Лікування та лікознавство Київської Русі

Міністерство охорони здоров'я України

Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця

Кафедра організації та економіки фармації

Лікування та лікознавство Київської Русі

Контрольна робота

Київ 2008

Історія становлення і розвитку українських аптек своїми коріннями сягає ще часів Київської Русі і є досить цікавою. Українські аптеки проходили через різні історичні етапи, тому їх вивчення є потрібним і повчальним. Рослини, мінерали і харчові продукти були для первісної людини джерелами лікарських засобів. Але на жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад тих лікарських засобів. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави вважати, що неандертальці мали деякі медичні навички. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.

Історично вважають, що в цей період у зв'язку із зародженням нових культур з'явилися перші ворожбити й чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну галузь. Стародавні медики залишили нащадкам чимало рукописних праць, що тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів.

Досвід спостереження за хворими, дані про лікування травами, лікарськими речовинами природного походження ще з часів Київської Русі передавалися з покоління в покоління. Воно було добре розвиненим, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Першими документами, що дають відомості про історію розвитку лікознавства на Русі, є літописи. Одне з найбільш ранніх джерел, в якому згадується про існування лікарів у Київській Русі, - церковний устав Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).

Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).

Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини, з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу (листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву); бобівник, суниці, м'яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб, дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю (цибулини) тощо.

Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки - із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, природничих працях, літературних пам'ятках - патериках, житіях, словах, літописних зведеннях, збірниках законоположень, травниках, зільниках тощо.

Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі - «Ізборник Святослава». Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 pp. для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий «Ізборник» складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано загальні відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць цікавою є «Шестиднев» Іоанна Болгарського (список 1263 p.), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Так, у «Шестидневі» описано способи застосування аконіту, болиголову, блекоти, добування опію з маку, втирання металічної ртуті, вказано на лікувальне значення «топлиць» - гарячих мінеральних джерел. Слід зазначити застосування у Київській Русі інших раціональних засобів: сирої печінки тріски - для лікування хворих на «курячу сліпоту»; бобрової струмини - як тонізуючого засобу; дьогтю (смоли) - як засобу проти корости; вітаміновмісних рослин (журавлини, морошки тощо) - проти цинги; цибулі, часнику, хрону, редьки - для зовнішнього і внутрішнього застосування. Застосовувались також різні блювотні, потогінні, проносні засоби, серед них індійський блювотний горішок, кротонова олія. Ще за часів Володимира Мономаха описано проносні властивості олександрійського листу.

Великої уваги надавали рослинним барвникам. Ще Пліній вважав барвні речовини «однаково корисними для живописців і лікарів» . Часто знавці секретів приготування фарб - художники - мали й лікарські уміння. Так, талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI - початок XII ст.) був відомий і як цілитель «прокажених» (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні захворювання). У «Києво-Печерському патерику» розповідається, що коли до Алімпія звертався хворий з ураженням шкіри, він брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змащував нею гнійні виразки. Після кількаразового повторення цієї процедури хворий одужував і «вапу» змивали водою. Користуючись фарбою, допомагали хворим і при інших захворюваннях. Ефект був зумовлений протимікробною дією деяких барвників.

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко - «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть на два місяці.У давні часи на «торжищах» (базарах) в «зелених рядах» знахарі продавали лікарські трави, настої, амулети, надавали медичну допомогу, давали поради й… пророкували майбутнє. Широко були відомі порошки - «порохи», мазі - «масти», «мазуни», настої і відвари - «пиття», «зілля». Знахарі готували «горошки» - таблетки, які треба було класти під язик, призначали ванни з лікарських трав. Лікарські препарати зберігали в спеціальних погребах, які вважаються прообразом аптек. Проте аптек в сучасному розумінні цього слова в Київській Русі не було. Поширювалася народна медицина, але її знань було явно недостатньо, щоб протистояти інфекційним захворюванням того часу, епідеміям, від яких гинули тисячі людей. Тому у великих містах відкривалися офіційні публічні аптеки загального користування. Для приготування ліків використовували примітивні приладдя і посуд: олов'яні глечики, котли для плавлення воску, мідні ступки, сковорідки, шпателі тощо. Аптекарі виготовляли також торти, марципани, лікер. Аптека того часу більше нагадувала кондитерську, ніж медичну установу. Таким чином, аптечна справа на початку XVIII ст. мала напівкустарний характер, але поступово в XVIII-XIX ст.ст. аптечна мережа стала набувати приватновласницьких рис. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. аптеки розвивалися як торгові підприємства зі спеціальними виробничими приміщеннями, де виготовляли ліки, ветеринарні препарати, косметичні засоби. Устаткування аптек було різноманітним, залежно від добробуту власника. Кожен провізор намагався якомога краще оформити торговельний зал, аби залучити більше покупців.

Робота аптек суворо контролювалася владою. Наприклад, заборонялося лікарям і аптекарям виконувати професійні обов'язки без наявності університетських дипломів. Раз на рік у кожній аптеці проводилася ревізія. У разі виявлення порушень на власника накладався штраф. Заборонялося також відкривати в містах багато аптек, щоб уникнути конкуренції. Особлива увага надавалася якості виготовлених ліків. Вперше, щоб отримати дозвіл відкрити аптеку, необхідно було пройти іспит, який приймала компетентна комісія.

Про існування аптекарського ремесла в Києві аж до початку XVIII ст. нічого не відомо. Перша аптека в Києві відкрилася в 1709 р. на Печерську. Керував нею провізор І.В. Чкалов. На той час держава контролювала роботу аптек і давала їм привілеї порівняно з іншими торговими підприємствами. Ніхто не мав права відкрити аптеку у місті чи районі без згоди господаря, який зробив це першим. Фармацевтів звільняли від військової служби, іменували почесними громадянами. В аптеках надавали не тільки медичну допомогу, до середини XIX ст. вони були і хімічними лабораторіями. Поряд із приватними аптеками були державні. У лютому 1715 р. із дозволу імператора Петра I в Києві відкрилася державна аптека, а також аптечний магазин, який забезпечував медикаментами військові частини, госпіталі, а пізніше - чиновників Київської губернської канцелярії громадянське населення. Завідував магазином провізор Бірмен, а потім Іван Вендель. У 1728 р. була відкрита Києво-Подільська аптека Йогана Гейтера - перша у місті вільна аптека. Привілей на заклад в Києві аптеки Йогану Гейтеру був жалуваний від государя імператора Петра II Олексійовича 1728 року від 23 липня. Після його смерті власником аптеки став Георг Бунге. Від 1751 до 1770 р. вона була єдиною приватною аптекою в Києві. Із “Опису Києва” Закревського, виданого в 1765 році, відомо, що аптека була влаштована добре і, зважаючи на відсутність інших подібних закладів у місті, давала непоганий прибуток. Георг Бунге був освіченим ученим того часу. Він вивчав ботаніку, хімію, фармакологію, займався виготовленням термометрів і барометрів, захоплювався електрикою. Його сини успадкували професію батька: Іван і Григорій Бунге відкрили свої аптеки, Андрію належала аптека на Подолі. Він заснував на Куренівці ботанічний сад лікарських рослин, якими постачав все місто і половину України. У рапорті Андрія Бунге від 1811 р. Київській медичній канцелярії говорилося: в Києво-Подільській аптеці є два підрозділи: перший - господарський (сади і городи, заготівля, транспортування і зберігання лікарської сировини), другий - лабораторний і рецептурний відділи зі складною технологією виробництва ліків. Добрі традиції, що склалися в аптеці Бунге, продовжували і його спадкоємці. Аптека проіснувала до середини XIX ст. У 1988 р. в колишньому приміщенні аптеки відкрився музей, в експозиціях якого відтворено обстановку старовинної аптеки. Колекція музею сьогодні налічує понад 50 тис. експонатів.

У розвитку української фармації від зародження її в XIII ст. і до формування прообразу сучасної аптеки на початку ХХ ст. виділяються три основних етапи, які припадають на певні історичні періоди: князівської доби (1256-1349), перший польський (1349-1772) і австрійський (1772-1918).

Для князівської доби, що зайняла менше століття, характерне виникнення храмової медицини. У цей час стали з'являтися медичні осередки з аптеками при львівських храмах Іоанна Хрестителя (XIII cт.), Домініканському соборі (XIV ст.), монаcтирі Св.Юрія (XIV ст.). Лікувальна практика і застосування лікарських засобів базувалися в основному на традиціях народної медицини.

Особливістю другого етапу, який тривав понад чотири століття і був для галицького краю неблагополучним в епідеміологічному відношенні (епідемії 1348, 1362, 1365, 1464, 1467 рр.), стало будівництво у Львові першого на території сучасної України водогону питної води (1404) й очисної системи; запрошення у XV ст. з європейських країн до Львова перших дипломованих лікарів і аптекарів; поява аптекарів-українців (Василь Русин, 1445); відкриття у Львові першої офіційної публічної аптеки (1490); заснування на західноєвропейський зразок цеху цирульників (1512).

Третій, австрійський етап розвитку фармації в Галичині, який тривав майже 150 років, характеризувався зародженням у Галичині державної фармації в умовах приватної власності.

Одним із перших аптекарів був Василь Русин. У цей час з'являються оригінальні наукові праці з медицини. Еразм Сикст опублікував медичний коментар до творів Сенеки і трактат про мінеральну воду з с. Шкло. У 1609 р. було видано латинською мовою аптекарську ординацію "Leсta digna". Серед аптекарів того часу був і Ян Кучковський.

Опис майна Яна Кучковського, який відбувся 7 серпня 1618 року у зв'язку зі смертю Катерини Єльонек для доньки Катерини Ковальської в офіцині аптекарській свідчить, що поряд з речами, які і зараз можна зустріти в аптеках, як: коробки, ступки, кубки, сита, друшляк, терези, коновки, ложки і т.п., в офіцині Яна Кучковського були і такі незвичні речі, як: пательні ріних видів, алембик (дестилятор) мідний, інструмент для марципанів, котел для приготування воску, фляга цинкова для оливи, терези великі для зважування коріння, пічка залізна, мензурка цинкова, шпателі, кухоль мідний для цукру. Аптекарі не тільки виготовляли ліки для потреб міста, а й торгували ними з іншими містами. Як свідчить архівний документ, 18 липня 1616 року Ян Кучковський повіз на ярмарок в Язлівці такі товари, як перець, ароматну лепеху (аїр), аніс, імбір, кмин, рис, брюсельку червону, брюсельку брунатну, мигдаль амброзієвий (пахучий), дерев'яні поліна, коріандр, оливки, сірку цитрусового дерева, сірчану кислоту, піхту, настойку троянди, мінеральні смоли, корицю, горіх мускатний горіх, концентрат ароматної лепехи, татарське зілля та інше.

В аптеках готували порошки, розчини, сиропи, бальзами, еліксири, есенції, декокти (“Лади”), олійні екстракти, пластирі, всіляка мазі, пілюлі (“коточки”), таблетки (“трохиці”), пастилки (“леваші”), супозиторії (“Гвіздочки”), оксимелі (“Меди”) та ін.

Важкий історичний період уярмлення України польсько-шляхетними поневолювачами негативно позначився і на розвитку лікарського обслуговування населення.

За Богдана Хмельницького Україна була поділена на 16 полків. У полкових містах були медичні центри з аптечними, які обслуговували в основному козацьку верхівку.

У міста підвладних Речі Посполитій, приватні аптеки з'являються тільки в другій половині ХVІІ ст. - в Кам'янці-Подільському, Луцьку, Крем'янці, Вінниці, Корсуні, Богуславі, Умані, Житомирі. Кількість аптек на Правобережжі значно зростає після возз'єднання його з Лівобережжям.

На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст.. було створено чотири полки: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький. У кожному полковому місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких покладались і функції аптекарів.

Усім казенним, міським і військовим аптекам України постачали лікарську рослину сировину і виготовлені в лабораторії ліки - спочатку казенна, так звана польова, аптека в Лубнах, а з 1778 р. - Харківська казенна аптека. Велику роль у лікарському обслуговуванні Лівобережжя відігравала також Кременчуцька аптека.

В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім ішли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).

На сході України державні аптеки диктували правила суворого контролю за діяльністю приватних аптек. Ліки відпускали за таксою і в медичному асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.

Перебуваючи під владою російської держави на сході України після правління Івана Грозного вийшов “аптекарський указ” (при царюванні Михайла Федоровича). Сам цар взяв під контроль аптекарську справу. Ліки відпускали за таксою і в медичному асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.

На Правобережжі, яке залишалося під владою Польщі до 1795 р., і в Західній Україні, що була під владою Австро-Угорщини, лікарське обслуговування перебувало в руках приватних осіб і монастирів.

Сільське населення, яке становило 76% всього населення країни, фактично було позбавлене можливості користуватися ліками.

Згідно з декретами і розпорядженнями про санітарну службу й діяльність аптек (1772 р.), аптекам у Галичині не дозволялося лікувати, а лікарям - відпускати й готувати ліки. Монастирські аптеки було закрито. Не було чіткого розмежування між аптеками і крамницями, які продавали різні товари. Серед освічених міщан значну частину становили аптекарі та лікарі.

У пізніші часи відомості з лікознавства подавались у літературних збірниках «Пчела» (XIV-XV ст.), «Благопрохладный вертоград» (XVI ст.) та ін. Протягом кількох сторіч популярними були всілякі рукописні лікарські порадники.

У другій половині XVIII ст. було видано ґрунтовні праці з лікознавства видатного українського вченого Я. М. Амбодика-Максимовича, вихованця Києво-Могилянської академії. Його книга «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений» була присвячена лікарським рослинам, містила чудовий ботанічний атлас.

Значні зміни у розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У першій половині XIX ст. починається активне становлення фармакології, яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з хімією та фізіологією. У цей період було отримано в чистому вигляді алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджено деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу. Засновниками експериментальної фармакології були французькі вчені Ф. Мажанді та його учень К. Бериар.

У Київському університеті Св. Володимира В. /. Дибковський (1830-1870) захистив у 1861 р. дисертацію «Фізіологічні дослідження отрут, що специфічно впливають на серце».

Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської академії, з якої вийшла ціла плеяда українських учених, що заклали основи для розвитку багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства зокрема.

«Багато найліпших, найдієвіших ліків, так само як добра та здорова їжа, готується з рослин», - навчав своїх учнів професор, вихованець Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович. Пізніше його учень, випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не тільки ботанічні, а й цілющі властивості кожної рослини.

На початку XIX століття в російській імперії, в тому числі і на території Східної України, в повітових містах встановлюється посада повітового лікаря. На нього накладались такі обов'язки:

1. організація боротьби з епідемічними хворобами.

2. надання швидкої медичної допомоги.

3. заготівля лікарських трав.

У повітових лікарів були помічники, т.з. лікарські учні. Це були молоді люди без медичної освіти. Лікарі мали навчати їх готувати ліки і виконувати найпростіші лікарські призначення. Ніяких асигнувань на медикаменти не відпускалось. Лікарі обмежувались, в основному, застосуванням лікарських рослин. Рецепти виписувались на трави, коріння, масла, настойки, відвари, що їх добували з рослинної сировини. Найчастіше призначались примочки, полоскання, збори, тим часом, як рецепти на порошки, краплі та мазі зустрічались рідко. Зовсім не виписувались рецепти на супозиторії та глобули. Серед перших повітових лікарів зустрічаємо лікаря з Переяслава Київської губернії Андрія Козачківського.

Таким чином, історія застосування лікарських засобів як і історія людства є дуже стародавньою. Ми бачимо, що аптечна справа на Україні протягом всієї своєї історії безупинно перебувала в русі і об'єктивно залежала від соціально-економічного розвитку та історичних особливостей України.

Список використаної літератури.

1. Гунський І.М. Організація і економіка фармацевтичної справи

2.Верхратський С.А. Історія медицини.

3.Наталя Бенюх. Історія фармації Галичини.

4. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина, 1980.

5. Губський І. М. Аптечна справа в УРСР.-- С. 19.

6. „Вісник Пенсійного фонду України” №9 07.09.06. - Аптека-музей у Києві.

7. http://www.readbooks.com