- 7 -

ЗМІСТ

Вступ

1.Загальна характеристика кісткової системи людини

2. Розвиток та ріст кісток

3. Загальні відомості про з'єднання кісток

Висновки

Використана література

ВСТУП

Вивчення історичних пам'яток свідчить про те, що перші відомості про будову тіла тварин та людини були вже в сиву давнину. «Батько медицини» Гіппократ (460--377 до н. е.) згадує про артерії, серце, нирки, сечовий міхур та деякі інші органи, а також створює фантастичну теорію розвитку зародка.

Значно точніше та детальніше будову тварин і людини вивчив «батько зоології» Аристотель (384--322 до н. е.). Йому ж належить одне з перших ембріологічних досліджень, в якому він описав биття серця курячого зародка на третій день насиджування та плаценту селахій.

Анатомія (гр. anatлmno -- розтинаю) описує будову та форму тканин, органів, систем органів тварин і людини, вивчає їх у взаємодії, становленні та розвитку. Залежно від способів дослідження структур організму розрізняють макроскопічну анатомію мікроскопічну анатомію (описує форму і будову організму за допомогою світлового мікроскопа --збільшення до ХІ500). Анатомію поділяють також на описову, типову, пластичну, систематичну, хірургічну (топографічну), вікову, динамічну (функціональну), що залежить від застосування різноманітних методів і методик дослідження та використання знання анатомії для різної мети. Систематична анатомія описує будову, форму і взаємозалежності органів за системами, а саме: остеологія вивчає кістки; синдесмологія -- з'єднання їх; міологія розглядає м'язи; спланхнологія -- нутрощі; ангіологія описує серце та судини; естезіологія -- нерви і органи чуттів. Топографічна анатомія, яку ще називають клінічною, або хірургічною, вивчає взаємовідношення органів між собою і ділянками тіла людини. Вікова анатомія досліджує зміни будови та форми органів і систем тіла залежно од віку людини. Анатомія тісно пов'язана з іншою морфологічною наукою -- гістологією (гр. бlбstos -- тканина), яка вивчає загальні закономірності будови та розвитку тканин, що складаються з комплексів клітин і неклітинних утворів. Сучасна гістологія, використовуючи різні складні методи дослідження, вивчає поряд із структурою тканин хімічний склад та функції їх.

В результаті розвитку світової та електронної мікроскопії з гістології виділилась наука цитологія (гр. cytos -- клітина), яка вивчає структуру та функцію клітин.

Якщо анатомія і гістологія розглядають уже сформовані органи й тканини, то ембріологія (гр. лmbrion -- зародок) займається дослідженням процесів розвитку життєдіяльності тканин, органів і всього організму.

Встановлено, що складний організм людини виник внаслідок тривалого процесу розвитку, тому в його будові є подібність з тканинами та органами тварин, які перебувають на нижчих щаблях еволюційного розвитку. Відмінностями та подібностями структур органів тварин і людини, а також визначенням ступеня розвитку різних тварин займається порівняльна анатомія.

У наш час людина вийшла із складу біоценозу, і тому її не можна розглядати тільки як істоту біологічну. Ф. Енгельс писав, що в кінці минулого століття заклалися основи антропології, що опосереднює перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії. Цим він підкреслював, що необхідно простежити процес переходу від біологічних закономірностей, що панують у царстві тварин, до закономірностей соціальних. Ці закономірності вивчає антропологія (гр. anthropos -- людина).

Тривале вивчення тваринного світу показало, що для всіх його представників характерні загальні риси будови, завдяки чому є можливість створити чітку класифікацію, згідно з якою будь-яка тварина має видову назву і належить до певного роду, родини, ряду, класу, підтипу та типу тварин. Сучасна людина, представлена одним видом homo sapiens (людина розумна), належить до типу хордових, підтипу хребетних, класу ссавців, ряду приматів і поділяється на три великі раси: європеоїдну, монголоїдну та екваторіальну.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КІСТКОВОЇ СИСТЕМИ ЛЮДИНИ

Однією з основних пристосувальних властивостей живого організму до навколишнього середовища е рух. У хребетних тварин і людини ця функція здійснюється за допомогою апарату руху, який складається з пасивної та активної частин. Пасивну частину, яка утворює основу тіла і складається з кісток (в організмі людини їх понад 200) та зв'язок, що з'єднують кістки, називають скелетом(scelлton).

У процесі еволюційного розвитку скелет зазнав ряд змін. Так, для нижчих хребетних тварин характерний зовнішній скелет, що виконує в основному захисну функцію (наприклад, панцир у черепахи). У вищих хребетних та людини його замінив внутрішній скелет, який не тільки є опорою і захистом для життєво важливих органів, а й бере участь в обміні речовин і кровотворенні.

Внутрішній скелет поділяють на осьовий та додатковий. Осьовий скелет складається з кісток черепа, лиця, хребтового стовпа і грудної клітки, додатковий скелет -- з кісток верхньої та нижньої кінцівок.

При вивченні осьового скелета ясно видно загальні закономірності будови тіла: одновісність, або біполярність, анти мерію, або двосторонню симетрію, та метамерію, або сегментацію.

Одновісність полягає в тому, що всі відділи осьового скелета розміщені на одній осі (на передньому полюсі -- череп, на задньому -- куприк).

Антимерія характеризується тим, що скелет (і все тіло) можна поділити серединною сагітальною площиною на дві симетричні половини. Відповідно до цього одні частини скелета (тіла) є парними і в них відсутня симетрія будови, а інші -- непарні, побудовані симетрично (хребці, грудина тощо).

Метамерія виявляється в тому, що скелет можна поділити площинами на певну кількість метамерів, або сегментів, які розміщуються вздовж осі тіла зверху вниз (хребці з відповідними ребрами).

Кістка як орган. Кістка (oр) -- це пасивний орган опори й руху тіла, який має складну будову, що відображує його функцію та розвиток. Жива кістка побудована з кількох тканин, основною з яких є кісткова тканина. На розпилі кістки видно, то вона складається із закономірно розподілених кісткових пластинок, утворених колагеновими волокнами кістки, просоченими кістковою основною речовиною, та остеоцитами. Кісткові пластинки концентричне розташовані навколо каналу, в якому проходить кровоносний капіляр. Ці пластинки, канал та капіляр складають окрему структурну одиницю кістки -- остеом. Напрям центральних каналів остеоніз відповідає напряму сил натягу та опору, які виникають у процесі росту та функціонування кістки. Ці струкнанням неорганічних компонентів, що утворюють складні з'єднання з дрібних кристалів гідрооксиапатиту та органічної речовини осеїну.

У зовнішньому шарі всіх кісток кісткові пластинки щільно прилягають одна до одної і утворюють щільну речовину (substantia cornpacta). У різних кістках і навіть у різних відділах однієї кістки товщина її неоднакова. Досередини від щільної речовини кісткові пластинки складаються в тонкі кісткові перекладки, або трабекули, які переплітаються в різних напрямах і формують структуру, що нагадує дрібно петлясту губку -- губчасту речовину (substantia spongiosa). Залежно від кількості щільної та губчастої речовини розрізняють щільні й губчасті кістки.

У товщі багатьох трубчастих кісток знаходяться великі мозкові порожнини, вистелені дуже тонкою та ніжною оболонкою з колагенових волокон, яку називають ендостом. Кісткові лакуни (знаходяться між трабекулами губчастих кісток) та мозкові порожнини заповнені кістковим мозком (niedulla ossium). Він побудований з ретикулярної тканини, в петлях якої лежать стовбурові клітини крові, з яких розвиваються всі види клітин крові.

Розрізняють червоний кістковий мозок, в якому утворюються еритроцити, гранулоцити та інші клітини крові, та жовтий кістковий мозок, який поступово замінює червоний -- ліпоцити надають йому жовтого кольору.

Важливим структурним елементом кісткового мозку є кровоносні капіляри -- синусоїди, які характеризуються значною шириною, неправильністю просвіту та тонкою ендотеліальною стінкою, ендотеліоцити якої при скороченні утворюють велику кількість пор, крізь які у кровоносне русло надходять зрілі клітини крові. Зовні кістка вкрита сполучнотканинною оболонкою -- окістям, або періостом, а в місцях з'єднання з іншими кістками -- хрящем. Періост складається з двох шарів: зовнішнього -- волокнистого та внутрішнього -- остеогенного. Волокнистий, більш щільний шар побудований з переплетених товстих пучків колагенових волокон, між якими проходять судини та нерви, спрямовані в товщу кістки. Остеогенний шар складається з пучків колагенових та еластичних волокон, а також значної кількості остеобластів, які в процесі росту кістки розмножуються і перетворюються на остеоцити. Таким чином, кістка росте зовні шляхом нашарування (апозиційно).

Зовнішня поверхня кісток дуже своєрідна і характеризується наявністю горбистостей (tuberositas), горбів (tuber), горбків (tubлr-culum), гребенів (crista), остей (spina), ямок (fossa, fovлola), борозен (sulcusj, каналів (canalis) та інших утворів.

За розпитком, формою і функцією кістки поділяють на довгі, короткі, плоскі та повітроносні.

Довгі кістки (oр longum) характеризуються тим, що їхня довжина значно перевищує приблизно однакові ширину та товщину. Форма такої кістки наближається до циліндра. В цих кістках розрізняють середню частину, або діафіз (diaphysis), в якій звичайно знаходиться кістково-мозкова порожнина, та два суглобові кінці, або епіфізи (epiphisis). До довгих кісток відносять більшість кісток верхніх та нижніх кінцівок і деякі інші.

Короткі кістки (oр brлve) -- відносно невеликі кісткові утвори, всі виміри яких приблизно однакові (кістки зап'ястка, заплесна та ін.).

Плоскі, або широкі, кістки (oр planum) мають значну довжину та ширину при невеликій товщині. Вони побудовані з двох пластинок щільної речовини, між якими є тонкий прошарок губчастої речовини. Це кістки черепного склепіння, лопатка, грудина тощо.

Іноді пластинки щільної речовини плоских кісток значно роз'єднуються і утворюють різного розміру пазухи, які вистелені слизовою оболонкою та заповнені повітрям. Такі кістки називають повіт-роносними (oр pneumaticum) і відносять до них верхню щелепу, лобову та деякі інші.

Поряд з викладеною класифікацією кісток існують ще інші. Так, кістки осьового скелета поділяють на парні та непарні. Непарні кістки завжди лежать по серединній площині скелета, а парні розміщуються по боках від неї на деякій відстані.

2. РОЗВИТОК ТА РІСТ КІСТОК

Структура остаточно сформованого скелета хребетних тварин та людини дуже різноманітна, однак вивчення ранніх етапів його розвитку дає змогу виділити загальні риси будови. Внутрішній скелет усіх хребетних починає розвиватися з розміщеного вздовж спинної поверхні зародка еластичного тяжа, який називають хордою.

У тварин, які перебувають на нижчих етапах еволюційного розвитку, цей утвір зберігається протягом усього життя (ланцетник), а у високоорганізованих тварин та людини замінюється більш щільною тканиною (хрящовою або кістковою).

Центральна частина скелета зародка першого місяця розвитку -- хорда, від якої відходять сполучнотканинні перетинки, завдяки чому цю стадію розвитку скелета називають перетинчастою. Далі більша частина перетинчастої сполучної тканини замінюється хрящовою тканиною (хрящова стадія розвитку скелета), а менша -- кістковою (кісткова стадія розвитку скелета). Хрящовий скелет поступово замінюється кістковим.

Кістки, які розвиваються на місці перетинчастої сполучної тканини, називають перетинчастими, покривними, або первинними, а кістки, які виникли з хрящової тканини,-- хрящовими, n реформованими, або вторинними.

До перетинчастих, або первинних, кісток відносять кістки черепа та лиця. Ці кістки починають формуватись у кінці другого місяця ембріонального розвитку, коли в товщі перетинчастої сполучної тканини з'являються скупчення остеобластів, які називають центрами окостеніння. Остеобласти утворюють пучки колагенових волокон, які поступово просякаються кістковою основною речовиною і складаються в кісткові перекладини. Цей процес від центрів окостеніння поширюється по радіусах, внаслідок чого молода кістка має на розпилі зірчастий вигляд. Поступово проміжки між кістковими перекладинами заповнюються міжклітинною речовиною, в якій відкладаються кристали гідрооксиапатиту, і утворення кістки завершується.

Розвиток кістки на основі хряща починається в кінці другого -- на початку третього місяця внутрішньоутробного розвитку. Залежно від місця утворення кісткової тканини розрізняють внутрішньо хрящове, або ендохондральне, окостеніння та перихондральне окостеніння, при якому кісткова тканина виникає в сполучній тканині, що покриває хрящ,-- охрястя (perichondrium).

При перихондральному окостенінні в глибокому шарі охрястя остеобласти інтенсивно розмножуються і по периферії хряща утворюють тонку пластинку кісткової тканини, яка поступово потовщується і повністю замінює хрящову тканину. Майже одночасно з цим процесом з деяких ділянок охрястя по ходу кровоносних судин остеобласти проникають у товщу хряща та утворюють центри окостеніння, з яких починається ендохондральне утворення кістки.

У деяких ділянках скелета хрящова тканина не замінюється на кістку і зберігається до кінця життя індивіда на суглобових поверхнях кісток, у реберних хрящах, а також на основі черепа та деяких інших ділянках тіла. Одночасно з утворенням кісткової тканини відбувається її руйнування остеокластами. Ці процеси тривають протягом усього життя організму (інтенсивність їх залежить від віку) і забезпечують ріст кістки, її форму та внутрішню будову.

Плоскі кістки ростуть за рахунок окістя. З віком відбувається поступове нарощування шарів кістки. Такий ріст характерний для кісток черепа та лиця, які збільшуються в розмірах також за рахунок окостеніння сполучної тканини, розміщеної між окремими кістками (шви, тім'ячка).

У довгих кістках окостеніння починається в середній частині діафіза, де під охрястям (майбутнім окістям) утворюється тонкий шар кісткової тканини, який охоплює його у вигляді кільця. Паралельно з цим процесом кісткова тканина розвивається з центрів окостеніння, які виникли в глибині діафіза. В епіфізах центри окостеніння з'являються значно пізніше, ніж у діафізах, поступово збільшуються в розмірах і зближуються з метафізом (metaphysis) -- ділянкою кістки, розміщеною між діафізом та епіфізом. Незважаючи на інтенсивне розмноження остеобластів у центрах окостеніння діафіза та епіфізів, прошарок хряща, що відділяє епіфіз від метафіза,-- епіфізарниіі хрящ, зберігається протягом довгого часу, завдяки чому можливий ріст кістки в довжину.

У коротких кістках окостеніння починається за ендохондральним типом, до якого далі приєднується перихондральпе окостеніння. Кістки, які розвиваються за пери та ендохондральним типами, називають мішаними.

3. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО З'ЄДНАННЯ КІСТОК

Усі кістки тіла людини та хребетних тварин з'єднуються між собою за допомогою різних засобів у гармонійну систему, що задовольняє дві вимоги -- міцність цілого і рухливість окремих його частин.

Розвиток різних видів з'єднання органів руху та опори багатоклітинних організмів відбувався у три етапи. Найдавнішим і найпростішим способом є сполучнотканинний (з'єднання частин зовнішнього скелета безхребетних тварин). Більш складною формою є з'єднання за допомогою хрящової тканини, що можна спостерігати у риб та плазунів. Найскладніша і найпрогресивніша форма з'єднання органів руху та опори -- суглобові з'єднання, які дають змогу виконувати дуже складні рухи з невеликою затратою енергії.

У людини, як і у вищих тварин, існують всі вищезгадані типи сполучення кісток, які на основі структурних особливостей поділяють на волокнисті (articulationes iibrosae), хрящові (articulationes cartilagineae) та синовіальні.

До волокнистих сполучень відносять синдесмози, ніби вклинення.

Синдесмоз (syndesmosis) -- кісткове з'єднання, при якому кістки з'єднуються за допомогою волокнистої сполучної тканини або зв'язок. Тут основне функціональне навантаження несуть зв'язки, що знаходяться на поверхні з'єднуваних кісток. Зв'язки (ligamлnta, лат. ligo -- зв'язую) у людини і хребетних тварин мають вигляд щільних тяжів та пластин, побудованих з волокнистої сполучної

ВИСНОВКИ

Треба чітко уявити нерозривний зв'язок анатомії, гістології та ембріології між собою, оскільки за допомогою різних методів та методик ці науки вивчають один об'єкт -- людину.

Вивчення розвитку та будови окремих тканин, органів і систем органів без діалектичного уявлення про організм як про єдине ціле може призвести до хибного погляду на нього як на суму частин, не зв'язаних між собою. Насправді ці науки використовують для вивчення організму людини та тварин методи аналізу і синтезу, які в діалектичній логіці розглядаються в єдності, як такі, що взаємодоповнюють один одного в процесі пізнання дійсності.

Так, сучасна ембріологія переконливо показує, Що зигота, яка утворилася внаслідок злиття чоловічої та жіночої статевих клітин, є не проста сума їх, а якісно новий організм, взаємодія частин якого спостерігається вже на перших етапах розвитку.

Виникаючи в процесі розвитку, зародкові листки диференціюються у кілька типів тканин, які, об'єднуючись між собою, утворюють орган, а органи із загальною функцією - систему органів. Усі системи органів взаємодіють між собою генетичне), функціонально та морфологічно, утворюючи єдиний цілісний організм, якому притаманні певні властивості.

Отже, цілісність організму виявляється на клітинному, тканинному, органному рівнях, у зв'язку з чим її вивчають різні морфологічні науки (ембріологія, цитологія, гістологія, анатомія тощо).

Оскільки тваринний організм розвивається і живе у вічно змінному світі, то його структури також перебувають у стані безперервної морфологічної перебудови. Тому останнім часом морфологічні науки і розглядають тваринний організм в єдності з біологічним та соціальним середовищем.

Сучасна анатомія (вікова, динамічна, рельєфна, рентгенівська, космічна) вивчає також живу людину, намагаючись розкрити закономірність ЇЇ еволюції та індивідуальної мінливості в процесі пристосування до зовнішніх умов.

Розвиток морфологічних наук показує, що в недалекому майбутньому вони вивчатимуть не просто тваринний організм, а організм конкретної тварини або людини, тобто розвинуться і займуть провідне місце індивідуальна ембріологія, гістологія і анатомія, які не тільки описуватимуть структури організму, а й керуватимуть їхнім розвитком і становленням.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. О.М. Очкуренко О. В. Федотов Анатомія людини Київ «Вища школа» 1992; ст. 19 - 22

2. «Здоров'я матери та дитини»., енциклопедія Київ видавництво «Українська енциклопедії» Іменні М.П. Бажана. 1994 рік.; ст. 33 - 35

3. Анатомія і Фізіологією Е. А. Воробев А.В.Губарь Е.Б. Сафянікова Москва « Медицина» 1988г., ст.88