Історія медицини Поділля ХVІІІ-ХІХ ст.

Історія медицини Поділля ХVІІІ-ХІХ ст.

До кінця XVIII століття рівень професійної медицини на Поділлі був виключно низьким. Медичну допомогу у переважній більшості випадків надавали шарлатани, авантюристи, шахраї, які безсоромно продавали «чудодійні ліки» та займалися обманом. Чимало людей на гіркому досвіді переконалися в неосвіченості лікарів ремісничої виучки і розуміли, що їх «лікування» спричинювало лише шкоду.

Першим актом медичного законодавства в Речі Посполитій, до складу якої входило тоді Поділля, що був спрямований на створення державної системи охорони здоров'я, була Конституція 1775 року. За цим законом у кожному воєводстві мав бути організований госпіталь, який забезпечував би населення стаціонарним лікуванням, готував фельдшерів і акушерок для міст і сіл, займався щепленням віспи, боротьбою з епідеміями. Однак за брак коштів ці норми були скасовані.

Ініціаторами медико-санітарного благоустрою в Речі Посполитій у XVII ст. були міста, тому що міські жителі розуміли - від проведення медико-санітарних заходів залежить їх життя, здоров'я і розвиток промисловості міста. Тому у великих містах в останній чверті XVIII ст. все більше уваги приділялось їх санітарному стану. У Кам'янці-Подільському, наприклад, постановою магістрату передбачалось не забруднювати вулиці помиями, гноєм, трупами тварин, підтримувати чистоту на базарах. Магістрат Проскурова облаштував за містом кладовище, яке було обкопане глибоким ровом.

Стан медичної допомоги на Вінниччині був не з кращих. Тут теж мешканці користувалися послугами людей, які не мали відповідних знань.

Міщанин зі Старого міста - знахар Заїка, якого знали і за межами Вінниці. У 1770 році його запросили у містечко Враїлів для боротьби з пошестю. Методи локалізації, які застосовував Заїка, були досить оригінальними. Він викопував з могил трупи жертв пошесті та закопував на межі з сусідніми селами, промовляючи при цьому: «Нехай отак пошесть відокремиться, знесилиться, піде геть». Зрозуміло, що такі заходи сприяли ще більшому її поширенню.

З 70-х років на Брацлавщині з'являється «доктор ботаніки і хімії» рабин Марко Шепсель, який у офіційних документах іменував себе «доктором медицини», що повністю звучало як «вчений доктор медицини, різними академіями випробуваний». У 80-х роках він осідає у Вінниці, відкриває у місті першу аптеку та незабаром стає досить відомим.

Проте населення Вінниці та її околиць звикло звертатись за медичною допомогою, відповідно до рівня своєї заможності, до різного роду медиків, починаючи від такого «світила» як Шепсель і закінчуючи звичайними цирульниками. Працювали і знахарі, але їхніми послугами користувалися в основному незаможні верстви.

Вінницькі міщани неодноразово скаржилися до цивільно-військової комісії Вінницької округи та до Варшавського суду на погане медичне обслуговування.

Тогочасний діяч на ниві освіти, ректор Головної школи у Кракові Гуго Колонтай запланував відіслати в науку до Головної школи 120 хлопців з різних міст (по 2 від кожного міста) та утворити для них спеціальну бурсу, причому, за утримання у цій бурсі стипендіатів, одяг, навчання, мали платити міста.

Восени 1785 року до Головної школи з Вінниці було відправлено двох вінничан і літинчанина. Виїжджаючи до Кракова, всі три стипендіати підписали в актових книгах Вінниці урочисте «зобов'язання повернутися працювати до тих міст, які послали їх на навчання».

Одним із стипендіатів був Яків Постоловський, син неписьменного, але заможного міщанина зі Старого міста Василя Педченка. З часу відрядження сина до Кракова, він змінює своє прізвище на Постоловський, вважаючи, що його син Яків Педченко не зможе навчатися у Кракові та вийти в лікарі, маючи таке неаристократичне прізвище.

Зі всіх студентів-вінничан один лише Яків подолав труднощі лікарської науки, про що й отримав у 1792 році диплом. Фізична колегія Краківського університету надала йому ступінь доктора медицини. Майже чотири роки Постоловський залишався за кордоном для удосконалення знань і до Вінниці повернувся. Наприклад, у 70-х роках XVIII ст. став відомим восени 1795 року. Міщани одразу відчули різницю між цирульником і освіченим лікарем, до того ж їхнім земляком.

Розуміючи, яким великим надбанням для міста є справжній освічений лікар, вінницький магістрат привітно прийняв свого колишнього стипендіата і подбав про надання йому відповідного помешкання коштом міста.

Історія згадує ще одну цікаву особистість - кріпака графа І. Моркова з села Велика Кукавка Могилів-Подільського повіту Подільської губернії на ім'я Прокіп Данилевський. У графа Моркова було два надзвичайно обдарованих кріпаки - В. Тропінін і П. Данилевський. У першого виявились здібності до малювання, у другого - тяга до знань. Граф відправив до Петербурга Тропініна для навчання живопису, а Данилевського для здобуття медичної освіти.

Прокіп Данилевський, заробляючи собі на життя, успішно закінчив медичний факультет Московського університету. Перед ним було блискуче майбутнє, але граф повернув його у Кукавку. Прокіп просив відпустити його на волю, показуючи диплом з відзнакою, але Морков з люті порвав диплом і направив холопа на конюшню. З часом Данилевський втік з графського двору, лікував хворих кріпаків, що переховували його від графських слуг, а потім вступив до загону У. Кармелюка. Письменник Василь Кучер у романі «Устим Кармелюк» згадує про талановитого лікаря-кріпака.

У Кам'янці-Подільському народився майбутній доктор медицини, відомий хірург і громадський діяч Поділля Едмунд Федорович Фаренгольц. Початкову освіту він отримав у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії. 1861 року вступив на медичний факультет Київського університету. Закінчив Петербурзьку МХА 1868 року, де був залишений на два роки для удосконалення знань з хірургії. 1870 року успішно захистив докторську дисертацію. Певний час працював асистентом у професора М.В. Скліфосовського. У листопаді 1878 року Едмунд Федорович переїжджає до Кам'янець-Подільського центру Подільської губернії. Його призначили старшим лікарем щойно введеної в дію міської лікарні на 150 ліжок і, одночасно, завідувачем хірургічного відділення. Талановитий лікар розвинув тут блискучу хірургічну діяльність. Він активно популяризував вчення Лістера на засіданнях Товариства подільських лікарів, успішно використовував Лістерівський метод лікування при операціях на органах черевної порожнини.

Завдяки впровадженню протигнильного лікування ран за Лістером, в глибокій провінції ім'я скромного хірурга Кам'янецької лікарні невдовзі стало відомим далеко за межами Південно-західного регіону Росії. У газеті «Врач» Е. Фаренгольц 1880 року опублікував статтю під назвою «З Кам'янецької лікарні», в якій ділився клінічним досвідом використання Лістерівської пов'язки, пропагував запровадження «протигнильного лікування у повітових і міських лікарнях». Редакція газети, яка залучала до наукової роботи велику кількість лікарів з різних куточків країни, з приводу нотаток Фаренгольца писала: «Друкуємо статтю вельмишановного автора як доказ того, що Лістерівське лікування не тільки можливе, а насправді приживається все більше в провінційних лікарнях».

З постановки лікувальної справи у 80-х роках XIX ст. Кам'янець-Подільська лікарня займала одне з провідних місць серед повітових лікарень. У цьому велика заслуга старшого лікаря Фаренгольца, талановитого хірурга, який створив дружний колектив помічників, котрі підпорядкували все особисте інтересам хворих.

Талант Е. Фаренгольца був різнобічним. Все нове і передове для його часу він намагався втілити у практичну роботу лікарні, серед лікарів широко популяризував досягнення медичної науки.

1884 року, спільно з прогресивним лікарем Поділля доктором медицини Й. Роллє, Фаренгольц брав активну участь в організації та будівництві безкоштовної лікарні для бідних і проводив безкоштовні консультативні прийоми з хірургії й амбулаторні операції.

З 1895 року і до кінця свого життя (помер у 1912 р.) Е. Фаренгольц завідував Кам'янець-Подільським дитячим притулком. Він був піонером впровадження антисептики в Україні у 80-х роках XIX ст. Брав активну участь у роботі Товариства подільських лікарів, яке стало ідейним центром прогресивних лікарів Південно-західного краю Росії. На засіданнях Товариства він зробив близько 20 наукових повідомлень і провів 43 демонстрації. У медичному середовищі Фаренгольц користувався виключним авторитетом. Коли медична громадськість губернії у березні 1881 року вирішувала питання, кого обрати депутатом від імені Товариства подільських лікарів для вручення М.І. Пирогову з приводу 50-річного ювілею трудової діяльності вітальної адреси, то одноголосне були названі імена доктора медицини хірурга Е.Ф. Фаренгольца і доктора медицини акушера В.К. Задергольма.

Велику роль в дослідженні і розвитку медицини на Поділлі зіграв син французького емігранта, відомий громадський діяч, польський історик-українознавець, письменник, доктор медицини Йосип Йосипович Роллє, відомий в історіографії як доктор Антоній або Юзеф Антоній Аполлінарій Роллє.

Народився Й. Роллє 1830 року в мальовничій місцевості на Шаргородщині Подільської губернії. Після Київської гімназії, для продовження навчання обрав медичний факультет університету св. Володимира. Майже рік стажувався фельдшером у Київських шпиталях, переважно в закладах для душевнохворих. Ця практика визначила його наукову спеціальність і професію лікаря-психіатра.

По закінченні університету Роллє одержав диплом з відзнакою і став працювати лікарем у містечку Яришів на Поділлі. Це була його перша самостійна лікарська практика. Саме вона сформувала його як ученого в галузі медицини. Він віддавав багато часу лікуванню хворих різних станів і незабаром здобув повагу і прихильність місцевих жителів.

Для удосконалення свого фаху у 1858 році Й.Й. Роллє проходив шестимісячне стажування у закладах для психічно хворих у містечку Зонненштайні біля Дрездена. Там він експериментував, робив досліди, готуючись до дисертаційної роботи, переймав досвід німецьких лікарів-психіатрів і налагодив з ними зв'язки.

У 1860 році Роллє вісім місяців вивчав практику лікарів Парижа, працював у національній бібліотеці Франції. На матеріалах власної практики на Поділлі, зарубіжних клінік та новітніх європейських здобутків лікування тут він закінчив роботу над дисертацією «Психічні захворювання» після успішного захисту якої (1860) отримав ступінь доктора медицини.

З 1861 року Й.Й. Роллє назавжди оселився у Кам'янець-Подільському, де й прожив з сім'єю 33 роки. Це був найбільш результативний у науковому, літературному і громадському плані період його діяльності. Саме тут він досягає вагомих здобутків на ниві медичної освіти, тут відбувається його становлення як історика України, краєзнавця, літератора.

До лікарської практики, як своєї основної професії, Роллє поставився відповідально і з перших днів життя у Кам'янець-Подільську успішно лікував губернаторів, чиновників, священиків, багатих поляків і євреїв, шкільну молодь, бідноту міста і краю. Багато часу віддавав роботі у міському шпиталі, де одночасно ставив медичні досліди і впроваджував найсучасніші методи лікування.

Й.Й. Роллє брав активну участь у громадсько-політичному і науковому житті Поділля. Адже, місто Кам'янець-Подільський середини XIX століття набуло визнання як важливий науковий центр України та поза її межами у галузі медицини. Тут зібралося ціле сузір'я лікарів-учених і практиків, серед яких відомі О. Кремер, А. Баранецький, Е. Фаренгольц та інші, котрі виступили ініціаторами створення науково-громадського Товариства подільських лікарів, яке постало у 1859 році і діяло до початку 1865 року. У 1861 році до Товариства прилучився і Й. Роллє. Весь період існування незмінним головою Товариства був відомий на всю Європу лікар, вчений, доктор медицини Олександр Кремер, секретарем з 1862 року - Йосип Роллє.

Згідно з статутом Товариство цікавили хід і розвиток медичних наук, впровадження їх досягнень у практику, вивчення і поліпшення санітарно-гігієнічного стану Подільської губернії, створення професійної бібліотеки та медико-краєзнавчого музею, надання матеріальної допомоги лікарям, які втратили заробіток по старості чи з погіршення стану здоров'я, видавнича діяльність. Вагоме місце займали публікації з історії медицини і санітарно-гігієнічного побуту жителів краю, які переважно готував Роллє. У 70-х роках Й.Й. Роллє виступив ініціатором створення пункту щеплення віспи, щоб обмежити поширення епідемії цієї хвороби домігся безплатної вакцини для бідних, став фундатором курсів акушерок, де сам викладав санітарію і гігієну, став діяльним членом створеного Товариства взаємодопомоги убогим.

Вся діяльність Роллє, його монографії, збірники були направлені на налагодження здорового способу життя, поліпшення стану охорони здоров'я, санітарно-гігієнічної і медичної культури, поліпшення умов побуту і праці на виробництві.

Велику роль у розвитку медицини на Поділлі зіграв Микола Іванович Пирогов, який прожив у маєтку Вишня, поблизу Вінниці, останні роки свого життя - з 1861 по 1881 рік. Видатний вчений, геніальний хірург, основоположник воєнно-польової хірургії, талановитий педагог і громадський діяч у сільській глухомані довів необхідність, можливість і ефективність надання медичної допомоги сільському населенню. Перебуваючи у тісному зв'язку з народом, живучи його інтересами, М.І. Пирогов запропонував низку заходів, спрямованих на поліпшення медичного обслуговування сільського населення. Особистим прикладом він показав як необхідно організовувати медичну допомогу. Тоді вважали, що для цього достатньо виділити 2-3 фельдшери. Однак М.І. Пирогов, збудувавши невелику лікарню, відкривши аптеку, довів, що і для сільського населення необхідна кваліфікована медична допомога. І це було надзвичайною подією для села. М.І. Пирогов лікував, робив складні операції, які своїми результатами вражали його самого. «Самі щасливі результати, - зазначав вчений, - я отримав із практики у моєму селі: з 200 значних операцій(ампутацій, резекцій, літотомій і ін.) я за півтора року не спостерігав жодного випадку травматичної рожі, гнійних затьоків і гнійних заражень, незважаючи на те, що лікування після моїх операцій я надавав одним лише силам натури».

Гарні результати лікування у сільських умовах лікар пояснював розміщенням хворих у селянських хатах. Однак важливу роль у результатах лікування зіграла організація медичної допомоги. Саме тут, у важких сільських умовах, вчений на практиці довів свій принцип про визначну роль організації медичної допомоги сільському населенню. Саме у Вишні він доказав правдивість своїх поглядів, які пізніше виклав у багатьох працях.

Нині у садибі вченого функціонує меморіальний музей, який за 60 років існування набув світової відомості і має статус національного. За час існування його відвідали понад 7 млн. екскурсантів.

Одним із найвідоміших імен вихідців із нашого краю було і залишається ім'я Президента Всеукраїнської Академії, основоположника вітчизняної епідеміології, борця з холерою та чумою К.Д. Заболотного.

Народився Данило Кирилович у с. Чоботарка на Поділлі (нині с. Заболотне Крижопільського району). Навчався на природничому факультеті Новоросійського університету. Працював у бактеріологічній лабораторії, організованій 1.1. Мечніковим, під впливом якого вирішив стати лікарем. Після закінчення університету вступає на медичний факультет Київського університету, якого закінчив у 1894 році. Потім їде до міста Кам'янець-Подільського, де працює лікарем-бактеріологом по боротьбі з появою вогнищ холери та дифтерії, засновує бактеріологічну лабораторію.

Далі Д.К. Заболотний випробовує на собі протидифтерійну сироватку, яку саме тоді вперше почали використовувати при лікуванні дифтерії.

Через рік він повертається до Києва. У 1896 році в м. Бомбеї спалахнула велика епідемія чуми. Він виїжджає туди у складі російської делегації. Під час епідемії, перебуваючи у тропіках, він зібрав цінний науковий матеріал для з'ясування збудників чуми, дослідив і встановив шляхи проникнення їх до організму та вивчив перебіг цього захворювання. Незважаючи на труднощі, вчений вирушав туди, де спалахувало вогнище епідемії, де загрожувала людям небезпека.

Після епідемії у Бомбеї Д.К. Заболотний їде вивчати чуму в Аравію, де керує науковою експедицією з вивчення і боротьби з цією хворобою у віддалених районах Росії, на сході Азії, в Китаї, Монголії, виїжджає до Персії і Месопотамії, досліджує причини чуми в Забайкаллі і Маньчжурії.

Глибоке вивчення і співставлення природних середовищ та соціальних умов, в яких виникала і поширювалася хвороба, дали змогу Д.К. Заболотному зробити епохальне припущення, що носіями і розповсюджувачами чуми є дикі гризуни.

У результаті напруженої цілеспрямованої роботи Заболотного і його учнів на початку 20-хроків XX ст. була сформована науково-педагогічна школа, яка вперше в Україні сформувала визначення епідеміологічної науки і предмету викладання. Новим у наукових працях вченого і його школи була думка про виключну роль соціальних факторів у розвитку епідеміологічного процесу.

У 1927 році Д.К. Заболотний писав: «Епідемії складають настільки глибокий слід в організації суспільства, що досить справедливо можуть бути розглянуті як соціальне явище...». І далі продовжував, що «розповсюдження інфекційного початку в масах тісно пов'язане з соціальними умовами, котрі являються одним із найважливіших епідеміологічних факторів».

Д.К. Заболотний і представники його школи проявляли великий інтерес до вивчення історичного досвіду боротьби з епідеміями гострозаразних хвороб. В доповіді на IX з'їзді бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів у 1925 році вчений зазначав, що «вивчення стихійно протікаючих епідемій минулих десятиріч потрібно для того, щоб правильно визначити засоби боротьби і домогтися зниження захворюваності». Кінцеву мету епідеміології він бачив у повній ліквідації інфекційних хвороб.

Надаючи великого значення науково-доведеній організації заходів з боротьби з епідеміями, Д.К. Заболотний і представники його школи підкреслювали, що закінчивши з епідеміями, потрібно «продовжити закріплення протиепідеміологічного фронту і перейти до активної профілактики».

Будучи основоположником вітчизняної епідеміологічної науки і великим мікробіологом, Д.К. Заболотний протягом 30 років (з 1898 по 1929 роки) не залишав педагогічної науки. Він був автором понад ста наукових праць, тісно пов'язував наукову і педагогічну роботу з активною громадською діяльністю, був ініціатором відкриття у Вінниці медичного інституту. Його невтомна творча праця борця за здоров'я народу була високо оцінена. Д.К. Заболотний був обраний дійсним членом Всеукраїнської Академії Наук.

Восени 1905 року до Вінниці прибув випускник медичного факультету Дерптського університету (м. Тарту, Естонія), який уже мав практику лікаря, 25-річний Л.І. Малиновський. Подільський край приваблював його, бо народився у мальовничому старовинному місті Кам'янці-Подільському.

Працював Людвіг Іванович у дільничній лікарні Ушицького повіту, підвищував свою кваліфікацію в Тарту, місті, де свого часу навчався в професорському інституті і працював в університеті видатний вчений М.І. Пирогов. Тепер доля коригує життя Малиновського так, що він приїжджає до того міста, де жив, працював і навічно залишився спочивати Микола Іванович. Його призначають хірургом та старшим лікарем земської лікарні. Розпочався плідний період діяльності молодого лікаря. Лікарня, куди його призначили, була переповнена і вимагала негайного ремонту, який перейде у довготривалий. В корпусах, розрахованих на 75 ліжок, постійно розміщували по 125-130. Людвіг Іванович повністю віддавався роботі, забувши про відпочинок. На рівень сучасної наукової медицини він поставив лікувальну справу. Паралельно займався і благоустроєм лікарні.

У листопаді 1910 року виповнювалось 100 років від дня народження М.І. Пирогова. У Вінниці відбувся з'їзд Всеросійського хірургічного Пироговського товариства, де за пропозицією члена Вінницького Пироговського товариства Л.І. Малиновського було отримано дозвіл на будівництво у місті лікарні ім. М.І. Пирогова, як вшанування пам'яті вченого, і оголошено збір коштів. Під будівництво міська управа виділила земельну ділянку. На місці майбутньої хірургічної лікарні було встановлено пам'ятний знак - великий гранітний камінь зі скульптурним бюстом геніального вченого. Однак через нестачу коштів будівництво лікарні продовжувалось повільно.

У травні 1913 р. з приводу закладки першого каменю, відбулось богослужіння , а через рік уже піднялись перші корпуси лікарні, яка будувалась під керівництвом талановитого хірурга Л.І. Малиновського.

23 квітня 1917 року відбулось освячення Пироговської лікарні, однак відкриття перенесено. Несподівано захворів Малиновський, який мав відкрити двері своєї довгожданої мрії, а хворих земської лікарні мали перевести до Пироговської. Однак не судилося Л.І. Малиновському відчути радість довгожданої події. За два тижні він помер. Старший лікар земської лікарні, старший лікар воєнного госпіталю під час Першої світової війни, один з провідних хірургів Поділля, автор п'яти наукових праць з хірургії, голова Вінницького медичного товариства, один із засновників Пироговської лікарні - таким постав Л.І. Малиновський за неповних 12 років роботи у Вінниці.

Серед діячів вітчизняної медицини, котрі зіграли велику роль у розвитку медичної науки, вагоме місце належить Миколі Миколайовичу Болярському. Навчаючись на медичному факультеті Дерптського університету, М. Болярський перевівся до Петербурзької воєнно-медичної академії, яку відмінно закінчив у 1905 році, а у 1810 році при Академії блискуче захистив дисертацію.

Обухівська лікарня у Петербурзі була школою багатьох відомих хірургів і формувала лікарів різних напрямків. Саме ця лікарня виховала у Миколи Миколайовича любов до науково-практичної діяльності. Саме тут 7 років наполегливої практичної роботи поряд з систематичним вивченням вітчизняної і зарубіжної літератури дали можливість йому стати різнобічно освіченим і визнаним вченим-хірургом не лише у Петербурзі, а й далеко за його межами. Його вабили практична діяльність на периферії, бажання нести свої знання, вміння і допомогу народу. Тому після демобілізації армії (1917 р.), доктор медичних наук, активний член Петербурзького Пироговського товариства, маючи змогу і запрошення повернутися до Петербурга, приймає пропозицію Вінницької земської управи. Болярський М.М. був призначений головним лікарем і головним хірургом Вінницької Пироговської лікарні, яку не встиг відкрити Людвіг Малиновський, де працював 22 роки до останніх своїх днів. В минулому земський лікар, наслідуючи принципи земської медицини, він легко засвоїв профілактичний напрямок охорони здоров'я і втілював його в життя.

В хірургічній діяльності Болярського вражали стрункість, суворий стиль, акуратне і чітке виконання операцій. Його виключна добропорядність і вимогливість поєднувались з м'якістю і сердечним ставленням до хворих.

Високоосвічений, вдумливий і чуйний лікар, Микола Миколайович дуже швидко завоював довіру і любов населення. Завдяки високій кваліфікації і авторитету Болярського, Пироговська лікарня стала зразковим лікувальним закладом.

М.М. Болярський був талановитим клініцистом-хірургом. Він володів високою технікою і блискуче виконував різноманітні та складні хірургічні втручання, починаючи з операцій черевної порожнини і закінчуючи операціями на серці і мозку. За час своєї діяльності хірург зробив близько 35 тисяч оперативних втручань. Микола Миколайович є одним із вітчизняних піонерів серцево-судинної хірургії, вивчав апендицити, перитоніти, урологію, розробляв питання травматології, пропонував систему профілактики. Всі питання, що його цікавили, висвітлював у своїх наукових працях. Він був чудовим педагогом, постійно намагався передати свої знання учням. Його лекції, що відтворювали останні досягнення медицини, відрізнялись глибоким змістом і разом з тим надзвичайною зрозумілістю і простотою. Великою увагою серед лікарів і студентів користувались його клінічні обходи та амбулаторні прийоми. Ім'я М.М. Болярського тісно пов'язане з Вінницьким медичним університетом. Він був одним із ініціаторів та організаторів і завідував кафедрою факультетської хірургії. Багато зробив для оснащення своєї та інших клінік, створення лабораторії, організації наукової роботи для зростання лікарів і виховання спеціалістів.

Загальновизнаною заслугою М.М. Болярського є його ініціатива і активна безпосередня участь у проведенні робіт зі збереження тіла М.І. Пирогова. На Першому Українському з'їзді хірургів у 1926 році за ініціативою М. Болярського і його вчителя І.І. Трекова була створена спеціальна комісія, за пропозицією якої проведено необхідні заходи, завдяки яким набальзамоване тіло геніального вченого могло зберігатися надалі.

Час невпинно прямує вперед. Не стоїть на місці і наука. Сучасні вчені-медики Поділля, опираючись на відкриття і досвід попередників, є продовжувачами, новаторами і першовідкривачами в тих чи інших галузях медичної науки, вони збагачують її своїми відкриттями, винаходами великого значення, оригінальними та плодотворними методами обстеження та лікування хворих.

Джерела та література

1. Отамановский В.Д. К истории медицини и аптечного дела в г. Виннице и Винницком уезде во второй половине XVIII в. // Сб. УАН (Памяти академика Ф.Г. Яновского. - К., 1930. - С. 331.

2. «Врач». - 1881. - № 51 .

3. Пирогов Н.И. Собр. соч.: В 5 т. Ч. I. - М., 1961. - С. 24-25.

4. Заболотний Д.К. Изб. труды. - К., 1957. - Т. II - С. 211, 227.

5. Там само.

6. Заболотний Д.К. Профілактична медицина. - 1925. - № 12. - С. 34.

7. Там само.

8. Вчені Поділля: Фундаментальні наукові праці: Матеріали респ. наук. -практ. конф. - Хмельницький-Вінниця, 1999. - С. 15-16.