Роль слова в діяльності медика (деонтологія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль слова в діяльності медика (деонтологія).

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Чудодійна сила слова

РОЗДІЛ 2. Лікування - це мистецтво використання слова

РОЗДІЛ 3. Культура мовлення лікаря - успіх у лікуванні

РОЗДІЛ 4. Повага до пацієнта - ознака справжнього медика

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Мовленнєвий етикет лікаря, як соціально-лінгвістичне явище детермінований з функціонального боку, тобто в основі його виділення лежать спеціалізовані функції. Перша з них контактна (фатична) функція -- встановлення, збереження чи закріплення, підтримуваних зв'язків і стосунків, індивідуальних чи соціально-масових. Поняття „контактна функція” однаково стосується усіх тематичних груп одиниць мовленнєвого етикету, бо навіть прощаючись, ми встановлюємо можливість подальшого контакту. Функція ввічливості (конотативна) -- пов'язана з проявами ввічливого поводження лікаря з пацієнтом. Регулююча функція (регулятивна) -- теж стосується усіх проявів мовленнєвого етикету, бо вибір певної форми при встановленні контакту регулює характер стосунків лікаря і пацієнта. Функція впливу (імперативна, волюнтативна) - передбачає співбесідника -- вербальну, жестову, діяльнісну. Функція звертальна (апелятивна) -- тісно пов'язана з імперативною, бо привернути увагу, означає здійснити вплив на співбесідника. Емоційно-експресивна (емотивна) функція -- є факультативною функцією, оскільки вона особлива властива професії медичного працівника. Від того, які слова, тон, форму обере лікар при звертанні до пацієнта, залежить подальший контакт між ними і довіра. Отже, суть рольової діяльності загалом визначається соціальними нормами, орієнтованими на особистість лікаря як виконавця конкретної ролі. Саме це і накладає відбиток на його мовну поведінку, що знаходить відображення у стильовому розмаїтті лексики та особливостях його усної і писемної форм, які мають досить тісний зв'язок. Взяти хоча б ті факти, коли, отримуючи інформацію із наукових джерел, написаних мовою наукового стилю, лікар спілкується з пацієнтом, використовуючи засоби усної розмовної мови, записує дані обстеження та висновки в історії хвороби, в усному повідомленні на ранковій конференції виступає з доповіддю, трансформуючи усно-розмовні форми мови в структури наукового та офіційно-ділового стилів і т. д. Загальновідомо також, що жанри лекції, доповіді, публічного виступу, розмови на наукові теми тощо виявляють у виборі мовних засобів пряму залежність із відповідними стилями в їх писемному втіленні (публіцистичному, офіційно-діловому, науковому), але усна форма їхнього втілення накладає на них настільки суттєвий відбиток, що названі характеристики усної мови виступають тут поруч із стильовими характеристиками, які супроводжуються і вживанням розмовних елементів.

У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами лікар використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.

Висловитися, порозумітися, поспілкуватися ми можемо повною мірою лише завдяки мові, тобто вона задовольняє одну з найважливіших життєвих потреб людини. «Коли ми говоримо «мова», -- відзначав філолог Л.В. Успенський, -- ми думаємо «слова». Це природно: мова складається із слів...». Мова -- засіб спілкування і джерело інформації про світ, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь про себе. Слово -- форма, одяг наших думок, почуттів, переживань. Що кому болить, той про те й говорить.

РОЗДІЛ 1. Чудодійна сила слова

Усе сказане й написане завжди комусь адресовано. Від лікаря пацієнт чекає розуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття. «Слова, як і ліки, -- підкреслював письменник і лікар П. Бейлін, -- мають пряму токсичну чи побічну дію. На окремі слова виробляється несприйняття -- вони можуть викликати «алергію», шок. А передозуєш, хай навіть за змістом своїм лікувальні слова, може розвинутися «лікарська хвороба». Балакуча людина може викликати у своїх слухачів головний біль і втому».

іра в магічну, чудодійну силу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. У ній слову завжди віддавали перевагу перед рослиною і ножем. В єгипетському папірусі Еберса (XVI ст. до н.е.) хворому нагадують: «Заклинання благотворні у супроводі ліків, а ліки благотворні у супроводі заклинань». З часом слово стало самостійним засобом лікування і профілактики. Вважалося, що слову підко¬ряються злі духи, хвороби, воно впливає на хід подій, перед ним відступають природні напасті, його чують боги. Христос, який зцілював людей від фізичних та душевних страждань, теж покладався на слово, що лікує. Головне -- усвідомлювати: «По вірі вашій нехай буде вам». Тому іноді кажуть: професія психотера¬певта бере свій початок від Ісуса Христа, а Новий Завіт -- перший, так би мовити, підручник з цієї галузі медицини.

РОЗДІЛ 2. Лікування - це мистецтво використання слова

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний шлях лікування, його стратегію й тактику. Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово «врач» з'явилося в мові слов'ян в XI ст. і пов'язане з дієсловом «врать» у значенні «заговаривать, уговорить, говорить». Звідси тлумачення слова «врач» як «утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова».

У медицині термін «анальгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність відчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в такому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова протистоїть втраті здатності до співпереживання, сприйняття болю чужого як свого. Тому мав рацію О.Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». Саме завдяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалі¬зації буття, можна якоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. Значення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. Він повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потребує, втрачену гармонію з оточуючим світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», а в мистецтві -- «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина -- на його оздо¬ровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов'язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому сенсі слово -- дійсно «найпластичніший матеріал» (Регель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що відновлюють у пам'яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово «хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.

1. Особливості культури мовлення медика у різноманітних ситуаціях ділового мовлення.

Під мовленнєвим етикетом розуміють “правила мовленнєвої поведінки, узвичаєні в системі сталих виразів, прийнятих даним колективом (колективами) мовців на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях поводження членів коллективу.

Вирази мовного етикету, особливо привітання і звертання, якими починається кожна розмова, сприяють налагодженню контактів під час спілкування людей. Останнє є важливою психологічною проблемою нашого часу, оскільки успіх часто залежить не тільки від загального рівня здібностей, а й від мистецтва й техніки мпілкування. За невміння спілкуватися людина розплачується не тільки поганим настроєм і щоденними неприємностями, а й своїм суспільним становищем, здоров'ям, стосунками з іншими людьми, включаючи найближчих.

Відомо чимало прикладів, коли лікарі-професіонали високого класу ставали і майстрами художнього слова. Софокл і Рабле, Шиллер і А.Конан-Дойль, А.Чехов і В.Вересаєв, М.Булгаков і А.Моравіа, М.Левицький, М.Ломоносов і К.Бернард, В.Коротич і Ю.Щерба. Усі ці письменники мали медичний фах. Завдяки зверненню до літератури вони змогли узагальнити свій досвід, переконати читача в тому. Наскільки наше здоров'я залежить від нас самих.

Сила словесного переконання подеколи не може порівнятися з дією навіть найефективніших медикаментів. Однак користуватися словом потрібно обережно, з добром. Необхідно знати, що, кому й коли говорити. При цьому потрібно враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз захворювання.

Велике значення в словесному спілкуванні з пацієнтом займає звукова культура голосу. Розмова і голос, як дзеркало, відображають культуру людини, тому нам необхідно стежити не тільки за тим, що говоримо, але і як говоримо. Усі зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування.

2.Спілкування медика з хворим

Це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від нього певних зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення медика, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Особливого інтонаційного інтересу набувають такі короткі і виразні слова, як “так” і “ні”. Ці слова інколи містять неглибокий і не завжди розкритий зміст. [Стор.13. - останній абзац].

Між “що сказати” і “як сказати” не існує альтернативи. І все ж принцип “не зашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обреженим у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи не казати. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не можна забувати, що найменша двозначність у мовленні лікаря може травмувати хворого. Часто можна чути в розмові медичного персоналу такі висловлювання: “наш хворий”, “не наш хворий”, “цікавий хворий”, “дивний хворий” або “швидка допомога привезла одні шлунки”. Медична сестра перед ін'єкцією, оглядаючи руку хворого, скрикує: “У Вас же немає вен!” “А де ж вони?” - зі страхом питає хворий. Консультант на обході: “Тут немає селезінки…” і т.д.

Не слід висловлювати думки з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі вислови, як: “Вам необхідно терміново лягати в лікарню”, “стан Ваш дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго”, і т.д. можуть мати катастрофічні наслідки для хвороби. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Адже, з окремих, випадково кинутих слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час огляду хворого і розмови з ним медик не повинен проявляти негативні емоції. Як би він не був вражений неочікуваними обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього показувати хворому.

Односкладні і багатозначні вигуки типу: “О-го”, “У-гу!”, “М-да-а”, ін. лякають хворого і можуть бути джерелом ятрогеній. Адже хворий прислуховується не тільки до слів, але і до відтінку, голосу, прагне прочитати свій вирок у очах.

Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, асматик, пневматик, гастритик тощо. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

“Не страшно вмерти, а страшно вмирати”, - говорив перед смертю великий російський поет Некрасов. Розуміючи, що його чекає, він все ж хотів почути слова втіхи, слова надії, які так потрібні хворій людині.

Недарма Вольтер наголошував на тому, що: “Надія на одужування - половина одужування”.

Адже дуже легко відняти у хворого надію випадково кинутою фразою. Г.А. Захарін строго попереджував у таких випадках: відкривати хворому всі підозри, які виникають, - завжди помилка, а інколи і злочин.

Доступність медичної інформації до населення, а також широка інформованість про проблеми і досягнення в медицині, схильність до самолікування, збільшений інтерес до наукових медика і пацієнта дослідження та лікування вносить певні труднощі в процес спілкування лікаря і пацієнта.

Н.О. Магазаник звертає увагу на пацієнтів, які не бажають виписуватись зі стаціонару та вмираючих хворих, і зауважує, що спілкування з такими пацієнтами має свої особливості. Бувають випадки, коли пацієнт неодноразово звертається до лікаря і повідомляє, що стан його здоров'я не покращується. У такій ситуації пошук нових засобів лікування буде даремний, адже хворий приходить не за ними. Він шукає людину, з якою можна було б поспілкуватися, вилити їй душу. Така бесіда не займе багато часу, інколи досить співчуття. Якщо медик зможе це зрозуміти, то у хворого зникне роздратування, з'явиться співчуття та розуміння.

Неабияке значення у мовленнєвому етикеті медика має так звана “пошанна множина”, тобто звертання до хворого на “Ви”. Адже звертання на “ти” - не що інше, як панібратство, фамільярність.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто небіжчик стає об'єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших - вияв юнацького скептизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше наполягають на тому, щоб називати труп “фізичним тілом”. Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини.

Медик завжди повинен пам'ятати настанови видатного хірурга Стародавньої Індії Суперута, який говорив: “Йдучи до пацієнта, заспокій свої думки і почуття, будь добрим і людям, не шукай у своїй роботі користі… Нехай гуманність стане твоєю релігією!!!”. Ці слова потрібно б запам'ятати кожному.

Отже, слово у мовленні усіх медиків відіграє виключно важливу роль. Недаремно Гіппократ говорив: «Лікуючи тіло, ми лікуємо і душу».

РОЗДІЛ 3. Культура мовлення лікаря - успіх у лікуванні

Фахова мова медика -- це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Слово за своїм змістовним багатством, узагальнювальним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон психічної і фізичної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимовляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам'ятовується все те, що сприймається насамперед на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, з'яву холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Працівників охорони здоров'я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструкції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошування слів. У мовній практиці це сприятиме дотриманню усталених літературних норм, чого не гарантують лише знання правил, вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого ставлення до написаного і мовленого слова, від того, що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдарованої чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може повністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлення про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємозв'язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового навантаження, стають «паразитами», «бур'яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалізації персонажів. У науковому стилі такі слова недоречні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження: культура мовлення -- не тільки показник якості володіння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке: сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов'язані з порушенням орфоепічних, орфографічних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділяють тут помилки двох типів. Одні пов'язані з впливом російської мови, інші -- з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» українську термінологію. Це і спонукало авторів посібника навести найважливіші правила української мови в стислій і наочній формі таблиць.

В. Скуратівський слушно зауважив, що «одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення -- поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та етичне». Мовленнєвий етикет (ширше -- етико-психологічні основи спілкування) становить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим -- це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залиша¬тися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і бальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, -- писав К.С. Станіславський, -- вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту... Наголос -- це любовне або злісне, поважне або презирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

РОЗДІЛ 4. Повага до пацієнта - ознака справжнього медика

Між «що сказати» і «як сказати» не існує альтернативи. І все ж принцип «не зашкодь» вимагає від лікаря бути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи утриматися. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не слід висловлювати думки з приводу попереднього діагнозу. Лише остаточний висновок дає підстави для призначень, порад, рекомендацій. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, астматик і таке інше. Слово, поведінка лікаря можуть стати при¬чиною багатьох так званих ятрогенних захворювань. І це тема окремої розмови. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

Справжній цілитель завжди психотерапевт. І тому, пише професор О.М. Орлов, по-дикунськи виглядає «чорний гумор», яким бравують іноді медики один перед одним. Маємо на увазі, зокрема, такі висловлювання: «не хвилюйтеся, розтин покаже», «все ясно, як у морзі», «спокійний, як пульс небіжчика», «важко в лікуванні, легко в труні», «лікар X. помиляється один раз,... але щодня». Неприпустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той не зміг допомогти пацієнтові, розчарував його. Іноді хворий розповідає все не так, як було насправді, не зрозумівши логіки дій лікаря, котрий прагнув зробити якнайкраще, але чогось не врахував.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто небіжчик стає об'єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших -- вияв юнацького скептицизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп «фізичним тілом». Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти у спілкуванні лікаря з хворими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

медик етикет лікування слово

ВИСНОВКИ

Усе сказане вище хтось, цілком можливо, прокоментує поблажливо: ну кому, мовляв, це не відомо? Але ж істини ніколи на старіють. Вони мають здатність повертатися до нових поколінь людей в усій своїй актуальності, значущості, новизні, ставати в центрі уваги громадської думки. Майже сто років тому письменник і лікар В. Вересаєв зауважив, що в його часи кожен крок медика позначений карбованцем, і дзвін цього карбованця постійно стоїть між лікарем і людиною, що страждає. Повною мірою сказане можна віднести і до нашого сьогодення. Тому і слід завжди думати про «вічні питання», що стоять між тим, хто надягнув білий халат, і тим, хто звернувся до нього по допомогу. Виконання вузькопрофесійних обов'язків медичного персоналу вимагає умінь і навичок усномовного спілкування, адже мовна поведінка медика великою мірою впливає на хворого, його реакцію на свою психологічну настанову, на свою хворобу, а отже, і на її перебіг, успіхи профілактики і лікування. Тому треба володіти культурою мовлення, культурою конструктивного діалогу та полілогу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. - 232с.

2. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. - Київ, 1983. - 288с.

3. Любивець А.П. Ділові папери. - Київ, 1981. - 112с.

4. Молдованов М.І., Сидорова Г.М. Сучасний діловий документ. - Київ, 1992. 180с.

5. Український правопис. - К.: Наук. думка, 1993.-240с.

6. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. - К.: Либідь, 1998.- 296с.

7. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994. - 240с.

8.Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української літературної мови. - К.: Либідь, 1993. - 248с.

9. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови.-К.: Наук. думка, 1992. - 224с.

10. Караванський Святослав. Секрети української мови. - К.: Кобза, 1994. - 152с.

11. Коваль А.П. Ділове спілкування. - К.: Либідь, 1992. - 280с.

12. Коваль А.П. Культура української мови. - К.: Наукова думка, 1966. - 192с.

13. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. - К., 1987. - 214с.

14. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. - К.: Либідь, 1990. - 302с.

15. Лизанчук Василь. Завжди пам'ятай, Ти українець! - Львів.: Вид-во “За вільну Україну”, 1996. - 254с.

16. Орфоепічний словник української мови. -К.: Рад. школа, 1984. - 629с.

17. Плющ М.Н., Грипас Н.Я. Українська мова: довідник. -К., 1990. - 236с.

18. Словник української мови: В 11-и т. -К.: Наук. думка, 1970-1980.

19. Словник труднощів української мови. -К.: Рад. школа, 1989. - 336с.

20. Томан Іржі. Мистецтво говорити. - Прага, 1981.-Київ,1998. - 293с.

21. Чак Е.Д. Складні випадки правопису та слововживання. - К.: “А.С.К.”, 1998. - 271с.

22. Чередниченко І.Г. Нариси загальної стилістики сучасної української мови. - К., 1962. - 218с.

23. Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. - К.: Рад. школа, 1986. - 222с.

24. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови. - К.: Освіта, 1997. - 254с.

25. Юкало В.Я. Культура мови. - Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. - 77с.

Размещено на Allbest.ru