Категорії "управління", "стратегія" і "стратегічне управління" як основа системи знань про управління організаціями

Джерело: складено автором на основі [4, 15, 17]

Сучасні теорії управління пов'язані із підвищенням ролі людського капіталу у економічному зростанні, з тісною взаємозалежністю між трудовим потенціалом і соціумом. У поєднанні з матеріалізованим капіталом ця залежність визначає систему виробничих відносин, є неодмінним чинником економічного зростання, формування іміджу і конкурентних переваг підприємства. Ставши особливою формою власного капіталу людини, її індивідуальні характеристики (освіта, знання, навички, здібності, таланти, менталітет, духовність) є джерелом нових ідей та інновацій, фактором їх розповсюдження, сприяють зростанню продуктивності праці, збільшенню доходів працівника, характеризують здатність персоналу до підприємницької та інноваційної діяльності (хоча окупаються та приносять прибуток не одразу, а у майбутньому). Підвищення ролі людини в економіці обумовило актуалізацію сучасних теорій управління, пов'язаних із лідерським потенціалом працівників. З цього приводу американський менеджер, президент компанії Ford, голова правління корпорації Chrysler Лідо Ентоні «Лі» Якокка казав, що «все управління в кінцевому підсумку зводиться до стимулювання активності інших людей... Усі господарські операції слід звести до позначення трьома словами: «люди», «товари», «прибуток». На першому місці - люди. Якщо у вас немає надійної команди, то з решти факторів мало що вдасться зробити» [9, с. 136].

На початку ХХ століття відбувся відхід від «донаукової теорії «великих людей» [15, с. 117]. Наприкінці ХХ століття у науковій термінології з'являється поняття «емоційний інтелект», який характеризує здатність людини розпізнавати емоції, розуміти наміри, мотивацію та бажання інших людей і керувати емоціями задля вирішення поставлених завдань» [15, с. 118]. Усе це плюс розвиток мережевих технологій сприяє появі на початку ХХІ ст. нових теорій управління: внутрішнього стимулювання лідерства, концепція «первинного» лідерства, концепція сполучного лідерства, теорія лідерства як управління парадоксами (рис. 2).

Рис. 2 Теорії управління початку ХХІ століття

Джерело: побудовано автором на основі [4, 15, 19]

Можна констатувати, що поява нових організаційних структур, моделей управлінської поведінки стали результатом впровадження в практику управлінської діяльності засад лідерства.

Досліджуючи етимологію терміну «стратегія», встановлено, що хоча він виник у військовій справі і означає «мистецтво полководця», з точки зору економіки всі його складові наразі також є актуальним. Проживши еволюцію від древньогрецького видатного полководця Македонського А. до концепції стратегії Чандлера А., Ендрюсона К., Ансоффа І., розробленої у 60-ті роки ХХ століття, головними ключовими словами при визначенні стратегії були і лишилися план, спосіб, головна мета, цілі, орієнтири, очікування для бізнесу, раціональний шлях розвитку, управління ресурсами, переваги функціонування, ефективність стратегії, довготривалий період, місце на ринку майбутнього.

Якщо пристосувати теорію військових наук Карла Клаузевіца до сфери бізнеса, то тактика - це організація і реалізація окремих заходів для розвитку; стратегія - ув'язка їх із загальною метою економічного розвитку [6].

Зміст терміну «стратегія» змінювався під впливом розвитку суспільства, глобалізаційних процесів, конкуренції виробників, але однозначним є те, що вона стала невід'ємною частиною управління бізнесом. Одного простого визначення стратегії не існує, це категорія, яка має багатогранну сутність. У табл. 2 нами представлені результати аналізу основних підходів до визначення категорії «стратегії».

Ми погоджуємося з думкою Кравченко О.В., яка зазначає, що «відсутність загальноприйнятого та узгодженого визначення терміна стратегія показує ендемічний (місцевий) характер поглядів на роль та значення стратегії для діяльності підприємства. Це характерно для кожної держави, для якої притаманні особливі умови, для окремих регіонів, окремих підприємств» [8].

Стосовно вирішення завдання проведеного дослідження і розкриття сутності категорії «стратегічне управління», то можна зазначити, що в системі АПК воно виникло у результаті переходу від планово-адміністративної системи з її довгостроковим плануванням виробництва до повної господарської самостійності суб'єктів господарювання в умовах ринкової економіки. Організаційна діяльність підприємства має певний алгоритмм, складається з окремих етапів, серед яких управління якраз і є виступає першим координуючим, виконавчим рівнем тактики.

Джерело: складено автором на основі [1, 5, 8, 12, 14, 16, 20]

Досліджуючи сутність стратегічного управління організації, Кобзєв П.М. вказує, що, по-перше, це багатоплановий формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулювати і виконувати ефективні стратегії, що сприяють збалансованості відношень між організацією, включаючи її окремі частини, і зовнішнім середовищем, а також досягненню поставлених цілей; по-друге, це система форм, методів, моделей і прийомів, які використовуються і організації для визначення і реалізації цілей і стратегії, які використовуються для забезпечення адаптації підприємства до змін зовнішнього середовища; по-третє, це реалізація концепції, в якій об'єднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, які дають можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) підприємства і можуть приводити їх у відповідність шляхом розробки і реалізації системи стратегій; по-четверте, це процес, за допомогою якого менеджери здійснюють довгострокове керівництво організацією, визначають специфічні цілі діяльності, розробляють стратегії для досягнення цих цілей, враховуючи усі релевантні (найважливіші) зовнішні і внутрішні умови, забезпечують виконання розроблених відповідних планів, постійно розвиваючись і змінюючись. [3, с. 16].

Нестабільність політичного положення, загострення конкурентної боротьби, високий динамізм, нестійкість законодавчої бази і державного регулювання, структурні зрушення АПК вплинули на зміну розуміння стратегічного управління вітчизняними теоретиками і практиками та його відмінність від західних трактувань. Одна з відмінностей полягає у тому, що українським підприємствам важко будувати довгострокові стратегічні плани.

Сучасний АПК України - це не просто рослинництво і тваринництво. З поміж різних за розмірами підприємств, ми маємо і крупні міжнародні цифрові кампанії, які використовують сучасні технології Internet, напрацювання в області біотехнологій, використання роботизованої техніки, безпілотників для збирання урожаю. Без зміни парадигми галузі на розвиток на основі знань, інновацій, науково-технічних досягнень агропромисловий комплекс України, окремі його виробництва не зможуть бути успішними та конкурентоспроможними на міжнародному рівні. Фермер майбутнього має не тільки знати основи роботи на землі, а знаходитися у будь-якій точці планети і управляти, наприклад, вертикально урбанізованою фермою, або технікою для збирання урожаю. Все це неможливо без стратегічного управління.

Рушійною силою будь-якої організації є його персонал, трудові ресурси, тому саме на нього спрямоване стратегічне управління з метою організації виробництва на принципах гнучкості, постійної модернізації та удосконалення в конкурентних умовах, щоб задовольняти актуальні споживчі запити.

Стратегічне управління пов'язане із стратегічним аналізом проблем і постановкою задач, вибором управлінських рішень на основі пошуку оптимальних моделей рішень, реалізацією стратегій (рис. 3).

Рис. 3 Основні елементи стратегічного управління як управлінського ресурсу

Джерело: авторська розробка

Отже, ефективне функціонування підприємств АПК, виявлення найбільш вразливих місць в їх діяльності, здійснення вибору заходів для усунення проявів кризи неможливе без розробки і вибору управлінських стратегій і тактичних заходів у системі менеджменту та маркетингу з урахуванням особливостей кожної стадії життєвого циклу підприємств, оскільки в залежності від стадії змінюється мета і основні цілі діяльності господарюючого суб'єкта. Завдання стратегічного управління полягає у правильному визначенні кризового поля, правильна ідентифікація стадії життєвого циклу, на якій перебуває нині підприємство (методами найменших квадратів, дисперсійного аналізу, побудови функції витрат, аналіз динаміки виторгу, розрахунок фінансових показників) для прийняття правильних управлінських рішень з метою захищення підприємства від банкрутства.

Досліджуючи помилки при сучасному стратегічному управлінні в Україні, причини його неефективності і недієвості, Богдан Т. вказує на типові помилки, які пов'язані із: 1) відмовою суб'єктів господарювання від стратегії. Лише незначна кількість вітчизняних компаній має чітко виражену стратегію, а ще менша кількість компаній слідує цим стратегіям»; 2) копіюванням успішних стратегій та залучення до розробки стратегії сторонніх консультантів; 3) протистоянням менеджерів середньої та нижньої ланки щодо процесу стратегічного планування; 4) неможливістю чітко визначити межі стратегії; 5) помилка переходу від ідеї до реалізації; 6) відсутністю достатньої кількості лідерів, які володіють необхідними якостями й оптимально розосереджені на всіх рівнях організації; 7) проблемою пріоритетності (оперативне чи стратегічне управління компанією); 8) надмірною увагою аналізу ринків; 9) відсутністю чіткої системи контролю за виконанням стратегічних планів [2, с. 36-37].

Висновки

За результатами проведеного дослідження сформульовано такі висновки теоретичного і науково-практичного значення:

1. Управління це дії, що ведуть до певних результатів, забезпечують досягнення генеральної мети підприємства, поставлених стратегічних і тактичних задач. Воно змінюється під впливом поступових кількісних змін розвитку суспільства, їх плавного накопичення, переходу у якісні зміни, підвищення рівня розвитку суспільного організму.

2. Стратегія - виважені рішення на основі встановленого стратегічного рівня підприємства (можливості і обмеження у розвитку підприємства для прийняття стратегічних рішень і реалізації стратегічних дій) щодо вузлових моментів, правил, рекомендацій, орієнтирів довгострокової діяльності підприємства на забезпечення його прибутковості і довгострокового існування, поліпшення іміджу, благополуччя усіх стейкхолдерів (власників, співробітників, клієнтів) і суспільства на основі аналітичного обґрунтування ресурсів і результатів, врахування закономірностей розвитку за рахунок ефективного використання наявного виробничого потенціалу, конкурентних переваг підприємства.