Історія медицини в період ІХ—ХVII ст.

1. У київській Русі, що в середніх віках була могутньою державою, існувала не лише висока, як на ті часи, культура державного устрою, а й процвітало мистецтво та наука, зокрема природознавство й медицина. Посеред різних культурних галузів особливо високо стояло там письменство, про що наглядно свідчать писані пам'ятки, що збереглися в різних краях світу, з якими князі київської Русі мали дипломатичні й торговельні зносини, або родинне посвоячення. Князі з своїми родинами, бояри та дружинники володіли чужими мовами. При монастирях писали хроніки-літописи, а на початку XI ст. в Києві була відкрита перша школа. Київ та інші великі міста, як свідчать про це археологічні розкопи, уже були впорядковані на зразок європейських великих міст: вулиці були бруковані, існувало оригінальне водопостачання (наприклад, водотяг у Новгороді). Крім науки релігії та філософії, існували вже в тих часах науки природознавчі, як зоологія, ботаніка, мінералогія. „Ізборник Святослава" з 1073 року є справжньою енциклопедією в цьому відношенні. В середині XI ст. на слов'янську мову були перекладені різні природознавчі книги, в тому і „Фізіолог", присвячений медицині, тваринництву та рослинознавству.

2. Високого рівня досягли тоді такі ділянки прикладного природознавства, як медицина, ветеринарія й агрономія. Хоч на формування цих наукових ділянок впливали грецькі й арабські вчення, проте основою їх розвитку стали народні звичаї, тобто збагачені народнім досвідом здобутки, принесені з Греції, Арабії, а пізніше вже з Заходу. Відомо, що різні медичні прилади, знайдені при розкопах Ольвії в Криму, вживалися майже на всій території України ще на початках цього століття, наприклад зонди для заволок, інструменти для кровопускання людям і тваринам, хірургічні ножі, тощо.

Особливо велику роль відігравали в розвитку природознавства й похідних від нього наук українські монастирі, а пізніше братства при них. Відомо, що перші шпиталі повстали при монастирях. Там же існували спеціальні плантації лікарських рослин і переводилася первинна їх перерібка (висушування, сортування, виділення лікувальних частин). Наприклад, іще в 1070 році при київській Печерській Лаврі був побудований спеціальний будинок (шпиталь), де лікували хворих і утримували інвалідів. Подібний шпиталь був при монастирі в Переяславі та в інших містах. Очевидно, що наявність перших шпиталів при монастирях викликана була низкою різних обставин. По-перше: розвій не лише природознавчих, але й усіх інших наук зосереджувався при монастирях, як культурних центрах, і тому першими вченими, зокрема першими лікарями, були духовні особи, ченці. По-друге, монастирі на Україні, у відміну від монастирів західної Європи, були не лише місцем покути та особистого духового удосконалення людини, а й справжніми центрами освіти, науки, культури та мистецтва для ченців і для всього довколишнього населення. В українському православ'ї соціальні моменти здебільше переважали із чисто християнських мотивів над індивідуальними. Тим то монастирі на Україні стали великими гуманітарними вогнищами та притулками для хворих, сиріт, немічних і інвалідів. Там же знайшла своє практичне пристосування і медицина для широких верств громадянства.

3. На цей час припадає також народження світської науки медицини. Нам відомі імена таких лікарів, як Іоан Скора, якого вислав князь Володимир до Греції для поповнення своїх знань; Сириянин -- „зело іскусний врач"; селянська дівчина Февронія, дочка ботаніка, що, набувши знань про лікарські трави від свого батька, лікувала різні недуги. Донька чернігівського князя Євфросинія була „зело свідуща в Асклепієвих писаніях". Але особливої уваги заслуговує наша видатна землячка, перша в світі жінка, що опанувала наукову медицину. Це - онука Володимира Мономаха, на ім'я Євпраксія Мстиславівна. Ще зa молодих літ цікавилась вона народною медициною, а коли одружилася з візантійським імператором Олексієм Комниним, прибрала собі ім'я Зої і продовжувала вивчати античну медицину. У Фльоренції, в бібліотеці Лоренца Медічі, був знайдений медичний трактат, який у 30-х роках 12-го століття написала грецькою мовою названа Зоя, а який називається „Аліма". В цьому трактаті не лише зібрані й систематизовані знання з точасної медицини, але й зовсім по-новому висвітлені різні проблеми, зокрема гігієна жінки й дитини.

Але цей розвиток державності, культури, мистецтва й науки, в тому й медицини, був надовго затриманий татарсько-монгольськими наїздами й нашим поневоленням. Боротьба з дикими наїзниками та з іншими чужоземними напасниками не сприяла культурному розвиткові нашого народу, натомість дала можливість сформуватися і розростися одному з північних наших сусідів, а саме Московському Царству. Там, на півночі, була за допомогою східньо-азійських метод переможена феодальна форма державності і створена могутня тоталістична держава. Туди й перелилася вся культура з території, що колись належала київській Русі.

Природничо-наукові знання черпалися там або з перекладених праць, як, наприклад, „Лапідаріус", або із створених місцевими природниками так званих „азбуковників", тобто із своєрідних тогочасних енциклопедій.

Медицина була репрезентована як чужоземними лікарями, що запрошувалися для лікування здебільше шляхти, так і своїми, місцевими. До того часу відноситься (XVI в.) організація перших аптек і аптекарських плантацій. Збільшується також кількість лікарень. При деяких з них організуються бібліотеки.

В 16-му, а особливо в 17 вв. були в широкому вжитку рукописні медичні твори, які поділялись на „Вертогради", „Лічебники" і „Травники". В „травниках" був перелік лікувальних трав та опис місцевостей, де вони ростуть. У цих творах подавались відомості, використані як із закордонної літератури, так і з досвіду народної медицини. Досвід боротьби з епідеміями і епізоотіями, в першу чергу з чумою та з іншими інфекційними недугами (в тому й з „французькою хворобою" -- пранцями), сприяв тому, що виробилась уява про передачу хвороб не лише через дотик із хворим, але також з інфікованими речами та одягом. Була розроблена ціла система боротьби з поширенням „мору", а також із занесенням інфекційних хвороб із сусідніх країн. До засобів цієї боротьби належали поради ізолювати хворих підчас епідемій, похорони без церковних і громадських обрядів на спеціально відведених місцях, спалювання одягу, що був при хворих, або виморожування чи обкурювання приміщень, де були хворі, і т. д.

При цьому цікаво зазначити, що на Московщині розвиток медицини йшов зовсім іншим шляхом та іншим темпом, як на Україні. У 16 стол. там була заснована окрема інституція здоров'я під назвою «Аптекарского Приказа», яким завідував один із найзнатніших і найближчих до царя бояр. Довгий час завданням Приказу було „остєрєґатєльство вєлікіх ґосударєй здоров'я" і лише згодом він перебрав на себе нагляд над всіма медичними справами. В його списках був увесь медичний персонал, що поділявся на три групи: докторів, лікарів і аптекарів. Їхні обов'язки й компетенції були визначені спеціальним правильником, де було сказано: „дохтур совет дайот і пріказиваєт, а сам тому нє іскусєн, а лєкарь прікладиваєт і лекарством лєчіт і сам нє научон, а обтєкарь у них обоих повар". До обов'язку Аптекарського Приказу входили також підготовка та перевірка кваліфікацій медичного персоналу. Він провадив заготовку й закуп ліків. У всьому цьому було чимало примітивізму й чудернацтв. До лікувальних середників належало, наприклад, різне каміння і так звана „інроґова кость", тобто кістка однорогу.

Між іншим, ця „інроґова кость" була вживана для здорових дослідів на тваринах. У 1658 р., напр., чужоземний купець запропонував Аптекарському Приказові набути за 900 рублів „інроґову кость" вагою 7.5 фунтів. Для того, щоб переконатися, чи справді кістка має лікувальні якості, за наказом царя докторам і аптекарям було наказано зробити спробу на голубах, при чому двом голубам дали арсен, а потім „інроґову кость", а одному лише арсен. Тому, що голуби, яким дали арсен і „інроґову кость", вижили, а той, що дістав лише арсен, згинув, то кістку придбали за вказану ціну.

Лікарі на Московщині в тому часі поділялися на такі групи: „очниє лєкаря"; „камчужниє лєкаря", що лікували кам'яну хворобу; „кільниє мастера", тобто ті, що лікували гили; „ґортаннава дєла мастера", „чєпурнова дєла мастера", що лікували пранці, і „костоправи".

Українські землі в половині 17-го ст. були під владою Польщі, Австрії і султанської Туреччини через її васала -- кримського хана. Безнастанні напади турків і кримських татар, а також релігійний. Соціальний та культурний гніт Польщі не сприяли розвиткові нашої культури. Проте навіть при цих несприятливих умовах на Україні була більша свобода, як на Московщині.

Хоч політично Україна й Московщина були окремими державами, впливи України на Московщину збільшувалися. Україна дала притулок першому московському друкареві Іванові Федорову, що втік із Москви до Львова і тут випустив у 1574 році першу друковану книгу.

Створення церковних братств зміцнило спротив не тільки проти ополячення нашого народу, а ще в більшій мірі сприяло підвищенню української культури. Братства розбудували школи, шпиталі, притулки для сиріт і калік. В шпиталях лікували, як і раніше, не лише осіб із упривілейованих класів, але й широкий загал. Тому медицина була доступна найширшим колам населення. Існують деякі вказівки на те, що серед українського населення було відоме щеплення віспи, лікування пранців живосрібляними препаратами та що виконувалися в тих часах у нас хірургічні операції.

Відомі імена перших дипломованих лікарів, які вийшли з українського народу та звали себе „україно-русами". В альбомі студентів краківського університету в 1468 році вписано: „В зимову переміну Георгій Михайлів Дрогобич заплатив 1 гріш, записаний на на 253 листі другим зверху". В 1470 році Георгій Дрогобич є вже бакалавр, а в 1473 р. здобув звання магістра і виїхав до Больонії для продовження освіти. В списках больонського університету з 1481-1483 років записано: „Господин маґістер Георгій з Руси господ студентов філософов і медиков до стойнєйшій ректор". Перебуваючи все своє життя в Кракові і Больонії, Георгій Дрогобич завжди після свого прізвища ставив „де Русіа", а в своєму трактаті, який написав латинською мовою, свою батьківщину називає „Русіа-Подоліа" та доводить, що Львів і Дрогобич належать „Русі".

Не можна перейти попри іншого українсько-білоруського діяча -- Франциска Скорину, що родився в Полоцьку в 90 роках 15 ст. і студіював у краківському університеті. Ступінь доктора медицини Ф. Скорина здобув у Падуї, а, повернувшись на батьківщину, організував у Вільні першу слов'яно-руську друкарню в 20 роках 16-го століття.

Слід згадати також вихованця київської Могилянської Академії Епіфанія Славинецького, що, як знавець латинської мови, був запрошений до Москви, де в середині 17-го століття зробив перший переклад „Лікарської Анатомії" („Про уладження людського тіла") -- класичної праці Везалія.

Таким чином, в 16 і 17 століттях існували такі відносини між Україною та Московщиною, що чільних представників науки, між інш. медицини, запрошували до Московщини для організації там відповідних ділянок культурного життя, хоч інші культурники мусили були з Москви втікати й шукати притулку на Україні (напр. друкар Ів. Федоров) .

Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького в 1648-1654 pp. збільшила зацікавлення Україною на Заході, але акт 18 січня 1654 року став на перешкоді дальшим зносинам її з Заходом. Ще підчас війни царський „Аптекарський Приказ" почав був надсилати своїх „врачей с лєкарскіх учеников і цирульніков" в райони боїв, наприклад, в 1655 році під Білу Церкву. А згодом москалі почали надсилати лікарів не лише до стрілецьких московських полків, а й до полків козацьких і навіть для обслуговування гетьмана України та козачих старшин. Московські лікарі були малоосвічені в порівнан ні до місцевих українських, але вони виконували офіційну „службу царю батюшке" і поводилися, як окупанти.

Уже два тижні після постанов Переяславської Ради, а саме 30 січня 1654 року, представники Посольського Приказу в Києві -- воєводи Куракін і Волконскій -- одержали наказ використати розроблені в Москві методи боротьби з епідеміями і для охорони території України від занесення епідемій з Польщі чи Литви. Наказано було організувати застави на всіх пограничних дорогах. На цих заставах вартові мусіли розпитувати кожного втікача чи полоненого, що повертався додому, чи нема в тих місцевостях, звідки вони йдуть, „морового повєтрія". У випадку виявлення ознак епідемій, наказано тримати кожного, хто з тих країн приходив, за заставою і докладно допитувати їх „через огонь", свідчення кожного записувати, при чому перед кожною новою заставою ці свідчення переписувати, читаючи їх над вогнем, а старий список спалювати „і вєлєть распросниє їх рєчі за заставою пєрєпісивать на новую бумагу, через оґонь, і те ix распросниє рєчі вєлєть сжечь, а на новой бумаге распросниє рєчі вєлєть присилать к себе в Кієв. І тє распросниє рєчі в Кієвє вєлєть пе рєпісать на новую бумагу, а о том пісать ко ґасударю... наскоро."

В пізніших часах культурні зв'язки України з Москвою затіснювалися. Славетний російський вчений і науковий діяч Михайло Ломоносов вчився, напр., в київській Могилянській Академії і навіть одну свою працю присвятив дослідженню Донбаса.

Українські філософи Григорій Сковорода та потомок Богдана Хмельницького -- Іван Хмельницький, що народився в Гадячі, були справжніми світочами не лише тих часів, а навіть сьогодні їх вчення не втратило для нас свого значення. Мартин Тероховський, родом із Полтавщини (1740-1796) видатний учений, природник і лікар, вчився в київській Могилянській Академії, а після того їздив до університету в Страсбургу для удосконалення. В 1775 році написав докторську дисертацію латинською мовою на тему „Про наливочний хаос Лінея." Він вважається основоположником нашої ботаніки, мікробіології і хемії. Між іншим, Тероховський скрізь писав, що він „україно-рус", підкреслюючи цим самим, що він не росіянин чи Москвин, як тоді росіяни офіційно називалися. Крім Тероховського, треба згадати також вихованця київської Могилянської Академії Щепина, батька сучасної хірургії; нашого акушера, автора „Науки бабської справи" Максимовича-Амбодика; славнозвісного епідеміолога Данила Самойловича (1724-1805), що перший у світі обґрунтував теорію, що „морові" хвороби спричиняються не міязмами, а кон таґієм. Він досліджував чуму на Україні за допомогою найдосконалішого мікроскопу в 1784 році. Видав знамениту працю, що має назву „Краткое опісаніє мікроскопічєского ізслєдованія о существе яду язвенного, которое проізвєдєно в Крємєнчуґє Данілом Самойловичем 1792 г."

Ще можна згадати Олексу Шумлянського (1748-1793), який у Страсбурзі в 1782 році написав дисертацію „О строєнії почек", Вона була така цікава й важлива, що ще . раз перевидана в 1788 році.

4. В 80-х роках минулого століття в Одесі згуртувалась велика група українських учених, головним чином природників, біологів та медиків, між якими бачимо: І. Мечникова, А. Ковалевського, Н. Гамалію, Л. Ценковського та інших. Серед них виховався визначний російський вчений І. Сеченов. Особливо поміж тих учених треба підкреслити значення основоположника теперішньої мікробіології, імунології, порівняльної і експериментальної патології, творця фагоцитарної теорії імунітета, переконаного еволюціоніста Іллю Мечникова, що народився в с. Панасівці на Харківщині. Мечників середню освіту здобув у Харкові, високу в Одесі. Усі основні праці він виконав в Одесі, де й організував першу не лише на Україні, а й у Росії, і другу в цілому світі Пастерівську станицю для виготовлення спеціальної вакцини проти скаженини людей. Через суворий царський режим мусів був покинути Україну і переїхав до Франції, де до самої смерті керував Інститутом Пастера в Парижі. Між іншим треба зазначити, що в розмовах із відомим грузинським бактеріологом Г. Еліавою він часто згадував Україну та часи творчої своєї праці для українського народу. Мечників між іншим приятелював із М. Лисенком і належав до Драго-манівського Гуртка. І Мечників створив нам школу біологів, які дотепер продовжують його традицію і розробляють його ідеї. Наприклад, Д. Заболотний -- творець модерної епідеміології; В. Тарасевич -- славнозвісний імунобіолог; А. Безредка -- мікробіолог; В. Високович і І. Савченко -- патологи, особливо останній, що ввійшов в історію медицини, як славетний патолог, мікробіолог і один із творців паразитарної теорії пістряка. Із школи І, Мечникова вийшли також Боронш та його учень О. Богомолець.

Ще треба згадати інших учених, які або народились на Україні, або походять з українських родів. Це Ф. Іноземців - учитель С. Боткіна та А Філомофитський, що створили нам експериментальну фізіологію; патологи В. Підвисоцький, М. Мельників-Розведенків, П. Кучеренко, що створили теперішню українську патологію; клініцисти Ф. Яновський, В. Образцов, В. Філатов, Н. Стрижесько, В. Іванов і І. Базилевич.

Прізвище основоположника хірургії і творця військово-полевої хірургії, видатного анатома і громадського діяча Н. Пирогова, що перебув останні роки своєї наукової і практичної діяльності у Вінниці, добре відоме всім. Його іменем названі численні медичні установи, так само, як і іменем Мечникова.

Як уже згадувалося, на Україні була створена своя школа мікробіологів, але це саме треба сказати й про фізіологів. Крім І. Сеченова, що працював в Одесі, український народ видав низку фізіологів, як от: Б. Веріго, Н. Введенський, А. Фольборт, В. Протопопів, Н. Поніровський, В. Данилевський, В. Чаговець, А. Леонтович, А. Паладина, В. Радзимовська, Білоус, О. Нагірний та інші.

Україна вважається центром розвитку патологічної фізіології. Тут родився і творив основоположник її І. Мечників. Тут діяли його найближчі учні і послідовники: В. Високович, А. Репрев, А. Кронтовський, В. Воронин, О. Богомолець, Ів. Міщенко, Ващетко, Р. Кавецький, Д. Альперн та інші.

5. Сьогодні в це важко повірити, але до XVI ст. хірургія була падчеркою європейської медицини. Займалися нею здебільшого цирульники, до яких дипломовані лікарі ставилися з відвертою зневагою. Відповідно, головною хірургічною процедурою було кровопускання, яке зберегло свою популярність аж до середини XIX ст. Про великого прихильника кровопускань відомого французького лікаря Бруссе (1772-1838) говорили, що він пролив більше крові, ніж усі наполеонівські війни разом узяті. У XVI ст. було створено вчення про контагіозні хвороби. У XVI-XVIII ст. головним арсеналом лікаря були клістири, послаблювальні й блювотні засоби та ще деякий перелік досить ефективних ліків. Справжній розквіт медицини почався у другій половині ХІХ ст. Тоді ж набули впровадження лікарські білі халати, які тривалий час були (подекуди і є) неодмінним атрибутом лікаря.

Література

медицина україна лікарня

1. Лисицын Ю.П. История медицины. - 2-е изд. М.: Гэотар-Мед, 2008.

2. Сорокина Т.С. История медицины: Учебник для студ. высш. мед. учеб. заведений / 3-е изд., переработ, и дополн. - М.: Академия, 2004.

3. Грицак Е.Н. Популярная история медицины. - М.: Вече, 2003.

4. Марчукова С.М. Медицина в зеркале истории. - СПб.: Европейский дом, 2003

5. Мейер-Штейнег Т. Медицина XVII-XIX веков. - 2-е изд., испр. - М.: Вузовская книга, 2007.

Размещено на Allbest.ru