Спадкові хвороби

Размещено на http://www.allbest.ru/

СПАДКОВІ ХВОРОБИ -- захворювання, обумовлені порушеннями в процесах збереження, передачі та реалізації генетичної інформації. З розвитком генетики людини, у тому числі й генетики медичної, встановлена спадкова природа багатьох захворювань і синдромів, що вважалися раніше хворобами з невстановленою етіологією. В основі спадкових захворювань лежать мутації: генні, хромосомні та геномні. Відповідно до цього всі спадкові хвороби людини можна об'єднати в 4 великі групи -- генні (зміни на рівні окремих нуклеотидів), геномні (зміни кількості цілих хромосом), хромосомні (внутрішньо- і міжхромосомні перебудови) і мультифакторіальні (на розвиток хвороби впливають і гени, і фактори навколишнього середовища). За локалізацією генів, які спричиняють розвиток С.х., хвороби можна розділити на ядерні та мітохондріальні. Більшість спадкових хвороб людини стосується ядерного спадкового матеріалу.

При реплікації молекули ДНК можуть відбуватися помилки, що призводять до генних мутацій. Порушення на рівні молекули ДНК можуть змінити зміст генетичної інформації, що виявиться в структурі, а отже, й функції білка. Внаслідок зазначених змін на рівні нуклеотидів виникають генні хвороби. Найбільш поширена класифікація генних спадкових хвороб за характером метаболічних розладів: порушення обміну амінокислот (приклади: фенілпіровиноградна олігофренія, тирозиноз, алкаптонурія); порушення обміну ліпідів (хвороба Німана -- Піка, хвороба Гоше); порушення обміну вуглеводів (галактоземія, фруктозурія); порушення мінерального обміну (гепатоцеребральна дистрофія); порушення білірубінового обміну (синдром Криглера -- Наджара, синдром Дубініна -- Джонсона). Патогенетичну класифікацію доповнюють класифікацією за органно-системним принципом: С.х. крові (гемоглобінопатії), ендокринної системи (адреногенітальний синдром), з переважним ураженням нирок (фосфат-діабет, цистиноз), сполучної тканини (хвороба Марфана, мукополісахаридози); нервово-м'язової системи (прогресуючі м'язові дистрофії) і т.д. При захворюваннях, наслідуваних за аутосомно-домінантним типом, мутантний ген виявляється вже в гетерозиготному стані; хворі хлопчики і дівчатка народжуються з однаковою частотою; патологічна спадковість прослідковується в родоводі «по вертикалі»; принайм­ні один з батьків хворого також хворий. За аутосомно-домінантним типом успадковуються, наприклад, ахондроплазія, брахідактилія, полідактилія та ін. При захворюваннях, наслідуваних за аутосомно-рецесивним типом, мутантний ген виявляється лише в гомозиготному стані; хворі хлопчики і дівчатка народжуються з однаковою частотою; батьки хворих фенотипово здорові, але є гетерозиготними носіями мутантного гена; патологічна спадковість прослідковується в родоводі родини «по горизонталі»; імовірність народження хворих дітей зростає у разі кровного споріднення батьків. За аутосомно-рецесивним типом успадковуються агамаглобулінемія, алкаптонурія, альбінізм, муковісцидоз та ін. Із захворювань, пов'язаних зі статтю, для клініки особливе значення мають хвороби, обумовлені рецесивними мутаціями в Х-хромосомі. Жінки з такого типу мутацією, як правило, фенотипово здорові, оскільки рецесивному патологічному гену протистоїть у них нормальний алель іншої Х-хромосоми. У чоловіків же мутантний ген представлений в одному варіанті і визначає патологію фенотипу. В обтяжених родинах занедужує половина синів, а половина дочок -- носії мутантного гена; батьки клінічно здорові. Хвороба часто виявляється в синів сестер хворого (пробанда) чи в його двою­рідних братів по материнській лінії. Хворий батько не передає дефектний ген синам. За Х-хромосомним типом успадковуються гемофілія А, гемофілія В, пігментний ретиніт, фосфат-діабет, кольорова сліпота й ін. Патологічний стан також може залежати від двох і більше мутантних генів. Низка патологічних генів володіє зниженою пенетрантністю. При цьому присутність їх у геномі, навіть у гомозиготному стані, необхідна, але недостатня для розвитку хвороби. Таким чином, не всі типи успадкування хвороб людини укладаються в перераховані схеми.

Причиною геномних хвороб, або анеуплої­дій, є нерозходження хромосом при поділі клітини. У нормі при мейозі пари гомологічних хромосом розходяться й у кожному сперматозоїді чи яйцеклітині міститься тільки по одній хромосомі (гомологу) кожної пари. Нерозходження може відбуватися як при першому, так і при другому мейотичному поділі. Результатом нерозходження є гамета, що містить дві копії хромосоми чи не містить жодної. Кожна з 22 пар аутосом може мати додаткову чи відсутню хромосому, крім цього, статеві хромосоми можуть виявитися в анеуплоїдних комбінаціях (Y0, Х0, ХХХ, ХХY і ХYY). Однак лише деякі хромосомні патології зустрічаються у немовлят, а в основному в таких випадках розвиток припиняється ще в ембріональний період. Найпоширенішою аутосомною анеуплоїдією є синдром Дауна. Причиною синдрому Дауна є трисомія за 21-ю хромосомою. Діти із синдромом Дауна мають множинні вади розвитку і народжуються з частотою 1:700. У молодих матерів імовірність народження дитини з цим синдромом становить 1:2000, у жінок старше 40 років -- 1:22. Частота синдрому Патау становить близько 1 на 5000-15 000 немовлят, а причиною його є трисомія за 13-ю хромосомою. Трисомія за 18-ю хромосомою призводить до синдрому Едвардса, що має летальний наслідок. Діти із синдромом Едвардса народжуються з частотою приблизно в 1 на 4000-8000. Частота синдрому Тернера серед новонароджених дівчаток 1:2000. Причина цього захворювання -- відсутність другої Х-хромосоми. Триплоїдія за Х-хромосомою, або синдром трипло-Х, зустрічається з частотою приблизно 1 на 1000-2000 жінок. Більшість жінок із синдромом трипло-Х фертильні. В основі синдрому Клайнфельтера лежить каріотип 47,ХХY. У середньому частота синдрому Клайнфельтера в популяції досить висока -- 1 хлопчик на 1000 немовлят має це захворювання. Зайва Y-хромосома в чоловіків зустрічається з частотою приблизно 1:1000. Раніше вважали, що чоловіки із зайвою Х-хромосомою агресивні, однак на сьогодні ця гіпотеза не підтвердилася. Причиною дефіциту чи надлишку хромосомного матеріалу в клітині можуть бути хромосомні перебудови (аберації), що виникають при розривах хромосом та їх з'єднанні в іншому порядку. Відновлення розривів може привести до переміщення ділянок хромосом, їх подвоєння чи повороту всередині хромосоми. Можуть також виникати обміни ділянками між негомологічними хромосомами. Хромосомні перебудови в людини призводять до множинних пороків розвитку. Внаслідок цього виникають так звані хромосомні хвороби. Деякі з них передаються потомству. На відміну від анеуплоїдій, при хромосомних перебудовах кількість хромосом не змінюється. Структурні зміни хромосом мають спеціальні назви: недостача (делеція), подвоєння (дуплікація), поворот хромосомного фрагмента (інверсія), перестановка (інсерція), перенесення частини генетичного матеріалу на негомологічну хромосому (транслокація). Індивіди з хромосомними перебудовами звичайно виявляють той чи інший ступінь розумової відсталості і мають множинні фізичні аномалії. Прикладом хромосомної хвороби в людини є синдром «котячого крику», при якому спостерігається втрата ділянки короткого плеча в п'ятій хромосомі. Це найбільш розповсюд­жена делеція в людини. Більшість ембріонів із хромосомними аномаліями нежиттєздатні і мимовільно абортуються. Усі хромосомні аномалії пов'язані з порушенням інтелекту і поведінки. Хромосомні хвороби не виліковуються, тому єдиний спосіб їхньої профілактики -- попередження народження хворих дітей. Більшість хромосомних хвороб не є спадковими в тому розумінні, що вони не передаються від батьків до дітей, оскільки хворі, як правило, помирають у дитинстві, а якщо доживають до репродуктивного віку, то звичайно виявляються бесплідними. У зв'язку з цим хромосомні хвороби являють собою нові мутації, що виникають у статевих клітинах батьків. Більшість ознак і хвороб людини залежить не від одного чи двох генів, а від цілого комплексу генів і в той же час від умов навколишнього середо­вища. Успадкування таких мультифакторіальних хвороб не піддається точному опису. До мультифакторіальних хвороб належать, напр. цукровий діабет, виразка шлунка, різні форми раку та ін. Мітохонд­рії мають власну ДНК (мтДНК); мтДНК розташовується в матриксі органели і представлена кільцевою хромосомою. Вважається, що при клітинному розподілі мітохонд­рії випадково розподіляються між дочірніми клітинами. Для мітохондріальних хвороб характерна різна експресивність (сила прояву), оскільки фенотипічний прояв патологічного гена залежить від співвідношення нормальних і мутантних мітохондрій. Серед мітохондріальних хвороб найкраще вивчений синдром Лебера. Мітохондріальні хвороби успадковуються тільки по материнській лінії.

Моногенні хвороби - порушення обміну амінокислот:

-Фенілкетонурія;

-Тирозиноз;

-Альбінізм;

-Алькаптонурія;

-Лейцинози;

-Гістидинемія;

-Хвороба Дауна;

-Гомоцистинурія.

Фенілкетонурія («Феніл-» -- від слова фенілаланін, «-кетон-» -- від слова кетони, «-урія» -- виділення продуктів обміну з сечею) -- спадкова хвороба, яка зумовлена дефектом гена ферменту фенілаланінгідроксилази, що знаходиться на довгому плечі 12 хромосоми (12q 22-24). Діти, народжені з фенілкетонурією, не здатні метаболізувати фенілаланін (частина протеїну), який через це накопичується в крові. Така ненормальна висока кількість фенілаланіну перешкоджає нормальному розвитку мозку. За умови відсутності лікування, призводить до розумової відсталості.

Спадкове захворювання, яке характеризується головним чином ураженням нервової системи. Етиологія і патогенез: в результаті мутації гену, контролюючого синтез фенілаланінгідроксілази, розвивається метаболічний блок на етапі перетворення фенилаланіну в тирозин, внаслідок чого основним шляхом перетворення фелаланіну стає дезамінування і синтез токсичних похідних - фенілпіровиноградної, феніл - молочної і фенілоцтової кислот. У крові і тканинах значно збільшується фенілаланін (до 0,2 г /л і більше при нормі 0,01 - 0,02 г/л). Велику роль в патогенезі хвороби грає роль недостатній синтез тирозину, який є попередником катехоламінів і меланіну. Захворювання успадковується по аутосомно - рецесивному типу. Фенілкетонурія - важке спадкове захворювання, яке настає внаслідок вродженого дефекту ферменту, який відповідає в організмі людини за нормальний обмін фенілаланіну(одна з незамінних амінокислот, які входять в склад білка). При захворюванні порушуються обмінні процеси, особливо важливі для мозку дитини, що розвивається. В крові та в інших рідинах організму накопичується в великій кількості феналаланін і сильно утворюються такі речовини як фенілпіровиноградна, фенілмолочна, фенілоцтова кислоти, які виділяються у великій кількості із сечею. Наслідком порушеного обміну в мозку є тяжка психічна недорозвиненість. Якщо не почати вчасне лікування, то хворі на все життя залишаються інвалідами. Фенілаланін, який надходить в організм, використовується для будування білкового ланцюга або перетворюється в тирозин. Відсутність в печінці ферменту фенілаланінгідроксидази перешкоджає нормальному перетворенню фенілаланіну їжі в тирозин. Тому фенілаланін використовується лише при синтезі білка, а надлишок накопичується в клітинах печінки і попадає в кровопотік, де кількість фенілаланіну є токсичним для клітин мозку. Нирки не справляються з його реабсорбцією, в результаті чого він виводиться із сечею. Саме наявність цього фенілкетону в сечі дає основу назвати відповідний патологічний стан фенілкетонурією. Варіанти фенилкетонурії: Фенілкетонурія 1 Класична фенілкетонурія описана в 1934 році А.Фоллінгом. Захворювання успадковується аутосомно - рецессивно і визвано мутацією гену, який локалізується в довгому плечі 12 хромосоми. В основі хвороби лежить дефіцит ферменту фенілаланін - 4 - гідроксилази, що забезпечсує перетворення фенілаланіну в тирозин. В результаті метаболістичного блоку відбувається значне накопичення в тканинах і рідинах хворого організму фенілаланіну і таких його похідних, як фенілпіровиноградна, фенілмолочна, фенілоцтова кислоти, фенілетиламін, фенілацетилглютамін та ін. В патогенезі ФКУ мають значення такі механізми: - Пряма токсична дія на ЦНС фенілаланіну і його похідних. - Порушення в обміні білків, липо - і глікопротеїдів. - Порушення метаболізму гормонів. - Порушення обміну моноамінових нейромедіаторів (катехоламінів і серотоніну). - Порушення функції печінки - диспротенїнемія, генералізована гіпераміноацидемія, збільшення БФА, метаболічний ацидоз, порушення окислювальної і білковосинтезованої функції клітинних органел. Частота класичної ФКУ серед новонароджених за даними масового скринінгу в середньому коливаються від 1:5000 до 1:10000 . Материнська фенілкетонурія. Захворювання розвивається у нащадків жінок, що хворіють ФКУ.  Тяжкість ураження плоду корелює з рівнем в плазмі матері. Так як ембріон особливо чуттєвий до тератогенних впливів, рекомендується почати дієту ще до настання вагітності. В добовому раціоні використати менше 15 - 20 мг/кг фенілаланіну. При цьому важливо уникати дефіциту незамінних амінокислот. Клінічна фенілкетонурія. При народженні хворі фенілкетонурією не відрізняються від інших новонароджених. Муніфестація ФКУ відбувається зазвичай у віці 2 - 6 місяців. Клінічні прояви. Діти з фенілкетонурією народжуються без яких-небудь ознак хвороби. Але вже на другому місяці можна помітити деякі фізичні ознаки: посвітління волосся, радуг очей, що особливо помітно у дітей, які народилися з темним волосся. У більшості дітей дуже рано заростає великий роднічок. Частіше всього явні ознаки хвороби виявляються на 4 - 6 місяці життя, коли діти перестають реагувати радістю при спілкуванні з ними, перестають взнавати матір, не фіксують погляд і не реагують на яскраві іграшки, не перевертаються на живіт , не сидять . Протягом багатьох років відповідним діагностичним тестом служить реакція між фенілпіровиноградною кислотою, яка виділяється із сечею дитини, і хлорним залізом. При позитивній реакції з'являється типове зелене забарвлення. Крім того, утворюються із сечею інші аномальні метаболіти, такі як фенілмолочна і фенілоцтова кислота. Останнє з'єднання пахне мишами так що така хвороба легко діагностується по запаху, саме так вона і була вперше виявлена. По мірі прогресування хвороби можуть спостерігатись епілептіформові приступи - розвернуті судорожні типи кивків, поклонів, здригувань, тимчасових втрат свідомості. Гіпертонія окремої групи м'язів проявляється своєрідною позою кравця (підібраніі ноги і зігнуті руки). Можуть спостерігатися гіперкінези, атаксія, тремор рук, іноді парези по центральному типу. Діти нерідко біляві з світлою шкірою і блакитними очима, у них часто відмічаються екзема, дерматити . Виявляються схильність до артеріальної гіпотензії. Першими проявами захворювання служать : - В'ялість дитини, відсутність інтересу до оточуючих. - Посилена збудженість, неспокій. - Відрижка , рвота. - Судороги - рефлекс Моро, спонтанний рефлекс Бабинського, смоктальні автоматизми, пріапізм у хлопчиків, атетозні рухи. - Судорожний синдром. - Запліснявілий, мишиний, вовчий запах сечі і поту.  При відсутності лікування формується затримка статико - моторного і психорозмовного розвитку, розумова відсталість досягає, як правило , глибокого ступеню (ідіотія або імбецильність).Спадковість. Хвороба успадковується по рецесивному типу:хворіють сестри і брати з однієї сім'ї , а батьки здорові, хоча і є гетерозиготними носіями гену ФКУ.Ген фенілкетонурії зустрічається в середньому у 1 - 2 на 100 людей, але хвороба може виникнути лише в тому випадку, коли і мати і батько дитини є носіями цього гену, і дитина успадкує його у подвійному наборі. Тому хвороба зустрічається значно рідше, ніж розповсюджений ген. Хворі ФКУ (носії подвійного набору генів) можуть мати дітей з фенілкетонурією тільки при одруженні з носіями таких же генів. При одруженні з лицями вільними від гену ФКУ діти не хворіють цим захворюванням. Лікування фенілкетонурії. Якщо нічого не робити, фенілкетонурія призводить до дуже тяжких наслідків - розвивається олігофренія. Але цього можна запобігти , якщо при народженні поставити правильний діагноз. В наші дні це легко виконати при ході обстеження (скринінгу)новонароджених з ціллю виявлення ФКУ. Головним способом лікування є , обмеження надходження в организм фенілаланіну, перейти до неї потрібно відразу ж після установленого діагнозу. При ранній диагностиці це гарантує нормальний психічно- нервовий стан дитини ормальний психічно Дієтотерапія - це єдиний спосіб лікування ФКУ, повинна виконуватись з перших днів дитини, тоді ураження мозку не відбудеться. Важливо зменшити кількість вживаного фенілаланілу таким чином, щоб забезпечити його надходження в організм в кількостях, обмежених і достатніх для розвитку організму, але попередивши його накопичення в рідинах організму. Крім дієтотерапій необхідний постійний медичний контроль за розумовим і фізичним розвитком дитини. ДУЖЕ ВАЖЛИВО! Використання дієтотерапії на пізньому етапі , не поверне дитині нормального інтелекту. Діти , у яких не діагностують зразу при народженні цю хворобу,а виявляють по розумовій відсталості, не можуть бути вилікуваними. При досягненні 12 - 14 років, такі діти можуть переходити на нормальне харчування і ніяких признаків отруєння їх феніллаланіном не вияаляється. Але жінка, яка в дитинстві перехворіла на ФКУ, повинна знову перейти на дієту і вживати тільки продукти з пониженим вмістом фенілаланіну перед зачаттям дитини, і залишатись на цій дієті протягом вагітностіі годування груддю. Якщо вона не зробить цього, то дитина піддасться ризику повільного фізичного і розумового розвитку , також якщо його батько не є носієм гену ФКУ. Дієтотерапія Єдиним лікуванням, здатним попередити розвиток слабоумства або зменшити його ступінь ,є дієта, яка виключає надходження в організм фенілаланіну зверх тієї мінімальної кількості, яка потрібна для утворення особистих білків організму і його росту. Тому зміст дієтичного лікування зводиться до різкого зменшення надходження білка з їжею. Для такого обмеження приходиться повністю виключити із харчування дитини такі багаті білками продукти як м'ясо, ковбаси, рибу, бульйони, яйця, творог, сир, випічку, каши з натуральних круп, квасоля, горіхи, шоколад. Меню для дітей складається із фруктів, овочей, крохмальних блюд, жирів, з чітким урахуванням вмісту в них фенілаланіну. Призначають білкові гідролізати(цимогран, лефанолак, берлофен, гипофенат або аминокислотні суміші, без фенілаланіну, які стають головними продуктами харчування, які забезпечують потребу у білку: '' Лофенолак'', `'Фенілірі(США)'', `'Берлофен'', `'Апонти'', `'Гипофенат'' у дітей 4 - 5 років і `'Нофелан'' - у дітей старших 5 років. Білкові гідролізи вводять з з фруктовими і овочними соками , пюре, супами. Лікування проводять під наглядом вмісту фенілаланіну в крові, досягаючи підтримуючого рівня його 0,03 - 0,04г/л. Суворе зменшення білків тваринного походження , вимагається напртязі перших 2 - 3 років життя. Найраціональнішим є відміна дієтичного харчування у віці 7 - 8 років. - Препарати з промедіаторною дією : 1. Наком (комбінація корбідофу і ліводофу) - доза - 100 - 375 мг/д пртягом 3 - 4 тижнів , перерив між курсами 1,5 - 2 тижні. 2. Лево - дофа - доза - 10 - 15 мг/д. 3. 5 - окситриптопан - доза - 10 мг/д. - Ноотропні препарати. - Вітаміни. - ЛФК, масаж. При дієторезинстентних формах лікуваннявключає призначення тетрагідробіоптерин - доза - 10 -20 мг/д. Профілактика фенілкетонурії. 1. Виявлення гетерозиготних носіїв . Велике значення має спеціальне спостереження за сім'ями групи ризику, тобто , де вже були діти з фенілкетонурією . Новонароджені з цих сімей повинні бути направлені на біохімічне обстеження і при при виявах - до раннього лікування. 2. Впровадження програм масового скринінгу новонароджених для раннього виявлення ФКУ і своєчасне призначення дієтотерапії. Виявлення і лікування дітей по програмам масового скринінгу, також дозволяє запобігти розвиток тяжкої психічної інвалідності. 3. Пренатальна діагностика: Запропонований ДНК - зонд для пренатальної діагностики фенілкетонурії в сім'ях високого ризику. спадковий генний хромосомний альбінізм

Тирозиноз - це спадкове захворювання, обумовлене порушенням обміну тирозину (необхідного для життєдіяльності організму людини і тварин, тому що він входить до складу молекул білків і ферментів), що виявляється важким ураженням печінки і нирок. Тирозиноз успадковується за аутосомно-рецесивним типом.

У типовій формі тирозиноз зустрічається рідко. До 1978 р. було відомо близько 100 випадків захворювання. Багато проявів тирозиноз пов'язують з дисбалансом обміну амінокислот неясного генезу.

При патологоанатомічному дослідженні виявляються:

-дифузний цироз печінки;

-дилатація ниркових канальців;

-дистрофія острівковогоапарату підшлункової залози;

-рахітіческіе зміни кісткової тканини.

Захворювання може протікати гостро і хронічно.

Діагноз ставлять на підставі клінічної картини і лабораторних даних. У крові відзначаються знижений вміст цукру , підвищення активності лужної фосфатази , а також високий рівень гідроксипроліну , треоніну та інших амінокислот. Всі амінокислоти в підвищених кількостях виводяться із сечею. У сечі також визначається виноградна кислота , типово поява білка і глюкози в сечі , а також гиперфосфатурия . Диференціальний діагноз проводять з транзиторною ( скороминущої ) тірозінуріей , яка виявляється у 10% доношених і у 30% недоношених новонароджених і буває обумовлена затримкою фізичного становлення печінкової оксидази гидроксифенилпировиноградной кислоти. Транзиторна тірозінурія клінічно не проявляється , а виведення тирозину з сечею нормалізується в перші місяці життя. Тірозіноз слід відрізняти від підвищеного вмісту тирозину в крові та сечі хворих при важких хронічних захворюваннях печінки , наприклад хронічному гепатиті і вираженому гіповітамінозі С. Зміст тирозину в крові та сечі підвищується при особливого різновиду порушень тирозинового обміну - есенціальною тірозінеміі , пов'язаної з генетично детермінованим блоком в обміні тирозину. На відміну від тірозіноз при есенціальній тірозінеміі відсутня симптоматика з боку печінки і нирок , спостерігаються відставання дитини в розумовому розвитку , катаракта , виразки рогівки. Лікування не розроблено. Прогноз несприятливий.

Альбінімзм (від лат. albus -- білий) -- уроджена відсутність пігменту шкіри, волосяного покриву, пір'я, райдужки ока у тварин. Наприклад, у бджіл альбінізм характеризується відсутністю пігмента в очах (білоокі трутні). Вроджена хвороба, що характеризується відсутністю пігменту в шкірі та її придатках, райдужної і пігментної оболонках очей. В основі захворювання лежить нездатність меланоцитів утворювати меланін, що зумовлено інактивацією тирозинази. Альбінізм відомий з давніх часів, був описаний в Давній Греції та Римі. Також у Греків зустрічалося неповне відхилення (з латинського «partim» -- частичний) Пігменту у такому організмі недостатньо для повноціного існування, та злиття зі своїм типом. Багато вчених й до сьогодні відносять такі аномалії до причини алельних генів. :різно барвний колір очей, зміна кольору нігтів, волосся, очей і т. д. У результаті волосся набуває білого кольору, а шкіра й очі -- рожевуватого відтінку, і мають підвищену чутливість до світла. Зір часто буває ослабленим. Вважається, що причиною захворювання є відсутність (або блокада) ферменту тирозинази, необхідної для нормального синтезу меланіну(від грецького «melanos» -- «чорний»)-особливої речовини, від якої залежить забарвлення тканин. Отже білий колір альбіносів -- не забарвлення, а його відсутність.

Види альбінізму:

-Тотальний;

-Неповний ;

-Частковий .

Тотальний альбінізм:

Очі людини, хворої на тотальний альбінізм (OCA1)

Успадковується аутосомно-рецесивно із середньою частотою 1: 10 000-20 000. Припускають, що носії мутантного гена становлять 1,5% усього населення світу. Депігментація шкіри і придатків спостерігається з народження, супроводжується сухістю шкіри, порушенням потовиділення, іноді гіпо-, або гіпертрихозом, особливо на відкритих ділянках. У хворих легко виникають сонячні опіки, актенічний хейліт. Вони схильні до розвитку кератиту, телеангієктазій. Характерними є горизонтальний ністагм і виражена світлобоязнь. Часто спостерігається косоокість, зниження гостроти зору в результаті порушень рефракції, катаракти, можлива мікрофтальмія. Нерідко спостерігається безпліддя, імунодефіцит (звідси періодичні інфекційні захворювання), вади розвитку, скорочення тривалості життя, олігофренія.

Очне дно у людини з тотальним альбінізмом (а) і у здорової людини (б)

Неповний альбінізм (альбіноідизм):

На відміну від попередньої форми, успадковується аутосомно-домінантно, у деяких випадках -- рецесивно. Спостерігається зниження активності тирозинази, але не блокада її синтезу. Також характерною є гіпопігментація шкіри, волосся, райдужної оболонки, іноді фотофобія (несприйняття світла). Інших дефектів та аномалій немає.

Частковий альбінізм (піебалдизм):

Успадковується аутосомно-домінантно. Прояви виявляються при народженні. Характеризується появою ділянок ахромії на шкірі живота, нижніх кінцівок, пасмами сивого волосся. Депігментовані плями неправильної форми з різкими межами, на їх поверхні є дрібні темно-коричневі плями. Навколо ахромічних плям шкіра може бути пігментованою. Ураження інших органів, як правило, не буває. Частковий альбінізм є одним із проявів синдромів Чедіака-Хігасі, Клейна-Варденбурга, Тітце, Менде, Херманскі-Пудлака, Крос-МакКюзіка-Бріна.

Лікування альбінізму.

Ефективних методів лікування немає. Рекомендовано застосовувати фотозахисні засоби, декоративну косметику. Для додання шкірі жовтуватого відтінку при тотальному і неповному альбінізмі рекомендують призначати бета-каротин (90-180 мг на добу). Слід рекомендувати хворому уникати сонячних опромінень і застосовувати світлозахисні засоби при виході на вулицю. З метою профілактики передачі аномалії у спадщину необхідні медико-генетичні консультації.

Алкаптонурія - це досить рідкісне генетичне захворювання, що розвивається внаслідок абсолютного дефіциту ферменту гомогентизинової кислоти , що виявляється чорного кольору сечею на виході. Дана хвороба характеризується розладом обміну тирозину , внаслідок чого з сечею виділяється гомогентізіновая кислота в дуже великих кількостях. Алкаптонурія у дорослих найчастіше проявляється вогнищами пігментації на різних органах і тканинах , нерідко спостерігається розвиток артрозу . Це відбувається через те , що вроджений дефіцит ферменту гомогентізінази , призводить до його накопичення в різних тканинах , частіше в суглобових хрящах і сухожиллях . Розумовий і фізичний розвиток людей з даною хворобою абсолютно не страждає. Алкаптонурія , будучи системним вродженим захворюванням , зустрічається дуже рідко - 1 випадок на 25000 чоловік , при цьому маючи досить сильну географічну прив'язку до певної місцевості Домініканської республіки та Словаччини. Дана хвороба безпосередньо пов'язана з порушенням амінокислотного обміну , успадкованого за рецесивним типом. Обмінна функція тирозину згодом доходить виключно до стадії гомогентизинової кислоти. Після цього , внаслідок природженого недоліку кислої оксидази ( фермент , який розщеплює бензольное ядро гомогентизинової кислоти) , трансформація далі не відбувається , а накопичується в склер , хрящах, кістках , шкірі та інших органах , після чого виводиться з сечею. Алкаптонурія у дитини діагностується практично відразу після народження - на змочених сечею пелюшках , внаслідок виділення великої кількості гомогентизинової кислоти , залишаються темні неотстіривающіеся плями.

Основною причиною даної патології вважаються мутаційні процеси в генах , що відповідають за продукування гомогентизинової оксидази , яка допомагає розщепленню фенілаланіновой амінокислот і тирозину. Внаслідок цих порушень в організмі людини відбувається скупчення гомогентизинової кислоти. Найчастіше її надлишок , а також надлишок інших сполук , відкладається в сполучній тканині , тим самим викликаючи почорніння хрящів і шкірного покриву.

Також присутній поступове накопичення гомогентизинової кислоти в суглобах , що призводить до розвитку артриту. Крім цього дана речовина у великих кількостях виводиться з виділеної сечею , яка з цієї причини при взаємодії з повітрям помітно темніє.

Найбільш раннім і найбільш характерною ознакою алкаптонуріі є виділення сечі , яка після взаємодії з повітрям дуже швидко темніє. Надалі нерідко розвивається ускладнена пієлонефритом сечокам'яна хвороба. Також характерною ознакою даного захворювання є ураження хребта і великих суглобів , які по своїй клінічній картині дуже нагадують хондроз і хвороба Бехтерева. Для алкаптонуріі також властиві такі симптоми : зміна і пігментація шкірних покривів і склер , обмеженість рухів , кальцифікація , запальні процеси , руйнування суглобових хрящів , механічні болю. Приблизно у 20 % хворих присутній зміна аортального клапана , мається кальцифікація висхідного відділу і стулок аорти , а також фіброзного кільця. До несуглобовий симптомам алкаптонуріі відносять трикутну пігментацію паху , пахвових западин , носа , склер ; кальцифікацію і блакитний окрас зовнішнього вуха . Можлива поява серцевих шумів , внаслідок відкладення пігменту в клапанах . У чоловіків нерідко в передміхуровій залозі виявляються камені .

Лейциноз (хвороба кленового сиропу, валінолейцинурія, кетоацидурія кислот із розгалуженим ланцюгом, (англ. Maple syrup urine disease) вроджене порушення обміну амінокислот з автосомно-рецесивнии типом успадкування. Хвороба зустрічається з частотою 1:216.000, частота захворювання в Грузії 1:123.000, у менонітів 1:760, які належать до релігійної меншини американського штату Пенсильванія. Причиною хвороби є дефект гену в 19 хромосомі, що кодує дигідроліпоїлдегідрогеназу, яка відіграє важливу роль у реакціях гліколізу, в цитратному циклі і катаболізмі амінокислот. Дигідроліпоїлдегідрогеназа забезпечує окисне декарбоксилування амінокислот з розгалуженими ланцюгами -- лейцину, ізолейцину і валіну. У хворих значно сповільнюється розпад цих розгалужених амінокислот, що поступають з продуктами харчування і це призводить до накопичення їх в крові та внутрішніх органах. Найбільш токсичною є дія лейцину. Рівень амінокислот і їх попередників, а також кетонових тіл збільшуються в багато разів в крові і сечі. Крім того розвивається гіпоглікемія, метаболічного ацидоз (pH рові нижче 7,36), порушується виведення сечової кислоти, сповільнюється процес мієлінізації. Уже в перші дні-тижні життя хворі немовлята відмовляються від їжі, з'являється апатія, гіпоглікемія, опістотонус, різкий крик, м'язова гіпотонія чи м'язова ригідність, напади судом. При відсутності адекватної допомоги розвивається кома. Недіагностований лейциноз призводить до розвитку класичного варіанту хвороби кленового сиропу і уже за кілька днів (приблизно на 7-15-й день) виникають важкі незворотні ушкодження головного мозку. Якщо лікування не проводиться, то протягом короткого часу наступає смерть. Сеча має пряно-солодкий запах подібно до кленового сиропу, запах порошку каррі чи пережареного цукру. Натуральні продукти в поєднанні з амінкислотною сумішшю без розгалужених амінокислот з пожиттєвим котролем рівня лейцину в плазмі крові. Опосердковано, контроль рівня лейцину проводитсья шляхом аналізу сечі на наявність кетонових тіл.

Лікування.

Якщо хвора дитина не буде переведена відразу після перших проявів хвороби на спеціальну дієту з низьким вмістом лейцину, ізолейцину і валіну, то це призведе до грубих порушень з боку ЦНС, відставання в психічному розвитку, летального кінця (особливо при класичному варінті перебігу).

При найменшій підозрі у перші дні життя слід припинити вживання білків.

Початкова терапія у новонароджених.

При гострій інтоксикації лейцином проводиться перитонеальний діаліз, плазмаферез, безперервна атріовенозна гемофільтрація з метою зниження рівня цієї амінокистлоти <0.5 ммоль/л. Компенсація ацидозу і лікування гіпоглікемії проводиться інсуліном та розчином глюкози . Введення жиро-вуглеводно-електролітних сумішей проводиться через назогастральний зонд. Нормалізації рівня ізолейцину слід досягти протягом двох-трьох діб, лейцину протягом восьми-десяти днів.

Тривале лікування.

Натуральні продукти в поєднанні з амінкислотною сумішшю без розгалужених амінокислот з пожиттєвим котролем рівня лейцину в плазмі крові. Опосердковано, контроль рівня лейцину проводитсья шляхом аналізу сечі на наявність кетонових тіл.

В ранньому дитячому віці.

Вживати білкові продукти виключно рослинного походження. Уникати тривалих нічних голодувань, прийом їжі між 22-24 годинами протягом перших кількох років життя. У віці більше одного року вранці і ввечері вуглеводне пиття. Дозволяється вживати фрукти і овочі з низьким вмістом лейцину менше 50 мг/100г. Фрукти: яблука, абрикоси, вишні, виноград, грейпфрут, мандарини, апельсини, сливи, ананаси, персики, суниці, малини. Овочі: артишоки, квасоля, червоні буряки, білокачанна капуста, морква, огірки, зелений салат, цибуля, перець, помідори, баклажани, варена спаржа.

В дошкільному і шкільному віці.

При легких інфекціях екстреннна програма: різке зниження вживання лейцинвмісних продуктів. По можливості відмовитися від прийому лейцинвмісних лікарських засобів.

Прогноз.

Вирішальне значення має час встановлення діагнозу від перших проявів. При вчасній постановці діагнозу шанси на виживання добрі, хоча можливі пошкодження головного мозку і розумова відсталість.

Гістидинемія

Відзначається дефіцит у печінці і шкірі ферменту гістидази, який у нормі перетворює гістидин на уроканінову кислоту . Перші хворі на гістидинемію описані в 1961 р. Відомі кілька форм захворювання. При цьому відзначається дефіцит у печінці і шкірі ферменту гістидази, який у нормі перетворює гістидин на уроканінову кислоту. Внаслідок цього гістидин трансамінується в імідазол-піровиноградну кислоту, що разом зі збільшеною кількістю гістидину виявляється в сечі. Продукти аномального метаболізму гістидину завдають токсичного впливу на організм, у першу чергу, на нервову систему. Діагноз захворювання ставлять звичайно не раніше, ніж до кінця 1-го року життя чи навіть пізніше. Найтиповіше у клінічній картині - дефект мови. З описаних хворих 2/3 були розумово відсталими. Коефіцієнт інтелектуальності хворих коливається від 50 % до норми. При нормальному інтелекті відсутні будь-які ознаки захворювання, крім підвищення концентрації гістидину в крові. У типових випадках дитина народжується нібито здоровою, але в ранньому віці частіше за інших переносить інфекційні захворювання, буває низькорослою, у неї з'являються судоми і відхилення в ЕЕГ. У деяких випадках відзначають помірну чи глибоку розумову відсталість, інші хворі емоційно лабільні і важко навчаються.

Успадкування аутосомно-рецесивне. Його частота дорівнює 1:20000. Для діагностики хвороби застосовують пробу з хлоридом заліза, яка дає зелене забарвлення завдяки імідазолпіровиноградній кислоті. Важливою діагностичною ознакою цього захворювання є відсутність чи низька концентрація уроканінової кислоти в поті і сечі хворих після навантаження гістидином. Підтверджує діагноз безпосереднє визначення активності гістидази в роговому шарі шкіри або тканині печінки. Лікування захворювання полягає в дієтотерапії, причому для кожної дитини потрібне індивідуальне лікувальне харчування, призначене залежно від віку дитини, концентрації гістидину в крові і клінічних проявів хвороби. Хворим можна вживати вершкове масло, олію, картоплю, моркву, буряк, цибулю, помідори та ін. Нормальний рівень гістидину в крові -основний критерій адекватності лікувального харчування.

Синдром Дауна -- трисомія за 21 хромосомою -- генетична аномалія, викликана присутністю додаткової хромосоми у 21 парі. Синдром Дауна є хромосомною аномалією, якій притаманна додаткова хромосома 21 -- цілковита (трисомія 21) або часткова (внаслідок транслокації). Такі діти мають 47 хромосом у каріотипі замість звичних 46. Через це в них характерна зовнішність, повільніше розвиваються. Особи з синдромом Дауна можуть мати деякі або всі з наступних ознак: косі розрізи очей, з епікантусними складками (внутрішній кут ока), гіпотонія м'язів, пласке перенісся, виступаючий язик (наслідок, малого розміру ротової порожнини), коротку шию, білі плями на рогівці (крапки Брашфілда), надмірну гнучкість суглобів, включно з атланто-аксіальним, вроджені вади серця, надмірний проміжок між першим і другим пальцем стопи, поодинока згинальна складка мізинця, і підвищену кількість дематогліфів з ліктевої сторони долоні. Більшість людей із синдром Дауна мають розумове відставання (IQ: 35-70), особи з мозаїчним синдромом Дауна мають дещо вищі розумові здатності -- на 30-40 пунктів вище. Вагітність, від якої народжуються хворі, часто супроводжується токсикозом, загрозою викидня та ін. У хворих матерів буває несприятливий акушерський анамнез (викидні, мертвонароджені). Середня тривалість вагітності дещо менша від нормальної. Хворі народжуються часто з малою масою і коротким тулубом; окіл голови в 40 % випадків не досягає 32 см.

Статичні і мовні функції у дітей з хворобою Дауна розвиваються з затримкою: тримати голову вони починають приблизно з 4-5 міс, сидіти з 8-9 міс, ходити - близько 2 років, перші слова вимовляють у 1,5-2 роки, речення - з 4-5 років.

Діагностика хвороби Дауна в новонароджених здебільшого не викликає труднощів. Ці хворі настільки схожі між собою, що необхідно не тільки діагностувати, але й "впізнавати" цю хромосомну аномалію. Здебільшого при цьому синдромі наявний брахіцефальний череп із згладженою потилицею й сплющеним обличчям, косий розтин очей (зовнішній кут виший, ніж внутрішній), спікант, плями Брушфільда (світлі плями на райдужці), розширений і сплощений ніс, маленькі і недорозвинуті вушні раковини, розташовані низько, верхня шелепа недорозвинена. Збільшений "складчастий" язик часто виступає з рота. Високе піднебіння, неправильний ріст зубів, діастема, поперечна посмугованість на губах. У багатьох хворих - коротка шия, широкі кисті І короткими пальцями, вкороченими викривленими V пальцями (клинодактилія), розширені проміжки між І і II пальцями стоп. Зустрічаються й інші аномалії: синдактилії, деформації груднини, вкорочення трубчастих кісток, гіпоплазія тазу. Специфічною ознакою хвороби Дауна є низький хриплий голос. Зріст хворих нижче середнього, постава порушена: плечі опущені, голова і тулуб під час ходи нахилені вперед. Шкіра зазвичай суха, на обличчі злущується, щоки з характерним рум'янцем. Досить часто можна виявити недорозвинені зовнішні статеві органи, пупкові і пахвинні грижі, розходження прямих м'язів живота. Зустрічаються природжені вади серця, шлунково-кишкового тракту. Для хвороби Дауна характерні такі дерматогліфічні особливості: поперечна борозна на одній або обох долонях, одна згинальна борозна на V пальці, дистальне розташування осьового трирадіуса. частота ульнарних петель виша, а завитків на пальцях - нижча, ніж у популяції. Серед неврологічних симптомів відзначаються м'язова гіпотонія, порушення функції вестибулярного апарату, достатня моторика. Розумова відстатість при повній трисомії 21 виявляється майже у всіх хворих, причому в основному це олігофренія на стадії імбецильності (65-90 %). В інших хворих діагностується дебільність та ідіотія в однаковому співвідношенні. Недорозвинення інтелекту тотальне. Мислення хворих сповільнене, емоції поверхневі, малодиференційовані. Діти зазвичай ласкаві, добродушні, прихильні, добре засвоюють нескладні життєві поняття і навички. Тривалість життя при хворобі Дауна на даний час значно збільшилася, хоча залишається меншою, ніж у популяції. Найчастішою цитогенетичною формою хвороби Дауна є проста (регулярна) трисомія - 90-93 % випадків близько 3-4 % хворих мають транслокаиійний варіант і 3-4 % - мозаїчний варіант хвороби. На даний час виявлення часткової трисомії 21 у багатьох хворих із фенотипом хвороби Дауна показало, що всі особливості клінічного симптомокомплексу пов'язані з трисомісю певного невеличкого сегмента довгого плеча хромосоми 21-21ц22. При частковій трисомії 21. що не включає цієї ділянки, хворі розумово відсталі, з неспецифічною клінікою.

Медико-генетичне консультування. Розрахунки генетичного ризику істотно різняться залежно від цитогенетичної форми захворювання. Якщо в пацієнта виявлено транслокаційний варіант хвороби Дауна, то обов'язково досліджують каріотип батьків. Вияв у одного з батьків збалансованої транслокації вказує на те, що при наступних вагітностях необхідна внутрішньоутробна діагностика за допомогою амніоцентезу, тому шо ризик народження дитини з хворобою Дауна в такому випадку підвищений. Так. при транслокаціїтипу 13/21, виявленої в батька, ризик складаг 2,5 %, а в матері-близько 10 %. Якщо в одного із батьків виявлена транслокапія типу 21/21. то ризик складаг 100 %. Практика медико-генетичного консультування показала, що амніоцентез доцільний у випадках, коли ризик народження дитини не менше 1 %, є різні зба¬лансовані транслокації або мозаїцизм в одного із батьків, коли вік матері перевищує 35 років.При трисомній формі хвороби Дауна ризик народження хворої дитини залежить від віку мате¬рі: до 35 років його вважають близьким до 1 %, до 40 років - 1 %, а в 45 років і старше - близько 3 %. Вважається, що в 10 % матерів, які мають дітей з синдромом Дауна. зустрічаються мозаїцизм. При мозаїцизмі батьків генетичний ризик варю вважати близьким до 30 %, тобто близьким до ризику народження дитини з трисомією 21 у жінок з хворобою Дауна.

Гомоцистинурія

Гомоцистинурія описана в 1962 р. Карсеном і Нейлом. До нинішнього часу описано більше 100 хворих. В основі захворювання є відсутність чи зниження активності ферменту цистатіонінсинтетази, він потребує в якості кофактора вітамін В12, а в якості субстрату - фолієву кислоту. Гомоцистеїн є проміжним продуктом розпаду метіоніну й у нормі не міститься у плазмі і сечі, але дефекти на трьох різних етапах ферментації можуть призвести до гомоцистинемії і гомоцистинурії. Існує класична гомоцистинурія, піридоксинчутлива і піридоксинрезистентна. Захворювання є аутосомно-рецесивним, частина складає 1:200000 населення. Клінічні прояви гомоцистинурії різні, однак найбільш характерні такі: розумова відсталість, ектопія кришталиків, кісткові деформації, тромбоемболії і серцево-судинна патологія. Такі діти при народженні виглядають здоровими.

Діагноз встановлюють у віці 3-х років, коли виявляють підвивих кришталика, але в більшості випадків яскрава клініка розвивається до 10 років. Батьки помічають, що під час швидкого руху головою райдужки дитини тремтять. Потім приєднують¬ся й інші очні симптоми: міопія, астигматизм, глаукома, катаракта, відшарування сітківки, атрофія зорового нерва. Аномалії скелета у таких дітей виявляються особливо часто. Насамперед звертає увагу диспропорційність статури у вигляді укорочення тулуба, подовження кінцівок, помірно виражений остеопороз кісток, сколіоз, викривлення гомілки, деформації грудної клітки, високе піднебіння, порожниста стопа. У цих дітей блакитні очі і специфічна еритема у формі метелика (палаючі вилиці) й еритематозна плямистість кінцівок. Часто прогресує розумова відсталість, однак у деяких хворих інтелект не порушений. Близько 10-15 % хворих страждають на судоми. Наступним ускладненням цього захворювання є тромбоемболія судин різного діаметра, зокрема головного мозку, вона може проявлятися в будь-якому віці. Діагностика захворювання полягає у виявленні гомоцистину в сечі. Проводять пробу з нітропрусидом, а також паперову хроматографію амінокислот. Визначають вміст амінокислот у плазмі.

Лікування включає: великі дози вітаміну В6і фолієвої кислоти, дієтотерапію - продукти з низьким вмістом метіоніну. Припустимий вміст метіоніну - 29-45 мг на 1 кг маси 1 раз на добу. Замість коров'ячого молока можна використовувати козяче, котре містить менше метіоніну, а також кобиляче молоко. Показником ефективності лікування гомоцистинурії є рівень метіоніну в крові до 0,01 г/л і відсутність гомоцистину в крові. Зважаючи на те, що наркоз підвищує ризик внутрішньосудинної коагуляції, важливо мати на увазі, що планові операції хворим на гомоцистинурію під загальним наркозом протипоказані, як і ангіографії.

Методи профілактики

Якщо ви потрапляєте до групи ризику, вам треба пройти консультацію лікаря-генетика. На підставі докладної родоводу та інших даних він вирішить, чи виправдані ваші побоювання. Якщо лікар підтвердить наявність ризику, вам варто пройти генетичне тестування. Воно визначить, чи є ви носіями небезпечних дефектів. Якщо небезпека народження хворого малюка занадто висока, фахівці радять замість природного зачаття вдатися до екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) з передімплантаційної генетичної діагностикою (ПГД). ПГД дозволяє по одній взятої у ембріона клітці зрозуміти, здоровий він чи хворий. Потім відбираються і імплантуються в матку тільки здорові ембріони. Після ЕКО частота настання вагітності складає 40% (може знадобитися не одна процедура). При цьому слід пам'ятати, що тестування ембріона проводиться на конкретну хворобу (за якою заздалегідь виявляється підвищений ризик). Це не означає, що народжений в результаті дитина гарантований від інших хвороб, у тому числі спадкових. ПГД - складний і недешевий метод, але він добре працює в умілих руках. Під час вагітності варто обов'язково відвідувати всі планові УЗД і здавати кров на "потрійний тест" (для оцінки ступеня ризику розвитку патології). При небезпеки хромосомних мутацій можна пройти біопсію хоріона. Хоча існує загроза переривання вагітності, ця маніпуляція дозволяє визначити наявність хромосомних аномалій. При їх виявленні вагітність радять перервати.

Завдяки прогресу медичної генетики і розширенню уявлень про характер успадкування різних захворювань та вплив факторів навколишнього середовища на появу мутантних генів стали набагато виразніші шляхи лікування і профілактики спадкових хвороб. Радикальним методом лікування спадкових моногенних хвороб повинна стати генна терапія, однак лише в останні роки з'явилися реальні передумови для її практичного застосування. Генна терапія -- це метод уведення фрагмента ДНК у клітини хворої людини з метою заміщення функції мутантного гена і лікування спадкових хвороб. Значно раніше з'явилися ефективні методи консервативної терапії -- вони не змінюють генотип, але спрямовані на корекцію метаболічних чи імунологічних дефектів, що виникають під впливом мутантних генів. При ранньому розпізнаванні хвороби за допомогою цих методів удається моделювання нормального фенотипу шляхом цілеспрямованої дієтотерапії, уведення вітамінів, недостатніх гормонів, білків, мікроелементів. Велике значення в профілактиці спадкових хвороб відіграють методи пренатальної діагностики, що дозволяють виявити спадкову хворобу ще в процесі ембріогенезу. Спочатку проводять медико-генетичне консультування. До найбільш розповсюджених методів пренатальної діагностики спадкових хвороб відносять амніоцентез, дослідження ворсин хоріона, кордоцентез, дослідження клітин плоду, що потрапили в кровообіг матері, ДНК-аналіз передімплантаційних ембріонів і т.д. Існують численні показання для медико-генетичного консультування, від їх виявлення багато в чому залежить, наскільки своєчасною буде діагностика спадкового захворювання й оцінка генетичного ризику.

Размещено на Allbest.ru