Поняття системного аналізу та передумови його застосування при вирішенні управлінських проблем

Протягом останніх десятиріч спостерігається тенденція до подальшої інтеграції в багатьох сферах людської діяльності, відбувається синтез різних галузей науки. Зростаюча складність досліджуваних процесів і явищ дала поштовх до формування поняття про складні динамічні системи, дослідження та аналіз яких пов'язані з певними специфічними труднощами. До цього типу систем належать, зокрема, і соціально-економічні системи. У процесі розробки відповідних методів дослідження складних динамічних систем виникали численні прийоми та підходи, які поступово нагромаджувались, удосконалювались, узагальнювались, закладаючи основи технології та методології подолання зазначених труднощів -- кількісних і якісних, а водночас сприяючи розвитку таких міждисциплінарних наукових напрямків, як загальна теорія систем, системний аналіз і кібернетика.

Зауважимо, що апарат кібернетики дає змогу розкривати закономірності функціонування технічних, біологічних, соціально-економічних систем та управління ними, з'ясовувати логіку їхнього внутрішнього розвитку, завдяки чому він широко застосовується в науках, які вивчають ці системи. Зокрема, економічні системи належать до класу складних динамічних систем, тому з метою їх адекватного дослідження доводиться широко використовувати кібернетичні принципи, чим і зумовлене виокремлення наукового напрямку «економічна кібернетика».

Системний аналіз -- вивчення об'єкта дослідження як сукупності елементів, що утворюють систему. У наукових дослідженнях він передбачає оцінку поведінки об'єкта як системи з усіма факторами, які впливають на його функціонування. Цей метод широко застосовується у наукових дослідженнях при комплексному вивченні діяльності виробничих об'єднань і галузі в цілому, визначенні пропорцій розвитку галузей економіки тощо. Єдиної методики системного аналізу у наукових дослідженнях поки що немає. У практиці досліджень він застосовується з використанням таких методик: процедур теорії дослідження операцій, яка дає змогу дати кількісну оцінку об'єктам дослідження; аналізу систем дослідження об'єктів в умовах невизначеності; системотехніки, яка включає проектування і синтез складних систем у процесі дослідження їх функціонування (проектування і оцінка економічної ефективності АСК технологічних процесів та ін.). З метою дослідження властивостей економічних систем доводиться застосовувати прийоми «системного мислення», яке допомагає розкривати взаємозв'язки між різними складовими систем. Системний підхід дає змогу глибше зрозуміти причини багатьох явищ, які в розрізненому вигляді здаються випадковими, але об'єднані в систему сприяють виявленню закономірностей їх перебігу.

Із системного підходу випливає новий погляд на ефективність функціонування соціально-економічних систем: взаємодія між окремими частинами системи набагато більше впливає на її ефективність, ніж результативна робота зазначених частин. Методики, що реалізують принципи системного аналізу в конкретних умовах, спрямовані на формалізацію процесів дослідження системи, а також постановки та розв'язування проблеми. Ці методики розробляються та використовуються тоді, коли в дослідника нема достатньої інформації про систему, на підставі якої можна було б знайти адекватний метод формального її подання (або розв'язування проблеми).

Спільним для всіх методик системного аналізу є формування варіантів подання системи (процесу розв'язування задачі) та вибір найкращого з них. На різних стадіях дослідження -- від інтуїтивної постановки проблеми до вибору оптимальних розв'язків за допомогою строгих математичних методів -- використовуються ті чи ті наукові методи й прийоми, що складаються з кількох етапів аналізу, зміст яких залежить від складності розв'язуваної задачі.

Особливо важливе значення системний аналіз має в дослідженні складних економічних систем, таких як галузі і сектори економіки, економіка в цілому та система управління нею. Системний аналіз економіки полягає у вивченні економічних явищ і чинників за допомогою дослідження їх як взаємозв'язаних економічних підсистем єдиної системи народного господарства. Системний аналіз використовується, насамперед, для вивчення цілей розвитку економічного об'єкта, з яких випливатимуть цілі розвитку й удосконалення системи управління. Розглянемо основні ідеї та концептуальні засади системного підходу на прикладі галузі. Метод системного аналізу на галузевому рівні має враховувати те, що цілі та перспективи розвитку галузі випливають із загальнодержавних цілей розвитку суспільства та потреби економіки загалом у її продукції й послугах. Галузь як комплекс підприємств, підпорядкованих певному міністерству чи комітету, вивчається у складі відповідного економічного сектору з урахуванням його макроекономічних цілей, які виокремлюються згідно з їхнім місцем у досягненні стратегічних цілей країни.

Галузь розглядається як порівняно ізольована система з урахуванням її технологічної спеціалізації у процесі виробництва; специфіки її економічної організації як самостійної господарської підсистеми; соціальної структури зайнятого в цій галузі населення; її розміщення на території країни тощо.

Окрім того, беруться до уваги всі підсистеми галузі, які частково утворюють самостійні господарські об'єкти, а частково являють собою управлінські організації та різного типу інформаційні системи, через які здійснюється взаємозв'язок складових галузі. Вивчається вона в динаміці її розвитку як у довготерміновій (15-20 років), так і в короткостроковій перспективі, причому з позицій ефективного функціонування в кожний поточний період.

Для системного аналізу використовується комплекс економіко-математичних моделей досліджуваної системи. На галузевому рівні метод математичного моделювання має такі особливості:

модель розвитку даної галузі являє собою один із блоків загального комплексу моделей розвитку економіки;

технологія та економіка цієї галузі описуються загальною балансовою економічною моделлю;

процеси розвитку галузі характеризуються комплексом динамічних моделей, що містить економіко-математичні моделі кожного господарського її об'єкта, адресовані конкретним органам, які керують галуззю;

увесь комплекс моделей розвитку та поточного функціонування галузі має бути пов'язаний єдиним комплексом критеріїв оптимальності (та відповідних їм планових і облікових показників), які випливають з аналізу ролі галузі в перспективному розвитку економіки.

Процес системного аналізу розвитку галузі можна поділити на чотири стадії.

Перша стадія -- визначення системи, її загальної мети (яка випливає з розгляду ролі системи в над системі) та критеріїв, що забезпечують подальший вибір оптимального шляху досягнення цієї загальної мети.

Вираження галузевого критерію в кількісній формі забезпечує можливість точного кількісного вираження цілей підсистем, критеріїв оцінювання їх функціонування, а також формування, з одного боку, критеріїв оптимальності для всього взаємозв'язаного комплексу моделей планування і регулювання галузі, а, з другого боку -- системи показників та важелів економічного регулювання. Іноді вдається сформулювати критерії тільки на якісному рівні.

Друга стадія системного аналізу полягає в побудові й аналізі дерева цілей. Це найбільш трудомісткий і результативний етап роботи. Побудова дерева цілей має доводитись до рівня задач, розв'язування яких уже не викликає принципових труднощів.

Третя стадія системного аналізу розвитку галузі починається зі складання вичерпного плану заходів, що мають на меті досягнення цілей галузі. Ці заходи розміщуються на нижньому рівні дерева цілей і добираються за допомогою системи моделей розвитку галузі.

Заходи можуть й поділятися, скажімо, на такі групи:

економічні;

адміністративно-правові;

спрямовані на вдосконалення управління;

у сфері капіталовкладень і будівництва;

у сфері науково-технічного прогресу й модернізації фондів.

Щоб забезпечити здійсненність цих заходів, їх потрібно згрупувати також за ознаками компетенції урядових органів, міжвідомчого узгодження.

Найбільш важливим і результативним групуванням заходів є їх поділ за ступенем ефективності. Ефективність розглядається стосовно досягнення цілей, сформульованих у дереві цілей, де, зокрема, досягнення певної економічної ефективності є однією з цілей. Для розрахунку ефективності використовують евристичні методи та алгоритми (наприклад, метод Делфі). Згідно з експертними оцінками заходи групуються в логічній та часовій послідовності.

Четверта стадія -- діагностування, тобто виявлення всього комплексу актуальних нерозв'язаних проблем, диспропорцій та їх причин. Мета діагнозу -- специфікація розроблюваної системи, уточнення вимог до неї, створення організаційного плану послідовної побудови системи, добір засобів та методів управління нею.

Діагноз системи полягає в безпосередньому обстеженні об'єкта та включає в себе, з одного боку, вивчення документації, а з другого -- масове виявлення та аналіз думок співробітників. Абсолютна більшість інформації, яка може бути одержана при обстеженні, відноситься не до «хвороб» управління, а швидше до симптомів, в яких виявляється розлад інформаційної системи управління. Як правило, причини цих розладів усвідомлюються рідко, тому головна мета діагнозу -- встановити ці причини. На основі аналізу матеріалів опитування визначається комплекс симптомів розладу управління в термінах «недоліків управління»; на підставі такого аналізу виявляються розлади інформаційної системи та їх причини; добираються інформаційні механізми управління; формулюються їх взаємозв'язані комплекси.

Діагностичний аналіз проблем управління економікою в цілому складається з таких основних етапів:

виявлення проблем управління на основі вивчення симптомів і дисфункцій міжгалузевих, територіально-виробничих, технологічних, функціональних комплексів та економіки в цілому;

ідентифікація та опис проблем;

побудова дерева проблем;

виявлення першочергових проблем і розробка рекомендацій щодо послідовності їх розв'язання;

добір методів і засобів для розв'язання першочергових проблем з оцінювання ефективності їх реалізації;

уточнення дерева цілей, комплексів моделей та алгоритмів;

розробка організаційного проекту створення інформаційної системи.

Діагностика виконується в межах міжгалузевих, територіально-промислових, технологічних та функціональних комплексів економіки.

Результати діагностичного аналізу на макроекономічному рівні мають містити уточнений варіант дерева цілей і критеріїв розвитку економіки та пов'язані з ним дерева цілей міжгалузевих, територіально-виробничих, технологічних і функціональних комплексів; перелік основних проблем кожного комплексу, їх зв'язок між собою та проблемами розвитку економіки в цілому (дерево проблем); перелік і зв'язок основних дисфункцій з кожного комплексу у виробничому та управлінському аспектах за основними напрямками діяльності; аналіз основних причин виникнення проблем і дисфункцій; конкретні рекомендації щодо вдосконалення чинної системи планування і управління, згруповані за основними напрямками діяльності; проект організаційного плану науково-дослідних, проектно-конструкторських і дослідно-впроваджувальних робіт; уточнений варіант сіткового графіка створення системи тощо.

2. Методика розробки комплексних програм

Таким чином, якісним вважається план, який, по-перше, узгоджується з цілями і завданнями розвитку суспільства і того народногосподарського підрозділу, що його склав, і, по-друге, відповідає вимогам ефективності, оптимальної збалансованості та надійності, а також напруженості при використанні ресурсів. Щодо узагальнюючої характеристики якості плану, то слід зазначити, що головною його характеристикою є ефективність, а напруженість і надійність її доповнюють. При цьому дві останні мають органічно входити в першу, бо план не може бути ефективним, якщо він не напружений і, тим більше, не надійний. Серед способів оцінки якості плану найвірогіднішим є нормативний, згідно з яким оцінку плану за вказаними характеристиками здійснюють, зіставляючи їхні величини з науково обґрунтованими нормативами. Наприклад, розраховані в проекті плану підприємства показники ефективності (рентабельність, прибуток з розрахунку на 1га угідь та ін.) зіставляють з нормативними їх рівнями, що забезпечують розширене відтворення. Рівень напруженості плану, що проектується, зіставляють з його нормативним рівнем. На жаль, нормативна база оцінки якості планів недосконала. Причому найбільше відставання допущено в розробці нормативного рівня надійності планів. Якщо в техніці жодна машина, жодна її деталь не можуть бути випущені без попереднього розрахунку відповідності надійності їхньої роботи нормативному рівню, то для оцінки надійності планових заходів таких нормативів немає.

Останнім часом дедалі частіше на етапі складання плану рівень його якості оцінюють, порівнюючи розроблені традиційними методами варіанти плану з оптимальними варіантами, одержаними на основі застосування математичних методів і ЕОМ. При цьому оптимальні варіанти планів підприємств, розроблені з урахуванням головних умов, ресурсів і критеріїв їхньої діяльності, виконують роль нормативів. Ефективним способом контролю за якістю розроблених у проекті плану підприємства показників є порівняння їх з досягнутим рівнем у попередньому періоді, а також з даними передових підприємств, які можуть бути для нього взірцем. Неодмінною умовою такого порівняння є приблизно однакові природні та економічні умови. Причому орієнтиром є ті господарства, де показники перевищують середній рівень.

Результативним є і такий спосіб оцінки якості планових показників та одночасно виявлення помилкових і невідповідних рішень, коли контроль у процесі планування здійснюється іншим методом, іноді прямо протилежним тому, за допомогою якого складався план. Такий підхід дозволяє уникнути під час контролю тих самих помилок і недоліків, які, можливо, вже є в плані. Наприклад, якщо планову потребу в кормах визначали на основі встановлених річних норм кормів на голову за видами худоби і птиці, то перевірку результатів планування здійснюють за нормативами витрат кормів у кормових одиницях на виробництво тваринницької продукції.

Особливо важливим є визначення оптимальних рівнів основних характеристик якості плану. Оптимізувати рівень якості дозволяє зіставлення ефектів і витрат на підвищення якості. Так, завдання управління надійністю найчастіше зводиться до оптимізації завдання управління резервами, коли оптимальний рівень резервів визначають, зіставляючи витрати на їх створення і зберігання з можливими економічними вигодами, які забезпечує використання резервів в умовах виразного ймовірнісного характеру сільськогосподарського виробництва. Другою складовою цієї проблеми є способи управління основними якісними характеристиками плану. Під управлінням якістю мається на увазі встановлення, забезпечення і підтримання необхідного його рівня відповідно до прийнятих критеріїв. Система управління якістю планів, що є однією з підсистем загальної системи управління суспільства, являє собою комплекс заходів науково-технічного, організаційного, економічного і соціального характеру, спрямованих як на підвищення якості, так і на забезпечення заданого її рівня на всіх стадіях формування плану.

За ступенем охоплення характеристик якості плану можна виділити дві групи способів управління нею. Перша включає так звані загальні способи, які впливають на всі якісні характеристики плану -- підвищення кваліфікації працівників, зайнятих плануванням; якості вхідної інформації; удосконалення методології і методів планування, а також удосконалення способів оцінки якості плану; друга -- специфічні способи, що діють лише на певні характеристики якості плану. Так, основними способами управління надійністю плану є створення резервів й економічне маневрування. Напруженість планів можна підвищити, удосконалюючи способи оцінки діяльності виробничих колективів, а також способи економічного, матеріального і морального стимулювання. Останні поряд з уведенням нормативного планування рівня ефективності та застосуванням математичних методів і ЕОМ є основними для підвищення ефективності плану. Детальніше зупинимось на загальних способах управління якістю планів.

Рис. 1. Основні способи управління якістю планів

Планування, тобто процес розробки і контролю виконання плану, значною мірою є процес творчий. Тому якість планових рішень у першу чергу залежить від досвіду, рівня кваліфікації та ерудиції, енергії спеціаліста, який приймає рішення. Сучасні методи планування, що ґрунтуються на застосуванні математичних методів і ЕОМ, суттєво зменшують суб'єктивізм, але аж ніяк не значення суб'єктивного фактора. Від планових працівників вимагається високий рівень теоретичної підготовки, конкретне знання економіки, техніки, технології і політики, виробничих можливостей і потреб, а також методів планування. Важливо, щоб ці знання правильно використовувались. Особливо велике значення суб'єктивний фактор має при перспективному плануванні, де важливим джерелом ретроспективної, поточної і перспективної інформації (як кількісної, так і якісної) у прогностичних дослідженнях є індивідуальні й колективні експертні оцінки.

3. Теоретичні основи аналізу беззбиткового виробництва

Визначення беззбиткового обсягу продажів і зони безпеки підприємства Поняття і значення показників беззбиткового обсягу продажів і зони безпеки підприємства. Методика розрахунку даних показників у вартісному, натуральному й у відносному вираженні. Фактори, що визначають беззбитковий обсяг продажів. Розрахунок їхнього впливу.
У закордонній практиці перспективному (прогнозному) аналізу приділяється більша увага, чим ретроспективному (історичному). Керівники іноземних фірм більш схильні до того, щоб порівнювати різні варіанти одержання прибутку в майбутньому, чим витрачати час на аналіз результатів фактичного виконання стандартних рішень. Підприємець зацікавлений у тім, щоб вижити в конкурентній боротьбі і завжди прагне одержати максимум прибутку, що повинна бути обґрунтована відповідними аналітичними розрахунками.

Розглянемо методику обґрунтування різних варіантів управлінських рішень, (оптимального плану виробництва, структури продукції, видів діяльності, технології, устаткування і т.д.) на основі маржинального аналізу з розподілом витрат на постійні і перемінні. Важливим управлінським рішенням є правильне обґрунтування виробничої потужності підприємства і встановлення, при яких обсягах випуску виробництво буде рентабельним, а при яких воно не буде давати прибуток. З цією метою розраховують:

а) беззбитковий обсяг продажів, при якому забезпечується повне відшкодування постійних витрат підприємства;

б) обсяг продажів, що гарантує підприємству необхідну суму прибутку;

в) зону безпеки підприємства (запас фінансової стійкості).

Для визначення цих показників можна використовувати графічний і аналітичний способи. Наприклад, виробнича потужність підприємства розрахована .на випуск 1000 виробів, що продаються за ціною 20 тис.грн. Усе, що проводиться, -- збувається, незавершеного виробництва і залишків готової продукції на складах немає. Отже, обсяг виробництва продукції дорівнює обсягу продажів (виторгу), тобто 20 млн. грн. Постійні витрати (амортизація, накладні витрати й ін.) складають 4 млн. грн. Перемінні витрати на одиницю продукції - 12 тис. грн., а на весь запланований випуск продукції - 12 млн. грн. За таких умов прибуток від реалізації продукції складе 4 млн. грн. (20-4-12). По горизонталі показується обсяг реалізації продукції у відсотках від виробничої потужності підприємства, чи в натуральних одиницях (якщо випускається один вид продукції), чи в грошовій оцінці (якщо графік будується для декількох видів репродукції), по вертикалі - собівартість проданої продукції і прибуток, що разом складають виторг від реалізації.

4. Основи аналізу інвестицій в основні засоби

Період окупності визначається як період, необхідний для повернення первісних інвестицій шляхом нагромадження чистих реальних грошових потоків, отриманих за проектом.

Коли припустити, що щорічні прибутки інвестиційного проекту рівні, то період окупності може бути визначений як відношення власне витрат за проектом (після оподаткування) до прибутків від інвестиційного проекту (також після оподаткування). Коли щорічні грошові прибутки за проектом неоднакові, то період окупності визначається ось яким чином.

Корпорація планує асигнувати кошти на придбання нового обладнання. Проектовані грошові прибутки і первісні інвестиції показані в таблиці. Визначити період окупності проекту.

Оскільки грошові потоки мінливі упродовж терміну реалізації проекту, період окупності може бути знайдений таким чином:

Первісні інвестиції відновлюються протягом сьомого року. Позаяк $4000 залишаються зайвими на початку сьомого року, а $5000 очікується отримати упродовж сьомого, то первісні інвестиції будуть покриті за термін ($4000/$5000) 12 = 10 місяців сьомого року. Тож період окупності проекту дорівнюватиме 6 рокам 10 місяцям.

Метод окупності має як мінімум 5 недоліків.

1. Не враховуються очікувані прибутки за періодом окупності.

2. Не враховує вартості грошей у часі.

3. Не розрізнює проекти з різними первинними інвестиціями.

4. Забезпечуючи вимірювання ступеня ліквідності проекту, він не дозволяє оцінити позицію фірми загалом з погляду ліквідності.

5. Ігнорується вартість фондів для підтримки інвестицій навіть у період окупності.

Розглянутий вище метод окупності може бути модифікований шляхом врахування вартості фондів, необхідних для забезпечення проекту. Методологія включення вартості фондів у метод окупності наведена в наступному прикладі. Корпорації потрібно підтримувати необхідну ставку прибутковості інвестицій на рівні 12%. Визначте період, потрібний для відновлення як інвестицій, так і вартості фондів підтримки цих витрат.

Побудуємо таблицю, що відображає грошові потоки і витрати капіталу для підтримки цих фондів:

Інвестиційний проект має функціонувати 7 років 7 місяців для того, щоб фірма могла покрити свою вартість капіталу і відновити кошти, що спочатку інвестуються в проект.

Модифікований метод розрахунку окупності проекту рекомендується використовувати в таких ситуаціях:

як міру ліквідності проекту, якщо така ліквідність є важливою для фірми;

для проектів з дуже невизначеними прибутками від інвестицій, надто тоді, коли ці прибутки стають дедалі невизначенішими в майбутньому;

в періоди з вельми високими зовнішніми фінансовими витратами, коли відновлення капіталу стає вкрай важливим для фірми;

для проектів з високим катастрофічним ризиком;

для проектів зі щорічними змінами зразків або старінням внаслідок технологічних змін, змін пріоритетів споживачів тощо.

5. Нормування як метод оптимізації матеріальних запасів

Нормування - це процес встановлення планової, технологічно-обгрунтованої міри виробничого споживання матеріальних ресурсів.

Норма витрат - це максимально допустима кількість сировини, матеріалів, палива і енергії на виробництво одиниці продукції, виконання роботи чи надання послуги встановленої якості в конкретних організаційно-технічних умовах виробництва.

Норма (стандарт) обслуговування клієнтів - рівень обслуговування клієнта, якого намагається досягнути або гарантує виконати фірма-постачальник. Обсяг поставок - кількість виробів визначених найменувань і типорозмірів, що поставляються на протязі визначеного періоду часу. Одиниця обліку запасів - найменший неподільний елемент матеріального запасу, облікований окремо при збережені на складі. Оптимальний розмір замовлення - обсяг партії поставки товарів, що відвантажуються постачальником по замовленню споживача і який забезпечує для споживача мінімальне значення суми двох складових - транспортно-заготівельних витрат і витрат на формування і збереження запасів.

Нормативні витрати являють особливу цінність при складанні кошторису, оскільки забезпечують зручне і надійне джерело даних для розробки виробничого плану з урахуванням потреби в матеріалах, праці й інших послугах у фінансовому і натуральному вираженні. Кошториси, складені на основі нормативів витрат, дають більш надійні цілі, ніж у випадку, коли нормативи витрат відсутні. Це відбувається тому, що нормативи витрат засновані на ретельному вивченні необхідних матеріалів, технологічних методів, робочого і машинного часу і залежності змінних непрямих витрат від обсягів виробництва.

Нормування витрат виробництва дає можливість на науковій основі встановлювати рівень їх використання на різних ділянках виробництва, що дозволяє вести управління та контроль в рамках центрів відповідальності. При нормативному методі обліку витрат на виробництво і калькулюванні собівартості продукції підставою для визначення фактичної собівартості є нормативна калькуляція. Основою для складання нормативних калькуляцій собівартості окремих видів виробів та напівфабрикатів є розроблені нормативи витрат. Вони встановлюються відповідно до технічної документації на виробництві продукції (кресленням деталей та вузлів, що розроблені конструкторським бюро). На відміну від планових калькуляцій, в основі яких лежать середньорічні нормативи витрат, нормативні калькуляції складаються за нормами, які діють в даному звітному періоді. Тобто, нормативна калькуляція собівартості виробу відображає технічний рівень, якого досягнуло дане підприємство на певну дату, причому на різні дати величина її різна; планова - є середньою величиною між тим, що було досягнуто підприємством на початок планового періоду, і тим, що повинно бути досягнуто ним до кінця цього періоду. Тобто планова калькуляція, будується на виріб в цілому.

Нормативи витрат суттєво спрощують задачу оцінки запасів товарно-матеріальних цінностей. При нормативному обліку витрат немає необхідності враховувати запаси матеріалів і готової продукції за фактичною собівартістю. Управління витратами на базі встановлених нормативів дає можливість підвищити оперативність прийняття управлінських рішень. Проблема нормування матеріальних витрат та праці полягає у визначенні норм витрат за їх основними видами, місцями виникнення або за іншими класифікаційними ознаками таким чином, щоб вони орієнтували підприємство на перспективу, досягнення конкурентоспроможності в ринковому середовищі, тобто норми і нормативи по всіх видах виробничих витрат повинні бути прогресивними.

Нормативи - це чітко описана ціль, якої працівникам за певних умов організації виробництва необхідно намагатися досягти. Нормативи - це розрахункові величини витрат робочого часу, матеріальних, грошових ресурсів, застосовувані в нормуванні праці і плануванні виробничої і господарської діяльності підприємств і організацій. Тобто, норматив є визначеним рівнем відповідності необхідному, бажаному чи можливому. Нормативи встановлюються із заздалегідь визначених витрат робочого часу, матеріалів і накладних витрат. Нормативні витрати за кожним елементом групуються разом для визначення єдиного нормативу на випуск одиниці продукції.

При інженерному дослідженні на основі специфікації матеріалів, праці і устаткування здійснюється пильне спостереження за ходом кожної операції. Якщо для встановлення нормативів використовуються записи минулих років, існує небезпека, що нормативи будуть відображати минулу неефективність виробництва. Нормативи встановлюються на основі досвіду минулих років за однаковими чи подібними операціями. Понаднормове використання праці чи матеріалів варто скоротити, можна також посилити нормативи довільним відсотковим зменшенням необхідної кількості ресурсів. Недоліком цього методу є те, що, на відміну під інженерного дослідження він не шукає найкращу комбінацію ресурсів, виробничих методів і якості продукту. Нормативи, встановлені на основі записів минулих років, широко використовуються на практиці.

Виходячи з цього, нормативні витрати відображають заздалегідь обумовлені витрати для досягнення цілей в умовах ефективного виробництва. Ця категорія відрізняється від кошторисних витрат: кошторис підноситься до всієї діяльності, норматив являє собою ту ж інформацію, але на одиницю продукції.

6. Процес прийняття стратегічних рішень.

У загальному випадку процес управління економічними системами складається з таких етапів: збору інформації, вибору рішення та здійснення (прийняття) рішення. Ці етапи циклічно повторюються, при цьому на кожному наступному кроці оцінюється якість управління (рис. 2.).

Рис. 2. Загальна схема процесу прийняття рішень

Оцінюючи якість управління, за критерій беруть міру досягнення поставленої цілі. Проте можливі й інші критерії, пов'язані з вибором траєкторії руху до досягнення заданої цілі. Критерієм ефективності в такому разі може бути максимальна швидкодія або мінімальні витрати ресурсів для досягнення цілі. Нарешті, критерієм ефективності системи управління може виступати точність, з якою вона веде об'єкт за вибраною траєкторією. Для цього з'ясовують чи не виходять відхилення (які все одно неминучі) за припустимі межі. СУ на основі обробки та аналізу інформації про об'єкт управління приймає відповідні рішення або подає деякі розпорядження щодо бажаних подальших дій (плани, інструкції, накази, комплекс фізичних керуючих впливів тощо). Прийняття рішення завжди полягає у виборі деякої альтернативи з множини припустимих варіантів. Цей процес вибору, що охоплює і розробку альтернатив, називається процесом прийняття рішень.

І хоча в теорії управління не існує універсальних методів для відшукання оптимального (у деякому сенсі) управління, у її рамках здобуто важливі результати для деяких класів детермінованих і стохастичних систем.

Процеси прийняття рішень в економіці базуються передусім на використанні евристичних методів, а останні, у свою чергу, ґрунтуються на застосуванні правил, прийомів, спрощень, що узагальнюють відповідний досвід особи, яка приймає рішення (ОПР). Евристичні міркування -- це попередні судження, спрямовані на пошук такого розв'язку задачі, який характеризується більшою або меншою мірою вірогідності. Окрім цього, здійснювати вибір ефективних рішень допомагає застосування деяких спеціальних методів, таких як системний аналіз, дослідження операцій, мережний аналіз тощо. Ці методи доволі ефективні для розв'язування багатьох управлінських та виробничих проблем. У процесі прийняття рішення можна виокремити кілька етапів. Основу прийняття рішення становить так званий модельний (уявний) експеримент, що передбачає:

побудову уявної моделі об'єкта управління;

формулювання ідеалізованих умов, що впливають на модель;

довільне комбінування цих умов і їх можливих впливів на модель та оцінювання в думці відповідних ситуацій і можливих наслідків.

Реалізуючи модельний експеримент, перевіряють наявність у робочій пам'яті керуючого органу готового «рецепта» для досягнення поставленої мети (розв'язання відповідної задачі). Якщо такий рецепт існує і ситуація, що склалася, подібна до тієї, в якій цей рецепт вже застосовувався, аналізують можливі наслідки його застосування та виробляють відповідне рішення.

З метою прийняття рішень у детермінованих умовах успішно застосовують математичне моделювання. Адже за допомогою математичних моделей вдається досліджувати реальні системи, відшукуючи їхні характерні особливості й кількісні параметри та формулюючи зрештою задачу прогнозування. Остання полягає у визначенні наслідків, яких можна очікувати в разі реалізації різних варіантів рішень.

У процесі розв'язування задач за допомогою математичного моделювання широко використовують методи прикладної математики, зокрема математичне програмування, методи прогнозування, математичну статистику, теорію ігор тощо, а також комп'ютерну техніку й відповідні пакети прикладних програм.

Зауважимо, що для багатьох економічних задач побудовано достатньо апробовані моделі, які добре зарекомендували себе на практиці. Зокрема, моделі математичного програмування широко використовуються для обґрунтування прийняття рішень стосовно планування асортименту та обсягу виробництва продукції за наявних обмежень на ресурси, планування транспортних перевезень, мінімізації витрат тощо.

З огляду на порівняну простоту розв'язування детермінованих лінійних задач керівники нерідко намагаються зводити реальні задачі до цих умов, не повністю враховуючи або навіть ігноруючи вплив різноманітних об'єктивних чинників. Такий підхід може призвести до прийняття неоптимальних, недостатньо ефективних або й зовсім хибних рішень.

Розв'язуючи задачі в умовах ризику, для оцінювання ймовірностей виникнення тих чи інших ситуацій застосовують методи з таких розділів математики, як теорія ймовірностей та математична статистика. Якщо ймовірності та їхні оцінки визначено з достатньою точністю, то для вироблення рішення можна скористатися математичним моделюванням.

Коли модель об'єкта побудовано в імовірнісних категоріях, задачу управління можна розв'язувати методами математичного програмування (стохастичного, динамічного). Апарат теорії ігор також придатний для розв'язування задач за умов ризику.

Найбільшу складність становить розв'язування задач за умов невизначеності, оскільки для них неможливо зробити достовірний прогноз або оцінити ймовірність впливу різних об'єктивних чинників. До того ж розв'язування таких задач не можна звести до складання математичної моделі, як це робиться для задач, розв'язуваних за детермінованих умов. Як правило, критерієм оцінки якості управління служить міра ризику або рівень втрат, які, за припущенням, може понести ОПР. За умов невизначеності (як і за умов ризику, коли немає достатньої довіри до знайдених оцінок різних варіантів) приймати остаточне рішення може керівник, вибираючи найефективніший, як на нього, варіант.

Велике значення в такому разі мають риси характеру керівника, його досвід, знання, інтуїція. Найбільш обережні прагнуть зазвичай уникати будь-якого ризику, обираючи той варіант рішення, який забезпечує мінімальні втрати за несприятливих обставин, тобто керуються правилом мінімізації максимального збитку, або обережних рішень. Керівник-оптиміст, як правило, намагається вибрати такий варіант рішення, який дає найкращий з усіх кращих результатів, незважаючи на те, що за несприятливих умов він може завдати відчутних втрат (збитків).

Правило обережних рішень застосовують багато керівників, хоча прагнення до максимуму очікуваних результатів іноді буває ефективнішим. Наприклад, керівники підприємств часто вважають за доцільне мати надлишки запасних деталей на складах, щоб не зазнавати ризику виникнення простоїв у виробництві через перебої постачання.

Зауважимо, що нагромадження інформації у процесі розв'язування задачі дає змогу зменшити невизначеність результатів, очікуваних від того чи того рішення. Крім того, реалізація рішення також стає джерелом інформації. Таким чином, невизначеність зменшується завдяки вмінню керівника не тільки передбачити достовірні наслідки від прийняття певного рішення, а й своєчасно скоригувати їх залежно від ступеня досягнення поставленої мети та зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Тут постає багатокрокова задача прийняття рішень, в якій реалізується адаптивне управління.

Незважаючи на складність формалізації задач за умов невизначеності, у цьому напрямку здобуто деякі позитивні результати. Вивчено два типи невизначеностей ситуацій: невизначеність стану природи і невизначеність цілеспрямованої протидії. Задачі, що пов'язані з невизначеностями першого і другого типів, досліджують відповідно теорія статистичних рішень та теорія ігор. Для розв'язування багатокрокових задач за умов невизначеності застосовують динамічне програмування. Прийняття рішень у такому разі являє собою задачу управління, яку у принципі завжди можна формалізувати. Однак під час розробки математичних моделей реальних об'єктів нерідко постають труднощі у тих випадках, коли не всі чинники можна формалізувати й подати кількісними залежностями. Це зумовлюється стохастичністю досліджуваних процесів, а також відсутністю досить повної інформації, необхідної для прийняття обґрунтованих рішень.

Отже, доводиться приймати рішення за умов ризику і невизначеності. Важливе значення має розробка відповідних методів прийняття рішень. У теорії управління розроблено і застосовано на практиці підходи до цієї проблеми. Одним із таких підходів є побудова спрощеної моделі об'єкта, причому спрощення досягається за рахунок нехтування другорядними факторами, звернення до простих загальних правил, пристосування до найближчого горизонту планування, зневажання ризику, тобто заміни невизначеності ситуації певними співвідношеннями.

Іншим підходом до розв'язування задач за умов ризику і невизначеності є застосування евристичних методів, що передбачають широке використання досвіду та інтуїції. Ці методи дають змогу здійснювати пошук рішення тоді, коли навіть не сформульовано задачу і невідомі способи її розв'язування. Раціональне поєднання алгоритмічних та евристичних методів у процесі розв'язування управлінських задач дає найбільший ефект.

Для вибору управлінських рішень за умов неповної інформації розробляються методи, що ґрунтуються на використанні відомої в теорії ймовірностей теореми Баєса. Ці методи дістали назву «баєсівського підходу», що полягає в поєднанні досвіду та інтуїції з нагромадженою інформацією для прийняття рішень. Однак для практичного використання цей підхід розроблений ще недостатньо. Окрім цього, для прийняття рішень у складних умовах ризику, невизначеності та конфліктності застосовується системний підхід.

Задача:

Підприємство виробляє вид продукції - тумби, за ціною реалізації 360 грн. за одиницю продукції. Витрати підприємства складають:

- змінні на одиницю продукції 116 грн.

- загальні постійні витрати 1360 грн

Керівництво бажає знати, який обсяг реалізації дозволить:

- досягти беззбитковості

- отримати прибуток 20000грн

- визначити, яким буде прибуток при реалізації 600 одиниць товару. Результати дослідження провести алгебраїчним та графічним методами

Провести факторний аналіз зони беззбитковості, якщо відомі слідуючі зміни:

- ціна реалізації 210 грн. за одиницю продукції

- змінні на одиницю продукції 80 грн.

- загальні постійні витрати 720 грн.

Розв'язання:

Загальні витрати = Постійні витрати +Змінні витрати = 116Q+1360

Дохід від реалізації=360*Q

Точка беззбитковості: 360*Q=116Q+1360, Q=6 од.

Обсяг реалізації, який дозволить отримати прибуток 20000 грн:

Загальні витрати + Прибуток = Дохід від реалізації

360*Q+20000=116Q+1360, Q=75 од.

Прибуток при реалізації 600 одиниць товару:

ТР = Дохід від реалізації-Загальні витрати=360*Q-(116Q+1360)=360*600-(116*600+1360)=145040 грн.

Факторний аналіз зони беззбитковості, якщо відомі слідуючі зміни:

- ціна реалізації 210 грн. за одиницю продукції

- змінні на одиницю продукції 80 грн.

- загальні постійні витрати 720 грн.

Загальні витрати = Постійні витрати +Змінні витрати=80Q+720

Дохід від реалізації =210*Q

Точка беззбитковості: 210*Q=80Q+720, Q=3 од.

Список використаної літератури