Враховуючи важливу роль стану імунітету у визначенні характеру і швидкості перебігу раньового процесу, а також дані літератури (Л.Ф. Богмат із співавт., 2000) про значний вплив розладів функції сполучної тканини при її системної дисплазії на імунну систему, ми провели вивчення імунного статусу у хворих на генітальний пролапс. Для виключення впливу віку й ендокринного статусу на стан імунологічної реактивності, дослідження було проведено у 83 хворих репродуктивного віку і 29 здорових жінок.

При цьому було встановлено, що кількість лейкоцитів крові та показники лейкоцитарної формули в обох групах відповідали нормальним значенням. У той же час, у хворих на пролапс гениталій кількість лейкоцитів крові була достовірно нижче, ніж у здорових жінок. Також зниженими були відсоток і абсолютна кількість паличкоядерних нейтрофілів, еозинофілів і лімфоцитів. При цьому відмічалося підвищення відсотку й абсолютної кількості моноцитів і відсотку сегментоядерних нейтрофилів.

За такими показниками, як зміст комплементу, імуноглобулінів класів А і M, а також відсоток і абсолютна кількість В-лімфоцитів, істотні відмінності між основною і контрольною групами були відсутні. Разом з тим, у хворих на пролапс геніталій мало місце достовірне підвищення вмісту імуноглобулінів G (14,41±0,67 в основній групі та 11,41±0,56 - в контрольній) і зниження відсотку Т-лімфоцитів (63,99±2,05 і 71,97±1,16 відповідно). При вивченні імунорегуляторних субпопуляцій Т-лімфоцитів було також встановлене достовірне зниження відсоткового співвідношення вмісту Т-супресорів (19,37±1,23 і 23,69±1,14 відповідно), і, особливо, Т-хелперів (24,77±1,48 і 33,10±1,54), що обумовило зменшення імунорегуляторного індексу до 1,278±0,087, проти 1,397+0,103 у. о. в контролі. Ще в більшій мірі зниження було виражене відносно абсолютної кількості Т-лімфоцитів і їх субпопуляцій у зв'язку з меншим числом лейкоцитів крові, а також лімфоцитів у жінок з пролапсом геніталій.

Таким чином, при вивченні деяких показників імунологічної реактивності у хворих на генітальний пролапс встановлені певні порушення імунного статусу, в порівнянні зі здоровими жінками, що співпадає з даними А.П. Грігоренко (2004).

На основі результатів клініко-лабораторного обстеження хворих на пролапс геніталій нами була розроблена комплексна програма хірургічної реабілітації, що включає передопераційну підготовку, вибір комбінації хірургічних процедур, адекватних порушенням анатомії і функції тазових органів, ведення післяопераційного періоду.

При підготовці хворих до хірургічного лікування заходи здійснювалися у наступних основних напрямах: санація сечостатевої системи, зменшення венозного застою і трофічних порушень в органах, що випадають, відновлення тонусу м'язів промежини і сечового міхура, стабілізація імунних реакцій.

Проведення передопераційної підготовки призводило до швидкого загоєння трофічних виразок, зменшення венозного застою і, за рахунок цього, розмірів комплексу органів, що випадає. Зменшення розмірів цистоцеле, в порівнянні з вихідним, було підтверджено рентгенологічно шляхом застосування ретроградної цистографії в положенні стоячи у 29 жінок, з числа хворих з III і IY ступеню генітального пролапсу. Крім того, при ультразвуковому дослідженні сечового міхура після його випорожнення у даних хворих визначено зниження середньої кількості залишкової сечі, в порівнянні з вихідним, з 347+37 до 124+15 мл (Р<0,05), що відповідало місткості цистоцеле і свідчило про відновлення тонусу детрузора сечового міхура.

Вибір базової і допоміжних операцій, крім необхідності корекції дефектів опорного та підвішуючого апарату геніталій і пов'язаних з ними порушень функції сусідніх органів, визначався в залежності від міри опущення внутрішніх статевих органів, наявності супутньої гінекологічної і екстрагенітальної патології, міри ризику хірургічного втручання й анестезіологічної допомоги. У пацієнток в репродуктивному періоді життя і в перименопаузі використовувалися органозберігаючі хірургічні процедури. Крім загальновідомих методів, у ряді хворих застосовувалися розроблені нами органозберігаючі способи корекції гістероцеле та переднього відділу піхви (Спосіб хірургічного лікування випадіння внутрішніх статевих органів // Деклараційний патент на винахід №38729 А. - 15.05.2001 і Спосіб хірургічного лікування цистоцеле // Деклараційний патент на винахід № 45940А. 2002.).

У післяопераційному періоді проводилася рання активізація хворих і профілактика тромбозу глибоких вен і тромбоемболічних ускладнень.

Відповідно до запропонованої програми хірургічної реабілітації було проліковано 136 хворих на генітальний пролапс (основна група). Оцінка результатів застосування програми проведена в порівнянні з результатами традиційного хірургічного лікування 117 жінок (група порівняння).

Ефективність застосування комплексної програми хірургічної реабілітації хворих на генітальний пролапс оцінювалася на основі вивчення перебігу післяопераційного періоду та результатів хірургічного лікування, що був досліджений протягом 18 місяців після операції.

У післяопераційному періоді у ряді хворих обох груп була відмічена відсутність самостійного сечовипускання протягом 3 - 11 діб після видалення сечового катетера. Виникнення даного ускладнення, певно, було зумовлено порушеннями функції детрузора сечового міхура, встановленими нами в попередніх дослідженнях. Вказане ускладнення мало місце у 6 (4,41+1,76%) жінок основної групи й у 27 (23,08+3,9%) жінок групи порівняння (Р<0,05). Отже, абсолютний ризик розвитку післяопераційної затримки самостійного сечовипускання в основній групі був нижче в 5,75 рази, ніж у групі порівняння, що свідчило про ефективність проведеної передопераційної підготовки відносно відновлення м'язового тонусу сечового міхура.

Післяопераційні ускладнення гнійно-запального характеру також мали місце у хворих обох груп. Усього подібні ускладнення були відмічені у 25 хворих (9,88%). При цьому в основній групі жінок - у 6 пацієнток (4,41+1,76%), в групі порівняння - у 19 (16,24+3,41%) (Р<0,05). Отже, абсолютний ризик розвитку післяопераційних ускладнень гнійно-запального характеру в основній групі був у 4 рази нижче, ніж у групі порівняння.

Істотне зниження кількості післяопераційних ускладнень гнійно-запального характеру у хворих основної групи, певно, зумовлено проведеною передопераційною підготовкою, спрямованою на санацію піхви та сечовидільної системи і стимуляцію імунологічної реактивності.

З метою вивчення змін стану імунологічної реактивності в післяопераційному періоді та підтвердження доцільності передопераційної корекції імунного статусу було проведено дослідження його показників через 4-5 діб після операції у 44 жінок основної групи та у 39 - групи порівняння, з числа хворих, у яких дані показники були вивчені до оперативного лікування.

Результати вивчення показників імунного статусу в післяопераційному періоді показали, що у хворих основної групи мало місце достовірне зниження комплементу (з 52,77±1,17 до 47,02±0,81), імуноглобулінів класу G (з 14,57±0,29 до 12,44±0,27) і кількості В-лімфоцитів (з 13,07±0,22 до 11,98±0,29). Разом з тим, було відмічено зростання вмісту IgM (з 1,12±0,02 до 1,65±0,04), що є прогностичною ознакою сприятливого перебігу раньового процесу (І.Г. Чеснокова, 2000). Кількість Т - клітин, їх субпопуляцій і функціональна активність клітинної ланки імунітету в післяопераційному періоді істотно не змінилися.

У групі порівняння в післяопераційному періоді зниження комплементу, імуноглобулінів класу G і кількості В-лімфоцитів було більш істотним, ніж в основній групі (з 51,13±1,35 до 39,72±1, 19, з 14, 20±0,41 до 9,79±0,31, з 13,39±0,27 до 9,64±0,39, відповідно). Крім цього, у даних хворих мало місце достовірне зниження імуноглобулінів класу А (з 2,01±0,07 до 1,24±0,05), кількості Т-клітин (з 64,33±1,17 до 47,77±1,54), Т-хелперів (з 25,57±0,58 до 18,87±0,58), Т-супресорів (з 19,95±0,56 до 12,95±0,73) і функціональної активності Т-лімфоцитів (DR+ - з 13,49±0,34 до 9,36±0,38, CD 25 - з 15,33±0,95 до 12,46±0,49).

Отримані результати підтвердили доцільність включення в комплекс передопераційної підготовки хворих на пролапс тазових органів препаратів, що стимулюють імунну відповідь.

Таким чином, загальна кількість післяопераційних ускладнень в основній групі хворих становила 12 (8,82+3,56%), а абсолютний ризик їх розвитку - 0,09. У групі порівняння загальна кількість післяопераційних ускладнень становила 46 (39,32+4,52%) (Р<0,05), а абсолютний ризик їх розвитку - 0,39. Отже, в основній групі хворих, на відміну від групи порівняння, мало місце зниження абсолютного ризику розвитку післяопераційних ускладнень в 4,3 рази.

Зниження кількості післяопераційних ускладнень в основній групі хворих обумовило скорочення післяопераційного перебування хворих в стаціонарі, яке становило 7,13+0,37 днів, у той час, як в групі порівняння - 10,79+1,03.

Віддалені результати хірургічного лікування у хворих груп, що досліджуються, вивчалися протягом півтори років. Більшість пацієнток результат хірургічного лікування оцінювали позитивно. Разом з тим, у ряді хворих відмічалися різні порушення самопочуття і загального стану. При цьому серед чинників, що впливають на післяопераційну якість життя, необхідно відмітити перевищення відносного ризику розвитку синдрому постгістеректомії в 2,75 рази та сексуальних дисфункцій в 2,03 рази у хворих репродуктивного віку і в періоді перименопаузи з групи порівняння, де як базовий хірургічний метод лікування застосовувалася вагінальна екстирпація матки без придатків.

Рецидиви генітального пролапсу, що вимагають хірургічної корекції, були відмічені у чотирьох жінок, в одному випадку у пацієнтки основної групи (1,04+1,04%), і в трьох - в групі порівняння (3,53+2,0%). При аналізі причин їх виникнення було встановлено, що у хворої основної групи мала місце неадекватна діагностика локалізації і міри важкості дефекту вагінальної анатомії, що спричинило помилку при виборі методу хірургічної корекції. Всі випадки рецидивів генітального пролапсу у хворих групи порівняння наступили після виникнення гнійно-запальних ускладнень з боку рани, що, найвірогідніше, було зумовлено відсутністю передопераційної підготовки, спрямованої на санацію піхви і зниження трофічних порушень в органах, що випадають.

Розробка і застосування профілактичних заходів щодо зниження захворюваності генітальним пролапсом вимагають необхідності прогнозування виникнення захворювання та розвитку рецидивів після його хірургічного лікування. У зв'язку з цим, задачею наступного етапу нашого дослідження стало визначення критеріїв формування групи ризику виникнення генітального пролапсу в репродуктивному віці та групи ризику розвитку рецидивів захворювання після його хірургічного лікування.

Для рішення задачі визначення критеріїв формування групи ризику виникнення захворювання була розроблена шкала бальної оцінки чинників ризику, встановлених внаслідок проведеного клініко-статистичного аналізу даних обстеження жінок репродуктивного віку, які страждають на пролапс тазових органів, в порівнянні з аналогічною групою жінок, що не мають даної патології. Значущість чинників у балах була оцінена на основі відмінності значень між відношенням правдоподібності наявності та відношенням правдоподібності відсутності ознаки й округлення отриманих значень до цілих чисел.

Для підтвердження об'єктивності розробленого методу бальної оцінки чинників ризику виникнення захворювання було проведене вивчення взаємозв'язку між сумою балів чинників ризику і показниками функціонального стану тазового дна, отриманою в попередньому дослідженні. При цьому була встановлена висока міра кореляційної залежності, а саме: пряма - з порогом чутливості рецепторів піхви до електричного струму (+0,844), і зворотна - з силою скорочення м'язів промежини під впливом електричного струму (-0,829) і силою довільного скорочення м'язів (-0,824).

Для проведення аналізу прогностичної значущості запропонованої системи бальної оцінки чинників ризику була визначена верхня межа норми суми балів. Значення норми були розраховані на основі середнього значення суми балів у породіллль групи порівняння +3 значення середньоквадратичного відхилення для даної вибірки.

З метою визначення прогностичної значущості запропонованого методу формування групи ризику розвитку післяпологової тазової дисфункції був проведений аналіз відповідності індивідуальних значень показників функціонального стану нервово-м'язевого апарату тазового дна та суми балів чинників ризику у породіль основної групи і групи порівняння. При цьому було встановлено, що прогностична цінність негативного результату тесту становила 96,1%, прогностична цінність позитивного результату тесту - 60,2%,. специфічність методу - 50,0%,, чутливість - 97,6%.

Проведені дослідження показали, що запропонований метод формування груп ризику, заснований на бальній оцінці чинників ризику розвитку післяпологової тазової недостатності, є високочутливим і досить специфічним. При нормальних значеннях суми балів чинників ризику можна з великою часткою впевненості затверджувати про відсутність імовірності виникнення функціональних порушень тазового дна. Наявність патологічних значень суми балів чинників ризику свідчить про те, що більш ніж у 60% породіль групи ризику наступить післяпологова тазова недостатність.

З метою підвищення прогностичної цінності позитивного результату тесту і специфічності методу бальної оцінки чинників ризику було вирішено ввести поняття "високий ризик" розвитку післяпологової тазової недостатності. Для цього було визначено верхнє порогове значення суми балів чинників ризику у породіль, що мали післяпологову тазову дисфункцію, і сформована група породіль високого ризику розвитку післяпологової тазової недостатності.

При аналізі індивідуальних значень показників функціонального стану тазового дна у породіль групи високого ризику було встановлено зростання прогностичної цінності позитивного результату тесту до 98,5%, а специфічністі - до 99,0%.

Для рішення задачі визначення критеріїв формування групи ризику виникнення рецидивів захворювання після його хірургічного лікування також була розроблена шкала бальної оцінки чинників ризику їх розвитку і розраховано порогове значення суми балів, що дозволяє відносити пацієнток до групи ризику. При цьому кожному з певних чинників ризику була привласнена кількість балів, відповідна округленій до 5/10 величині відносного ризику розвитку рецидивів.

Після заміни відомих чинників ризику у тих жінок, що знаходилися під спостереженням протягом 18 місяців після оперативного лікування, на бали був зроблений підрахунок їх кількості у пацієнток з наявністю пізніх рецидивів і без таких. Як нижня порогова величина суми балів чинників ризику, що дозволяє відносити пацієнток до групи ризику виникнення рецидивів, нами було прийняте середнє значення суми балів у хворих з рецидивом генітального пролапсу мінус середньоквадратичне відхилення для даної вибірки.

При проведенні оцінки методичної якості дослідження встановлено, що специфічність запропонованого методу формування групи ризику розвитку рецидивів генітального пролапсу становить 66,9%, чутливість - 93,2%, прогностична цінність негативного результату методу - 96,7%, прогностична цінність позитивного результату - 48,2%.

Таким чином, запропонована бальна оцінка чинників ризику виникнення пізніх рецидивів генітального пролапсу після його хірургічного лікування і визначення порогового значення суми балів, що дозволяє відносити пацієнток до групи ризику, є досить інформативним прогностичним методом, якій має високу специфічність, чутливість і прогностичну цінність негативного результату тесту. Недостатньо висока прогностична цінність позитивного результату тесту, певно, зумовлена відносно короткими термінами спостереження хворих після оперативного лікування. Проте, даний метод прогнозування пізніх рецидивів доцільно використовувати при виборі способів хірургічної корекції захворювання.

З метою зниження захворюваності опущенням і випадінням внутрішніх статевих органів у жінок в групах ризику, були розроблені і впроваджені профілактичні заходи, спрямовані на попередження розвитку післяпологової тазової недостатності та рецидивів після хірургічного лікування генітального пролапсу.

Профілактичні заходи, спрямовані на попередження післяпологової тазової недостатності, засновувалися на нашому розумінні патогенезу виникнення захворювання в репродуктивному віці і включали виконання в пологах епізіотомії та проведення післяпологової реабілітації нервово-м'язевого апарату тазового дна у породіль групи ризику.

Ефективність виконання епізіотомії, як методу, що сприяє скороченню тривалості стискуючого впливу на м'язи тазового дна передлежачої частини плоду і, тим самим, зниженню ризика травматичного пошкодження нервово-м'язевого апарату, була визначена у 42 породіль групи високого ризику розвитку післяпологової тазової недостатності (основна група) в порівнянні з аналогічною групою з 68 породіль, яким епізіотомія не проводилася (група порівняння).

При стандартизації за віком, гінекологічним, акушерським, сімейним анамнезом і наявності проявів дисплазії сполучної тканини групи, що порівнюються, були репрезентативні. При цьому середнє значення суми балів чинників ризику підвищеної травматизації тазового дна в основній групі становило 22,67+1,02, в групі порівняння - 24,21+0,86 (Р>0,05).

Результати дослідження функціонального стану нервово-м'язевого апарату тазового дна на 5-ту добу післяпологового періоду показали, що в основній групі породіль показники, що вивчаються, укладалися в межах встановлених нами норм, в групі порівняння середні значення порога чутливості до електричного струму і сили довільного скорочення м'язів промежини знаходилися нижче за нормальні значення. Відношення показників сили скорочення м'язів промежини під впливом електричного струму і сили довільного скорочення м'язів в основній групі становило 0,92, в той час як в групі порівняння - 1,07, що є свідченням більш істотних порушень інервації у породіль групи порівняння.

При вивченні індивідуальних значень показників функціонального стану нервово-м'язевого апарату тазового дна встановлено їх зниження нижче за нормальні значення у 29 породіль основної групи (69,05±7,13%) та у 67 (98,53±1,46%) - групи порівняння. Абсолютний ризик розвитку тазової дисфункції в основній групі породіль на 5-у добу післяпологового періоду становив 0,69, в групі порівняння - 0,99 (Р<0,05), відносний ризик - 0,7, а його зниження між групами - 0,30 або 30%.

Через 2 місяці після пологів у частини породіль в обох групах сталося відновлення функції тазового дна. Зниження абсолютного ризику в основній групі становило 0,17, в групі порівняння - 0,23. Разом з тим, тенденції у відмінностях між групами збереглися протягом всього періоду спостереження. При цьому зниження ризику порушень функції тазового дна у жінок основної групи, відносно групи порівняння, через 6 місяців після пологів становило 0,26 або 26%, і достовірно не відрізнялося від такого в попередніх дослідженнях.

Таким чином, на основі проведених досліджень встановлено, що застосування епізіотомії, як методу профілактики післяпологової тазової дисфункції у жінок групи високого ризику травматизації тазового дна в пологах, призводить до зниження відносного ризику розвитку функціональних порушень на 26%. При цьому в меншій мірі відмічаються порушення інервації. У той же час, в зв'язку з тим, що у значної частини даного контингенту жінок, незважаючи на зроблену епізіотомію, розвиваються порушення функції тазового дна, таким породіллям показано проведення післяпологових реабілітаційних заходів.

Враховуючи отримані дані про переважні порушення інервації тазового дна в пологах у жінок групи ризику підвищеної його травматизації, нами була розроблена спеціальна програма, заснована на загальних задачах медичної реабілітації і даних літератури про методи відновного лікування при травматичних невритах периферичних нервів. Розроблені заходи були спрямовані на зниження проявів запальної інфільтрації та компресії судин і нервових стовбурів, стимуляцію розсмоктування гематом, поліпшення мікроциркуляції та процесів тканинного обміну, зменшення рубцевих змін. Кінцевою метою післяпологової реабілітації є профілактика дистрофічних процесів нервово-м'язевого комплексу і усунення функціональних порушень тазового дна.

Дана програма включає проведення щоденних індивідуальних або групових занять ЛФК, тривалістю 30-45 хвилин, із застосуванням спеціального комплексу вправ, спрямованого на зміцнення м'язів черевного пресу і тазового дна за методом Д.Н. Атабекова. Крім цього, в комплекс були включені фізичні методи лікування - фототерапія за допомогою фотонного зонду Коробова "Барва-ГПУ" за внутрішньопорожнинною методикою в пряму кишку і магнітотерапія контактним методом з компресією тканин в області проекції виходу соромного нерву.

Реабілітація проводилася двома курсами тривалістю 14-15 днів кожний. Перший курс починався протягом першого тижня після виписки з акушерського стаціонару, другий курс - через два місяці після пологів.

Для визначення міри ефективності запропонованої програми післяпологової реабілітації було проведено рандомізоване вивчення функціонального стану нервово-м'язевого апарату тазового дна в терміни аналогічні попереднім дослідженням у 119 жінок групи ризику підвищеної його травматизації. Методом випадкового відбору породілля були розділені на дві групи. Основну групу становили 56 жінок, що пройшли повну програму післяпологової реабілітації, групу порівняння - 63 породіллі, що не отримали лікування.

При стандартизації за віком, гінекологічним, акушерським, сімейним анамнезом і наявності проявів дисплазії сполучної тканини групи, що порівнюються, були репрезентативні. При цьому середнє значення суми балів чинників ризику підвищеної травматизації тазового дна в основній групі становило 18,95+1,17, в групі порівняння - 17,92+1,22 (Р>0,05).

Результати досліджень функціонального стану нервово-м'язевого апарату тазового дна на 5-ту добу післяпологового періоду (до початку лікування) показали відсутність відмінностей між групами за середніми значеннями показників.

При вивченні індивідуальних значень показників функціонального стану нервово-м'язового апарату тазового дна встановлено їх зниження нижче за нормальні значення у 36 породіль основної групи (64,3±6,4%) і у 43 (68,3±5,9%) - групи порівняння (Р>0,05).

Після проведеного першого курсу реабілітації в основній групі породіль абсолютний ризик розвитку тазової дисфункції знизився з 0,64 до 0,32. У частини жінок групи порівняння протягом часу також сталося відновлення функції нервово-м'язового апарату тазового дна, але зниження абсолютного ризику розвитку тазової дисфункції було значно менш вираженим, а саме, з 0,68 до 0,59 (Р<0,05).

Через 6 місяців після пологів при аналізі індивідуальних показників функціонального стану нервово-м'язового апарату тазового дна зниження їх нижче за нормальні значення встановлено у 13 жінок основної групи (23,2±5,7%) й у 36 (57,1±6,2%) - групи порівняння (Р<0,05). Отже, в групі породіль після проведеного другого курсу реабілітації абсолютний ризик розвитку тазової дисфункції продовжував знижуватися (з 0,32 до 0,23), в той час як у групі порівняння практично не змінився (0,59 і 0,57). Разом з тим, динаміка зниження абсолютного ризику розвитку тазової дисфункції в основній групі породіль була більш виражена після першого курсу реабілітаційних заходів в періоді спостереження до 2 місяців після пологів. Це співпадає з даними, отриманими Ю.П. Серняком із співавт. (2001), про більш високу ефективність раннього початку відновного лікування недостатності тазового дна.

Відносний ризик розвитку післяпологових порушень функції тазового дна у жінок групи ризику підвищеної його травматизації, що не отримали реабілітацію, в порівнянні з аналогічною групою, що пройшла відновне лікування, до кінця періоду спостереження становив 2,48.

Таким чином, отримані дані свідчать про те, що проведення післяпологової реабілітації функції тазового дна у породіль групи ризику підвищеної його травматизації сприяє зниженню імовірності розвитку тазових порушень у 2,5 рази. При цьому ефективність відновного лікування функціональних порушень тазового дна зростає у разі його раннього початку.

Профілактика рецидивів генітального пролапсу після його хірургічного лікування у пацієнток групи ризику неспроможності власних сполучнотканинних структур, що використовуються для відновлення нормального взаєморозташування тазових органів, полягала в застосуванні хірургічних методів жорсткої фіксації статевих органів до стінок таза і фаціальної реконструкції з використанням синтетичних матеріалів.

Вказані методи були використані в оперативному лікуванні генітального пролапсу у 59 хворих (основна група), що складають групу ризику виникнення пізніх рецидивів відповідно до розроблених нами критеріїв. У даних хворих, крім рутинних базових хірургічних процедур, додатково застосовувалися такі: при дефектах апікального відділу піхви та проксимальному ректоцеле - крижово-остиста фіксація вагінального склепіння або шийки матки; при дефектах переднього вагінального сегмента з наявністю цистоцеле - MESH-пластика дна сечового міхура за розробленою нами методикою (Деклараційній патент на корисну модель №6922 від 16.05.2005).

Оцінка віддалених результатів застосування вказаних хірургічних процедур в основній групі хворих проводилася в порівнянні з аналогічною групою ризику з 85 пацієнток (група порівняння), у яких виконувалися рутинні оперативні втручання з використанням для реконструкції нормальних взаємовідносин тазових органів природних опорних і підвішуючих анатомічних структур

При проведенні стандартизації за чинниками, що впливають на перебіг післяопераційного періоду, структурою виконаних базових оперативних втручань і методів корекції порушень функції тазових органів, чинниками ризику розвитку рецидивів групи, що порівнюються, були репрезентативні. При цьому середнє значення суми балів чинників ризику в основній групі становило 12,22+0,3, в групі порівняння - 12,66+0,29 (Р>0,05).

Порівняльна оцінка віддалених результатів хірургічного лікування груп хворих, що досліджуються, була проведена через 18 місяців після операції на основі обліку кількості клінічно виражених рецидивів захворювання і випадків з наявністю часткових рецидивів дефектів вагінальної анатомії.

Протягом 18 місяців спостереження після оперативного лікування рецидив генітального пролапсу з вираженими клінічними проявами був відмічений в одному випадку у хворої з основної групи жінок.

Клінічний перебіг даного випадку та зв'язок його з порушенням режиму фізичних навантажень у післяопераційному періоді дозволили віднести його до ранніх рецидивів генітального пролапсу. У групі порівняння випадків ранніх рецидивів захворювання відмічено не було.

Результати вимірювання вагінального профілю через 18 місяців після хірургічного лікування генітального пролапсу у пацієнток в групах, що порівнюються, показали наявність часткових рецидивів дефектів вагінальної анатомії в основній групі у 8 випадках (13,56+4,46%), в групі порівняння - в 41 (48,24+5,42%) (Р<0,05), відносний ризик їх розвитку становив 0,14 і 0,48, відповідно.

Таким чином, результати проведених досліджень дозволяють зробити висновок про те, що хірургічні методи корекції генітального пролапсу, засновані на жорсткій фіксації статевих органів до стінок малого таза і застосування синтетичних матеріалів з метою фасціальної реконструкції у хворих групи ризику розвитку рецидивів, сприяють зниженню імовірності їх виникнення в 3,4 рази. Крім цього, дане дослідження підтверджує провідне значення неспроможності власних сполучнотканинних структур, що використовуються для реконструкції нормального взаєморозташування тазових органів, у розвитку рецидивів захворювання і перспективність застосування даних хірургічних технологій у хворих групи ризику.

Висновки