Теоретичні основи стратегічного управління інноваційною діяльністю

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

1.1 Поняття й особливості стратегії розвитку інноваційною діяльністю в умовах глобалізації

інноваційний стратегія зовнішньоекономічний

Глобалізація є важливим процесом сьогодення, під її впливом відбуваються значні зміни в управлінні не лише на рівні держав, а й на рівні окремих організацій, підприємств. Глобалізація стала однією з визначальних характеристик світової економіки ХХІ століття, поставила перед багатьма країнами проблему пошуку нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин.

Питання стосовно даного процесу, його можливостей та наслідків для підприємств є одним з найактивніше обговорюваних у колі науковців та підприємців. Ґрунтовний аналіз сучасних тенденцій глобалізації економічних, політичних та соціальних процесів міститься в роботах вітчизняних науковців О.Г. Білоруса [1], Д.Г. Лук'яненка, А.М. Поручника, Л.Л. Антонюк [2], В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, С.Ю. Пахомова [3]. Напрями трансформації інноваційної складової розвитку економіки висвітлено в результатах досліджень І. Ансоффа, М. Портера, Р. Дафта [4], К. Хікмана та К. Райа [5], Г. Чезборо, К. Кристенсена. Знайшли відображення зазначенні питання і в роботах О.М. Хотяшевої [6], А.В. Бухвалова [7], О.А. Третьяка [8].

У сучасній світовій економічній системі, яка характеризується глобалізацією і високою мінливістю умов функціонування господарюючих суб'єктів, підвищення конкурентоспроможності є ключовим фактором сталого розвитку підприємств, галузей і національної економіки в цілому. Важливу роль у вирішенні цього завдання відіграють процеси модернізації виробництва, оновлення науково-технічної бази інноваційних підприємств, що спеціалізуються на комерціалізації знань, а також формування якості інтелектуальних ресурсів [9].

Визначальним поштовхом прискорення процесів глобалізації в останні роки стали саме інновації у різних технологіях, інформаційна революція тощо. Своєю чергою, глобалізація змінює характер ринкової конкуренції, визначаючи зрушення в інноваційній діяльності компаній. Всі ці фактори визначають особливості інноваційного розвитку в умовах глобалізації. Серед таких особливостей можна відзначити [2]:

глобалізацію попиту на високотехнологічну продукцію;

інтернаціоналізацію інноваційної, зокрема дослідницької, діяльності;

інтелектуалізацію світового виробництва;

зростання темпів технологічного оновлення галузей та зменшення життєвого циклу продукції;

підвищення складності та наукомісткості наукових розробок;

інвестиційний глобалізм, пов'язаний із можливістю переливання фінансових ресурсів у різні ринки;

зростання частки інвестицій, що спрямовуються на розвиток людського капіталу;

збільшення витрат на НДДКР.

Для покращення положення фірми на національному чи світовому ринку, необхідна активізація інноваційної діяльності підприємств. У високо конкурентному середовищі така діяльність сприяє вдосконаленню техніко-економічних характеристик промислових розробок, що перевершують кращі національні та зарубіжні зразки. Все це дозволить істотно розширити підприємствам свій сегмент на ринках високотехнологічної продукції.

Говорячи про інноваційну діяльність як одну із складових успішного розвитку підприємства в умовах глобалізаційних процесів, доцільним буде дати визначення самому поняттю.

Інноваційна діяльність - це діяльність, яка спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення і оновлення номенклатури і поліпшення якості продукції, що випускається (товарів, послуг), вдосконалення технології їх виготовлення з подальшим впровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжних ринках [10].

Тобто, використання стратегії розвитку інноваційної діяльності є однією із складових успішного ведення бізнесу. В основному дана стратегія організації спрямована на посилення конкурентної позиції продукції, що випускається чи послуги.

Прийнято вважати, що інноваційна стратегія як складова частина загальної стратегії організації є цілеспрямована діяльність по визначенню пріоритетів перспективного розвитку організації і їх досягненню, в результаті якої забезпечується нова якість виробництва та управління. Вона реалізується за допомогою прогресивних, нестандартних та обґрунтованих управлінських рішень, що приймаються з урахуванням специфіки роботи організації.

Однією з головних передумов для розробки інноваційної стратегії є моральне старіння продукції, що випускається (товарів, послуг) і технології [11].

Стимулами інноваційної активності служать як зовнішні фактори, так і внутрішні проблеми підприємства. Зовнішнім стимулом інновацій в основному є боротьба на ринку кінцевої продукції за споживача. На внутрішньому ринку гостру конкуренцію відчувають господарюючі суб'єкти, що виробляють імпортозаміщуючі товари. Експортна орієнтація також служить потужним фактором інновацій, оскільки підприємство змушене просувати свої товари на світовий ринок з високою конкуренцією.

Основними факторами, що обмежують інноваційну активність підприємства, є: низький рівень науково-технічного і технологічного потенціалу; недолік власних коштів і фінансової підтримки держави; нестача кваліфікованих кадрів; висока вартість нововведень.

Нові ринки з'являються в результаті відкриття нових технологій, появи нових знань, виникнення нових запитів у покупців, впровадження нової маркетингової концепції, появи нових фінансових інструментів і т. д. Головна умова наступальної стратегії ? технологічний ривок і швидка реакція на ринкові зміни за рахунок гнучкої організаційної структури і наявних унікальних ресурсів.

Як зазначалося раніше, на сьогоднішній день важливою світовою тенденцією є глобалізація інноваційної діяльності, зокрема наукових досліджень. Зміни у глобальному середовищі функціонування організацій визначають напрями змін пріоритетів у розробленні та реалізації інновацій, а також у підходах до стратегічного управління інноваційною діяльністю.

Однією з реалій сучасного інноваційного менеджменту є звернення до «відкритих» інновацій, що передбачає перехід від «закритої» до «відкритої» бізнес-моделі. Зазначена модель передбачає можливість децентралізованого проведення НДДКР з широким використанням аутсорсингу, динамічних холдингових структур тощо [7].

Останнім часом спостерігається стрімке зростання кількості стратегічних альянсів як ефективної організаційної форми ринкової економіки. Метою приєднання до альянсу може виступати скорочення витрат на поточну організацію виробництва, обмін технологіями, зниження ризику, подолання торгових, інвестиційних та культурних бар'єрів, використання переваг вертикальної інтеграції [8].Глобалізація бізнесу та пов'язані з нею можливості виходу на міжнародні ринки створюють передумови ефективної реалізації стратегій горизонтальної, вертикальної та конгломератної диверсифікації. Збільшується потенційний споживчий ринок для реалізації наступальної інноваційної стратегії. У разі браку власних компетенцій на незнайомих ринках компанії можуть створювати спільні, венчурні підприємства або купувати ліцензії [6].

В умовах глобалізації все більшого значення в конкурентній боротьбі набуває спроможність корпорацій до постійної розробки інновацій і забезпечення їх стратегічної гнучкості [3].

У процесі інноваційної діяльності відбуваються зміни в економіці, різних галузях промисловості, в соціальному середовищі, в поведінці покупців, у свідомості керівників і працівників підприємств. Тому розроблена стратегія інноваційної діяльності повинна орієнтуватися на ринок, керуватися його потребами.

Залежно від умов мікро- і макросередовища організація може вибрати один з основних видів інноваційної стратегії:

адаптаційний, оборонний, пасивний

творчий, наступальний, активний.

У загальному вигляді сутність адаптаційної стратегії полягає в проведенні часткових, непринципові змін, що дозволяють удосконалити раніше освоєні продукти, технологічні процеси, ринки в рамках вже сформованих в організації структур і тенденцій діяльності. В цьому випадку інновації розглядаються як форма вимушеної відповідної реакції на зміни зовнішнього середовища бізнесу, яка сприяє збереженню раніше завойованих ринкових позицій.

В рамках адаптаційної стратегії виділяються:

захисна стратегія ? комплекс заходів, що дозволяють протидіяти конкурентам, метою яких є проникнення на сформований ринок з аналогічною або новою продукцією;

стратегія інноваційної імітації, яка припускає, що товаровиробник робить ставку на успішність нововведень конкурентів, займаючись їх копіюванням. Стратегія досить ефективна для тих, хто має необхідну виробничу і ресурсну базу, що дозволяє забезпечити масовий випуск імітованих продуктів та їх реалізацію на ринках, ще не освоєних основним розробником;

стратегія вичікування орієнтована на максимальне зниження рівня ризику в умовах високої невизначеності зовнішнього середовища і споживчого попиту на нововведення. Вона використовується самими різними за розміром і успішності організаціями;

стратегія безпосереднього реагування на потреби та запити споживачів застосовується зазвичай в області виробництва промислового обладнання. Її реалізують невеликі за розмірами організації, які виконують індивідуальні замовлення великих компаній.

В умовах відносно стабільних товарно-грошових відносин інновації, як правило, є вихідною базою для підвищення конкурентоспроможності продукції, розширення і зміцнення ринкових позицій, освоєння нових областей застосування виробів, тобто активним засобом бізнесу, які становлять зміст творчої, наступальної стратегії. В цьому класі інноваційної стратегії виділяються:

активні НДДКР. Виробники, які реалізують цю стратегію, отримують найсильнішу конкурентну перевагу, яка, власне, і виражається в оригінальних, єдиних у своєму роді науково-технічних розробках або принципах і методах. При стратегії, що базується на інтенсивності НДДКР, ключові стратегічні можливості відкриваються за рахунок диверсифікації, освоєння нової продукції і ринків;

стратегія, орієнтована на маркетинг, передбачає цільову спрямованість всіх елементів виробничої системи, а також допоміжних і обслуговуючих видів діяльності на пошук коштів рішення проблем, пов'язаних з виходом нововведення на ринок. Причому основне коло цих проблем відображає взаємини продавця нововведення з його споживачами. Успішність стратегії безпосередньо залежить від інтенсивності інноваційної діяльності організації.

стратегія злиття і придбань є одним з найпоширеніших варіантів інноваційного розвитку організацій, оскільки передбачає менший ризик у порівнянні з іншими видами активної стратегії, спирається на вже налагоджені виробничі процеси і орієнтується на освоєння ринки. Результатом даної стратегії є створення нових виробництв, великих підрозділів, спільних організацій на базі об'єднання раніше відокремлених структур [12].

В активних інноваційних стратегіях значно важче виділити внутрішні відмінності, ніж в адаптаційних. Вони мають багато спільного і найбільш ефективні, коли організація реалізує цілий комплекс різних напрямків активної інноваційної діяльності.

Конкретний тип інноваційної стратегії щодо нової продукції залежить від ряду факторів, найважливішими з яких вважаються технологічні можливості і конкурентна позиція організації.

Технологічні можливості визначаються внутрішніми і зовнішніми характеристиками інноваційної діяльності. До внутрішніх відносяться раніше сформувався науковий і техніко-технологічний потенціал, елементами якого є кадри, портфель патентів. Приклади зовнішнього прояву технологічних можливостей організації ? наявність і масштаб поширення ліцензій, форми і характер взаємин з постачальниками, споживачами.

Конкурентні можливості відображають наступні показники: відносна частка ринку, контрольована організацією, здатність швидко реагувати на динаміку ринкових структур і, як наслідок цього, гнучкий підхід до змісту цілей інноваційної стратегії організації і т.д.

Таким чином, конкретний тип інноваційної стратегії, перш за все, залежить від стану процесів взаємодії товаровиробника з зовнішнім середовищем в найширшому сенсі.

Треба зазначити, що для втілення в життя стратегії інноваційної діяльності, організація повинна мати відповідну організаційну структуру і такий настрій, які сприяли б створенню атмосфери підприємництва, атмосфери сприйняття нового не як погрози, а як сприятливої ??можливості. До кожного співробітника підприємства має прийти усвідомлення того, що стратегія інноваційної діяльності - кращий засіб розвитку підприємства і підвищення його конкурентоспроможності. Так само правильно розроблена стратегія інноваційної діяльності дозволить підприємству просунутися вперед і добитися успіху [13].

Унікальність кожної фірми накладає свій відбиток на процес вироблення і втілення в життя стратегії інноваційної діяльності, але в той же час у всіх фірмах вибір стратегії здійснюється керівництвом фірми на основі аналізу сильних і слабких сторін підприємства і галузі. Кожна організація прагне до максимального використання наявних у неї можливостей [14]. Так же в стратегії інноваційної діяльності важливу роль відіграють: фінансові можливості фірми, кваліфікація працівників і часовий чинник (рис. 1.1).

В ході виконання стратегії інноваційної діяльності в підприємстві проходить велика кількість інноваційних процесів. Дані процеси можна розділити за наступними фазами (стадіями) [15]:

досягнення фундаментальної науки;

прикладні дослідження;

дослідно-конструкторські розробки;

первинне освоєння (впровадження);

широке впровадження;

використання;

старіння.

Рис. 1.1. Необхідні складові для втілення стратегії інноваційної діяльності в умовах глобалізації

Вибір оптимальної стратегії є для підприємства запорукою успіху інноваційної діяльності.

Стратегії інноваційної діяльності можна розділити на наступні типи (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Типи стратегій розвитку інноваційної діяльності

Наступальна	Оборонна	Імітаційна
Цю стратегію використовують підприємства, які засновують свою діяльність на принципах підприємницької конкуренції.	Цю стратегію використовують підприємства, які намагаються зберегти конкурентні позиції фірми на вже наявних ринках.	Цю стратегію використовують фірми, які мають сильні ринкові і технологічні позиції.

Джерело: розроблено автором на основі [16]

Підхід стратегічних інновацій передбачає шість областей, розвиток яких дозволить забезпечити зростання бізнесу:

Управління процесом пошуку і впровадження інновацій (застосування нетрадиційних і традиційних підходів до стратегічного планування).

Стратегічна регулювання (забезпечення підтримки ключових менеджерів щодо бачення, цілей, стратегій і задач).

Галузеве передбачення (розуміння з'являються трендів).

Розуміння споживача (розуміння очевидних і неочевидних потреб споживачів).

Ключові технології і компетенції (можливості здійснити нові ідеї).

Дисциплінована реалізація.

Фірма має уважно вивчити кожну із областей та обрати відповідно шляхи для покращення кожної із них.

Характер розробки стратегії інноваційної діяльності має бути системним та полягати в тому, що будь-яка організація є простою або складною господарською системою. Будь-яка система складається з елементів або підсистем (організаційно-управлінської, виробничої, збутової, фінансової і т.д.). Зв'язок між підсистемами носить системний характер, тобто результати діяльності однієї підсистеми впливають на результати діяльності іншої підсистеми. Динаміка цих взаємодій відбивається на якісних характеристиках як проміжних результатів, так і кінцевих. Тому зміни в одній з підсистем завжди впливають на зміни в інший. Ланцюжок якості результатів всіх видів діяльності створює ланцюжок цінностей, яка в кінцевому рахунку формує нову якість кінцевого продукту як результату діяльності організації в цілому. Отже, будь-який вид інноваційної діяльності повинен як реакція впливати на формування ланцюгової реакції змін у всіх видах діяльності.

Значний внесок у формування наукового уявлення про інноваційну діяльність внесли праці таких зарубіжних вчених: П. Друкера, Н. Мончева, І. Перлакі, Е. Роджерса, Б. Санто, Б. Твісса, В. Д. Хартмана, І. Шумпетера, С. Янга та інших.

Особлива увага в роботах цих авторів приділяється проблемам ефективного використання інноваційної спрямованості діяльності різних підприємств, визначення сутності та способів реалізації інноваційних стратегій.

Більшість вчених сходяться на думці, що інноваційна діяльність перетворилася в основну рушійну силу економічного і соціального розвитку. Світовий досвід також дає зрозуміти, що резерви зростання лежать не тільки в експлуатації природних ресурсів, а й у сфері використання інтелектуального, науково-технічного потенціалу суспільства і економіки, основним пріоритетом розвитку країни стають освоєння нових технологій та інноваційна модернізація вітчизняної економіки.

В умовах динамічного зміни ринкової ситуації розробка стратегії носить суто індивідуальний характер і суть її полягає в тому, що кожна господарююча організація повинна знаходити свою унікальну позицію на ринку виходячи з системного аналізу своїх конкурентних переваг.

В свою чергу реалізація конкурентних переваг можлива лише за умови залучення та забезпечення необхідними ресурсами, уміннями і навичками, які відчутно посилюють наявний потенціал і завдяки цьому стабільно перевершують можливості конкурента за всіма або найбільш важливими параметрами економічної діяльності, що знаходить вираження в покращенні базових показників.

Ієрархія стратегічних цілей визначає і ієрархію стратегій, тобто правил по досягненню цих цілей. На основі цього принципу можна зробити таку угруповання по ієрархічних рівнях стратегії підприємства[17]:

корпоративні стратегії;

стратегії сфер бізнесу;

функціональні стратегії;

лінійні стратегії.

Корпоративні стратегії розробляються для компаній, що діють в декількох сферах бізнесу, тобто для корпоративних організацій. На цьому рівні приймаються рішення про напрямки інноваційної діяльності, здійснюється управління фінансово-економічними ресурсами та інвестиційною діяльністю.

Стратегії сфер бізнесу, що представляють собою не диверсифіковані організації. Як правило, на цьому рівні розробляється і реалізується стратегія, заснована на стратегічному плані компанії або індивідуальної особливості видів діяльності.

Ці два рівні ієрархії можна було б об'єднати в одну генеральну стратегію функціонування, що і відбувається в разі не диверсифікованості фірми.

Функціональні стратегії керівників функціональних сфер: фінансів, маркетингу, НДДКР, виробництва, управління персоналом і т.д.

Лінійні стратегії розробляються на рівні керівників підрозділів організації або її представництв, філій.

Вибір стратегії інноваційної діяльності залежить від вибору тих інновацій, які можуть зміцнити стійкий стан організації на профільному ринку і змінити якісні характеристики кінцевого продукту або економічні параметри господарської діяльності.

В економічній літературі вважається, що при розробці стратегії на самому початку формується загальна мета організації, зрозуміла всім співробітникам. Це спірне твердження, оскільки часто запропонована мета не відповідає реальним цілям компанії, відомим тільки засновникам.

Загальна мета організації повинна враховувати:

основний напрямок діяльності фірми;

робочі принципи взаємодії із зовнішнім середовищем (принципи торгівлі; ставлення до споживача; ведення ділових зв'язків);

культуру організації, її традиції, робочий клімат;

інноваційний потенціал [18].

Стратегічне інноваційне планування в першу чергу засновано на детальному аналізі зовнішнього і внутрішнього середовища компанії. Такий аналіз дозволяє;

оцінити зміни в планованому періоді;

виявити фактори, що ставлять під загрозу позиції компанії;

дослідити сприятливі для діяльності фактори;

планувати інновації, що дозволяють компанії зміцнити свої ринкові позиції.

При розробці інноваційного проекту в рамках стратегії велику увагу слід приділяти аналізу процесів зміни зовнішнього і внутрішнього середовища, так як саме ці фактори визначають в більшій мірі ефективність його реалізації. До основних факторів зовнішнього середовища відносяться: економіка, політика, ринок, технологія, конкуренція. Необхідно виявляти основних конкурентів і проаналізувати їх ринкові позиції (частка ринку, обсяги продажів, цілі і т. д.).

Аналіз проводиться в рамках наступних напрямків:

оцінка стратегії конкурентів (ринкову поведінку; способи просування товарів);

дослідження впливу зовнішнього середовища на конкурентів;

збір і аналіз відомостей про розробки і напрямках досліджень конкурентів та іншої інформації.

Аналіз внутрішнього середовища проводиться для того, щоб виявити сильні і слабкі сторони в діяльності компанії. Розробка і впровадження стратегії може здійснюватися за такою схемою.

Розробка інноваційної стратегії вимагає неформального відношення до процесу. Сама стратегія повинна постійно коригуватися з урахуванням мінливого зовнішнього середовища, внутрішніх умов та можливостей організації [19]. У зв'язку з цим завдання менеджменту компанії не вичерпуються формулюванням стратегії, але і включають в себе коректний вибір механізму її реалізації, враховуючи специфіку і положення ринку, споживачів і умови зовнішнього середовища.

1.2 Основні пріоритети розвитку інноваційної діяльності у зовнішньоекономічній сфері

В сучасних умовах зовнішньоекономічна сфера є важливим фактором, що дозволяє збільшити зовнішню конкурентоспроможність підприємства і може сприяти початку їх інноваційної діяльності.

Розвиток організацій відбувається, як правило, шляхом освоєння різноманітних інновацій. Ці інновації можуть зачіпати всі сфери діяльності організації. Слід зазначити, що будь-які досить серйозні інновації в одній сфері діяльності організації, зазвичай, вимагають негайних змін у сполучених ділянках, а іноді і загальної перебудови організаційних структур менеджменту.

Інноваціями є будь-які технічні, організаційні, економічні та управлінські зміни, відмінні від існуючої практики в даній організації. Вони можуть використовуватися в інших організаціях, але для тих організацій, в яких вони ще не освоєні, їх впровадження є складним і трудомістким процесом, часто призводить до чималих труднощів. Організації по різному відносяться до інновацій. Інноваційний потенціал істотно залежить від параметрів організаційних структур менеджменту, професійно-кваліфікаційного складу, промислово-виробничого персоналу, зовнішніх умов господарської діяльності та інших факторів.

Інновації перебувають, з одного боку, в протиріччі з усім консервативним, спрямованим на збереження існуючого становища, з іншого боку, - націлені, в межах стратегії змін, на значне підвищення техніко-економічної ефективності діяльності організації.

Інноваційна та зовнішньоекономічна діяльність в значній мірі обумовлюють одна одну. Без розробки і впровадження інноваційної продукції вітчизняні підприємства не зможуть бути конкурентоспроможними на світовому ринку.

У свою чергу, не розвиваючи сферу зовнішньоекономічних відносин, співпраці з іншими учасниками світового товарообміну, різним організаціям складно підвищувати рівень інноваційної активності. Досвід розвинених країн показує, що саме експортно-орієнтовані підприємства виступають системним інтегратором матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів різного рівня, стають основними споживачами винаходів і нововведень дрібного бізнесу, основними ініціаторами прогресивних структурних зрушень в економіці [20, c. 81].

У всьому світі стрімко зростає значимість нововведень. Динаміка і якість економічного зростання в сучасному світі все сильніше визначаються ступенем розвитку науки, інновацій та ефективним використанням інформаційно-маркетингових стратегій на підприємствах. Інноваційний шлях розвитку визнаний провідними світовими економічними системами. Інновації стали головною ідеєю, що об'єднує світову економіку.

Досвід високорозвинених країн, що досягли успіхів в реалізації нововведень, випуску та експорті наукоємної продукції, дозволяє виділити певні типи інноваційних стратегій, які є пріоритетними для розвитку інноваційної діяльності.

Стратегія «переносу» полягає в використанні наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу у власній економіці.

Стратегія «запозичення» полягає в тому, що спочатку, спираючись на дешеву робочу силу і використовуючи частину власного науково-технічного потенціалу, освоюють виробництво наукоємної продукції, що вироблялася раніше в розвинених індустріальних країнах. В подальшому, нарощуючи інженерно-технічний супровід виробництва, відроджуючи власний науково-технічний потенціал, здатний проводити науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і використовуючи в поєднанні державну і ринкову економіку, домагаються активізації власної інноваційної діяльності.

Стратегії «нарощування» дотримуються високорозвинені країни, в тому числі США, Великобританія, Німеччина, Франція. Вона полягає в тому, що за рахунок використання власного науково-технічного потенціалу, залучення зарубіжних вчених і конструкторів, інтегрування фундаментальної науки університетів і прикладної фірмової науки постійно створюються нові продукти і високі технології, які реалізуються у виробництві і соціальній сфері. Так відбувається постійне нарощування інновацій.

Щодо України, то треба зауважити, що за останні роки в нашій країні були створені умови для розвитку інноваційної діяльності - сформовано основи нормативно-правової бази та механізми здійснення інноваційної політики, а також створено умови для розвитку відповідної інфраструктури.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16.01.2003. p. №433-IV, пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні є науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній, конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави [21].

Формування економічної стратегії України у глобальному світі базується на інноваційній моделі розвитку і потребує реальної оцінки сучасного стану науковотехнічного потенціалу країни і перспектив науково-технічної й інноваційної діяльності. Останні офіційні статистичні дані Держкомстату України свідчать про зростання інноваційної активності підприємств у такій важливій галузі національної економіки, як промисловість. Але стан інноваційної діяльності в Україні у більшості випадків є таким, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у країнах, для яких інноваційний розвиток є пріоритетним завданням економічної стратегії.

Ключовими напрямками розвитку міжнародного співробітництва в сфері інновацій діяльності для України повинні стати:

підтримка виходу високотехнологічних компаній на світові ринки (програми державної підтримки зовнішньоекономічної діяльності, малого та середнього підприємництва);

створення високотехнологічних виробництв і дослідницьких центрів міжнародних компаній при залучення прямих іноземних інвестицій;

активізація міжнародного науково-технічного співробітництва c провідними світовими науковими школами.

На даний момент пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні складаються із стратегічних та середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності [22]:

стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності ? розраховані на тривалу перспективу (не менше десяти років) найважливіші напрями інноваційної діяльності щодо забезпечення соціально-економічного зростання держави, розроблені на основі науково-прогнозного аналізу світових тенденцій соціально-економічного та науково-технологічного розвитку з урахуванням можливостей вітчизняного інноваційного потенціалу;

середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності ? розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох ? п'яти років напрями інноваційного-оновлення промислового, сільськогосподарського виробництва та сфери послуг щодо освоєння випуску нових наукоємних товарів та послуг з високою конкурентоспроможністю на внутрішньому та (або) зовнішньому ринках. Середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності формуються в рамках стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності на основі новітніх досягнень вітчизняної і світової науки, аналізу кон'юнктури світового і внутрішнього ринків та ресурсних можливостей держави. За своїми масштабами, спрямованістю та специфікою реалізації середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності можуть бути пріоритетними напрямами інноваційної діяльності загальнодержавного, галузевого або регіонального рівнів;

інноваційний потенціал -- сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки;

інноваційна культура -- складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах;

моніторинг інноваційної діяльності -- систематичне збирання, оброблення та аналіз інформації про перебіг інноваційних процесів, практичні наслідки заходів держави щодо стимулювання і регулювання інноваційної діяльності в країні, результати реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності.

У XXI ст. економічне зростання визначається провідною роллю науково-технічного прогресу та інтелектуалізацією основних факторів виробництва. На частку нових знань, втілюваних в технологіях, обладнанні, освіті, організації та управлінні виробництвом, в розвинених країнах припадає від 70 до 85% приросту валового внутрішнього продукту. Інтенсивність науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт багато в чому визначає сьогодні рівень економічного розвитку: в глобальній економічній конкуренції виграють країни, які забезпечують сприятливі умови для досліджень і науково-технічного прогресу.

Формування стійкої конкурентоспроможної економіки немислимо без залучення в цей процес всіх господарюючих суб'єктів. Природа бізнесу одна -отримання прибутку. Це формує спільність інтересів всіх суб'єктів інноваційної системи. Ключова компетенція будь-якого бізнесу, що розвивається - інновації. Головний показник успішності бізнесу - ступінь конкурентоспроможності продукції, що випускається (товарів і послуг). Похідними показниками зростання є: обсяг капіталізації компанії, рентабельність, структура активів, своєчасні платежі в бюджет та інше. Конкурентоспроможність можна вважати найбільш об'єктивним індикатором в руках держави і бізнесу при визначенні «точок зростання» для вирішення таких ключових завдань, як подвоєння ВВП, подолання бідності, створення нових робочих місць.

Розглядаючи тенденції і перспективи розвитку інноваційної діяльності підприємств в сучасних умовах, слід зазначити, що структура і система господарювання підприємств поступово приходять у відповідність до вимог ринкової системи: робота на платоспроможний попит, боротьба за споживача, вільний вибір постачальників і споживачів і т.д. Відкритість економіки і необхідність конкурувати з іноземними фірмами змушують підприємства переймати стандарти і правила поведінки на ринку.

У той же час оновлення продукції промисловими підприємствами здійснюється нерівномірно. Інвестування інноваційної діяльності в Україні залишається на досить низькому рівні.

Багато підприємств мають розробки, які використовують ефективні технології і дозволяють випускати продукцію на рівні світових стандартів. Однак досягнення істотних результатів у розвитку інноваційної сфери серед широкого кола підприємств найближчим часом видається проблематичним.

Виділяють наступні причинитакої ситуації:

орієнтація підприємства на короткострокові результати діяльності, що в свою чергу шкодить середньо- і довгостроковим. Відсутність на підприємстві науково-обґрунтованих планів середньо- і довгострокового характеру, через що неможливо вести планомірну підготовку виробництва і персоналу до оновлення продукції;

неготовність підприємства до змін ринкового попиту через відсутність чіткого зв'язку між результатами маркетингових досліджень і роботами з оновлення продукції. Це стосується навіть тих підприємств, які досить добре орієнтуються на ринку: здійснюють аналіз поточного стану ринку і конкурентів і мають у своєму розпорядженні прогнозами на майбутнє;

неефективне використання наявних ресурсів, незбалансованість інвестиційної політики підприємства, що призводить до розпорошення ресурсів. Для великих підприємств проблема полягає ще й в тому, що в єдиній системі досить складно розділити успішно працюють і неефективні підрозділи, виділити перспективну і стримуючу розвиток продукцію;

непристосованість систем планування, обліку і контролю до сучасних умов господарювання, неефективність фінансового менеджменту, управління витратами виробництва, що не дозволяє використовувати реальні резерви підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається;

високий рівень витрат, що спрямовуються на утримання об'єктів соціально-культурного призначення і житлово-комунального господарства.

Ще одним істотним чинником неефективності комерційної та виробничої діяльності вітчизняних підприємств є відсутність наукової обґрунтованості прийнятих в області оновлення виробництва управлінських рішень. Внаслідок невідповідності діючих на підприємстві управлінських технологій завданням підприємства, часто навіть при наявності коштів, ефективність їх вкладення в оновлення виробництва не виправдовує очікування підприємств. Одна з причин -розтрата коштів по великій кількості інноваційних проектів в результаті відсутності чітких критеріїв їх вибору і слабкого обліку зовнішніх і внутрішніх факторів при прийнятті рішення[23].

Національні інтереси України потребують негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Швидко втрачаються можливості розвивати належним чином наукові дослідження, оперативно впроваджувати їх результати в практику, реагувати на світові науково-технологічні досягнення та ефективно використовувати їх у національних інтересах. Значна частина вітчизняних товарів не відповідає рівню сучасного наукового та технологічного забезпечення, що зумовлює їх неконкурентоспроможність як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.

Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку говорить, що в Україні відсутній дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують досягнення конкретних кінцевих результатів. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації відповідних галузей, а недержавні комерційні структури все ще не зацікавлені у здійсненні довгострокових проектів, які забезпечували б базові технологічні зміни.

Перспективним напрямом вирішення проблем у цій сфері є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку. 

Враховуючи вище сказане, а також економічні, соціальні, екологічні, оборонні та інші національні інтереси, слід за короткий період здійснити комплекс заходів, які сприяли б підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинутих країн, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями, новими технологіями та їх практичному використанню.

Основними пріоритетами у розвитку інноваційної діяльності в цілому, та зокрема сфері ЗЕД є:

підвищення ролі наукових та технологічних факторів на підприємствах;

створення ефективних механізмів збереження, ефективного використання та розвитку науково-технологічного потенціалу;

технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних на світовому і внутрішньому ринках;

збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоємних галузей виробництва;

дослідження та освоєння нових технологій у виробництві [24].

В умовах сучасної конкуренції, скорочення життєвого циклу товарів і послуг, розвитку нових різнохарактерних технологій одним з основних умов формування конкурентної стратегічної перспективи підприємства все більше стає його інноваційна активність.

Підприємства ? учасники зовнішньоекономічної діяльності, які формують стратегічну поведінку на основі інноваційного підходу, тобто головна мета стратегічного плану, яку ставлять фірми є освоєння нових технологій, випуск нових товарів і послуг, що має дати можливість завоювати лідерські позиції на ринку, зберегти високі темпи розвитку, скоротити рівень витрат, домогтися високих показників прибутку.

Таким чином, метою зовнішньоекономічної політики самої країни в довгостроковій перспективі має стати створення умов для досягнення лідируючих позицій у світовій економіці за рахунок її спеціалізації в світовому розподілі праці на високотехнологічних товарах, інтелектуальних послугах та товарах з високим ступенем переробки.

Хочеться ще раз підкреслити, що у сучасній світогосподарській ситуації наша країна має можливість займати пристойне місце у сфері розвитку і освоєння технологій за умови проведення обґрунтованої науково-технологічної політики, стійкого високого рівня залучення різноякісних ресурсів у сферу науки і освіти, цим самим даючи можливість вітчизняним підприємствам конкурувати на міжнародних ринках.

1.3 Методичні основи формування процесів стратегічного управління

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки все більшої актуальності набуває необхідність розробки і реалізації перспективного управління ефективністю діяльності підприємства. Стратегічне управління ? це комплексна система постановки та реалізації стратегічних цілей підприємства, заснована на прогнозуванні зовнішнього економічного середовища і вироблення способів адаптації до його змін. Іншими словами можна сказати, що це вид управління, який спирається на людський потенціал як основу організації, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів, гнучко реагує і проводить своєчасні зміни в організації, що відповідають виклику з боку оточення і дозволяють домагатися конкурентних переваг, що в сукупності дає можливість організації виживати в довгостроковій перспективі, досягаючи при цьому своїх цілей [25].

Об'єктами стратегічного управління є організації, стратегічні господарські підрозділи і функціональні зони організації.

Предметом стратегічного управління є:

проблеми, які прямо пов'язані з генеральними цілями організації;

проблеми і рішення, пов'язані з будь-яким елементом організації, якщо цей елемент необхідний для досягнення цілей, але в даний час відсутній або є в недостатньому обсязі;

проблеми, пов'язані із зовнішніми факторами, які є неконтрольованими.

Проблеми стратегічного управління найчастіше виникають в результаті дії численних зовнішніх чинників. Тому, щоб не помилитися у виборі стратегії, важливо визначити, які економічні, політичні, науково-технічні, соціальні та інші чинники впливають на майбутнє організації.

Стрижнем стратегічного управління виступає система стратегій, що включає ряд взаємопов'язаних конкретних підприємницьких, організаційних і трудових стратегій. Стратегія ? це заздалегідь спланована реакція організації на зміну зовнішнього середовища, лінія її поведінки, обрана для досягнення бажаного результату.

Ключові характеристики стратегічного аспекту управління організацією в порівнянні з оперативним (поточним) управлінням, яке практикувалося в бізнесі понад 20 років тому, представлені на рис 1.2.



Рис. 1.2. Порівняльні характеристики стратегічного та оперативного управління

Джерело: [26]

Сутність стратегічного управління полягає у відповіді на 3 важливих питання:

В якому становищі підприємство знаходиться в даний час?

В якому становищі воно хотіло б знаходитися через 3, 5, 10 місяців?

Яким способом досягти бажаного результату?

Для вирішення першого питання необхідна інформаційна основа з відповідними даними для аналізу минулих, нинішніх і майбутніх ситуацій. Друге питання відображає таку важливу особливість для стратегічного управління, як його орієнтація на майбутнє. Необхідно визначити до чого прагнути, які ставити цілі. Третє питання пов'язане з реалізацією обраної стратегії, в ході якої може відбуватися коригування двох попередніх етапів. Найважливішими складовими цього етапу є наявні або доступні ресурси, система управління, організаційна структура та персонал, який буде реалізовувати цю стратегію.

Таким чином, сутність стратегічного управління полягає у формуванні та реалізації стратегії розвитку організації на основі безперервного контролю та оцінки змін, що відбуваються в її діяльності з метою підтримки здатності до виживання і ефективному функціонуванню в умовах нестабільного зовнішнього середовища.

Стратегічне управління на підприємстві виражається в наступних п'яти функціях (рис. 1.3.)

Рис. 1.3. Основні функції стратегічного управління

Джерело:побудовано автором на основі [26]

Планування стратегії передбачає виконання таких підфункцій, як прогнозування, розробка стратегії та бюджетування.

Прогнозування передує власне складання стратегічних планів. Воно ґрунтується на проведенні аналізу широкого кола внутрішніх і зовнішніх факторів (умов) функціонування підприємства з метою передбачення можливості розвитку і оцінки ризику. Систематичний прогноз дозволяє виробити обґрунтований підхід до стратегії підприємства.

У прогнозуванні традиційно використовуються три виміри: час (як далеко вперед ми намагаємося заглянути?), напрямок (які тенденції майбутнього?) та величина (наскільки істотні будуть зміни?).

З урахуванням результатів проведеного аналізу керівництво підприємства формулює місію (сферу бізнесу, глобальну мету), визначає перспективи розвитку організації і розробляє стратегію. Ув'язка стратегічних цілей підприємства з результатами діяльності окремих підрозділів здійснюється за допомогою розробки необхідної програми дій і складання бюджету. Бюджетування включає вартісну оцінку програми і розподіл ресурсів.

Процедура розробки стратегії, заснованої на визначеннібачення, місії та цілі, полягає у визначенні найбільшзазначених характеристик організації в майбутньому; умовне перенесення розробника в той стан організації, якевідповідає цим характеристикам; проектування вказаногостану на реальне середовище з тим, щоб визначити дії,що ведуть до ідеального результату.

Однак після того, як сформульовані бачення, місія та цілі, потрібно переходити до розробкистратегії передчасно. Стратегія не може бути відірваною відконкретної організації і її реального стану. Томунеобхідно провести значну аналітичну роботу повиявлення сильних і слабких сторін організації, можливостей ізагроз, які відкриває для неї зовнішнє середовище, з дослідженняпроблемного поля та аналізу діючої в організації стратегії.Загальна схема розробки стратегії зображена на рис. 1.4.

При аналізі стратегії організації важко уявити,щоб завжди можна було б виявити публічно пред'явленубудь-яку стратегію. Однак спробувати виділити фактори, які характеризують діяльність організації, необхідно для того,щоб потім висунути гіпотезу про зміст можливодіючої стратегії. При цьому необхідно провести аналіз яквнутрішніх, так і зовнішніх для організації параметрів.

В якості критеріїв вибору стратегії доцільновикористовувати сильні сторони організації і зовнішніможливості, цілі організації та всі види ресурсів, а такожрішення головних проблем організації.

Рис. 1.4. Загальна схема розробки стратегії

Джерело: [27]

Слід визнати, що загальною рисою більшості організаційє те, що при формуванні їх структури застосовується одині той же організаційний принцип, спрямований на забезпеченняефективного використання наявного потенціалу, і менша увага приділяється проблемам (структурам) нарощуваннязазначеного потенціалу (рис. 1.5).

В силу зазначеного, керуюча підсистема організаціїповинна поєднувати в собі підсистему, що забезпечує оперативнеуправління, а також підсистему стратегічного управління,орієнтовану на збільшення потенціалу.

В даному випадку структура може складатися із стабільної підсистеми, що забезпечує оперативне управління, і гнучкої, мобільної підсистеми стратегічного управління.



Рис. 1.5. Схема формування стратегії

Джерело: [27]

Таким чином, системний і одночасно ситуаційнийпідхід до управління організацією дозволяє розглядати її яквідкриту систему, що адаптується до змін зовнішнього середовищаі реалізовує свою стратегію.

Цілі визначаються, виходячи з бачення і місії організації,в процесі формування самоорганізуючої системи, що складається зпідсистеми, що бере участь безпосередньо в процесі наданняпослуг (або в процесі виробництва продукції) організації, іпідсистеми, яка обслуговує зазначений процес.

В свою чергу організація виконання стратегічних планів передбачає формування майбутнього потенціалу підприємства, узгодження структури і системи управління до обраної стратегії розвитку, створення корпоративної культури, що підтримує стратегію.

Координація дій менеджерів по формуванню і реалізації генеральної стратегії полягає в узгодженні стратегічних рішень різних рівнів і послідовної консолідації цілей і стратегій структурних підрозділів на більш високих щаблях управління.

Мотивація як функція стратегічного управління пов'язана з розробкою системи стимулів, що спонукають до досягнення поставлених стратегічних результатів. Контроль полягає в безперервному спостереженні за процесом реалізації стратегічних планів. Він покликаний завчасно визначати майбутні небезпеки, виявляти помилки і відхилення від прийнятих стратегій і політики підприємства.

Реалізація функцій стратегічного управління здійснюється за допомогою розробки і прийняття стратегічних рішень. Стратегічними рішеннями називають управлінські рішення, які орієнтовані на майбутнє і закладають основу для прийняття оперативних рішень, пов'язані зі значною невизначеністю, оскільки враховують неконтрольовані зовнішні фактори і пов'язані з залученням значних ресурсів і можуть мати надзвичайно серйозні, довгострокові наслідки для підприємства.

До числа стратегічних рішень, наприклад, можна віднести:

реконструкцію підприємства;

впровадження нововведень (зміна організаційно-правової форми, нові форми організації та оплати праці, взаємодії з постачальниками і споживачами);

вихід на нові ринки збуту;

придбання, злиття підприємств.

Стратегічні рішення мають ряд відмінних рис. Основні з них:

інноваційний характер;

спрямованість на перспективні цілі і можливості;

складність формування за умови, що безліч стратегічних альтернатив невизначено;

суб'єктивність оцінки;

незворотність і високий ступінь ризику.

Стратегічне управління базується на ряді принципів, які необхідно враховувати в процесі його здійснення. Основні з них [26]:

Науковість в поєднанні з елементами мистецтва. Менеджер у своїй діяльності використовує дані і висновки багатьох наук, але в той же час повинен постійно імпровізувати, шукати індивідуальні підходи до ситуації. Реалізація цього завдання передбачає крім знань володіння мистецтвом ведення конкурентної боротьби, вміння знайти вихід із самої складної ситуації, зосередитися на ключових проблемах, виділити головні переваги своєї організації.

Цілеспрямованість стратегічного управління. Стратегічний аналіз і формування стратегії повинні підкорятися принципом цілеспрямованості, тобто бути завжди орієнтовані на виконання глобальної мети організації. На противагу вільної імпровізації та інтуїції стратегічне управління покликане забезпечити усвідомлений та спрямований розвиток організації і націленість управлінського процесу на рішення конкретних проблем.

Гнучкість стратегічного управління. Має на увазі можливість внесення коректив в раніше прийняті рішення або їх перегляду в будь-який момент часу відповідно до обставин, що змінюються. Реалізація даного принципу передбачає оцінку відповідності поточної стратегії вимогам зовнішнього середовища і можливостям підприємства, уточнення прийнятої політики та планів у разі непередбаченого розвитку подій і посилення конкурентної боротьби.

Єдність стратегічних планів і програм. Для досягнення успіху стратегічні рішення різних рівнів повинні бути узгоджені і тісно пов'язані між собою. Єдність стратегічних планів комерційних організацій досягається за допомогою консолідації стратегій структурних підрозділів, взаємного узгодження стратегічних планів функціональних відділів.

Створення необхідних умов для реалізації стратегії. Стратегічний план не забезпечує його обов'язкового успішного виконання, проте процес стратегічного управління повинен включати створення організаційних умов для здійснення стратегічних планів і програм, тобто формування сильної організаційної структури, розробку системи мотивації, вдосконалення структури управління.

Висновки до розділу 1

Визначено, що глобалізація є важливим процесом сьогодення, під її впливом відбуваються значні зміни в управлінні не лише на рівні держав, а й на рівні окремих організацій, підприємств. Визначальним поштовхом прискорення процесів глобалізації в останні роки стали саме інновації у різних технологіях, інформаційна революція тощо. В своєю чергу, глобалізація змінює характер ринкової конкуренції, визначаючи зрушення в інноваційній діяльності компаній. Всі ці фактори визначають особливості інноваційного розвитку в умовах глобалізації. Серед таких особливостей можна відзначити: глобалізацію попиту на високотехнологічну продукцію; інтернаціоналізацію інноваційної, зокрема дослідницької, діяльності;інтелектуалізацію світового виробництва; зростання темпів технологічного оновлення галузей та зменшення життєвого циклу продукції.

Доведено, що для покращення положення фірми на національному чи світовому ринку, необхідна активізація інноваційної діяльності підприємств. У високо конкурентному середовищі така діяльність сприяє вдосконаленню техніко-економічних характеристик промислових розробок, що перевершують кращі національні та зарубіжні зразки. Все це дозволить істотно розширити підприємствам свій сегмент на ринках високотехнологічної продукції.

Сформовано визначення «інноваційної діяльності», а це діяльність, яка спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення і оновлення номенклатури і поліпшення якості продукції, що випускається (товарів, послуг), вдосконалення технології їх виготовлення з подальшим впровадженням та ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжних ринках.