Вірус гепатиту С

Вірусні гепатити як група інфекційних захворювань людини, що характеризуються переважним ураженням печінки. Класифікація та будова вірусу гепатиту С, його життєвий цикл, епідеміологія і клініа. Здатність вірусу гепатиту С вражати головний мозок.

Рубрика Медицина
Вид реферат
Язык русский
Дата добавления 21.11.2012
Размер файла 25,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ННЦ « Інститут біології»

РЕФЕРАТ

на тему:

« Вірус гепатиту С»

Підготувала

студентка 3-го курсу

групи Біохімія 1

Горошко Анна

Київ-2012

Вступ

Вірусні гепатити (ВГ) складають велику групу інфекційних захворювань людини, що характеризуються переважним ураженням печінки. Захворювання мають подібну клінічну картину, але розрізняються етіологією, епідеміологією, патогенезом, наслідками. Вірусні гепатити викликаються принаймні п'ятьма збудниками - вірусами А, В, С, D, Е. Нещодавно відкриті нові віруси - F і G. В останні роки часто діагностуються мікст-гепатити (в основному гепатити В + С), що зумовлено загальними механізмами інфікування.

Україна належить до країн з середньою розповсюдженістю гепатиту С - приблизно інфіковано біля 3% громадян, що складає близько 1 170 000 осіб. Однак, за результатами вибіркового моніторингу груп ризику, інфікованість вірусом гепатиту С серед деяких з них значно перевищує середньосвітові показники і досягає 40-60%. В Україні офіційна реєстрація хронічного гепатиту В і С розпочалася тільки з червня 2009 року. Гостра форма вірусного гепатиту С реєструється з 2003 року і частота її залишається стабільною: 1115 випадків в 2004 р., 1212 - в 2005 р., 907 - в 2007 р., 873 в 2008 р. і 954 випадки - в 2009 р.

Класифікація вірусу гепатиту С

ВГС єдиний член роду Hepacіvіrus у сімействі Flavіvіrіdae, у яке входять такі віруси, як вірус діареї биків і лихоманки свиней (рід Pestіvіrus) і вірус жовтої лихоманки, вірус денге і GB-віруси: GBV-A, GBV-B і GBV-C/HGV (рід Flavіvіrus).

Під словами "вірус гепатиту С" мається на увазі гетерогенна група вірусів, що містять РНК. Їхня класифікація заснована на генетичній подібності. Найбільш визнана номенклатура [Simor, 1992] розрізняє шістьох основних генетичних груп і ряд виділених підтипів, що мають найбільшу подібність. Типи нумеруються, починаючи з одиниці, а підтипам привласнюють букви a, b і с у відповідності з годом відкриття.

Будова вірусу гепатиту С

Нуклеокапсид містить РНК вірусу гепатиту С. Зверху нуклеокапсид покритий ліпідною оболонкою з утопленими в ній оболонковими білками, кодованими РНК ВГС. Геном вірусу представлений одноланцюговою лінійною молекулою РНК позитивної полярності, довжиною близько 9600 нуклеотидів. Організація геному ВГС подібна іншим флавівірусам. в ньому виділяють дві зони, які кодують структурні і неструктурні (функціональні) білки.

Гени, що кодують структурні білки, розташовані в 5' області геному вірусу, а неструктурні в 3' області. Геном ВГС має одну відкриту рамку зчитування (ВРЗ), єдиний поліпептид (приблизно в 3000 амінокислот), що під дією вірусних і клітинних протеаз нарізується на структурні і неструктурні білки.

До структурних білок відносять білки, кодовані Core, El і Е2 (р21) з молекулярною масою - 21 k, усічена (р19) і форма (р16), виявлена в ядерцях інфікованих гепатоцитів. На своїй поверхні С-білок несе різні висококонсервативні В-клітинні епітопи, існування яких надзвичайно важливо для виявлення антитіл до ВГС у процесі лабораторної діагностики гепатиту С [Laverdant, 1989].

Зони РНК ВГС - Е1 і Е2 кодують білки з молекулярною масою 31 і 70 k . Ці білки мають кілька ділянок N-глікозилювання; в Е1 білку визначено до 6 таких ділянок, а в Е2 - 11. У ділянці Е2 укладена інформація про невеликий білок - р7, що у структурі вірусу не виявлений.

Позначення регіонів, розташованих ближче до 3'- кінцю РНК ВГС - як зон, що несуть інформацію про неструктурні білки вірусу, указує на те, що ці білки не є структурними компонентами вірусної частки. У неструктурній зоні РНК ВГС виділяють ділянки, позначені як: NS2, NS3, NS4A, NS4B, NS5A і NS5B. Більшість з білків, кодованих неструктурними зонами РНК ВГС, необхідні для реплікації вірусу.

Порівняльний аналіз нуклеотидних послідовностей РНК ізолятів ВГС, отриманих у різних регіонах світу і навіть у процесі захворювання від того самого пацієнта, виявив основну особливість цього вірусу - високу гетерогенність РНК. Положення про значної генетичний варіабельності РНК ВГС стало в основу теорії, що пояснюють: тривале (іноді довічне) носійство вірусу, частий розвиток хронічного захворювання, труднощі в терапії і створенні ефективних вакцинних препаратів. Найбільш значні відмінності послідовностей РНК ВГС зосереджені в N-кінцевій частині регіону Е2, що позначають - "гіперваріабельний регіон" (HVR).

В даний час визначено 6 основних генотипів і понад 100 субтипів ВГС. Генотипи 1а, 1у, 2а, 2у, 2з і За складають більш 90% ВГС - ізолятів, отриманих у Північній і Південній Америці, Європі, Росії, Китаї, Японії й Австралії/Нової Зеландії. Генотипи 4, 5а і 6 відповідно реєструються в Центральній і Південній Африці, Південно-Східній Азії. У Росії і країнах СНД зареєстрована перевага генотипу 16 (не менш 68,9%). Вважається, що пацієнти, інфіковані генотипом 1 (особливо 1в), відповідають гірше на лікування в порівнянні з пацієнтами, інфікованими іншими генотипами вірусу.

У хворого ВГС циркулює як популяція часток вірусу, у яких геноми відрізняються друг від друга на 1-2% (квазіспецифічності) у результаті мутацій, що накопичуються під час інфекції чи, що потрапили в організм пацієнта при зараженні. Ці мутантні форми можуть сприяти більш активної чи реплікації можуть допомагати вірусу ухилятися від імунної відповіді організму і потенційно впливати на результат гострої інфекції, розходження в плині захворювання і відповіді на інтерферонотерапію.

Життєвий цикл

Життєвий цикл ВГС включає утворення реплікативних (негативних -) ланцюгів РНК, що служать матрицею для утворення геномних молекул. Частота виявлення реплікативной форми РНК ВГС за даними одних дослідників складає 35% випадків, тоді як за даними інші до 100%. Істотна розбіжність даних може порозуміватися труднощями, що виникають при визначенні негативної-РНК, тому що кількість негативних ланцюгів РНК на порядку нижче, ніж позитивна + РНК. Це порозумівається тим, що одна молекула -РНК може служити матрицею для синтезу декількох геномних молекул Серед дослідників немає єдиної думки про тім, наскільки реплікація вірусу зв'язана з процесами ушкодження печінки і виходом вірусних часток у периферичну кров. За даними Marcus с соавт. [1998, 1999], що використовували напівкількісний метод ПЛР, немає строгого зв'язку між вірусною реплікацією і рівнем віремії. Згідно отриманим нами даним, реплікація вірусу в печінці супроводжується більшою частотою виявлення РНК ВГС у сироватці крові, однак достовірної кореляції між цими параметрами не виявлено. Невідповідність між кількістю виявлених геномної і репликативної форм РНК ВГС у печінці і рівнем віремії може бути наслідком ряду причин:

1 - елімінації вірусу із сироватки за допомогою специфічних антитіл;

2 - надходження ВГС у периферичну кров не тільки з печінки, але і з інших органів і тканин;

3 - порушення процесу вивільнення вірусу з кліток печінки під дією лікарських чи засобів інших факторів.

Епідеміологія і клініка

Джерелом інфекції є тільки людина. Поширення вірусу відбувається трансфузіонно при переливанні крові і її чи препаратів інструментальним шляхом у результаті занесення зараженої вірусом крові в організм здорових людей, а також вертикально - від матері до плоду. Сприйнятливість населення до ВГС дуже високого. За даними ВООЗ на 1997 рік, на частку гепатиту С в Африці приходиться до 25% усіх випадків вірусного гепатиту. У ряді країн Америки - до 35%. У США - до 90% посттрансфузійного вірусного гепатиту викликається вірусом гепатиту С. Підтримці епідеміологічного процесу сприяє схильність гепатиту С к хронічному плину. Вірус виділяється від хворих протягом однієї чи декількох тижнів до появи ознак хвороби і до 10 тижнів після початку хвороби. Інкубаційний період у порівнянні з гепатитом B, коротше приблизно на 1 місяць і складає 6-8 тижнів. Нерідке захворювання протікає без жовтяниці; остання спостерігається приблизно в 25% хворих. Незважаючи на відносно сприятливий плин, близько 50% усіх форм інфекції приводять до формування хронічного гепатиту, а близько 20% хронічних поразок печінки закінчуються цирозом і раком.

Вірус гепатиту С - це найбільш часта причина гострих вірусних гепатитів у людей похилого віку. Серед усіх вірусних гепатитів, що уражали людей похилого віку в США, Ізраїлі і Франції, гепатит у спостерігався в 74%, 72% і 60% випадків, відповідно. Головним фактором ризику зараження гепатитом С у людей похилого віку є проведені раніше гемотрансфузії.

Гепатит C - інфекція, викликана вірусом гепатиту С; у клінічно виражених випадках характеризується симптомами гострої поразки печінки, що найчастіше протікає з помірною інтоксикацією й у більшості випадків закінчується розвитком хронічного гепатиту С можливим переходом у цироз і первинний рак печінки. Раніше Гепатит С позначали терміном "Гепатит НІ-А-НІ-В.

Однієї з основних характеристик гепатиту С є часта хронізация. Вважається, що 60-70% гострого гепатиту С закінчуються розвитком хронічного гепатиту. Перехід гострого гепатиту С в хронічний відбувається поступово. Протягом декількох років наростає активність патологічного процесу і фіброзу печінки. Показники активності сироваткових трансаміназ у межах чи норми незначно підвищені. Показники синтетичної функції печінки (кількість загального білка й альбуміну) у межах норми, аж до розвитку цирозу печінки. До факторів, що визначають розвиток хронічного гепатиту, може бути віднесений вік захворілого гострим гепатитом С.

Для хронічного гепатиту С характерно наявність у печінці лімфоїдних інфільтратів; існування пацієнтів із ВГС-віреміей, але з нормальними показниками сироваткових трансаміназ, які реєструються тривалий час. Крім цього, висловлюється припущення, що в поразці печінки може відігравати роль підвищений рівень відкладення заліза в клітках печінки.

Патоморфологічно гепатит С характеризується загальними проявами запалення і некрозу. Разом з тим, на відміну від гепатиту В чи А, а також гепатитів невірусної етіології, для гепатиту С, характерні такі гістологічні ознаки як: наявність у портальних трактах щільних лімфоцитарних агрегатів і фолікулів; интраваскулярні синусоїдальні інфільтрати чи лімфоцитів гиперплазірованних Купфферовскіх клітин при відсутності вираженого некрозу гепатоцитов у безпосереднім оточенні; змінений епітелій жовчних проток; жирова дистрофія. Разом з тим, необхідно враховувати, що спектр ушкодження печіночних клітин при гепатиті С може бути надзвичайно широкий.

У більшості хворих хронічним гепатитом С в плин тривалого періоду часу захворювання має безсимптомний перебіг. У 55-60% випадках реєструються печіночні прояви захворювання. До них відносять: незначне збільшення печінки, підвищення активності сироваткових трансаміназ (у 2-3 рази), що змінюються періодами їхньої нормалізації. У період клінічно виражених симптомів захворювання хворий відзначає стомлюваність, млявість, нездужання, зниження працездатності, поганий сон, почуття ваги в правому підребер'ї. У 40-45% випадків реєструють внепечіночну прояву захворювання. Вважають доведеним, що змішана кріоглобулінемия асоційовано з хронічним гепатитом С. Вона реєструється в 42-96% випадків, а в 10-42% має клінічні прояви: слабість, артралгія пурпуру, синдром Рейно, артеріальна гіпертонія, поразка бруньок. До складу кріопреципітата можуть входити РНК ВГС, антитіла до білок кодованих структурною і неструктурною частиною геному ВГС. У якості інших внепечіночних проявів хронічної ВГС-инфекции розглядають: ендокринні (гіпертиреоз, гипотиреоз, тиреоидит Хашимото); гематологічні (ідеопатична тромбоцитопенія, неходжкінская В-лимфома, апластична анемія та ін.); поразка слинних залоз і око (лімфоцитарний сіалоаденит, виразки роговиці, увеіт); шкірні (пізня шкірна Порфирія, червоний плоский лишай, вузлувата еритема та ін.); нейромишечні і суглобні (міопатичний синдром, синдром Гійена-Барре й ін.); ниркові (гломерулонефрит); автоімунні (вузликовий періартерііт). У більшості випадків внепечінкові прояви реєструються в пацієнтів, схильних до аутоімунних реакцій. В даний час також прийнято вважати інфікування вірусом гепатиту С причиною розвитку гепатоклітиної карциноми.

Рідким ускладненням гострого гепатиту С є фульмінантний гепатит при ретроспективних дослідженнях знайшли, що в хворих фульмінантним гепатитом у вік вище 50 років є незалежним прогностичним фактором.

Вірусний Гепатит С часто приводить до хронічного захворювання печінки, і принаймні в 50% хворих розвивається хронічний гепатит. У тих, у кого виникає хронічний гепатит, у 20 - 60% (дані залежать від тривалості спостереження) розвивається цироз печінки.

У вірусу гепатиту С виявили здатність вражати мозок

Збудник гепатиту С визнали здатним вражати клітини головного мозку, повідомляє журнал Medіcal Xpress. Дослідження провела група фахівців під керівництвом Ніколи Флетчер (Nіcola Fletcher) з Бірмінгемського університету (Unіversіty of Bіrmіngham, Велика Британія).

У ході дослідження Флетчер та її колеги вивчили зразки тканин головного мозку й печінки, які були отримані від десяти померлих хворих на гепатит С. У чотирьох з десяти зразків учені виявили генетичний матеріал вірусу, що викликає цю інфекцію.

Частини вірусного геному були виявлені у клітинах ендотелія (внутрішньої оболонки) стінки судин головного мозку. Флетчер відзначила, що ці клітини є основним елементом фізіологічного бар'єра між кровоносним руслом і центральною нервовою системою (ЦНС).

Так званий гемато-енцефалічний бар'єр захищає нервову тканину від циркулюючих у крові мікроорганізмів, токсинів та інших чужорідних агентів. На думку авторів дослідження, зараження ендотеліальних клітин вірусами гепатиту С пояснює прояви хвороби, характерні для ураження ЦНС, зокрема, слабість і підвищену стомлюваність.

Таким чином, група Флетчер уперше змогла довести, що вірус гепатиту С вражає не тільки клітини печінки, але може впливати й на інші тканини організму.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Класифікація, будова, життєвий цикл, епідеміологія, діагностика та лікування вірусу гепатиту С. Дослідження ефективності застосування імуномоделюючих препаратів у хворих на хронічний гепатит С. Визначення показників клітинного і гуморального імунітету.

    курсовая работа [58,9 K], добавлен 11.11.2009

  • Рівень інфікованості населення планети вірусом гепатиту С. Виявлення поширеності різних генотипів вірусу серед хворих на хронічний гепатит С в Подільському регіоні України, частоту визначення в залежності від віку, статі, шляхів та факторів інфікування.

    автореферат [38,6 K], добавлен 07.04.2009

  • Характеристика епідеміологічних, клінічних, лабораторних особливостей прояву і перебігу вірусного гепатиту С, вірусу імунодефіциту людини як мікст-патології. Розробка та специфіка алгоритму епідеміологічної діагностики, можливе лікування і профілактика.

    статья [63,2 K], добавлен 27.08.2017

  • Особливості клінічних проявів гострого та хронічного гепатиту В залежно від генотипу та геноваріанта НВV. Методика прогнозування перебігу та можливих наслідків НВV-інфекції з врахуванням типу імунологічного реагування організму та генотипу вірусу.

    автореферат [253,3 K], добавлен 09.03.2009

  • Дистрофічні і некротичні ураження печінки. Недостатність печінки за ступенем порушення функцій. Токсична дистрофія печінки. Патологоанатомічні зміни печінки в різні періоди захворювання. Гострий і хронічний перебіг гепатиту. Морфологічні ознаки цирозу.

    реферат [23,0 K], добавлен 24.11.2009

  • Захворюваність та поширеність хронічного гепатиту у дорослих осіб чоловічої статі, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. Вплив іонізуючого випромінювання на перебіг хронічного гепатиту. Вплив традиційних чинників ризику розвитку цього захворювання.

    автореферат [46,6 K], добавлен 19.03.2009

  • Загальна характеристика інфекційних захворювань. Етиологія, патогенез і симптоматика кишкових інфекцій: дизентерії, сальмонельозу, черевного тифу, холери та гепатиту А. Носії і джерела зоонозних інфекцій (туберкульоз, ящур, сибірка), їх прояви.

    реферат [51,9 K], добавлен 11.01.2011

  • Механізми порушення і клінічне значення власне функціональних проб печінки. Діагностика вірусного гепатиту. Біотрансформація органічних аніонів. Знешкоджуюча функція печінки. Ендоскопічні методи та лабораторні методи дослідження вірусних гепатитів.

    реферат [28,3 K], добавлен 21.09.2010

  • Історія виникнення та відкриття вірусу імунодефіциту людини. Зв’язк між активацією збудників захворювань вірусної етіології, рівнем реплікативної активності ВІЛ-1 та показниками імуносупресії у ВІЛ-інфікованих осіб. Статистична обробка отриманих даних.

    автореферат [37,5 K], добавлен 09.03.2009

  • Історія відкриття вірусу імунодефіциту людини. Збільшення лімфатичних вузлів, розмірів печінки і селезінки, порушення темпів фізичного розвитку у людей з ВІЛ-інфекцією. Зміст теорій про походження ВІЛ. Найбільше вражені ВІЛ-інфекцією регіони України.

    контрольная работа [5,3 M], добавлен 02.06.2019

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.