаційні здібності як можливість індивіда до оптимального управління рухами за параметрами правильності (адекватності і точності), бистроти (своєчасності), раціональності (доцільності і економності) і винахідливості (стабільності і ініціативності) [34]. С.В. Янаніс [1985] в якості вимірювачів спритності висуває показники координаційної складності, часу і точності виконання рухових завдань. В.І. Філіпович [ 1980] ведучим показником спритності вважає здатність до вивчення і перебудови рухових навичок у відповідальності зі змінами середи.

Неоднозначність в трактуванні понять «спритність» пов'язана з невизначеністю структури цієї складної психомоторної якості. Один з перших дослідників природи спритності, V. Ргосhzkа [1971], виділив в структурі спритності чотири фактори. З них тільки один (статична рівновага) має відношення до спритності. Р. Нігtz [1977] в структурі спритності визначив шість факторів: 1) здатність до швидкого реагування на сигнал; 2)швидке і точне переміщення тіла в просторі при дефіциті часу; 3) диференціювання рухів за просторово-часовим і силовим параметрам; 4) перебудова рухів у відповідальності зі змінами середи; 5) точному виконанню тривалих і безперервних дій; 6) зорової орієнтації у просторі і часі. Практично ті ж закономірності були встановлені В.І. Ляхом [32]. Розглядаючи координаційні здібності (КЗ) як психомоторні, а спритність - як сукупність цих здібностей , він запропонував розділити їх на загальні і спеціальні. Загальні - це потенціальні і реалізовані можливості, які визначають готовність людини до оптимального управління рухами, а спеціальні - це здатність до управління східними за біомеханічними параметрами рухами. В такому розумінні спеціальні КЗ - це прояв загальних. В подальшому КЗ були диференційовані на потенціальні і актуальні. Потенціальні розглядаються як деяка можливість для реалізації діяльності, а актуальні - це здібності, реалізовані в процесі самої діяльності [24].

Різні автори в якості об'єктивних характеристик для систематизації проявів спритності пропонують різні засади. Філіпович В.І. [1980] диференціює всі умови зовнішнього середовища на чотири категорії: 1) стандартні (звичні) умови - спритність не проявляється; 2) незвичні, але попередньо задані умови, які характерні для формування нових рухових навичок; 3) вірогіднісні умови, викликані наявністю альтернативи за просторово-часовими параметрами рухів; 4) неочікувані (екстремальні) ситуації.

С.В. Янасіс [1985] класифікує прояви спритності за сімома ознаками: 1) в рухах, спрямованих на зміну і (або) підтримку пози; 2) локомоціях по переміщенню власного тіла (біг, перелазіння, перевороти і т. ін. ); 3) переміщення інших предметів (піднімання, переніс і т. ін. ); 4) маніпулювання предметами («предметна» спритність); 5) використання зовнішніх сил (сили вітру у вітрильному спорті і т. ін.); 6) взаємодія з партнерами (спортивні ігри) або суперниками (бокс); 7) рухах за узгодженням дій в командних вправах. Подібна класифікація не має достатнього наукового обґрунтування [26]. Спираючись на концепцію багаторівневого ієрархічного управління рухами [18] В.І. Лях розділив координаційні здібності на два великих класи: клас КЗ при ведучому рівні С, який підкріплений нижче лежачими фоновими рівнями В, А («тілесна спритність»), і клас КЗ, які реалізуються на рівні Б з фонами з рівнів С, В, А і їх сполучень («предметна» або ручна спритність). До першого класу він відніс циклічні та ациклічні локомоції, гімнастичні та акробатичні вправи, а також балістичні рухи з проявом сили (різноманітні метання). До другого - слалом, захисні і атакуючі дії у фехтуванні та боксі, спортивні ігри і т. ін. З урахуванням зв'язків між різними частими КЗ В.І. Лях [1987] відокремив групи гомогенних (однорідних) та гетерогенних (неоднорідних) принад і прийшов до висновків про те, що позитивний переніс тренування КЗ можливий тільки в рухах, які регулюються на однакових ведучих і фонових рівнях з подібними програмами і виконавчими механізмами. В цьому аспекті автор наблизився до розуміння рухів з позиції теорії функціональних систем [25], але так і не перейшов цю межу. Специфічні здібності до орієнтації у просторі, рівноваги, реагуванню на сигнал, диференціюванню рухів за силовими та просторово-часовими характеристиками, засвоєнню ритму і темпу, вестибулярної стійкості уявляють собою виключно фізіологічні механізми регуляції призвільних рухів [23].

Не звертаючи увагу на відрізнення в методологічних підходах до вивчення структури і механізмів КЗ, найбільш актуальним визначенням поняття «спритність» є традиційне.

Спритність - це здатність керувати тілом та (або) його частинами за просторово-часовими і динамічними характеристиками. Спритність представляє собою комплексну, інтегральну притаманність організму, в основі якої лежать здатності: 1) до орієнтації в просторі і часі; 2) до диференціювання динамічних зусиль.

1.2 Класифікація координаційних здібностей

В загальному виді під координаційними здібностями розуміють можливості людини, які визначають його готовність до оптимального управління і регулювання рухової дії. Координаційні здібності включають у себе: орієнтацію в просторі, точність відтворення руху за просторовими, силовими та часовими параметрами.

КЗ поділяються на загальні, спеціальні та специфічні види. До важливіших КЗ, які специфічно проявляються в предметно - практичній і спортивній діяльності людини відносяться:

- здібності, які основані на проприорецептивній чуттєвості (м'язове відчуття);

- здатність до орієнтації у просторі;

- здатність зберігати рівновагу;

- відчуття ритму;

- здатність до перебудови рухових дій;

- статокінечна стійкість;

- здатність до вільного м'язового розслаблення.

В.І. Лях (1989) вказує, що найбільш благо приємний період для розвитку КЗ у дівчат є вік 11-12 років.

Здатність до орієнтації у просторі

Під цією здатністю розуміють уміння точно визначати, своєчасно змінювати положення тіла і здійснювати рух в потрібному напрямку. Цю здатність людина проявляє у відповідних умовах деякої діяльності (на гімнастичному майданчику, на майданчику для гри у волейбол, теніс, баскетбол і т. ін.). З цього виходить, що здатність до орієнтації у просторі специфічно проявляється в кожному виді спорту. Її прояв та розвиток в значній міра залежать від швидкості прийняття та оцінки просторових умов дії, яка досягається на основі комплексної взаємодії аналізаторів (серед них ведуча роль належить зоровому).

Основним методичним підходом, спеціально спрямованим на вдосконалення цієї здатності, є системне виконання завдань, вимоги до швидкості і точності орієнтування в просторі, які мають послідовно зростати.

Здатність до зберігання рівноваги.

Зростання фізичного розвитку в значній мірі залежить від діяльності вестибулярного аналізатора. Поряд з руховими та зоровими аналізаторами він забезпечує орієнтацію в просторі, впливає на рівень рухової координації та якість рівноваги.

Спостереження показують, що діти у яких недостатньо добре розвинений вестибулярний аналізатор, звичайно з більшими зусиллями засвоюють програмний матеріал, вони відчувають ускладнення в засвоюванні обертальних рухів і зберіганні рівноваги (Ю.П. Кобяков, 1976).

Здатність зберігати стійкість пози (рівновага) в тих, чи інших положеннях тіла або за ходом виконання рухів має життєво важливе значення, тому що виконання навіть відносно простих рухів потребує достатньо високого рівня розвитку органів рівноваги.

Прояви рівноваги різноманітні. В одних випадках необхідно зберігати рівновагу в статичних положеннях (стійка на одній нозі в положенні «ластівка», стійка на голові в акробатиці), в інших - за ходом виконання руху (в ходьбі чи бігу на гімнастичні лаві і т. ін.) - динамічна рівновага.

Розрізняють і третю форму рівноваги - балансування предметами і на предметах, наприклад, балансування гімнастичною булавою, яка стоїть на долоні; утримання м'яча на голові, стоячи на місці або в русі; утримання рівноваги стоячи на валику і т. ін.

Покращення статичної та динамічної стійкості відбувається на основі засвоєння рухових навичок, а також в процесі систематичного застосування загально - та спеціально - підготовчих координаційних вправ. Елементи рівноваги являються складовою частиною майже всіх рухів: циклічних, ациклічних, метальних, акробатичних, спортивно - ігрових і т. ін. [32].

Різноманіття проявів рівноваги викликає необхідність в уточненні її різновидів. Вивчення стійкості тіла в руховій діяльності знаходиться в полі зору багатьох авторів. Однак до теперішнього часу не визначені структура даної координаційної якості, її основні компоненти і прояви, фактори, які обумовлюють розвиток і критерії оцінки стійкого положення тіла. Як наслідок, в першу чергу необхідно визначити кожний зі структурних елементів цієї якості.

Являючись складною координаційною якістю, рівновага має наступні компоненти: раціональне розташування ланок тіла; мінімізацію кількості ступенів свободи рухливої системи; дозування і перерозподіл м'язових зусиль; рівень просторової орієнтації.

Основу управління будь - якою рівновагою складає взаємодія тіла з земною гравітацією. Чим вище положення загального центра тяжіння над опорою, тим більше впливають на нього сили гравітації і тим складніше зберігати стійкість. координація працездатність діагностування

Перший компонент - раціональне розташування ланок тіла - сприяє кращому зберіганню рівноваги. Правильна постава в положенні сидячи або стоячи сприяє кращій стійкості тіла.

Раціональне взаємне розташування ланок тіла суттєво впливає на активність м'язів. Так, в положенні присіду на одній нозі різко збільшується активність м'язів тулубу та опорної ноги.

Як наслідок, розташування ланок тіла не тільки значно впливає на зовнішнє сприйняття будь - якої рухової дії, але й сприяє зберіганню стійкості.

Другий компонент рівноваги - дозування і перерозподіл м'язових зусиль. Складність зберігання стійкого положення тіла після виконання якоїсь дії (оберту, стрибку) полягає в тому, що зусилля м'язових груп мають короткочасний характер, виникаючи лише в деяких фазах рухової дії, при цьому на початку і в кінці руху величина цих зусиль неоднакова. Об'єм м'язових зусиль в значній мірі визначається конкретним проявом рівноваги. Наприклад, зберігання рівноваги на підвищеній опорі і після виконання оберту потребує абсолютно різного характеру надавання зусиль. В другому випадку їх необхідно більше, що пов'язано з наявністю протиоберту.

Зберігання стійкості після виконання різних стрибків потребує подолання визначених інерційних сил. Чим складніша техніка стрибку, тим більш значні сили необхідно подолати. При короткочасному характері виконання рухових дій виникають додаткові труднощі, які пов'язані з рішенням завдань зберігання рівноваги в максимально короткий відрізок часу. При цьому різко зростають вимоги до проявів високого рівня внутрішньо м'язової та між м'язової координації.

Різні групи м'язів, як відомо, мають неоднакову ступінь активності. Найбільшу мають м'язи, які виконують основне навантаження при утриманні ланок тіла у стані рівноваги. Наприклад, в стійці на голові більш висока активність характерна для м'язів шиї та спини.

Третій компонент зберігання стійкого положення тіла - рівень просторової орієнтації. Для виконання будь - якої рухової дії, від елементарних природних рухів: утримання якоїсь пози, ходьба, біг - до технічно складних спортивних вправ, необхідна визначена ступінь орієнтації у просторі. Чим вона краща, тим легше зберігати рівновагу. Просторова орієнтація забезпечує точність рухів при переміщенні тіла і його окремих ланок.

У різних видах рухової діяльності велике значення має просторова точність руху. Наприклад, влучність кидка м'яча залежить від ступеня точності оцінки просторових характеристик рухів. Кожна рухова дія має визначену структуру, і інформація про його параметри направляється за своїми конкретними каналами в систему управління.

Такі поняття, як «відчуття дистанції», «відчуття м'яча» і так далі, мають своєю основою взаємодію комплексу функціональних систем, які дозволяють визначити і контролювати відстань. Тому зберігання рівноваги тіла при виконанні багатьох рухових дій з закритими очима набагато складніше, ніж з відкритими.

Відомі два основних різновиди рівноваги: статична і динамічна. Разом з цим в спеціальній літературі на представлені різні прояви статичної і динамічної рівноваги, що призводить до різного тлумачення ведучої ролі деяких факторів в розвитку і удосконаленні даної якості.

Тому визначення конкретних проявів статичної та динамічної рівноваги має важливе значення. Спеціальні дослідження дозволили виявити, що як у статичній, так і у динамічній рівновазі існує ряд специфічних і неспецифічних проявів. Специфічні - пов'язані з конкретним видом спортивної діяльності, а неспецифічні - частіше за все, характерні для трудової та побутової діяльності.

Розподіл на специфічні і неспецифічні прояви умовний, тому що неможливо провести чітке розмежування в складній руховій діяльності без порушення структури руху. Тим не менш, виділення цих двох відносно самостійних груп виправдано з точки зору розвитку і вдосконалення стійкості тіла. Необхідно мати на увазі, що досягти абсолютної рівноваги неможливо. При зберіганні будь - якої рівноваги м'язи знаходяться в стані визначеного тремору, який в більшій мірі проявляється у нетренованих, у зв'язку з чим їм складніше досягти рівноваги.

Визначений вплив на зберігання рівноваги надає стан дихальної системи.

Відомо, що при форсованому диханні коливальні рухи тіла збільшуються, що приводить до більших затрат зусиль для зберігання рівноваги. Разом з цим затримка дихання не менш ніж на 30 секунд викликає зниження коливань тіла.

Одним з факторів, який впливає на здатність зберігати рівновагу тіла, є рівень розвитку координаційних якостей. Значний рівень розвитку силових, швидкісних якостей м'язів дозволяє багаторазово повторювати зусилля різного характеру з максимально можливою швидкістю. Підсилюють прояви стійкості тіла деякі указники стійкості. Чим вищій рівень загальної та спеціальної витривалості, тим швидше спортсмен засвоює різні види рівноваги. Здатність утримувати рівновагу також залежить від рівня розвитку рухомості в суглобах. Чим вища ступінь рухомості (у визначеній мірі), тим легше забезпечити раціональне розташування тіла та його окремих ланок і таким чином управляти стійкістю.

Рівень розвитку гнучкості також впливає на зберігання рівноваги. Висока ступінь гнучкості шийного, грудного, поперекового відділів хребта дозволяє зайняти стійку позицію над опорою.

Більшу роль в зберіганні рівноваги, особливо в обертових та стрибкових вправах, відіграє спритність. Високий рівень м'язової та внутрішньом'язової координації забезпечує рішення достатньо складних рухових завдань. Тому чим складніша спортивна вправа, тим більше спритності необхідно для зберігання стійкого положення тіла. В кожному виді спорту прояви спритності при зберіганні стійкості мають свою специфіку. Проявляється спритність також в доцільному виконанні дій, часу виконання дій, в миттєвій правильній оцінці ситуації і адекватній реакції. Велике значення має точність рухів, яка забезпечує раціональне розташування ланок тіла над опорою і в безопорному стані. Точність рухових дій сприяє їх високій економічності, виконанню з меншими затратами м'язових зусиль та енергії. Проявляється вона в удосконаленій формі (видимому боці) рухів і чіткій структурі (змісту) рухової дії.

Ритмічність також має велике значення в стійкому положення тіла, забезпечуючи рівномірний розподіл та перерозподіл м'язових зусиль. Вона обумовлює оптимальне співвідношення окремих частин рухової дії, їх безперервність протягом заданого часу, а також характер, узгодження і амплітуду окремих рухів. В будь - якій вправі є визначена тривалість у часі (темп) і закономірний розподіл зусиль (динаміка). Темп та динаміка тісно взаємопов'язані і впливають один на одне. Їх оптимальне сполучення забезпечує гармонію рухів. В цьому випадку спостерігається відчуття ритму ходьби, бігу і т. ін., що неможливо без стійкого положення тіла.

Одним із факторів, який збільшує здатність зберігати рівновагу, є психологічний настрій та емоційний стан. Високий рівень психологічної підготовки сприяє врівноваженню нервових процесів - важливої умови стійкого положення. Позитивні емоції також сприяють підвищенню працездатності, м'язової активності і, як наслідок, більш ефективному зберіганню рівноваги тіла та його окремих ланок.

Критерії оцінки стійкого положення тіла наступні:

просторова оцінка та самооцінка розташування ланок тіла при зберіганні окремої пози:

- в рухах і в сполученні з іншими видами рухових дій;

- ступінь відповідності оцінки і самооцінки розташування ланок тіла; ступінь стійкості тіла після відхилення від основного положення в межах 5-10-15;

- ступінь стійкості тіла при додаткових рухах (головою, руками і т. ін.);

- ступінь стійкості тіла в означеній позі;

- ступінь стійкості тіла при різноманітних способах переміщень у просторі (ходьба, біг, плавання пересування на лижах і. ін.);

- ступінь стійкості тіла в різних умовах опори (підвищена, нахилена, пружна, м'яка, жорстка і т. ін.);

- ступінь стійкості тіла в безопорному стані;

- ступінь стійкості тіла до навантаження (початок заняття), в середині і наприкінці навантаження;

- ступінь стійкості тіла в сполученні з іншими видами рухових дій (обертаннями, стрибками, поворотами);

- ступінь стійкості тіла під час балансування предметами.

Виходячи з вищевикладеного можна дати наступне визначення даній координаційній якості.

Рівновага - це здатність зберігати стійке положення тіла та його окремих ланок в опорній і безопорній фазах рухової дії.

Здібності, засновані на проприорецептивній чуттєвості.

Дослідження В.І. Лях показали, що здібності, засновані на проприорецептивній чуттєвості (м'язовому відчутті - за І.М. Сеченовим), достатньо специфічні - це здібності до відтворення, оцінки, відмірюванню, диференціювання просторових, часових і силових параметрів руху.

Пояснити наявність доволі широкого спектру так званих простих здібностей можна скоріше за все тим, що керування рухами за різними параметрами здійснюється з допомогою різних проприорецепторів.

Здібності до відтворення, оцінки, відмірювання, диференціювання просторових, часових та силових параметрів засновані переважно на точності і тонкості рухових відчуттів і сприйняття, які виступають нерідко у сполученні з зоровими та слуховими здібностями; при невеликому моторному досвіді відчуття і сприйняття дітей ще дуже грубі, не точні, неусвідомлювані помилки у відтворенні, оцінці або диференціюванні просторових, часових, просторово - часових і силових ознак рухів. По мірі набуття досвіду відчуття і сприйняття параметрів виконаних вправ стають більш точними, чіткими і ясними.

В кожному виді фізичних вправ м'язово - рухові відчуття і сприйняття носять специфічний характер. Це залежить від характеру координаційних рухів, умов навколишнього середовища, використаних знарядь. Спеціалізовані сприйняття в спортивній діяльності по іншому називають відчуттями. Найбільш відомі відчуття: дистанції - у фехтувальників і боксерів; предмету - у гімнастів; води - у плавців; часу - у бігунів, велосипедистів, лижників і т. ін.

З цього виходить, що здібності до відтворювання, диференціювання, відмірювання і оцінки просторових, часових і силових параметрів рухів, дій або діяльності в цілому, засновані на точності і тонкості. Спеціалізовані сприйняття («відчуття») дуже різноманітні, носять специфічний характер і розвиваються в залежності від особливостей визначеного виду спорту.

Разом з цим дані здібності ізольовано зустрічаються дуже рідко. До того ж вони знаходяться в означених зв'язках з іншими спеціальними та специфічними координаційними здібностями, а також з фізичними і психологічними особливостями.

Ці зв'язки зумовлені тим, що в руховій діяльності координація рухів виступає як цілісний психомоторний процес, в якому в єдності і тісному переплетінні представлені різні її компоненти:

- інтелектуальні (програмуючі та смислові);

- сенсорні;

- сенсомоторні і моторні (виконавчі та фізичні).

Здатність точно відтворювати, оцінювати, відмірювати і диференціювати параметри рухів розвивається перш за все при систематичному застосуванні загально - і спеціально - підготовчих координаційних вправ, методів і методичних прийомів розвитку спеціальних координаційних здібностей. Для підвищення ефективності педагогічного впливу використовують методичні підходи, спрямовані на удосконалення цих здібностей.

Методи розвитку координаційних здібностей основані на системному виконанні завдань, які вимагають більшої точності у виконанні рухових дій або окремих рухів. Розрізняють завдання:

- аналітичні (вибіркові) - на точність відтворення, оцінки, відмірювання і диференціювання переважно одного якогось параметру руху (просторового, часового або силового);

- на точність керування руховими діями в цілому.

Зрозуміло, що таке розподілення умовне.

В реальному процесі керування і регулювання рухом ці види точності завжди виступають в органічній єдності. Тому, хоча й можливий переважний диференційований вплив на покращення точності одного якогось параметру руху, обов'язковою являється установка на досягнення точності виконання рухової дії в цілому[32]. При здійсненні цілеспрямованого розвитку і удосконалення координаційних здібностей, діти молодшого шкільного віку значно швидше і раціональніше оволодівають різними руховими діями; юні спортсмени на більш високому і якісному рівні засвоюють нове і легше перебудовують старі тренувальні програми; легше справляються з завданнями, які вимагають високого рівня психофізіологічних функцій в сенсомоторній і інтелектуальній сферах; набувають уміння раціонально і економно витрачати свої енергетичні ресурси; постійно поповнюють свій руховий досвід; відчувають радість і задоволення від постійного оволодіння новими і різноманітними видами фізичних вправ [32].

1.3 Формування координаційних можливостей в процесі індивідуального розвитку

Проблема діагностики координаційних можливостей тісно пов'язана з проблемою вивчення процесу їх звичайного розвитку. За даними М.М. Безруких, ведуча роль в реалізації рухової функції у дітей 6-9 років належить зоровому контролю. До віку 9-10 років відбувається суттєва зміна механізмів регуляції рухів - перехід від переважно слідкуючого управління до управління по попередньо сформованій моторній програмі. Тривалість циклу рухів за рахунок підвищення їх швидкості і точності з віком зменшується. Найбільш виражені зміни спостерігаються в дітей 6 - 8 і 10 - 14 років. В ці вікові періоди найбільш інтенсивно розвиваються і дозрівають рухові зони кори , змінюється функціональна значимість лобних і асоціативних зон кори в управлінні активаційними процесами. До 14- річного віку процеси дозрівання морфофункціональних механізмів зорово- моторної координації рухів закінчується, у зв'язку з чим швидкість виконання рухів після 14 років суттєво не збільшується. Підлітки демонструють тип регуляції рухів, притаманний дорослим людям [24].

З погляду В.К. Бальсевича і співавт. [7], у дітей до 4-х років під впливом тренування найбільш інтенсивно прогресують прості компоненти координаційних здібностей, а також ті з них, які тісно пов'язані з проявом бистроти. Часові і силові диференціації успішніше розвиваються в п'ять, просторово - ритмічні - в шість років.

Найбільш високе представництво сенситивних періодів розвитку координаційних здібностей встановлено для молодшого і першої половини підліткового віку [22]. У дівчат з 8 до 9 років було виявлено в 4,7 разів, а з 9 до 10 років - в 3,2 разів більше сенситивних періодів, чим в період з 13 до 14 років. Здатність до орієнтування у просторі у дівчат стабілізується к 12-13 рокам, у хлопців - к 14 - ти [22]. Спеціалізоване сприйняття темпу, ритму і «відчуття часу» досягають свого максимуму к 13-14 рокам. Амплітуда коливань тіла при спокійному стоянні на горизонтальній площині зменшується у дітей до 12 років. Найбільш інтенсивний розвиток функцій динамічної рівноваги характерний для віку від 7 до 10 років. За період від 4 до 16 років здатність диференціювати зусилля по просторовим характеристикам збільшується більш ніж в п'ять разів. Причому найбільша точність рухів, судячи з результатів стрибка в довжину з місця, відмічається у віці 4-6 і 9-10 років [24]. В період статевого розвитку (11-14 років) число сенситивних періодів скорочується в два і більше рази, і тільки к 14-15 рокам знов майже досягає рівня 9 - 1- річних дівчат. У хлопців середнього шкільного віку після тимчасового спаду в 12-13 років ще є суттєві резерви біологічного розвитку функцій за рахунок інтенсивного формування швидкісно-силових здібностей [18].

Встановлені часові параметри формування координаційних здібностей в онтогенезі дитячого організму неможна розглядати як біологічну закономірність. Різні дослідники з використанням одних і тих самих методик, характеризуючи одні й ті самі здібності, називають різні (від 5 до 16 років) сенситивні періоди розвитку координаційних здібностей[9, 18]. Причини подібних неоднозначних трактовок полягають в неоднакових темпах біологічного розвитку дітей. Дівчата середнього фізичного розвитку досягають максимуму координаційних здібностей к 12, акселератки - к 11, ретарданти набагато пізніше - до 14 років. Для досягнення максимуму цих здібностей представницям вповільненого типу біологічного розвитку потрібно 6 років, середнього і прискореного - 4 і 3 роки. Однак величина приросту функції по відношенню до 8-річного віку у всіх дівчат, незалежно від темпів їх біологічного розвитку, однакова [24].

Здібність відтворювати і диференціювати м'язові зусилля тісно пов'язана зі специфікою виду спорту. Факторами, які визначають розрізнення цих здібностей, є тренувальний стаж, кваліфікація і вік спортсмена. [М.М. Грабик, 2004].

Вочевидь, при діагностиці координаційних здібностей слід враховувати ступінь їх спадковості і змінності процесі онтогенезу і рухової підготовки. Надійність різних тестів для діагностики КЗ неоднакова і коливається в межах від низької (г = 0.30)до високої (г = 0.95) [24]. Для підвищення інформативності і надійності вимірювань використовують декілька тестів. Структура (зміст) цих тестів залежить від статево - вікових особливостей контингенту, мети дослідження і специфіки діяльності.

1.4 Методи розвитку координаційних якостей

Координаційні якості (спритність) - це здатність людини швидко освоювати нові рухи і успішно діяти в перемінних умовах, тобто справлятися з раніше не підготовленим, новим руховим завданням правильно, швидко, винахідливо.

Існує багато видів спорту, дії в яких весь час змінюються. Наприклад, в іграх, в боксі або боротьбі окремі рухи виконуються по - різному, в залежності від ситуації, яка складається в кожний конкретний момент, тому вони не можуть бути раніше визначені ні за формою, ні за характером виконання. У всіх тих надзвичайно численних в побуті і в спорті випадках, коли рухова комбінація повинна бути створена раптово, проявляється спритність.

Для того щоб успішно вирішувати рухові завдання у обставинах, що змінюються, необхідно вміти вірно оцінити ці обставини, проявити винахідливість та ініціативу у виборі найбільш доцільних рухів та своєчасно їх виконати. Проявити винахідливість - це означає не розгубитися і знайти вихід з будь - якого несподіваного положення. З багатьох засвоєних рухів треба застосувати ті, які найбільш простим шляхом приведуть до поставленої мети. Але під час обстановки, яка швидко змінюється, крім винахідливості потрібна ще й швидкість рухової реакції, точніше, її своєчасність. Справа в тому, що не завжди доцільно діяти негайно (наприклад, треба зачекати , доки супротивник зробить захисний рух, щоб нанести удар або укол в незахищене місце). А також, можна виконати дії своєчасно, але неправильно, неточно і. таким чином, не досягнути мети. Отже, для повної характеристики якості спритності треба ще вказати на правильність самого способу виконання дії. Таким чином, спритність - це складна комплексна якість, рівень розвитку якої визначається багатьма факторами.

Найбільше значення мають високо розвинуте м'язове відчуття і так звана пластичність коркових нервових процесів. Від ступеню проявів останньої залежить терміновість утворення координаційних зв'язків і швидкість переходу від одних установок і реакцій до інших.

В різних фізичних вправах спритність проявляється і розвивається по - різному. Умовно цю якість можна класифікувати наступним чином (М.А. Черевков):

1. Спритність, яка проявляється у вправах і рухах, які пов'язані зі зміною пози (наприклад, швидко сісти, лягти. Встати і т. ін.) - цей вид спритності можна назвати «тілесною спритністю».

2. Спритність, яка проявляється в діях, пов'язаних з пересуванням в умовах ускладнених і змінних обставин (наприклад, біг і пересування на лижах по пересічній місцевості, подолання перешкод, лазіння, перемазання і т. ін.).

3. Спритність, яка проявляється у вправах, із змінним опором (перетягування канату, боротьба, бокс і т. ін.).

4. Спритність, яка проявляється у вправах з предметами (кидки і ловля, перекидання, жонглювання, метання і т. ін.).

5. Спритність, яка проявляється у вправах, які вимагають узгоджених зусиль декількох учасників (сідати і вставати удвох, тримаючись за руки; піднімати вдвох або втрьох партнера; перестрибувати вдвох або втрьох перешкоди і т. ін.).

6. Спритність, яка проявляється в командних вправах, які вимагають тактичних узгоджених дій, та в іграх з тактичною протидією і взаємодією учасників.

Природні задатки до рухових проявів спритності у різних осіб різні. Але, спритність, безумовно, доступна вихованню. Вона виховується перш за все в процесі тієї рухової діяльності, в якій найбільш повно проявляється. Так, спритність, яка проявляється в іграх, краще буде розвиватися в процесі ігрової діяльності, спритність борця - в процесі боротьби, «ручна» спритність - в процесі маніпулювання предметами і т. ін.

Життєві спостереження показують, що між деякими видами спритності немає позитивного взаємозв'язку. Так, наприклад, багато осіб, які володіють «ручною спритністю», виявляються зовсім не здібними до дій, пов'язаних з подоланням перешкод, і навпаки.

Так як спритність - це складна комплексна якість, можна розвивати окремі фактори, які визначають успіх рішення нестандартної задачі. До важливіших з них відносяться:

а) збагачення тих, що займаються, новими руховими навичками і уміннями;

б) швидкість відповіді на раптову зміну обстановки;

в) уміння орієнтуватися в просторі і часі;

г) уміння врівноважувати своє тіло в різних умовах;

д) стрибучість і швидкість виконання окремих рухів і дії.

Важливість і необхідність накопичення рухового досвіду витікає з того значення, яке він має в побудові нового руху. Можливість правильного вибору дії в раптово складених обставинах буде тим вірогідніше, чим більшою кількістю раніше засвоєних прийомів володіє учень.

Всі окремі дії провинні бути міцно засвоєні і разом з цим достатньо мінливі за пристосуванням. Це необхідно для того, щоб в подальшому мати можливість звільнити увагу від контролю над правильністю виконання окремих технічних прийомів і спрямувати її на рішення інших, більш важливих на даному етапі, завдань (наприклад, оцінити обстановку, прийняти інше рішення і т. ін.).

Велике значення в накопиченні різноманітного досвіду, в удосконаленні м'язово - суглобної чуттєвості і орієнтації у просторі і часі мають гімнастичні і акробатичні вправи. Останні хоча і виконуються в раніше відомих і в мало змінних умовах і строго обумовлені за способом виконання, але в силу їх великого різноманіття дають можливість безперервно збагачувати тих, що займаються, все новими й новими руховими відчуттями і вправляти здатність засвоювати нові дії. Багаторазове виконання вже раніше засвоєних гімнастичних вправ для виховання спритності недієве. Сам процес вивчення нових вправ (і не тільки гімнастичних) може розглядатися як шлях підвищення здатності швидко навчатися. З багатого арсеналу засобів гімнастики, які сприяють вихованню спритності, особливо слід виділити вправи, які формують уміння раціонально розслабляти м'язи.

Важливим компонентом спритності являється швидкість відповіді на нову ситуацію. Головне в удосконаленні швидкості рухової реакції - це застосування таких методичних прийомів, які б змушували учнів реагувати все з більшою швидкістю. В спортивних іграх це скорочення відстані між гравцями, в боксі або у фехтуванні - збільшення швидкості атакуючих рухів тренера, в гімнастиці - спеціальні вправи «на раптовість».

Уміння врівноважувати своє тіло, стрибучість і швидкість виконання окремих рухів розвиваються як спеціальними вправами, так і будь - якими іншими видами рухової діяльності, до складу яких входять елементи динамічної рівноваги, стрибки і швидкісні вправи.

Для комплексного вдосконалення спритності найбільш цінним засобом слід визнати рухливі і спортивні ігри, де учні стикаються з різноманітними непередбачуваними руховими діями.

1.5 Поняття про фізичну працездатність.

Працездатність - це потенційна здатність людини впродовж заданого часу і з визначеною ефективністю виконувати максимально можливу кількість роботи.

Працездатність людини залежить від рівня його тренованості, ступеню закріплення робочих навичок і досвіду, його фізичного і психічного стану та інших факторів [15,10].

В науковій літературі приведено багато різних визначень. Казначеєв В.П. і співавтори [42] пов'язують з фізичною працездатністю об'єм м'язової роботи, який може бути виконаний без зниження функціональної активності організму, в першу чергу серцево-судинної і дихальної систем. Але об'єм м'язової роботи залежить від її потужності, від режиму виконання, від кількості працюючих м'язів, від ступеня надання м'язової сили, від координаційної складності вправ і ще від деяких факторів [3, 5]. Але якщо мета визначення фізичної працездатності лише узагальнена характеристика функціональних можливостей, то достатньо обліку тільки аеробної працездатності [43,44].

Найбільший об'єм роботи, який може бути виконаний за рахунок аеробного енергозабезпечення, залежить від енергетичних джерел організму, ефективності їх використання і особливостей розвитку втоми і лише в невеликій мірі - від найбільших функціональних можливостей таких важливих систем організму, як серцево-судинна і дихальна. Тому доцільніше характеризувати аеробну працездатність через найбільшу потужність роботи, яка може бути здійснена за рахунок аеробного забезпечення або через найбільш можливу активність функцій, відповідальних за прийом і транспорт кисню працюючим м'язам [1, 8]

1.6 Процес формування інтересу до занять фізичною культурою та спортом

Процес формування інтересу до фізичної культури та спорту відіграє важливу роль у житті кожної людини пише Лисяк В. М. [15], оскільки він включений у систему соціальної взаємодії. Наявність спортивного ідеалу, улюбленого виду спорту, все це є регулятором подальшого ефективного розвитку студентів. Отримання емоційного задоволення від занять фізичною культурою та спортом і наявність цілей під час занять відбувається в умовах спільної діяльності учнів, яка здебільшого і обумовлює акценти побудови спортивної мотивації. В сучасних умовах фізична культура та спорт - невід'ємні елементи життєдіяльності студентів і умова координації поведінки в системі соціальної взаємодії.

Переважаючими мотивами в спортивній діяльності у висококваліфікованих спортсменів є мотиви довгих років занять улюбленим видом спорту, патріотизму, відповідальності за доручену справу, колективізму. Від них залежать інші мотиви та й сама діяльність. Тому, з набором дітей у спортивну секцію або школу встають завдання подальшого вивчення особистості учнів, поглиблення інтересу до спорту й спортивної діяльності, формування високих значущих моральних мотивів: відчуття патрі-отизму, колективізму й товариства, відповідальності за доручену справу. Формування моральних мотивів можливо через створення колективу, розширення загального й спортивного кругозору вихованців, підвищення їх свідомості й відповідальності за свою поведінку та вчинки.

При рішенні питань спортивної орієнтації необхідно знати інтерес до фізичної культури та спорту. При розгляді його часто обмежуються тільки аналізом улюблених видів спорту. Пояснюється це, мабуть, тим, що інтерес розглядається як спрямованість особистості. Інтерес - це більш складне яви-ще. Він може бути активним і споглядальним. Дві особистості люблять вид спорту. Одна з них активно займається цим видом спорту, інша тільки спос-терігає за виступом спортсменів біля екрану телевізора. Інтерес у одного - активно-дієвий, у іншого - споглядальний, пасивний. Тому, інтерес слід розуміти як систему [4,12,15].

1.7 Психологічна характеристика спритності

Спритність - це здатність людини швидко опановувати нові рухи й швидко перебудовувати рухову діяльність відповідно до вимог мінливої обстановки. У цьому випадку об'єктом пізнання виступають рухи та дії, що чиняться із граничною точністю просторових, тимчасових і силових параметрів. Серед фізичних якостей спритність, з погляду психології, займає особливе положення. Вона проявляється тільки в комплексі з іншими фізичними якостями. Спритність - специфічна якість, що по-різному проявляється в різних видах спорту. Людина може відрізнятися високим ступенем розвитку спритності в гімнастиці, але недостатньої для спортивних ігор. Спритність тісно пов'язана з руховими навичками й тому носить найбільш комплексний характер.

Наслідуючи загальноприйняту думку, спритність - це, по-перше, здатність опановувати складні рухові координації; по-друге, спортивні рухи й удосконалювати їх; по-третє, відповідно до мінливої обстановки швидко й раціонально перебудовувати свої дії.

Як відомо, В. М. Зациорський пропонує кілька критеріїв спритності, які дають можливість кількісно оцінити дану здатність:

1. Координаційні труднощі рухового завдання.

2. Точність виконання (відповідність просторових, тимчасових і силових характеристик руховому завданню).

3. Час освоєння (навчальний час, що потрібен спортсменові для оволодіння необхідною точністю руху або виправлення його).

У видах спорту, для яких характерна швидка зміна умов діяльності й велика мінливість дій, важливо скоротити час між сигналом до виконання й початком виконання руху. При обставинах, що швидко змінюються необхідна більша спритність для того, щоб реагувати швидко, доцільно й послідовно. Тут мірою оцінки спритності може служити здатність до швидкої адаптації (винахідливість).

Спритність - важлива передумова до розвитку й удосконалювання спортивної техніки й тому має першорядне значення у видах спорту, де пред'являються високі вимоги до координації рухів. Вона відіграє велику роль у тих видах спорту, у яких необхідна здатність пристосовуватися до ситуацій, що швидко змінюються, у змаганнях (спортивні ігри). Така спритність проявляється в доцільному виборі попередньо придбаних навичок і свідомому корегуванні рухів.

Спритність потрібна й при реактивних рухах, коли спортсменові доводиться рефлекторно (миттєво) відновлювати порушену рівновагу (при зіткненні, послизнувшись і т. ін.).

У психології спорту прийнято розмежовувати загальну спритність ( що проявляється в різноманітних сферах спортивної діяльності) і спеціальну (здатність до освоєння й варіативного застосування спортивної техніки).

Спритність, як відзначалося вище, може проявлятися тільки в комплексі з іншими фізичними якостями. У цьому полягає одна з основних передумов розвитку спритності - фізичні здатності людини.

Іншою передумовою, що впливає на розвиток спритності, є запас рухів. Кожний досліджуваний рух частково опирається на старі, уже вироблені координаційні сполучення, які разом з новими утворять нову навичку. Ніж тоншою, точнішою й різноманітнішою була діяльність рухового апарату, тим більший у спортсмена запас умовно - рефлекторних зв'язків, тим більшою кількістю рухових навичок він володіє, легше засвоюючи нові форми рухів, краще пристосовуючись до існуючих умов діяльності і умов, що змінюються, - тим більше його спритність.

Діяльність аналізаторів -- третя основна передумова для розвитку спритності. Поряд з певною роллю раніше придбаного рухового досвіду велике значення в розвитку й прояві спритності грає обробка поточної інформації (зорових, слухових, кінестетичних, тактильних і вестибулярних сигналів). Відповідна поточна інформація сприймається за допомогою аналізаторів. Сумарні дані всіх аналізаторів дають можливість більш детально пізнавати процес руху, точніше забезпечуючи його аналіз, щоб швидше опанувати його і при необхідності перебудовувати.

Все свідчить, на скільки значуща залежність спритності від функціональних можливостей центральної нервової системи.

Формування спритності в спорті припускає виховання наступних здібностей: 1) швидко засвоювати складні за координацією рухові дії; 2) перебудовувати рухову діяльність відповідно до вимог мінливих обставин; 3) чітко сприймати просторові, тимчасові й силові параметри руху.

1.8 Роль уявлень у керуванні рухами

Особлива роль належить уявленням про рухові дії.

Навчання техніці фізичних вправ у фізичному вихованні й спорті завжди починається зі створення уявлення про досліджувану дію. Це необхідно для того, щоб сформувати у свідомості учня образ реальної дії, що повинен служити еталоном при практичному виконанні рухів, за допомогою якого спортсмен здійснює контроль і керування у своїй діяльності. Будь-яку рухову дію або фізичну вправу кожна людина виконує тільки так, як вона її собі уявляє.

Уявлення служить програмою для реалізації рухових дій.

Наявний у пам'яті людини еталон (ідеальний образ) дії є тим необхідним елементом діяльності, що у певних умовах варто відтворити з максимальною точністю. У цьому полягає програмуюча функція уявлення.

Перед виконанням рухової дії уявлення про рух за допомогою механізмів ідеомоторних реакцій (регулювання функцій) дозволяє організму підготуватися до майбутньої діяльності. Так співвідносяться програмуюча й регулююча функції.

У процесі виконання дії по каналам зворотного зв'язку в кору великих півкуль головного мозку надходить інформація про зовнішні умови діяльності й про саму дію. Ця інформація рівняється із програмою рухів (уявленням), і якщо вона відповідає йому, - діяльність триває. Якщо виникають будь - які неузгодженості, то в діяльність вносяться необхідні корективи. У цьому випадку провідна роль належить регулюючій функції уявлення.

Регулююча функція проявляється й після закінчення дії. Спогади про відчуття, що виникли в ході виконання рухів, дозволяють людині, аналізуючи свою діяльність, розуміти причини тих або інших помилок. Така розумова робота полягає в переробці наявної інформації в уявленнях про ідеальний образ і реально виконаній дії.