Проблеми управління інтелектуальним капіталом осіб з обмеженими можливостями та способи їх вирішення

* діти-інваліди до 18 років, які отримують соціальні пенсії

Таблиця 2. Розподіл вперше визнаних інвалідами осіб у 2010-2015 рр. за причинами інвалідності (населення у віці 18 років і більше) [8]

Джерело: складено за даними [8]

Згідно зі статистичними даними загальна кількість інвалідів в Україні з 2006 р. поступово зменшувалась до 2009 р., а потім різко почала зростати до 2014 р. Так, у 2009 р. їх кількість становила 2 430,1 тис. осіб, а у 2014 р. їх число стало на 401,6 тис. осіб більше. Проте у 2015 р. ми можемо спостерігати зменшення кількості інвалідів порівняно з 2014 р. на 263,2 тис. осіб. Це відбулося переважно за рахунок інвалідів ІІ та ІІІ груп та дітей-інвалідів. Абсолютне та відносне збільшення інвалідів у 2010 р. викликано кризами та негативним управлінням на державному та регіональному рівнях. Державна політика щодо осіб з обмеженими можливостями базується на соціальній захищеності інвалідів, оскільки вони також є громадянами України, саме тому держава різними соціальними проектами підтримує їх добробут.

Ми звертаємо увагу на те, що сьогодні економіко-політична ситуація в Україні зумовила послаблення системи управління інтелектуальним капіталом осіб з обмеженими можливостями переважно за рахунок негативного проведення реформ, війни на сході країни та зниження рівня життя населення країни. В Україні бойові дії на сході країни та анексія Криму змінили життя українців. Протягом 2014-2015 рр. було шість хвиль демобілізації, була зафіксована велика кількість поранених військовослужбовців. Особлива увага на державному та регіональних рівнях приділяється соціальній підтримці учасникам АТО та сім'ям загиблих під час виконання службового обов'язку в ході АТО. Згідно зі статистичними даними в Україні (табл. 2) можна зробити висновок про динаміку зростання кількості інвалідів в Україні протягом 2010-2015 рр. за різними причинами інвалідності.

Згідно з даними Державної статистики України кількість інвалідів з числа військовослужбовців протягом досліджуваного періоду помірно коливається. Так, у 2010 р. вони становили 4 582 осіб, а у 2015 р. їх вже було на 1 449 більше переважно за рахунок військових дій на Сході України. А загальна кількість інвалідів у 2010 р. становила 173 498 осіб, у 2015 р. вона зменшилась на 35 251 осіб переважно за рахунок зменшення кількості дітей-інвалідів, інвалідів від нещасного випадку на виробництві та профзахворювання, а також інвалідів від загального захворювання. Що стосується інвалідів-військовослужбовців, то сьогодні державні органи влади на всіх рівнях управління надають ґрунтовну консультацію та допомогу.

Головним завданням державної політики щодо осіб з обмеженими можливостями є надання громадянських прав на освіту, працю, створення повноцінної сім'ї, гарантування політичних прав, житла, транспорту, доступу до інформації тощо [9]. Отже, проблеми людей з особливими можливостями потребують вирішення на державному рівні за допомогою законодавчих актів.

Зауважимо, що для розвитку інтелектуального капіталу цієї категорії громадян сформовані відповідна законодавча база, великі мережі відповідних громадських організацій, центрів професійної реабілітації в Україні, але досі існує нерівність прав та свобод цих громадян. З оглянутого вище випливає продовження пошуку шляхів удосконалення управління інтелектуального капіталу осіб з інвалідністю.

Так, для захисту інтересів людей з обмеженими можливостями в цій галузі прийняті Європейська конвенція з прав людини 4 листопада 1950 р. і Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю 13 грудня 2006 р. В цих документах представлені властиві людині з обмеженими можливостями права і свободи.

Треба сказати, що для ефективного управління інтелектуальним капіталом людей з особливими потребами прийнято низку законів, постанов Кабінету Міністрів, наказів Міністерства праці та інших нормативних актів, таких як, зокрема, Конституція України, «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

З'ясовано, ще недавно в світі загалом та Україні зокрема існували багато негативних думок про осіб з обмеженими можливостями, наприклад, що вони не освічені, не в змозі працювати і конкурувати на ринку праці, потребують благодійної допомоги, пасивні, залежні, недружні, жалюгідні, від них немає ні економічної, ні духовної користі суспільству. Сьогодні можна спостерігати іншу думку про них, зокрема що вони мають дуже важливі риси характеру, а саме професійну і життєву компетентності, уміння, гендерні характеристики, цілеспрямованість, вміння бути корисними суспільству, бажання жити. Тому їм необхідно дати можливість повноцінно реалізовувати свої права на освіту та працевлаштування.

Сьогодні у світі спостерігаються суттєві зміни стосовно ставлення до осіб з обмеженими можливостями, зокрема визнання рівності прав інвалідів на повноцінне життя, створення умов соціального життя, умов для самореалізації, здобуття освіти і працевлаштування, залучення інвалідів до духовного, культурного та спортивного життя.

Інтелектуальний капітал людей з особливими потребами включає інтелект людини, а саме природну, генетично задану структуру, результати інтелектуальної діяльності, набуті у професійній діяльності.

Зауважимо, що основною стратегією управління інтелектуальним капіталом України є здійснення інвестицій в людський капітал, а інклюзія осіб з інвалідністю в суспільство розглядається як стратегічний напрям соціального інвестування. Соціальна інклюзія має знайти своє відображення у сфері освітньої політики.

За твердженнями ЮНЕСКО, інклюзія в освітній сфері - це метод позитивного реагування на багатоманітність людей з особливими можливостями та ставлення до їх індивідуальних відмінностей як до можливостей збагачення навчального процесу [10]. Основні принципи інклюзивної освіти полягають у тому, що всі люди з обмеженими можливостями повинні мати однакові можливості у навчанні в усіх типах закладів освіти. Тому необхідно провести реформування освіти. Становлення інклюзивної освіти осіб з обмеженими можливостями в Україні відбувається на основі зарубіжного досвіду та базується на врахуванні місцевих особливостей під час використання місцевих ресурсів [11].

На наш погляд, інклюзивна освіта активно включає дітей з особливими можливостями до загальноосвітніх закладів та перебудовує систему освіти й навчально-виховного процесу для забезпечення освітніх потреб усіх категорій дітей. У багатьох країнах, таких як Фінляндія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, діти з особливими потребами мають можливість здобувати освіту і в спеціальних навчальних закладах, і в закладах масового типу [12].

Зауважимо, що в «Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» передбачено основні завдання освіти дітей з особливими потребами, такі як удосконалення мережі спеціальних навчальних закладів; створення нових моделей та форм організації освіти для осіб з особливими освітніми потребами; відкриття дошкільних груп для дітей з особливими освітніми потребами; розширення практики інклюзивного та інтегрованого навчання в дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах дітей та молоді, що потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку [13].

Сьогодні в Україні впровадження інклюзивної освіти за збереження загальної та спеціальної ускладнюється за рахунок таких проблем, як недостатня готовність ВНЗ до підготовки фахівців, необхідних для роботи в умовах інклюзії; збільшення кількості дошкільнят і школярів з особливими потребами; вимога від педагогічних працівників ВНЗ вдосконалення якісної складової навчального процесу, важливою ланкою якої є підвищення професійної компетентності викладачів; перегляд змісту і методів вищої освіти для підготовки педагогів до роботи в інклюзивних закладах, що враховують індивідуальні потреби особливих учнів залежно від віку, характеру, ступеня порушення, якостей особистості; використання інтерактивних форм навчання, що дають змогу долучити студентів до практичної діяльності в рамках інклюзивної освіти; налагодження тісної взаємодії викладачів ВНЗ з інклюзивними освітніми закладами для уточнення змісту навчальної і виробничої практик та проведення наукових досліджень; закупка відповідного обладнання (засоби для щоденного життя, допоміжні або альтернативні засоби спілкування, доступ до комп'ютера, пристосування для транспортних засобів тощо).

Зауважимо, що протягом 2015 р. в Україні із 17 000 загальноосвітніх шкіл лише 91 має доступ до другого поверху для дітей, що рухаються за допомогою інвалідних візків, 25% шкіл не мають доступу навіть до першого поверху. Саме тому сьогодні зі 151 000 дітей з інвалідністю тільки 2 700 навчаються в інклюзивних класах, 5 200 - у спеціальних класах, майже 40 000 - в інтернатах, 55 000 перебувають на індивідуальному навчанні, незважаючи на те, що вартість інклюзивного навчання становить 20 тис. грн. [14].

Для ефективного управління інтелектуальною капіталізацією державні органи влади на різних рівнях управління мають проводити тренінги, курси підвищення кваліфікації та перекваліфікації осіб з обмеженими можливостями. Зокрема, необхідно проводити тренінги, які допоможуть їм з працевлаштуванням, навчать захищати свої трудові права, самостійного шукати роботу, мотивацію до навчання та праці, а також дадуть їм можливість опанувати комунікаційні навички, підвищити соціальну активність і свій добробут, можливість адаптуватися до життя в місцевій громаді. Ці тренінги дадуть змогу людям з обмеженими можливостями стати більш конкурентоздатними під час вступу до вищих навчальних закладів та пошуку роботи. Їх необхідно навчати презентувати себе перед роботодавцем та долати психологічний бар'єр.

Так, зокрема, осіб з обмеженими потребами необхідно навчати підприємницькій діяльності, надавши одноразову виплату допомоги по безробіттю. Та законодавство України не виділяє коштів із Фонду соціального захисту інвалідів на фінансування індивідуального підприємництва. Тому професійне навчання інвалідів - одна з важливих складових стратегії надання рівних можливостей для працевлаштування, а також вони потребують перекваліфікації або перенавчання.

Основним серед соціально-економічних прав людини є право на працю [15]. Згідно зі ст. 43 Конституції України [16] кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вибирає. Зауважимо, що сьогодні в Україні постає питання щодо працевлаштування осіб з обмеженими можливостями, оскільки із загального числа інвалідів майже половина перебуває в працездатному віці і потребує реабілітації та подальшого працевлаштування. Воно передбачене Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [6]. Саме ст. 19 Закону встановлює для підприємств, установ та організацій нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів. У ст. 18 цього Закону передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів, а також регулюється такими документами, як Кодекс Законів про Працю України [17], Трудовий кодекс [18], Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні» [19], нормативно-правовими актами, що прийняті на виконання, зокрема, законодавства щодо інвалідності. Крім того, Україна ратифікувала низку міжнародних актів, які мають запобігти дискримінації осіб із інвалідністю у сфері праці. Це, зокрема, Конвенція МОП «Про професійну реабілітацію інвалідів» № 159 [20], Декларація ООН «Про права інвалідів» [21], низка рекомендацій Ради Європи.

Згідно із законодавчою базою особи з обмеженими можливостями забезпечуються правом працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом з метою реалізації їхніх творчих і виробничих здібностей та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.

На наш погляд, професійна реабілітація інвалідів є однією з найважливіших проблем суспільства в Україні, тому що сучасні економічні умови вимагають інтенсифікації виробництва, підвищення вимог до загального фізичного та інтелектуального стану працюючих. Згідно зі статистичними даними Міністерства соціальної політики у 2015 р. працюючими вважаються 730 тисяч осіб з інвалідністю, що становить 30% від загальної кількості осіб з інвалідністю.

Якщо розглядати зарубіжний досвід працевлаштування інвалідів, можна спиратися на досвід США. Роботодавці, які беруть на роботу особу з обмеженими можливостями, отримують податкові пільги, а в разі відмови платять штраф. Державна політика у сфері зайнятості у Європейського Союзу осіб з інвалідністю є одним із пріоритетів Стратегії Інвалідності 2010-2020. Єврокомісія визнає, що рівень зайнятості у країнах ЄС становить 50%. Спільнота бачить своєю метою більший ріст кількості осіб з інвалідністю з оплачуваною зайнятістю на відкритому ринку праці. Так, Єврокомісія вживатиме заходів для зайнятості осіб з інвалідністю, підтримуватиме молодь ЄС на шляху від освіти до зайнятості, сприятиме обміну інформацією між підприємствами підтримуваної зайнятості та відритим ринком праці, просуватиме антидискримінаційні політики та програми, зокрема спрямовані на просування по службі осіб з інвалідністю, а також здійснюватиме допомогу щодо самозайнятості осіб з інвалідністю [22].

В Україні, окрім обов'язкового нормативу щодо кількості робочих місць, немає інших мотивуючих заходів, а впродовж 2015 р. жоден роботодавець не отримав дотацій на створення робочого місця через законодавчу неврегульованість, яку, згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», мають виплачувати роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів, зареєстрованих у Державній службі зайнятості як безробітні. Не передбачається фінансова підтримка роботодавців у період створення спеціального робочого місця; відсутні грошові компенсації роботодавцю, який має створювати для інваліда відповідні умови праці з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальної програми реабілітації, вживати додаткових заходів з безпеки, які відповідають специфічним особливостям людини з інвалідністю; не передбачено фінансових стимулів на оплату індивідуальних помічників для інваліда, компенсації витрат на оплату праці осіб з інвалідністю у зв'язку зі зниженою продуктивністю їхньої праці, як це є, наприклад, в Ірландії.

Відсутні механізми реалізації, не визначено фах та кваліфікаційний рівень спеціалістів із супроводження осіб з обмеженими можливостями, які передбачені Законом України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», а також метод штрафів, який спонукає роботодавців до фіктивного працевлаштування інвалідів та знижує мотивацію інвалідів до продуктивної праці.

На наш погляд, доцільно стимулювати роботодавців, які ведуть соціально-відповідальний бізнес та працевлаштовують інвалідів понад встановленого нормативу. Як свідчить досвід Німеччини, Швеції, Угорщини, працедавці отримують додаткові кошти (субсидії) від держави за кожного «додаткового» працевлаштованого інваліда. Ми пропонуємо надавати постійні доплати роботодавцям за кожне додаткове робоче місце для осіб з обмеженими потребами понад нормативу; роботодавців можуть звільняти від певних видів податків на певний період часу, а також оптимізувати законодавчу базу України щодо організації праці осіб з інвалідністю, необхідне їх загальносуспільне визнання як осіб з рівними можливостями та правами; виробити стратегію щодо організації їх працевлаштування; стимулювати роботодавців та вироблення чітких вимог до робочого місця та організації праці; розробити трудове законодавство та законодавство про права осіб з інвалідністю з урахуванням міжнародних стандартів, проводити професійну підготовку.

На наш погляд, сьогодні підприємцям необхідно володіти інформацією щодо кількісного і якісного складу громадян з інвалідністю працездатного віку, про їхні вподобання та можливості, про здатність до професійно-трудової діяльності, пов'язаних із проблемами працевлаштування. Саме тому необхідно створити централізований банк даних щодо інвалідів, які потребують професійної реабілітації та працевлаштування, який повинен формуватися на базі даних регіональних інформаційних банків зайнятості та працевлаштування інвалідів (реєстрів інвалідів) на основі їх здатності до трудової діяльності, професійно-кваліфікаційного рівня, індивідуально-психологічних властивостей, бажання вчитись та працювати за професіями, спеціальностями, освітньо-кваліфікаційними рівнями які необхідні підприємствам [23].

Висновки