Під терміном реабілітація більшість дослідників мають на увазі систему державних соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, спрямованих на попередження тимчасової чи стійкої втрати працездатності і на якнайшвидше повернення хворих і інвалідів у суспільство і до суспільно корисної праці.

Психофізіологічна реабілітація є частиною системи реабілітації. Однак її значення для сучасних людей у зв'язку зі збільшенням психічних і фізичних навантажень, випробовуваних людиною в процесі професійної діяльності, здобуває усе більш важливе значення. Результати досліджень свідчать про значне зниження психофізіологічних функцій не тільки під час лікування в стаціонарі, але і після виписки. При, здавалося б, соматичному видужанні відновлення належного психофізіологічного стану ще не настає. У першу чергу страждають оперативна пам'ять, концентрація і стійкість уваги, психомоторні якості, загальна фізична працездатність, підсилюються ознаки акцентуацій характеру, відзначається часткова втрата професійно важливих навичок, особливо в операторів складних динамічних об'єктів і систем.

Під психофізіологічною реабілітацією варто розуміти систему медико-психологічних реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення функціонального стану організму, нормалізацію емоційної, моральної і мотиваційної сфер, досягнення оптимального рівня особистісної адаптації і професійно важливих якостей потерпілих (реконвалесцентів), що забезпечують професійну працездатність. Об'єктом психофізіологічної реабілітації є люди, що перенесли захворювання з тимчасовою втратою працездатності, а також одержали травми при виконанні професійних обов'язків.

Психофізіологічну реабілітацію проводять як у стаціонарі, так і в амбулаторних умовах лікарі-психофізіологи, медичні і соціальні психологи, що володіють методами психодіагностики, психокорекції і психотерапії.

Психофізіологічна реабілітація хворих повинна відповідати принципам: професійності, обґрунтованості, індивідуальності й оптимальній тривалості.

Професійність. Заходу психофізіологічної реабілітації повинні проводити лікарі-психофізіологи, що мають спеціальну підготовку по оцінці функціонального стану людини і володінні методами соціально-психологічного вивчення і психофізіологічного обстеження.

Обґрунтованість заходів психофізіологічної реабілітації. Цей принцип передбачає підбор надійних, доступних і оптимальних методів психофізіологічної реабілітації, перевірених багаторічною практикою, що можливо реалізувати в умовах перебування реконвалесцента в медичній установі. Методи психофізіологічної реабілітації варто вибирати з урахуванням особливостей функціонального стану соматичної і психічної сфер після травми чи хвороби і призначеної лікуючим лікарем терапії.

Індивідуальність психофізіологічної реабілітації передбачає в процесі планування і проведення психофізіологічної реабілітації облік рівня зниження професійно важливих якостей, наявності патохарактерологічних змін особистості, сприйнятливості і переносимості реконвалесцентами різних медико-психологічних методів.

Безперервність і Оптимальна тривалість реабілітаційних заходів. Психофізіологічну реабілітацію варто починати з моменту надходження в лікувальну установу і продовжувати до нормалізації функціонального стану і відновлення професійно важливих якостей. Передчасне і недостатньо обґрунтоване скорочення курсу психофізіологічної реабілітації, а тим більше повне його припинення, приводять до зриву ремісії, психологічної декомпенсації, підривають віру в лікаря й успіх лікування.

Основні задачі психофізіологічної реабілітації визначаються характером психофізіологічного стану, виразністю нервово-емоційних розладів і індивідуально-особистісних особливостей хворих.

Основними з них є:

· оцінка психофізіологічного стану потерпілих, визначення якості і ступеня психоемоційного розладу;

· визначення оптимальних шляхів і методів психологічного впливу, спрямованих на відновлення оптимальної працездатності;

· формування оптимальної психологічної реакції на плин і наслідки захворювання;

· вивчення динаміки психічних порушень у процесі лікування в стаціонарі і постстаціонарному періоді;

· оцінка фізичної, сенсорної й інтелектуальної працездатності реконвалесцентів і зіставлення їх з номінальними показниками професійної працездатності;

· корекція психосоматичного статусу методами психотерапевтичних, психофізіологічних і психофармакологічних впливів;

· здійснення професійної реабілітації реконвалесцентів, а при необхідності - професійної переорієнтації.

Задачі психофізіологічної реабілітації вирішують поетапно, у відповідності зі структурою реабілітаційних заходів. Основні етапи психофізіологічної реабілітації:

1. Діагностичним і клінікопсихофізіологічним обстеженням оцінюють функціональний стан хворих, їхні психологічні особливості, визначають рівень фізіологічних резервів систем організму і напруга процесу психічної адаптації. На даному етапі можуть визначатися ступінь і особливості психоемоційних порушень, відхилення й особливості пізнавальних психічних здібностей - пам'яті, уваги і мислення.

2. Лікувально-відбудовний, коли конкретизується індивідуальний підхід, заснований на наявності психоемоційних порушень індивідуума, здійснюється підбор індивідуального психотерапевтичного впливу (раціональна психотерапія, логотерапия, релаксуючі техніки з елементами сугестії й ін.). Періодично контролюється динаміка психічного статусу і корегуються лікувальні заходи.

3. Соціальної адаптації (професійно-відбудовний). На даному етапі використовують спеціальні тренажери, апаратурні і комп'ютерні методики для відновлення втрачених навичок. Аналізується ефективність лікувально-відбудовних заходів і визначається ступінь відновлення професійної придатності і працездатності.

У випадках утрати професійної придатності проводять професійну переорієнтацію і професійну консультацію.

Особливе положення нервової системи як керуючої й забезпечуючої цілісність всього організму визначається її властивостями й особливостями й у першу чергу структурною цілісністю мозку, наявністю одночасно жорстко фіксованих і щодо незалежних від середовища програм, що обслуговують біоритми.

психофізіологічна реабілітація функціональний корекція

Наступна властивість центральної нервової системи - це її домінантна природа, що визначає таку функцію мозку, як регуляція станів організму і поводження.

Розглядаючи проблему функціонального стану, можна виділити дві якісно різні сторони: суб'єктивну й об'єктивну, обумовленою наявністю двох тенденцій даного динамічного утворення: забезпечення мотиваційного поводження і відновлення порушеного гомеостазу. Тому вірні представлення про функціональний стан як про явище, обумовленому суб'єктивними процесами, так і ті, у яких підкреслюється їхня зовнішня обумовленість, реактивна природа.

Слід зазначити, що в людини суб'єктивна сторона функціонального стану є ведучої, тому що в ході адаптаційних перебудов суб'єктивні зрушення, як правило, набагато випереджають об'єктивні. Дане положення відбиває загально-фізіологічну закономірність - випереджальний характер напруги механізмів регуляції в порівнянні з керованими системами організму.

Під суб'єктивною стороною розуміються психічні явища, що, включаючи і комплекс переживань, відносяться до особистісних утворень. Саме особливості особистості багато в чому визначають характер функціонального стану. Особистісний принцип регуляції станів і діяльності в даний час є загальновизнаним. З нього випливає, що формування станів багато в чому обумовлене відношенням людини до самої себе, що оточує дійсності і власній діяльності.

Можна припустити, що по якісній ознаці набір функціональних станів у всіх людей принципово однаковий, оскільки заданий генетично. Однак маються істотні індивідуальні розходження у виразності і динаміку тих самих станів, а також у закономірності їхніх взаємних переходів. Розходження в особистісних відносинах і оцінках що відбувається грають дуже істотну роль у тім, що в тих самих, навіть дуже твердих, умовах діяльності різні люди володіють різним функціональним станом.

Особистісні механізми регуляції стани дуже різноманітні. Їхня організація відповідає ієрархії структури особистості. Отже, функціональний стан залежить від властивостей нервової системи, типу темпераменту, загальної емоційної чи спрямованості спектра "улюблених переживань", здатності до нейтралізації негативних емоційних слідів і вольових якостей. Маються дані і про вплив на функціональний стан інтелектуальних характеристик, а також про значення для регуляції станів рівня психофізіологічної єдності особистості. Таким чином, у функціональному стані відбиваються особливості всіх рівнів ієрархії особистості, а особистісні особливості мають дуже велике значення для збереження професійного здоров'я.

Таким чином, при рішенні задач психофізіологічного прогнозування здоров'я варто враховувати як наявність функціональних резервів організму, так і психологічні особливості особистості. Отже, у психофізіологічному прогнозуванні необхідно виділити два взаємозалежних аспекти: психологічну діагностику й оцінку функціональних резервів організму.

Виходячи з даної концепції рішення задач психологічного прогнозування здоров'я реконвалесцентів повинне ґрунтуватися на наступних положеннях:

· ефективне виконання професійних обов'язків неможливо без наявності необхідного рівня функціонального стану організму, що визначає характеристики професійного здоров'я, а захворювання (зниження працездатності в результаті перенесених психотравмуючих ситуацій) доцільно розглядати як наслідок порушення процесу адаптації;

· психологічні особливості особистості мають велике значення для успішної професійної адаптації і тому значною мірою визначають рівень функціонального стану організму;

· метою психологічного прогнозування професійного здоров'я реконвалесцентів є оцінка розвитку психологічних особливостей особистості, що визначають ефективність професійної адаптації.

Виходячи з перерахованих вище положень випливає, що концептуальною основою для рішення задач психологічного прогнозування професійного здоров'я повинна бути теорія адаптації, тому що вся психічна діяльність людини може бути розглянута як забезпечення процесу пристосування індивіда до зовнішніх умов середовища і діяльності, а також забезпечення нормального функціонування всіх систем організму.

Однак варто підкреслити, що адаптація - надзвичайно глобальна проблема, що складна навіть для теоретичного осмислення, не говорячи про її практичне рішення. Багатоаспектність проблеми, міждисциплінарний підхід до її рішення привели до появи значної кількості розглянутих видів адаптації, але, незважаючи на все різноманіття підходів, можна виділити три основних і взаємозалежних між собою рівня адаптації людини: фізіологічний, психічний і соціальний. У свою чергу, усі ці три адаптаційних рівні тісно зв'язані з таким поняттям, як функціональне стан.

Функціональний стан організму - це характеристика рівня функціонування систем організму у визначений період часу, що відбиває особливість процесу адаптації. Показники функціонального стану організму в медицині служать підставою для прогнозування здоров'я індивіда. Досягнення того чи іншого рівня функціонального стану зв'язано не тільки з наявністю фізіологічних резервів організму, але і з характеристиками діяльності механізмів психічної регуляції.

Людина як жива саморегульована система з позиції кібернетики може бути розглянутий як система механізмів, серед яких виділяють: механізми регуляції (керування) і регульовані. Функції механізму керування належать центральній нервовій системі (ЦНС) у силу її властивостей (наприклад, константність, наявність біологічних програм керування і т.д.). ЦНС перша сприймає зміна умов навколишнього середовища. Однак фізіологічні процеси ЦНС (збудження чи гальмування) усе-таки вторинні, а первинним є суб'єктивний фактор - наші відчуття і почуття.

Найчастіше на ті самі явища навколишньої дійсності різні люди реагують по-різному. У цьому складається індивідуальність людини. Саме через індивідуальні розходження в різних людей у тих самих умовах відзначаються розходження в поведінкових реакціях на вимоги умов життя і діяльності, різні психічні стани і ступені адекватності механізмів психічної регуляції. Індивідуальні розходження багато в чому визначають і рівень функціонального стану організму.

Отже, здатність до соціально-психологічної адаптації є одним з інтегральних властивостей особистості. У залежності від того, наскільки розвите ця властивість, можна прогнозувати успішність адаптації до різних умов середовища і діяльності. Визначити ступінь розвитку цієї властивості можна через оцінку рівня розвитку деяких характеристик психологічної структури особистості, найбільш значимих для регуляції психічної діяльності і процесу адаптації. Чим вище рівень розвитку даних характеристик, тим більше особистісний потенціал адаптації, тим вище імовірність успішної адаптації, тим значніше діапазон факторів зовнішнього середовища, до яких індивід може пристосуватися.

Таким чином, під особистісним потенціалом адаптації мається на увазі рівень розвитку властивостей особистості, що визначають ефективність адаптації в процесі діяльності. Показники адаптаційного потенціалу особистості є характеристикою її можливостей в адаптації.

Слід зазначити, що при розгляді проблеми соціально-психологічної адаптації, як правило, виділяють два аспекти:

1) рівень активності особистості, багато в чому обумовлений фізіологічними особливостями організму;

2) здатність індивіда приймати і виконувати деякі соціальні ролі, що визначається як здатність до соціалізації.

Тому пропонований термін "особистісний потенціал адаптації" у більшому ступені зв'язаний із проблемою соціалізації особистості. Ефективність процесу соціалізації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід оцінює сформовану ситуацію, сприймає себе і свої соціальні зв'язки, порівнює свої потреби з наявними можливостями й усвідомлює мотиви свого поводження. Перекручене чи недостатньо розвите представлення про себе й інших веде до порушення адаптації, що може супроводжуватися підвищеної конфліктністю, нерозумінням своєї соціальної ролі, зниженням працездатності, погіршенням стану здоров'я. Випадки глибокого порушення адаптації можуть приводити до розвитку хвороб, зриву професійної діяльності, антисоціальним вчинкам і ін.

Таким чином, постулатами концепції особистісного адаптаційного потенціалу є наступні.

1. Адаптація - це не тільки процес, але і властивість будь-якої живої саморегульованої системи, що складає в здатності пристосовуватися до умов зовнішнього середовища, що змінюються. Рівень розвитку даної властивості визначає інтервал зміни умов і характеру діяльності, у рамках якого можлива адаптація для конкретного індивіда.

2. Адаптаційні здібності індивіда багато в чому залежать від психологічних особливостей особистості, що визначають можливість адекватної регуляції функціонального стану організму в різноманітних умовах життя і діяльності. Ніж значніше адаптаційні здібності, тим вище імовірність нормального функціонування організму й ефективної діяльності при збільшенні інтенсивності впливу психогенних факторів зовнішнього середовища.

3. Оцінити адаптаційні можливості особистості можна, оцінивши рівень розвитку соціально-психологічних характеристик, найбільш значимих для регуляції психічної діяльності і процесу адаптації. До даних характеристик варто віднести рівні: нервово-психічної стійкості, самооцінки особистості; соціальної підтримки (відчуття значимості для навколишніх); конфліктності, а також наявність досвіду спілкування, ступінь орієнтації на загальноприйняті норми поводження і вимоги колективу. Чим вище показники цих характеристик, тим вище імовірність успішної адаптації, тим значніше діапазон факторів зовнішнього середовища, до яких індивід може пристосуватися.

4. Психологічні особливості особистості, що визначають можливість успішної соціально-психологічної адаптації, взаємозалежні і складають інтегральну характеристику психічного розвитку - особистісний адаптаційний потенціал. Показники особистісного адаптаційного потенціалу містять інформацію про чи відповідність невідповідності психологічних характеристик загальноприйнятим нормам.

5. Особистісний адаптаційний потенціал визначає успішність адаптації, а також можливість збереження здоров'я і професійної працездатності при зростанні інтенсивності впливу психогенних факторів.

6. Особистісний адаптаційний потенціал дозволяє диференціювати людей по ступені стійкості до впливу психоемоційних стрессорів, що визначає доцільність використання даної інтегральної характеристики психічного розвитку особистості в процедурах прогнозування здоров'я й ефективності діяльності.

7. При діяльності в екстремальних умовах, збільшенні інтенсивності психоемоційних навантажень і розвитку дезадаптивних станів доцільне проведення заходів психологічної корекції, спрямованих на підтримку рівня особистісного адаптаційного потенціалу. У той же час розвиток психологічних характеристик, що визначають особистісний адаптаційний потенціал, повинне бути одним з напрямків заходів первинної профілактики захворювань.

Також варто мати на увазі, що на ефективність заходів психофізіологічної реабілітації значною мірою впливають мотиваційні установки особистості. Наскільки потерпілий прагне повернутися до активного життя, колишній роботі, адекватно оцінює свій стан і відношення до себе навколишніх, настільки ефективніше будуть реабілітаційні заходи.

Отже, психофізіологічне прогнозування результату реабілітації повинне включати оцінки соціально-психологічних аспектів (мотивів поводження й установок на життєві перспективи), психологічних особливостей особистості (особистісний адаптаційний потенціал), а також функціональних резервів організму. Наявність позитивних показників по всім даних блоках буде свідчити про дуже сприятливий плин реабілітаційного процесу.

Безсумнівно, що оцінка психічного і фізіологічного стану є центральною ланкою в психофізіологічному прогнозуванні результату реабілітації, оскільки нормалізація психічного стану і відновлення оптимальної працездатності є найважливішими задачами психофізіологічної реабілітації. Однак крім оцінки особистісних характеристик і функціональних резервів організму психофізіологічне прогнозування може включати вивчення схоронності деяких психофізіологічних функцій, що визначають професійно важливі якості потерпілих, тому що втрата професійно важливих якостей приводить до професійної дискваліфікації. Для прогнозування результату реабілітації з даної позиції необхідно використовувати методики, що оцінюють особливості пам'яті, уваги, мислення. Серед подібних методик найбільш відомі такі, як "Вербальна пам'ять", "Коректурна проба з кільцями", "Переплутані лінії", "Чорно-червоні таблиці" і ін. Вибір методик повинний визначатися особливостями спеціальності потерпілих.

Численні дослідження дозволили визначити ряд методик, що є базовими (незалежно від специфіки спеціальності), для оцінки рівня розвитку (схоронності) інтелектуальної сфери. До них варто віднести "Аналогії", "Арифметичний рахунок", "Вербальна пам'ять", "Установлення закономірностей". Доцільність використання даних методик визначена ще і тим, що вони застосовуються при рішенні задач професійного психологічного добору. Отже, результати, отримані за даними методикам у період надходження на службу і занесені в карту професійного добору, можуть бути враховані при оцінці ступеня схоронності інтелектуальної сфери і прогнозуванні імовірності повернення потерпілих до звичної професійної діяльності.

Таким чином, при оцінці функціонального стану хворих необхідно оцінювати наступні рівні:

· соціально-психологічний, включаючи мотиваційні сфери і ціннісні орієнтації;

· психологічний (стан психоемоційної сфери, рівень особистісного адаптаційного потенціалу);

· психофізіологічний (стан пізнавальних психічних процесів і спеціальних здібностей);

· фізіологічних резервів організму.

3. Поняття про корекцію функціонального стану, його цілі і задачі

· соціально-психологічні (відпрацьовування моделей індивідуального поводження; підготовка колективу-реципієнта і консультація керівництва про особистісні особливості людей, що перенесли захворювання; навчання основним прийомам і способам, що полегшують відновлення втрачених чи ослаблених якостей і ін.);

· психологічні (гетеро - і ауторелаксаційні техніки, сугестотерапія, раціональна психотерапія, психоаналіз, логотерапія й ін.);

· психофізіологічні (відновлення професійне важливих якостей з використанням тренажерів, що моделюють професійну діяльність, апаратурних, комп'ютерних методик і ігор на принципі біологічного зворотного зв'язку й ін.).

У людей, що знаходяться на стаціонарному лікуванні в зв'язку з травмами і важкими захворюваннями, насамперед порушується емоційна сфера, знижуються комунікативні якості, відсутня адекватна оцінка подій, що відбуваються чи відбулися. Характерні також неадекватна самооцінка, порушення гармонії моральної сфери й ін.

Порушення емоційної сфери звичайно виражається в підвищенні рівня психічної напруженості і тривоги, зниженні характеристик нервово-психічної стійкості, порушенні сну, депресивних реакціях і астенії. Для зниження емоційної напруги варто використовувати методи активної і пасивної м'язової релаксації і сугестії, а також навчати комбатантів основним навичкам аутогенного тренінгу.

Варто мати на увазі, що порушення емоційної сфери багато в чому обумовлені особливостями самооцінки постраждалого (хворого). Тому в процесі психокорекційних заходів, проведених у рамках психофізіологічної реабілітації, доцільно застосовувати метод раціональної психотерапії. Використання даного методу сприяє формуванню в постраждалого (хворого) адекватної оцінки себе і навколишніх, що є основою для нормального функціонування механізмів поведінкової регуляції і відновлення гармонії моральної сфери.

Зниження комунікативних характеристик виявляється підвищеною агресивністю чи аутизмом. Порушення комунікативної сфери має ті ж причини, що і перераховані порушення. Однак для відновлення комунікативних здібностей одного зниження рівня емоційної чи напруги формування адекватних самооцінок може виявитися недостатньо. В окремих випадках потрібно проведення тренінгу, спрямованого на розвиток комунікативних якостей.

Своєчасні і якісні психокорекційні заходи в більшості випадків сприяють відновленню професійної працездатності.