Зміст

• Вступ
• 1. Менінгіт
• 2. Гнійні менінгіти
• 3. Серозні менінгіти
• 4. Вірусні менінгіти
• Висновок
• Список використаної літератури

• Вступ
• Гнійні менінгіти - це група захворювань ЦНС, в основі виникнення яких лежить гнійне запалення оболонок мозку, переважно бактеріальної, рідше грибкової чи паразитарної етіології. Гнійні менінгіти класифікують за етіологією, патогенезом (первинні і вторинні), за ступенем тяжкості (середньотяжка або тяжка), перебігу: гострий (до 3 місяців), затяжний чи підгострий (понад 3 місяці); із ускладненнями або без ускладнень.
• Клінічні критерії:
• - загальноінфекційний синдром;
• - менінгіальний синдром.
• Менінгеальний синдром включає:
• - гідроцефально-гіпертензивні симптоми: різкий головний біль дифузного характеру, повторне блювання, загальна гіперестезія;
• - менінгіальні симптоми: менінгіальна поза, тонічне напруження м'язів спини, ригідність м'язів потилиці, позитивні симптоми Керніга і Брудзинського (верхній, середній, нижній);
• - у дітей раннього віку вибухання (рідко втяжіння) і напруження великого тім'ячка, позитивний симптом Лесажа, закидання голови.
• Параклінічні дослідження:
• - загальний аналіз крові (нейтрофільний лейкоцитоз із зсувом уліво, підвищення ШЗЕ);
• - аналіз ліквору (нейтрофільний плеоцитоз, підвищений рівень білка, позитивні осадкові реакції Панді, Нонне-Аппельта, зниження цукру і хлоридів);
• - бактеріоскопічне дослідження осаду ліквору і мазків крові - «товста крапля»;
• - бактеріологічні посіви на селективні живильні середовища - ліквору, крові, слизу з носоглотки для виділення збудника;
• - серологічні методи (реакція аглютинації латексу (РАЛ), зустрічного імуноелектрофорезу (ЗІЕФ) для визначення антигену збудника.
• Лікування:
• 1. Режим
• Суворий постільний режим до стійкої нормалізації температури тіла, зникнення менінгеального синдрому та нормалізації показників крові та ліквору, у середньому протягом 14-16 днів.
• 2. Дієтотерапія
• Дітям першого року життя призначають грудне молоко чи адаптовані молочні суміші в першу добу об'ємом 1/2-1/3 вікової норми з наступним збільшенням до повного обсягу протягом 2-3 діб.
• Дітям старшого віку призначають молочно-рослинну дієту (стіл № 5 за Певзнером) дрібно 5-6 разів на добу з наступним переходом на стіл № 2 чи № 15 (залежно від віку) у період видужання.
• Питний режим відповідає віковій добовій потребі у рідині з урахуванням добового об'єму розчинів, які вводяться внутрішньовенно.
• 3. Антибактеріальна терапія
• У дітей перших 6 місяців життя на першому етапі терапії (до виявлення збудника) препаратами вибору є ампіцилін в дозі 200 мг/кг/добу, цефтриаксон у дозі 100 мг/кг/добу чи цефотаксим по 200 мг/кг/добу у поєднанні з аміноглікозидами (амікацином, нетілміцином).
• У дітей віком від 6 місяців при тяжких формах гнійних менінгітів стартовими антибіотиками є цефотаксим та цефтриаксон, при інших - пеніцилін. Препаратами резерву за відсутності позитивної динаміки від стартової терапії протягом 48-72 годин є меропенем у дозі 120 мг/кг/добу, цефепим по 100 мг/кг/добу. Середній курс лікування становить 12-14 днів. При менінгококовому менінгіті курс лікування - 7-10 днів.
• Через 24-48 годин від початку терапії проводять контрольну люмбальну пункцію для виявлення ефективності розпочатої терапії. Критерієм ефективності служить зниження плеоцитозу не менше ніж на 1/3.При виявленні етіологічної причини захворювання стартові антибіотики можна замінити на інші відповідно до чутливості збудника. Однак за наявності позитивної динаміки, а саме зниження інтоксикаційного синдрому, нормалізації температури тіла, зникнення менінгеальних симптомів, покращання величини плеоцитозу та загального аналізу крові, доцільно продовжити стартову терапію повним курсом.
• Критерієм для відміни антибіотикотерапії є: санація ліквору при проведенні контрольної люмбальної пункції. Терапія припиняється, якщо кількість клітин у 1 мкл не перевищує 50 за рахунок переважної кількості лімфоцитів.
• При рецидиві гнійного менінгіту призначають повторний курс антибіотиків резерву (меропенем, цефтазідим, ванкоміцин). Неприпустимо зниження дози антибіотиків у ході лікування, оскільки в процесі видужування проникність ГЕБ, у тому числі і для антибіотиків, зменшується.
• 4. Дезінтоксикаційна терапія
• Дезінтоксикаційну терапію проводять 5-10% розчином глюкози в поєднанні із 7,5% розчином хлористого калію, ізотонічний розчин натрію хлориду, колоїдними розчинами. Загальний добовий об'єм становить не більше ніж 2/3 фізіологічної потреби (при нормальному діурезі і відсутності початкової дегідратації); із нього об'єм інфузії не повинен перевищувати 1/2 фізіологічної потреби. З другої доби підтримують дефіцит рідини в режимі нульового водного балансу. Об'єм інфузії становить 1/3-1/2 фізіологічної потреби. При виникненні олігоурії чи анурії введення рідини протипоказане до відновлення діурезу.
• 5. Інша терапія:
• - з метою дегідратації застосовують ацетазоломід, фуросемід, маніт;
• - дексаметазон призначають у добовій дозі 0,15 мг/кг маси тіла кожні 4 години у перші 2-4 дні (дексаметазон, який краще використовувати за 10-30 хв.перед уведенням антибіотика).
• Ускладнення
• - Інфекційно-токсичний шок (ІТШ) - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Гострий набряк-набухання головного мозку - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Гостра внутрішньочерепна гіпертензія - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Епендіматит - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Менінгоенцефаліт - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Абсцес головного мозку - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Синдром лікворної гіпотензії - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.
• - Субдуральний випіт - лікування проводиться згідно з відповідним протоколом.


Менінгіт - запалення оболонок головного і спинного мозку. Розрізняють лептоменінгіт - запалення м'якої і павутинної мозкових оболонок і пахіменінгіт - запалення твердої мозкової оболонки. У клініці під терміном “менінгіт” звичайно розуміють запалення м'яких мозкових оболонок.

Коли ж менінгіальні симптоми є, але склад цереброспинальної рідини не змінений, то такий стан називається “менінгізм”. Останній нерідко зустрічається при різних інтоксикаціях або інфекційних захворюваннях і виникає за рахунок подразнення мозкових оболонок, а не істинного запального процесу в них.

Клінічна картина менінгіту була описана ще в VII столітті Павлом Егінським. Однак, наприклад, одна із найбільш вірогідних ознак менінгіту описана в 1884 г. лікарем Обухівської лікарні В.М.Кернігом, який показав, що “симптом контрактури колінних суглобів” є раннім об'єктивним проявом запалення мозкових оболонок.

Класифікація. За етіологією розрізняють бактеріальні (менінгококовий, туберкульозний та ін.), вірусні, грибкові і протозойні менінгіти. За патогенезом розрізняють первинні і вторинні менінгіти. За локалізацією процесу бувають дифузні й обмежені, на основі мозку - базальні або на опуклій поверхні - конвекситальні. У залежності від розвитку і перебігу виділяють блискавичні, гострі, підгострі і хронічні менінгіти, а за ступенем вираженості - легку, середньої важкості, важку і вкрай важку форми. За характером ліквору розрізняють серозний і гнійний менінгіт.

Патогенез. Патогенетичними механізмами менінгіту є запалення і набряк мозкових оболонок, дисциркуляція в мозкових судинах, гіперсекреція цереброспинальної рідини і затримка її резорбції, що приводить до підвищення внутрічерепного тиску.

Так як збудник інфекції проникає в шлуночкову систему мозку через хореоїдальні сплетення, то в результаті любий менінгіт, незалежно від етіології, в першій стадії представляє собою хореоїдит і вентрикуліт. По мірі проникнення збудника в субарахноїдальний простір і у зв'язку з тим, що ліквору більше всього на основі мозку, захворювання переходить в другу стадію - стадію базилярності, а потім в стадію конвекситальнототального менінгіту. Існує залежність між вірулентністю збудника і часом проходження перерахованих стадій: чим вище вірулентність, тим швидше менінгіт буде носити характер тотального.

Патоморфологія. При гнійних менінгітах субарахноїдальний простір заповнений зелено-жовтим гнійним ексудатом, що може покривати весь мозок або розташовуватися тільки в його борознах. При серозних вірусних менінгітах є набряк оболонок і речовини мозку, розширення лікворних просторів.

Клініка і діагностика. Симптоматика усіх форм гострих менінгітів має багато загального незалежно від етіології. Діагноз менінгіту встановлюється на підставі поєднання трьох синдромів: 1) загальноінфекційного; 2) оболонкового (менінгеального); 3) запальних змін цереброспинальної рідини. Наявність одного з них ще не дає підстав діагностувати менінгіт.

Загальноінфекційна симптоматика варіює: озноб, жар, підвищення температури, запальні зміни в периферичній крові, іноді шкірні висипання.

До менінгеального синдрому відносяться головний біль, блювання, загальна гіперестезія, менінгеальна поза, ригідність шийних м'язів, симптоми Керніга, Брудзинського та ін.

Очне дно може бути незміненим або виявляються венозна гіперемія, набряк диска зорового нерва.

Люмбальну пункцію варто виконувати усім хворим з ознаками подразнення мозкових оболонок, якщо причина його вірогідно невідома. Лікворний тиск частіше підвищений. Визначається плеоцитоз і зміна його складу: при гнійних менінгітах - нейтрофіли, при серозних - лімфоцити. Кількість білка також збільшується. Зниження вмісту глюкози є типовим для туберкульозного та грибкових менінгітів.

Менінгіти бактеріального походження звичайно характеризуються гострим початком, різко вираженими симптомами і нейтрофільним плеоцитозом. Інші форми менінгітів, що викликані вірусами, спірохетами, рікетсіями, грибами і найпростішими, мають менш виражені клінічні прояви.

Найбільш надійну і швидку діагностику етіології менінгітів забезпечують імунологічні експрес-методи дослідження цереброспинальної рідини - метод зустрічного імунофореза і метод флюорисцуючих антитіл.

2. Гнійні менінгіти

Епідемічний цереброспинальний менінгіт. Етіологія і патогенез. Визивається грамнегативним диплококом - менінгококом Вейксельбаума. Захворювання передається краплинним і контактним шляхом через предмети, що були у вжитку в хворого. Вхідні ворота - слизова оболонка зіва і носоглотки. Менінгококи проникають в оболонки головного і спинного мозку гематогенним шляхом. Джерелом інфекції служать не тільки хворі, але і здорові коконосії.

Клініка. Інкубаційний період триває 1-5 днів. Захворювання розвивається гостро: з'являється сильний озноб, температура тіла підвищується до 39-40 С. З'являється і швидко наростає сильний головний біль із нудотою або багатократним блюванням. У перші години виявляються оболонкові симптоми, що наростають до 2-3-го дня хвороби. Сухожильні рефлекси підвищені. При важкому перебігу визначаються патологічні рефлекси, можливе ураження черепних нервів, особливо III і VI пари. Характерним є виникнення на шкірі геморагічної висипки. Дуже важливий для діагностики менінгіту у грудних дітей симптом вибухання і напруги переднього тім'ячка. Цереброспинальна рідина мутна, гнійна, витікає під підвищеним тиском. Виявляються нейтрофільний плеоцитоз (до декількох десятків тисяч клітин у 1 мл), підвищена концентрація білка (до 1-16 г/л). У мазках осаду цереброспинальної рідини виявляють менінгокок.

У залежності від вираженості клінічної симптоматики виділяють легку, середню і важку форми менінгококового менінгіту. Поряд із ураженням оболонок мозку в процес може втягуватися мозкова речовина з розвитком менінгоенцефаліту. Менінгоенцефаліт відрізняється важким плином і поганим прогнозом, особливо якщо є ознаки розвитку вентрикуліта.

До ранніх ускладнень менінгококового менінгіту відносяться гострий набряк мозку з вторинним стовбуровим синдромом і гостра надниркова недостатність (синдром Уотерхауса-Фрідеріксена). Гострий набряк головного мозку може виникнути при блискавичному перебігу або на 2-3-й день хвороби. Основні ознаки: порушення свідомості, блювання, судороги, дихальні і серцево-судинні розлади, підвищення артеріального і лікворного тиску. Важким проявом генералізованої менінгококової інфекції є бактеріальний (ендотоксичний) шок.

Прогноз. При своєчасному лікуванні в більшості випадків сприятливий.

Профілактика. Ізоляція і дезінфекція помешкання, де знаходився хворий.

Менінігіт, що визивається гемофільною паличкою. На теперішній час це найбільш розповсюджена (біля 50%) форма гострого бактеріального менінгіту. У 90% випадків захворювання розвивається в перші 5 років життя. Патоморфологія і клініка не відрізняється від інших форм.

Пневмококовий менінгіт зустрічається з такою ж частотою, як і менінгококовий. Як правило є ускладненням отиту, мастоїдиту, синуситу, переломів кісток черепа.

Ускладнення і наслідки гострих гнійних менінгітів розділяють на ранні та пізні. Ранні: підвищення ВЧТ, епілептичні припадки, артеріальні або венозні тромбози, субдуральний випіт, гідроцефалія. Пізні: інтелектуальні порушення, постійний фокальний неврологічний дефіцит, епілепсія.

Лікування. При гнійних менінгітах повинно бути швидким і чітким. У більшості випадків хворого варто ізолювати. Призначають специфічну терапію і симптоматичне лікування, проводять загальні заходи.

Специфічне лікування. Варто проводити інтенсивне лікування, використовуючи як можна більш малотоксичні лікарські препарати. Необхідно враховувати, що до 20 років у більшості людей виникає імунітет до менінгококів, і найбільш частим збудником бактеріального менінгіту стають пневмококи. Тривалий імунітет проти пневмококів звичайно не розвивається.

При відсутності інформації про збудник менінгіту найбільш ефективний пеніцилін у дозі для дорослого 24 000 000-32 000 000 ОД на добу (не менше 300000 ОД на 1 кг маси тіла), вводиться в 6-8 прийомів внутрім'язово. Високі дози антибіотиків необхідно вводити не менше 10 діб і обов'язково не менше 7 діб після нормалізації температури. При важких формах гнійних менінгоенцефалітів добова доза пеніциліну повинна досягати 48 000 000 ОД на добу. Внутрішньом'язове введення антибіотиків при блискавичних і важких формах гнійних менінгітів повинно бути доповнено внутрішньовенними введеннями. Також використовують напівсинтетичний пеніциліни (ампіцилін), левоміцетин (хлорамфенікол) уводиться парентерально з розрахунку до 100 мг/кг 3-4 разу на добу, гентаміцин. Цефалоспорини третього покоління (цефотаксим, цефтазидим) вводять 6-12 г на добу, цефтріаксон 4-6 г на добу.

Відома висока ефективність сульфаніламідів (бісептолу, сульфадиметоксину).

Поряд із клінічними показниками основним критерієм для зниження дози або скасування препарату є санація цереброспинальної рідини: зниження цитозу менше 100 клітин у 1 мл при вмісту лімфоцитів не менше 75%.

При необхідності проводять симптоматичну терапію.

3. Серозні менінгіти

Серозні менінгіти характеризуються серозними запальними змінами в мозкових оболонках. За етіологією розрізняють бактеріальні (туберкульозний, сифілітичний і ін.), вірусні і грибкові менінгіти.

Туберкульозний менінгіт. Туберкульозний менінгіт зустрічається значно частіше в дітей і підлітків, ніж у дорослих. Завжди є вторинним, розвивається як ускладнення туберкульозу іншого органа, частіше легень або бронхіальних залоз.

Клініка. Початок захворювання підгострий; частіше йому передує продромальний період з ознаками неясної хвороби. У дорослих з'являється підвищена стомлюваність, головний біль, анорексія, слабість. Температура субфебрильна. Продромальний період продовжується 2-3 тиж. Потім поступово з'являються незначно виражені оболонкові симптоми. Іноді хворі пред'являють скарги на неясність зору або зниження його.

Діагностика. Вирішальним є дослідження цереброспинальної рідини. Лікворний тиск підвищений. Рідина прозора або злегка опалесцентна. Лімфоцитарний плеоцитоз до 600-800 в 1 мл, підвищення білка до 2-3 г/л. Характерно зниження в ній концентрації цукру до 0,15-0,3 г/л і хлоридів до 5 г/л. Типовим є випадання в цереброспинальній рідині (при зберіганні її в пробірці протягом 12-24 г) ніжної фібринової павутиноподібної сіточки. Мікобактерії туберкульозу виявляються в цій рідині в 2?3 випадків, але не раніше, ніж через 5 тижнів.

Діагностичну цінність дослідження ліквору при туберкульозному менінгіті можна збільшити різними способами:

q необхідно брати для посіву не менше 10-15 мл ліквору, тобто, чим більше ліквору, тим більша вірогідність отримати ріст культури;

q мазок краще готувати із плівки, в якій є більше мікобактерій;

q якщо плівки немає, то ліквор центрифугують і мазок отримують із осаду.

Якщо туберкульозний менінгіт запідозрений клінічно, а лабораторні дані не підтверджують цього, все одно необхідно негайно почати протитуберкульозне лікування.

Також вважається, що любий підгострий менінгіт з лихоманкою і низьким вмістом глюкози в лікворі необхідно розглядати як туберкульозний, поки не доказано зворотне.

Лікування. Використовують різні сполучення протитуберкульозних засобів: ізоніазид, рифампіцин і піразинамід тривалістю 2-3 міс. Наступні 7 міс - ізоніазид і рифампіцин. При недостатньому ефекті добавляють стрептоміцин. Тривалість лікування 18-24 міс.

Прогноз. Загальна смертність достатньо висока, біля 10%, особливо у дітей першого року життя і людей похилого віку.

4. Вірусні менінгіти

Гострий серозний менінгіт викликається різними вірусами. Найбільш часто збудниками серозних менінгітів є вірус епідемічного паротиту, група ентеровірусів. Відомі також гострий лімфоцитарний хоріоменінгіт, грипозні, герпетичні менінгіти та ін. У клініці захворювання спостерігаються менінгеальні симптоми і лихоманка, що нерідко поєднуються з явищами генералізованого ураження інших органів. При вірусних менінгітах можливий двофазний перебіг захворювання. У неврологічному статусі поряд із менінгеальними явищами можуть бути ознаки осередкового ураження ЦНС. У цереброспинальній рідині виявляють лімфоцити. При хронічних формах у цій рідині часто визначається високий рівень білка. Збудник інфекційного серозного менінгіту виявляється при вірусологічному дослідженні; застосовуються також серологічні методи. Лікування симптоматичне.

Арахноідит головного мозку

Арахноідит - запалення м'яких мозкових оболонок головного або спинного мозку з переважним ураженням павутинної оболонки. Слід добавити, що в теперішній час у результаті розвитку методів нейровізуалізації відзначається значне зменшення цієї достатньо нечіткої патології.

Класифікація. За переважною локалізацією розрізняють арахноідит опуклої поверхні півкуль великого мозку (конвекситальный), основи мозку (базальний), оптико-хіазмальний (в області перехресту зорових нервів), мостомозочкового кута і задньої черепної ямки, за перебігом - підгострий і хронічний.

Етіологія. Поліетіологічне захворювання: патологічними чинниками є грип, ревматизм, хронічний тонзиліт, риносинусити, отити та ін.

Патогенез. Головну роль відіграють неспецифічні аутоімунні й аутоалергічні реакції павутинної і піальної оболонок, судинних сплетень і епендими шлуночків.

Патоморфологія. Визначаються помутніння і стовщення павутинної оболонки, сполучнотканинні спайки. Виділяють поширений і обмежений, злипливий і кістозний арахноідити.

Клініка. Захворювання розвивається підгостро з переходом у хронічну форму. Клінічні прояви являють собою поєднання загальномозкових розладів, частіше пов'язаних із внутрічерепною гіпертензією, рідше - із лікворною гіпотонією, і симптомів, що відбивають переважну локалізацію оболонкового процесу. У залежності від переважання загальних або локальних симптомів перші прояви можуть бути різними. Із загальномозкових симптомів часто зустрічається постійний головний біль, запаморочення несистемного характеру, загальна слабість.

Осередкові симптоми залежать від локалізації арахноїдиту. Конвекситальні арахноідити характеризуються переважанням явищ подразнення над ознаками випадіння функцій. Частіше зустрічається оптико-хіазмальний арахноідит, що виявляється через 2-3 тиж після вірусної інфекції. З'являється «сітка перед очима», спостерігаються зниження гостроти зору, скотома. Поступово розвивається неврит зорових нервів із наступною їх атрофією. Тобто, діагноз оптико-хіазмального арахноідиту у таких хворих є сумнівним, а під маскою цієї хвороби у 80% випадків дебютує розсіяний склероз.

Діагностика і диференціальний діагноз. У цереброспинальній рідині виявляються помірні запальні зміни, іноді невелика білково-клітинна дисоціація. Для виключення інших органічних захворювань, насамперед пухлин головного мозку, використовують ехоенцефалографію, ангіографію, КТ і МРТ.

Лікування. Необхідно усунути джерело інфекції (отит, синусит і ін.). Призначають антибіотики. Показані десенсибілізуючі та антигістамінні препарати. Патогенетична терапія розрахована на нормалізацію внутрічерепного тиску, поліпшення мозкового кровообігу і метаболізму.

Таблиця диференційної діагностики різних форм менінгітів за змінами ліквору

Висновок

Менінгіт - гостре інфекційне захворювання з переважною поразкою м'якої мозкової оболонки головного і спинного мозку.

Клінічні менінгіти можуть бути систематизовані за типом розвитку (надгострі, або блискавичні, гострі, підгострі, хронічні, такі, що рецидивують), тяжкості (легені, середній тяжкості, важкі, украй важкі форми), локалізації (базальний, конвекситальний і ін.).

Залежно від характеру змін цереброспінальної рідині розрізняють гнійні (в більшості випадків - бактерійні) і серозні (частіше вірусні) менінгіти. Етіологічна класифікація передбачає виділення бактерійних, вірусних, хламідійних, грибкових, протозойних і інших менінгітів.

Шляхи проникнення інфекційних агентів в нервову систему: гематогенний накопичення бактерій (вірусів) в нейронах, інфікування кліток ендотелію капілярів і астроцитів і прорив гематоенцефалічного бар'єру], лімфогенний (супроводжується переважно сегментарними розладами), невральний (шляхом послідовної поразки леммоцитов або використання ретроградного аксонального транспорту), рідше - за наявності вхідних воріт (рецидивуючий менінгіт і назальна лікворея).

Після проникнення інфекційного агента в субарахноїдальний простір він розноситься разом з цереброспінальної рідиною і контактує з чутливими до нього клітками. Усередині нервової системи збудник може розповсюджуватися від клітки до клітки, через міжклітинні простори, уздовж аксонів, дендрітов або переноситися лейкоцитами.

Основні механізми розвитку нейроінфекційного процесу (безпосередня дія на невральні структури): інтоксикація, інфекційно-алергічні і імунопатологічні реакції (поява сенсибілізованих лімфоцитів, аутоантитіл і ін.) і вторинні механізми: запалення, набряк, компресія, порушення церебральної гемодинаміки, метаболізму, освіти і циркуляції цереброспінальної рідини..

В клінічній картині менінгітів можна виділити загальний інфекційні (нездужання, озноб, гипертермія або субфебрилітет, лімфаденіт, шкірні висипи, зміни в крові) і загальний мозкові (головний біль, «мозкова» блювота, судоми, порушення свідомості, психомоторне збудження) симптоми, менінгеальні явища (цефалгія, блювота, гиперестезія шкірних покривів, світлобоязнь) і менінгеальні синдроми (ригідність потиличних м'язів, симптоми Керніга, Брудзінського і ін.), зміни ЦСЖ.

У пацієнтів з менінгітом часто виникають астено-невротичні явища: головні болі, підвищена дратівливість, стомлюваність, зниження працездатності, порушення сну.

Основні синдроми : інтоксикації, психомоторний, менінгіальний і астеноневротічний.

Лікування хворих з менінгітами передбачає антибактеріальну терапію (цефалоспоріни, еритроміцин, олеандоміцин, левоміцетину сукцинат), дезінтоксикационниє заходи і корекцію водний-електролітного балансу (реополіглюкин, гемодез, квартасоль), підтримку і корекцію вітальних функцій (при артеріальній гіпертензії - клофелін, гемітон, аріфон, анапрілін, при порушенні дихання - ІВЛ, при серцево-судинній недостатності - корглюкон, норадреналін, при ДВС-СИНДРОМЕ - антикоагулянти, при ацидозі - гідрокарбонат натрію), засоби, що купірують психомоторне збудження і судоми (седуксен, сонапакс, оксибутірат натрію), що коригують мікроциркуляцію і метаболізм нервової тканини (ноотропіл, пірацетам, енцефабол, фенібут), судинорозширювальні препарати (ксантінола никотінат, трентал, никоверін, троксевазін, актовегин, кавінтон, редергин), антігипоксанти (вітаміни С, Е і А), а також засоби корекції порушень ліквородінаміки (лазикс, маннітол, гліцерин)..

Фізичні методи лікування хворих менінгітами направлені на поліпшення мозкової гемодинаміки і мікроциркуляції (судинорозширювальні і гіпокоагуляційнйі методи), посилення метаболізму нервової тканини (ензімостимулюючі методи), корекцію церебральної ліквородінамії (сечогінні і іонокоригуючі методи), відновлення функцій нервової системи (тонізуючі і седативні методи) і корекцію імунної дисфункції (іммуномодулюючі методи).

Список використаної літератури

1. Бадалян Л.О. Детская неврология. - М., "Медицина", 1975. - 603 с.

2. Гусев Е.И., Гречко В.Е., Бурд Г.С. Нервные болезни. - М.:"Медицина", 1988. - 623 с.

3. Мартынов Ю. С. Нервные болезни. - М.: "Медицина", 1988. - 495 с.

4. Михеєв В.В., Мельничук П. В. Нервные болезни.- М.: "Медицина", 1989.- 544 с.

5. Нервові хвороби / За ред. О.А. Яроша. - К.: " Вища школа", 1993. - 473 с.

6. Скоромец А.А., Скоромец Т.А. Топическая диагностика заболеваний нервной системы: Руководство для врачей / 2-е издание. - СПб.: "Политехника", 1996.- 320 с.

7. Болезни нервной системы / Под ред. Н.Н. Яхно, Д.Р. Штульмана, П.В. Мельничука.- М.: "Медицина", 1995.- Том 2.- 654 с.

8. Болезни нервной системы / Под ред. П. В. Мельничука.- М.: "Медицина", 1982.- Том 2.- 365 с.

9. Ващенко М.А, Максимец В.Г. Менингит и менингоэнцефалит менингококковой этиологии. - К.: "Здоров'я", 1980. - 117 с.

10. Вейнер Г., Левитт Л. Неврология. - Москва:"ГЭОТАР МЕДИЦИНА", 1998. - 256 с.

11. Дифдиагностика нервных болезней: Руководство для врачей / Под ред. Акимова Г. А.- СПб.: "Гиппократ", 1997.- 608 с.

12. Дуус П. Топический диагноз в неврологии. Анатомия, физиология, клиника.- М.: "Вазар-Ферро", 1996.- 400 с.

13. Карлов В. А. Неврология: Руководство для врачей.- М.: ООО "Медицинское информационное агенство", 1999.- 624 с.

14. Карлов В.А. Терапия нервных болезней. - М., 1996. - 652 с.

15. Лобзин В.С. Менингиты и арахноидиты. - Л.: "Медицина", 1983. - 186 с.

16. Лудянский Э.А. Руководство по заболеваниям нервной системы. - Вологда, 1995. - 423 с.

17. Мачерет Е.Л., Самосюк И.3., Гаркуша Л.Г. Церебральный арахноидит.- К.:"Здоров'я", 1985. - 165 с.

18. Практическая неврология: неотложные состояния /Под ред. И.С.Зозули. - Киев: "Здоров'я", 1997.- 214 с.

19. Ходос X.Г. Нервные болезни. - М.:"Медицина", 1974. - 508 с.