Віртуальна реальність в контексті масової комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Віртуальна реальність в контексті масової комунікації

Гулакова М.Г.

Проблема віртуальності в просторі культурної комунікації є всезагальною з точки зору культурних імплікацій, а також образних реалій опосередкування комунікації. Важливо, що категорія віртуальної реальності є тут ключовою. Фактично онтологічний фактор стає домінантним для самовизначення проблеми ідентифікації в культурі засобами віртуальної образності, що відбувається в сучасних техногенних сферах комунікації.

Сутність полягає в тому, щоб адаптувати проблему віртуального в культурі, в комунікації, зокрема в культурній комунікації на онтологічні, гносеологічні та естетичні реалії. Так, пізнання світу, самопізнання, пізнання себе та іншого в просторі тої реальності, яку ми називаємо віртуальною, потребує так званої «комунікативної етики», за К.-О.Апелєм, і визначення «естетичного», за М.Бахтіним, яке розуміється як трансцендування будь-якого світу, вихід в інше, повернення в своє «Я» і здійснення того співбуттєвого світу, який стає естетично-інтерактивним і водночас самодостатнім як безкінечні мандри в просторі всіх можливих і неможливих світів virtus.

Довершує цей вимір, звичайно, мистецький, художній аспект, який набуває візуальних, вербальних, кольорових і інших презентацій в просторі кіберреальності, в просторі мас-медіа, культури в цілому. Тому ми спробуємо здійснити інтерпретацію феномену віртуальності, коментуючи дослідження і намагаючись визначити в них весь комплекс онтологічної, гносеологічної, естетичної, етичної і художньої проблематики.

М.Носов, Ф.Гіренок, Н.Маньковська, О.Шандренко, Ю.Легенький займалися різними аспектами віртуальної реальності в контексті сучасної культури, однак аспекти віртуалізації комунікативної культури, медіакультури та мас-медіа ще не дістали достатнього визначення.

Мета статті - визначити комунікативний контекст презентації віртуальної реальності в сучасній культурі.

Г. Почєпцов, характеризуючи комунікацію як процес, пише: «Під комунікацією ми будемо розуміти процеси перекодування вербальної в невербальну і невербальної в вербальну с фери. Історично комунікація - це примус іншого до виконання тої чи іншої дії. Тобто, для комунікації суттєвим є перехід від говоріння одного до дії іншого. Ради цього реалізується передача знань між двома різними автономними системами, котрі ми називаємо дві людини» [7,с. 14].

Такий підхід презентує психофізіологічний код самовизначення психіки людини як правопівкульової та лівопівкульової ознак людської активності в цілому. Якщо правопівкульовий відповідає за візуальну інформацію, то лівопівкульовий відповідає за вербальну інформацію. Більше того, такий жорсткий розподіл певний час спонукав таких дослідників як Вяч. Іванов до визначення «правопівкульових» та «лівопів- кульових» культур. Так він визначав Давній Єгипет як лівопівкульову, орієнтовану переважно на вербальній тезаурус, реальність.

Комунікація як реальність культурної взаємодії і культурні комунікації як такі найкраще визначені Дж. Пітерсоном, який теж будує бінарну систему комунікативного процесу, але пов'язує її з діалогом і розсіюванням. Д. Пітере пише: «У певних колах діалог набув подоби священного статусу. Його вважають найвищою формою людського спілкування, сутністю ліберальної освіти і засобом учасницької демократії. Через свою двусторонність та інтеракгивність діалог ставиться вище від однобічної комунікації мас-медіа і масової культури» [6,с.41].

Проте він говорить, що це є в певній мірі ілюзія, або перебільшення значення діалогу, яке універсалізується і інтерпретується в системі комунікацій як самодостатня форма взаємодії суб'єктів. Він стверджує, що діалог належить Давньогрецькій культурі, зокрема Сократу як представнику маєвтичного і водночас дискусійного процесу інтер- акції. А розсіювання належить їсусу Христу як тому, хто впевнював дивом. «Сократ і Ісус, - пише Д. Пітере, - центральні постаті для морального життя західного світу. Здавна їх збіжності і розбіжності були предметом обговорення. Обидва вони були іронічними і відповідали запитанням на запитання; обидва вони - мученики, чиє царство не в цьому світі; учителі, від яких безпосередньо до нас не дійшло жодного слова - тільки перекази певним чином упереджених учнів; і через те - особистості, чия історична актуальність викликає величезне здивування і зацікавленість. Обидва вони навчали любові і засіюванню, але їх наміри були різними. «Сократ» у Платоновому «Федрі» пропонував один погляд на дискурсивну діяльність: еротичне життя діалогу. Притчі, приписані «Ісусові» Євангеліями, дають інше бачення: незмінне і відкрите розсіювання, адресоване всім, кого воно може стосуватися. Ці дві концепції комунікації - близький тісний діалог і вільне розсіювання - актуальні і сьогодні» [6, с.43].

Так, від технологічного і водночас пов'язаного з психофізіологічним кодом бачення комунікації, який інтерпретується як перекодування вербального і візуального, а також від морально-етичного і естетичного бачення комунікації в контексті діалогу і розсіювання, важливо побачити ще іншу форму, яку умовно можна визначити як віртуальну. Її і можна охарактеризувати як адекватність будь-яких дій, подій, інтерпретацій, запитувань і відповідей, які здійснюються в системі «Я - Я», «Я - Ти», «Я-всесвіт», «Я - Інший» як суб'єктів комунікації, що потребують свого посередника, який спонукає до діалогу, до розсіювання, до визначення всіх посередніх форм спілкування у вигляді писемності, слів, оповідань, наративів, у вигляді зображень, образів тої оптичної реальності, яка так цікавила і охоплювала всю добу Відродження, добу Нового часу.

М. Носов свідчить, гцо віртуальність як одна із складових людського спілкування і відносин несе в собі більш глибинний фактор, який він пов'язує з субстанційним або атрибутивним виміром потреби одної людини в іншій людині, що в свою чергу потребує ідеального представника цієї потреби - посередника, протагоніста великого віртуального театру, який можливий в просторі культури як своєрідне створення світу, самостворення людини, своєрідне народження іншого. Можливий як креація, творчість, що рухають людською цивілізацією та культурою. Здається, що цей вимір є найбільш важливим, він пов'язаний з актуальною, потенційною, енергетичною реальністю образного бачення світу і водночас з інтерактивною природою комунікації.

Тобто визначається потреба в надзвичайному, трансперсональному, яка стає актуальною в кінці XX - початку XXI століття, і всі засоби задовольняють цю потребу. Тобто Бог, який вистрибував із машини в театрі раз на дію, приручається і вистрибує сотні тисяч раз, вистрибує, скільки потрібно суб'єкту трансактивної інтеракції, яка вводить його у віртуальну реальність з допомогою техногенних засобів, будь це примітивні рукавички, будь то шльомофони і будь які інші технічні засоби.

С. Хоружий свідчить про онтологічні виміри Людини в просторі культури і у просторі співбуттєвості відношення її до абсолюту. Він пише: «В онтологічному підході до феномену людини, Людина розглядається, як певний рід або горизонт буття. Класичний сучасний приклад - філософія Гайдеггера, де людина уявляється, як «бут- тя-присутність», Dasein; класичний давній приклад - християнська думка, для якої людина як «мікрокосм» є «тварь», буття, створене з Нічого. Зрозуміло, що в такому випадку Інше Людини - це образ або горизонт буття, Інше буття (sein - Гайдеггера, Бог як Пресвята Трійця - у християнстві). Межа людини визначається як енергійне третє, проміжне для цієї діади, є сукупність таких проявів людини, в котрих здійснюється його перетворення в Інше буття - онтологічне трансцендування, що визначає актуальні виміри, трансценденцію, трансформацію онтологічних характеристик людини, тобто, передусім фундаментальних предикатів кінцевості і смертності [11,с.22].

Можна стверджувати, що пошук «третього», абсолюту, або того прирученого подвійника - демона з машини, з кіберевіту, який стає допоміжним, якщо не засобом, то візаві, з яким інтегрує, інтерпретує свої потенції, свої потреби продуцент віртуальної комунікації, стає одним із важливих і визначних принципів актуалізації, того, що ми звемо «віртуальна реальність» в сучасній культурній комунікації.

Філософські виміри синергетичного, енергетичного простору актуалізації подвійника, або того візаві, а говорячи мовою комунікації, - комуніканта, який здійснює акт комунікації, осмислюється в просторі синергетики як своєрідний досвід комунікативних відносин, а також досвід пошуку мови комунікації. Так, Л.Кіященко пише: «Потрапити в простір комунікативної співвіднесеності - це все одно, що потрапити в заповідну територію, як говорили в давні часи, багатовимірне і орієнтоване на вдачу. Труднощі передусім пов'язані з тим, в якому ступені потрібно переступати через себе, вийти з свого внутрішнього простору, окрім того потрібно розпізнати закони цього місця, котре породжується тут і тепер загальними зусиллями, поліфонією, багатоголоссям одночасного звучання загальної теми» [4,с.8].

Ф. Гіренок відмічає, що комунікації не пов'язані з будь-якими територіями, в них немає місця. «Позазнаходжуваність комунікації забезпечує існування часового. Часове як комунікація не потребує меж, територій, протяжності. Часове як середовище відміняє межу. Іншими словами, комунікація є тим, у чого немає меж, але є середовище. Людина - не елемент часового, не частина комунікації, тому що, якби вона була елементом часового, то у часу би з'явилася протяжність і співбуття протиставило б себе сенсу. Дегуманізація суспільства - ідеальний засіб помноження комунікативних структур. А якщо в суспільстві більше немає людей, то немає ґрунту для розробки проблеми автономної особистості, немає засад для вияснення питання про те, звідки у автономної особистості з'являється внутрішній світ» [3,с.82 - 83].

Автор підіймає дуже важливу проблему середовища як дифузного, хаосоподібного комунікативного поля, в якому розмиті межі і в якому людина існує не в соціумі, а у віртуальному полі комунікації, дегуманізація цього поля є наявним фактом, який потребує все нових і нових зусиль для осмислення, що таке межі культури, межі мистецтва, естетичні, онтологічні, етичні межі феномена віртуального в контексті сучасних культурних комунікацій.

Тобто вже в цих констатаціях визначена проблема меж, проблема так званого константного і віртуального простору, за М. Носовим, і проблема ідентифікатора, який віртуалізується і більше того конструюється з обох сторін, - зі сторони адресанта і адресата. Тобто комунікація переходить із меж, визначених Бенвеністом як послання, передача повідомлення, в контекст середовища - заплутаних стратегій опосередкованих ходів, блукання посилань, які безкінечно мандрують від суб'єкта до об'єкта, від реципієнта до продуцента комунікативного повідомлення.

Надзвичайно^складно відбувається драматургія пошуку середовища віртуального ідентифікатора. Його характеристики у культурних комунікаціях пов'язані з тим, що приватне, власне життя комунікантів у просторі комп'ютерних реалій буття стає публічним явищем, більше того, виникають публічні ідентифікатори, тобто коди спілкування, певні конвенції, домовленості як здійснювати, проводити цю комунікацію. Цей вимір прекрасно визначила Х.Арендт у роботі «Vita activa». «Vita activa, людське життя, наскільки воно занурюється в діяльніше буття, рухається в світі людей і речей, від котрого вона ніколи не іде і ні в якій мірі не трансцендує. Будь-яка людська діяльність розігрується в оточені речей і людей, тут вона локалізована, а інакше вона б утратила свій сенс. Цей всеохоплюючий світ всередині якого народжується кожен, зобов'язаний по суті своїм існуванням людині, його виготовленню речей, його піклуванню про ґрунт і ландшафт, його діям організації політичних зв'язків і людських спільнот, людського буття, хай то життя і пустельника, котре настільки було віддане ділу, не розгорталось бив світі, що прямо опосередковано свідчить про присутність інших людей» [ 1,с. 32].

Тут ми бачимо зовсім інші обертони, зовсім інший контекст. Світ завжди локалізований, завжди моноцентричний і межею будь-яких дій і подій є людина, родова людина, як спільнота, як реальність самоздійснення людини в світі іншого. Це, начебто, тривіальні факти, але сам феномен публічності, який презентується сучасними комунікаціями, надзвичайно трансформується на всіх екранах буття і потребує все більшого і більшого осмислення цієї публічності. Так в соціологічному вимірі публічність виникає як певне видовище. Як певне єднання в світі свята, видива, в світі який, презентує спільноту в віртуальному та видовищному світі.

Ця проблема є надзвичайно важливою, що не зводиться до маніпуляції свідомістю, як це пише С.Кара-Мурза, але вона є проблемою виникнення нової антропологічної ситуації, нової свідомості людини, яка вже не може жити інакше, ніж, потрапляючи в поле конкурентних практик угрупування ідентифікаторів. Людина приєднується до тих чи інших спільнот посередників, які є суто віртуальними, а інколи здійсненними в кіберпросторі, але без них людина жити вже не може і відмовитися від цього контакту теж не може.

Тобто, постіндустріальне суспільство, за Д. Беллом, або третя хвиля, за А. Тоффлером, весь набір сучасних проблем, пов'язаних з інформаційним суспільством, в тій чи іншій мірі трансформує проблему спілкування в просторі суто технологічному. Відбувається спілкування, завдяки тим посередникам, тої межі комунікативного універсуму, якої вже начебто немає, за Ф. Гіренком, є лише середовище, хаосогенний простір, сповнений атракторів, але цими атракторами стають ті ідентифікатори - персоніфікатори інформації, які персоналізуються, інформація стає комунікативним середовищем спілкування.

А.Ульяновський пише: «Людина, що потрапляє в технологізоване середовище, здійснює ті події, котрі вона йому нав'язує. Ми підтверджуємо це кодуванням, цілепокладанням, інформативним витоком, що закладений в речі і тим інтерактивним витоком, що примушує людину проявляти волю для досягнення опредмечування мети, причому мета ця може бути закодованою» [8,с.60].

Ф.Уебстер радикально критикує майже всі теорії інформаційного суспільства. Він вважає, що теорія постіндустріалізму Д. Белла є своєрідним неоеволюціонізмом, своєрідним інтелектуальним, екологічним шляхом втечі від проблеми, а також критикує глобалізаційні проблеми, пов'язані з системами регулювання, селекції і формування комунікативних суспільств.

He меншій критиці піддається інформаційний капіталізм М. Кастельса, а інформаційно розвинутий капіталізм Г.Шиллера інтерпретується як сучасна політекономія, яка пов'язана з маркетингом, менеджментом, створює той корпоративний простір комунікативних суспільств, в якому самі корпоративні інтереси досягають своєї глобальної мети. Яка вона? З одного боку, - це нівелювання потреб, а, з іншого, - підживлення потреб, щодо споживання тих чи інших культурних цінностей [9].

Все це, звичайно, пов'язується з постмодернізмом, з постсучасністю як з певним станом знаходження у проблемному полі сучасної комунікації. В дослідженнях Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі визначається поле прерогатив і проблем в контексті або соціологічних, орієнтованих на розуміння поля ідентифікаторів як певного суспільства, що призводить до комунікативних суспільств споживачів і продуцентів цих ідентифікаторів, або в контексті явної міфології, міфодизайну, за А. Ульяновським, що призводить до тотального брендингу і тотальної реклами, своєрідного простору презентації інформації.

Зазначимо із широкого кола етичних і естетичних досліджень лише онтологічно орієнтовані на комунікацію дослідження С. Рубінштейна, а також «Етику спілкування» В. Малахова [5]. С. Рубінштейн пише: «Вихідна проблема філософії, звичайно, постає перед людиною, як проблема буття і свідомості, буття і мислення в широкому смислі слова, буття і пізнання. Це в відомому сенсі закономірно і в певному відношенні необхідно. Але ця проблема буття і свідомості - при правильній її постановці - все ж необхідно перевизначити в іншу, що існує за нею. Сама свідомість існує як процес і результат осмислення світу людини. За проблемою буття і свідомості відкривається проблема буття сутнього і людини, яка його пізнає і осмислює. Таким чином, центральна проблема, котра стає перед нами - це проблема буття, сутнього і місця в ній людини» [8,с.255].

Можна стверджувати, що М. Бахтін, в його естетичному варіанті осмислення цієї проблеми, теж визначає місце людини в бутті. Але, якщо в роботі «Людина і світ» С. Рубінштейн говорить про диференційну онтологію, яку він називає етикою, і це місце в бутті є етос, місцеположення людини визначається як її самостояння і в просторі можливих світів, то у М. Бахтіна місцеположення людини завдане його чутливістю, природною здібністю споглядання [2]. Це різні позиції, але вони доповнюють одна іншу.

С. Рубінштейн протиставляє ідеї буття ідею небуття. Він пише: «Ідея небуття як ідея, яка здійснюється шляхом уявного, пов'язана лише з «наявним» буттям, з його пізнанням людиною, уявленням людині, що пізнає. Небуття завжди є небуття чогось особливого, одиничного, кінцевого. Ідея небуття має передумови всього сутнього, сукупність сутнього, небуття як примара емпліцитно покладає, точніше, має передумовою буття» [8,с.263]. Такий підхід в наш час, можна сказати, інвертується де буття в небуттєвості екранного світу виглядає як тотальна небуттєвість, або потенційна можливість людини, яка мусить збирати себе по шматкам з роздрібнених, окремих одиничних явищ буттєвості, або місцеположень людини в світі, за М. Бахтіним.

Думки С. Рубінштейна виглядають надзвичайно актуальними. «Я» -це «обличчя», яке діє. Його уособлення пов'язане з розрізнянням процесу («щось відбувається» в формі безособистісного речення) і діяльності (кожна людина щось робить). Друге пов'язане з людським наміром дії, тобто дією, яка свідомо управляється. Вільно керована або свідомо регульована діяльність має передумову особистість, що діє, суб'єкта цієї дії - «я» даного індивіда.

С. Рубінштейн констатує: «Існує загальна онтологія і онтологія диференційна, етика виступає як кінцевий стан деференційної онтології людського буття. Основне завдання цього естетичного - ствердження існування людини в його відношенні до іншої людини, до людей. Етика є специфічним конструктивним принципом нової вищої специфічної сфери буття. Основний пункт етики - розкриття необхідних передумов людського існування» [8,с.343].

Якщо порівняти категорію онтології С. Рубінштейна в такому етичному вимірі з категорією онтології у М. Гайдеггера, де він теж нетривіально підходить до проблеми етики, характеризуючи її як етос, то ми можемо сказати, що категорія диференційної онтології, тобто онтології всезагального в особливому є той стержень, який допомагає знайти смислобуттєві засади в складному просторі конкуруючих онтологій комунікативних спільнот, як би вони не виглядали одноманітними, або різноманітними в просторі формотворення різних екранних і інших техногенних інсталяцій.

He менш актуальними виглядають думки М. Бахтіна, який намагається простір актуалізації естетичного як феномену комунікації. Хоча і не використовує слово комунікації. М. Бахтін пише: «Як просторова форма зовнішньої людини так і внутрішньо-естетична значуща форма внутрішнього життя розгортається із надлишку бачення іншої душі, надлишку, що несе в собі всі моменти трансгредиєнтного завершення внутрішнього цілого душевного життя. Цими трансгредиєнтними самосвідомості завершуючими моментами є межі внутрішнього життя, де воно звернене на зовні і перестає бути активною із себе, і, передусім, це часові межі - початок і кінець життя, котрі не даються конкретній самосвідомості, для володіння котрими у самосвідомості не має активного ціннісного підходу (ціннісно осмисленої емоційно-вольової настанови), - народження і смерть в їх завершеному ціннісному значені (сюжетному, ліричному, характерологічному і іншому)» [2,с.92].

В. Малахов в його дослідженні «Етика спілкування аналізує діалог, зокрема іронію, маєвтику, діалектику як підґрунтя для осмислення цінностей спілкування., звертається до О. Мандельштама, до умовного провіденційного співрозмовника, до вищого абсолютного «Я», яке виступає в етичному вимірі імпліцитним Абсолютом без потреби бути наявним. В. Малахов намагається намалювати якщо не картезіанський простір етики, то у всякому разі образ вищих гуманних цінностей, які під загрозою у віртуальному світі, зникають в світі родових мандрів людської тілесності, спустошені наготою і тим, що вже відсутні коди соціалізації людини, яка маркується цією звільненою, очищеною, за Ж. Бодрійяром, тілесністю.

Аналізуючи вчинкову інтерпретацію людського буття у MБахтіна, В.Малахов пише: «Суто моральна зорієнтованість бахтінської настанови «відповідального вчинювання» як вихідного пункту «першої філософії» заслуговує на увагу. Вчинок як першовиток філософствування - зовсім не те, що, скажімо, почуття чи життєвий порив (філософію життя Бахтін критикує), чи навіть екзистенція або присутність. Бахтіна абсолютно не влаштовує тривіальне, як початок XX століття, відкидання раціональності, заради ірраціональної буттєвої стихії - ні, він якраз проти ірраціонального «вчуття», він відстоює раціональність вчинку, але раціональність суто моральну, яка є «лише моментом відповідальності». В тім-то і особливості і концептуальна продуктивність бахтінсьго начала вчинку, або вчинювання, що воно вочевидь, являючи собою певний самодетер- мінований (і в цьому розуміння - «елементарний», першопочатковий) акт, водночас з тим «зтягує, співвідносить і завершує» величезний моральний зміст, основні виміри якого поступово окреслюються автором «До філософії вчинку» як смислові константи світу людського буття загалом» [5,с.216].

Можна завершити невеличкий екскурс у проблемне поле презентації віртуальності, яке ми визначили як онтологічний, гносеологічний, естетичний, етичний і мистецький акти. Вчинок в естетичному вимірі, акт - в дієвому, практичному характеризують комунікацію, яка потребує свого суб'єкта, об'єкта або потребує діалогу, розсіювання, що стають засадничими принцами формування того поля, яке звуть або середовищем, або комунікативним цілісним ядром відносин комунікативних спільнот. У всякому разі всі ці підходи набувають своєї домінанти, актуальності, потенційності і продуктивності.

віртуальність культурний комунікація естетичний

Список використаних джерел

1. Арендт X. Vita activa, или о деятельной жизни / Ханна Аренд: пер. с нем. и англ. В.В. Бибихина. - СПб.: Алетейя, 2000. - 437 [11] с.

2. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / Михаил Михайлович Бахтин. - М.: Искусство, 1979. -424 с.

3. Гиренок Ф.И. Культура как виртуальность: событие и смысл / Ф. Гиренок // Виртуальные реальности. - М.: ИФРАН, 1998. - Вып. 4. - С. 23 - 31.

4. Киященко JL Синергетика пространства коммуникативной соотнесенности / Л.Киященко // Событие и смысл (Синергетический опыт языка), - М.:ИФ., 1999. - С.7 - 11.

5. Малахов В. Етика спілкування / В.Малахов. - К.: Либідь, 2006. - 400 с.

6. Пітере Дж.Д. Слова на вітрі / Джон Дарем Пітере: пер з англ. А. Іщенка. - К.: Км Академія, 2004. - 302 с.

7. Почепцов Г. Теория коммуникации / Г. Почепцов. - М.: Рефл -бук». К.: «Ваклер», 2006. - 656 с.

8. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. - М.: Педагогика, 1973. - 423 с.

9. Уебстер Ф. Теории информационного общества / Ф.Уебстер; пер. С англ. М.В. Аратова, Н.В. Малыхиной. - М.: Аспект Пресс, 2004. - 400 с.

10. Ульяновский А. Мифодизайн рекламы / Андрей Ульяновский. - СПб.: Петрополь, 1995. - 300 с.

11. Хоружий С.С. Очерки синергийной антропологии / С.С. Хоружий. - М.: Институт философии, теологии и истории св.Фомы, 2005. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru