Історія розвитку менеджменту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія розвитку менеджменту

Простежуючи еволюцію менеджменту, можна сказати, що витоки її сягають у глибину тисячоліть.

Виникнення управлінської діяльності ми знаходимо в найдавніших суспільствах. В доісторичні часи полювання, спільна праця та охорона власної території вимагали чіткої координації дій кожного члена племені. Навряд чи можна було створити велетенські споруди та могутні імперії Стародавнього Світу без уміння керувати масами людей.

Управління як сфера людської діяльності виникло разом із формуванням соціуму - сукупності людей, що існують, певним чином взаємодіючи між собою у процесі спільного виконання тих чи інших робіт. Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління відносяться ще до V-ІІІ тисячоліть до н. е., що було зафіксовано на глиняних табличках, які дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у древньому Єгипті та Шумері, пов'язаного з комерційними операціями і управлінням державою.

Мислителі Древньої Греції також внесли свій вклад у розвиток науки управління. Зокрема, Сократ, підкреслюючи важливість поділу праці і спеціалізації, бачив завдання управління у тому, щоб поставити кожну людину на належне їй місце.

У історичному контексті теорія управління виділяє п'ять значних стрибків у становленні управлінської науки, які виводять її на новий етап розвитку.

Перша управлінська революція характеризується як релігійно-комерційна і пов'язується із виникненням писемності у давньому Шумері (V-ІІІ тисячоліття до н.е.). Вважається, що це сприяло виникненню особливої касти жерців-бізнесменів, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і захищеність.

Друга управлінська революція називається «світсько-адміністративною» і пов'язується з діяльністю вавилонського царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.

Третя управлінська революція дістала назву «виробничо-будівельної». Вона відноситься до царювання ассирійського правителя Навуходоносора (605-562 рр. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювався з боку держави.

Четверта управлінська революція відноситься до періоду зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (ХVІІ-XVІІІ ст.) ЇЇ головним результатом стало виникнення професійного управління.

Наука управління як цілісна система із своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у ХХ ст. ЇЇ появу пов'язують із п'ятою управлінською революцією, що відома під назвою «бюрократична». В її основу була покладена концепція «раціональної бюрократії», яка відводила велику роль у забезпеченні ефективності управління формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов'язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.

Шостою управлінською революцією можна вважати всебічне впровадження у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і обробки інформації і зробило можливості росту організацій практично безмежними. Така революція має назву “інформаційної”.

У другій половині, й особливо наприкінці XIX століття, економічні процеси значно ускладнюються, утворюються величезні корпорації, відбувається централізація банків і транспортних мереж, прискореними темпами розвивається науково-технічний прогрес. У цей час людство стає свідком дійсно революційних винаходів та відкриттів, що розкривали нові безмежні можливості для масового виробництва товарів широкого вжитку. Значно посилюється конкурентна боротьба, що вимагає застосовувати нові маркетингові підходи у господарській діяльності підприємств та організацій.

Усе це вимагало більшої спеціалізації управління, а відтак місце індивідуального власника і керівника почав обіймати найманий спеціаліст-менеджер.

Справжня історія менеджменту як науки та професійної діяльності пов'язується з дослідженнями талановитих вчених двадцятого століття --Ф. Тейлора, А. Файоля, Г. Емерсона, Е. Мейо, П. Друкерата інших, які започаткували відповідні школи та концепції менеджменту.

Класична теорія

Школа наукового управління.

Хронологічно першою є наукова школа менеджменту Фредеріка Вінслоу Тейлора, який основні положення своєї теорії виклав у роботі «Принципи наукового управління» (1911). Тейлору та його однодумцям (Генрі Гант, Френк і Ліллі Гілберт) належить ідея розділення виробничого процесу на окремі операції аж до мікрорухів, ретельне вивчення часу, рухів та зусиль, які витрачає робітник для здійснення певних видів робіт, і на цій основі вироблення найбільш ефективних методів та прийомів праці.

Практичне втілення принципів наукового управління Тейлора вимагало нової організації управління. Значна увага приділялась і змінам у формах оплати праці: була введена оплата за результатами фактично виконаної роботи.

Впровадження системи Тейлора на заводі «Тейбор» у Філадельфії, а потім і на підприємствах Г. Форда дало блискуче підтвердження ефективності школи наукового управління. Разом із тим, слід зауважити, що уявлення Тейлора про управління було суто механістичним, людина розглядалась ним як гвинтик у величезному виробничому механізмі.

Сам Тейлор стосовно ролі людини на виробництві висловлювався так: «Нині однією з головних вимог, що висуваються до людини, до професійних обов'язків якої входить, наприклад, контроль роботи заводського станка, є її флегматичність і психічна непроникливість. Іншими словами, спосіб мислення сучасного робітника мало чим повинен відрізнятись від способу мислення робочого мула».

управлінський японський американський класичний

Адміністративна (класична) школа

Засновником цієї школи був французький інженер, дослідник проблем керування організаціями Анрі Файоль. У своїй книзі «Загальний і виробничий менеджмент», яка була опублікована 1923 р. у Франції, а згодом 1930 р. у Сполучених Штатах, Файоль виклав свої погляди на вдосконалення практики управління підприємством.

Анрі Файоль вперше сформулював загальні управлінські функції:

- передбачення;

- планування;

- організацію;

- координування;

- контроль.

А. Файоль сформулював “Універсальні принципи управління”.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Внесок Файоля у розвиток менеджменту був настільки значним, що більшість сучасних менеджерів вважають його батьком адміністративного управління й досі використовують у своїй практиці означені принципи і функції. Загалом, класична теорія менеджменту стала важливим підґрунтям для подальших теорій та підходів. Ідеї А. Файоля були розвинуті в працях його послідовників Г. Емерсона, Л. Урвіка, Г. Форда, Макса Вебера.

М. Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії”.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Як в науковій школі, так і в адміністративному менеджменті спостерігався спрощений, механістичний підхід у дослідженні організацій та управлінських процесів, особливо стосовно ролі людини на виробництві.

Неокласична (поведінкова) теорія

Школа людських стосунків.

Родоначальниками цього напрямку вважають Мері Паркер Фоллетт і Елтона Мейо.

Мейо дійшов висновку, що на продуктивність праці робітника істотно впливає ставлення до нього як до особистості з боку адміністрації та колег, отже керівники підприємств повинні орієнтуватись здебільшого на людей, ніж на продукцію, віддаючи перевагу соціально-психологічним методам управління.

Особливою популярністю нині користується теорія Абрахама Маслоу, згідно з якою в основі мотивації знаходиться ієрархія потреб, поступове задоволення яких і є основним спонукальним чинником поведінки людини.

Дослідники психологічної школи вважали, що коли керівництво проявляє велику турботу про своїх працівників, то й рівень задоволеності їх буде зростати, а це приведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які містили більш ефективні дії безпосередньо керівників, консультації з робітниками та надання їм більш широких можливостей спілкування на роботі.

Школа організаційної поведінки

Серед найбільш великих постатей розвитку поведінкового напрямку можна згадати Ренсіса Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора і Фредеріка Герцберга. Вони вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організації, лідерства, зміни змісту роботи та якості родового життя.

Якщо школа людських відносин зосереджувала свою увагу головним чином на методах налагодження міжособистісних відносин, то новий підхід намагався допомогти працівнику усвідомити свої власні можливості.

Найважливішими чинниками продуктивності праці вважаються задоволення роботою, управління стресами, лідерство, групова диамітка, організаційна політика, профілактика та вирішення конфліктів тощо.

Модель теорії X і теорії Y Дугласа МакГрегора найліпше пояснює суть людських стосунків.

Теорія Xпередає негативний погляд на людину, яка є від природи лінивою, безініціативною, безвідповідальною й спонукається до роботи лише силою наказу, контролю й загрозою покарання.

Теорія Yвідображає протилежну позицію у ставленні до робітників: для людини праця є природною потребою, отже вона працює, керуючись духовними та соціальними чинниками, сама себе контролює, виявляє ініціативу й відповідальність.

управлінський японський американський класичний

Кількісна теорія

Найбільш відомими представниками цієї школи є Д. Марч, Г. Саймон, Р. Акофф, Д. Вудворд, Д. Томпсон, Н. Лоуренс.

Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей.

Кількісна теорія збагатила менеджмент математичним апаратом для ухвалення рішень, планування, організації та контролю виробничого процесу.

Дослідження в межах кількісної школи передбачає реалізацію певних дій (процедур):

1. Виявлення операційної проблеми.

2. Вироблення моделі ситуації, яка спрощує реальність і подає її абстрактно;

3. Надання змінним моделі кількісних значень з метою описати кожну змінну та зв'язки між ними.

На відміну від традиційних теорій менеджменту, які акцентували головну увагу на якомусь одному аспекті управління (операції, процес управління та управлінська діяльність, поведінка людей в організаціях) сучасна теорія менеджменту зосереджена на перевагах процесного, системного та ситуаційного підходів, які не виключають, а синтезують попередні концепції.

Процесний підхід

Розглядає управління як серію взаємопов'язаних дій (функцій управління), які реалізуються у певній послідовності.

Кожна функція управління, в свою чергу, складається із взаємопов'язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.

Об'єктом досліджень процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов'язаних функцій управління організацією.

Системний підхід

Основою сучасного менеджменту є розуміння організації як переважно відкритої системи, яка функціонує в умовах мінливого середовища та взаємодії багатьох зовнішніх та внутрішніх чинників. Філософське розуміння управління полягає в тому, що воно (управління) є властивістю високоорганізованих систем підтримувати свою якісну сутність, взаємодіяти з середовищем і розвиватись.

Розглядаючи організацію як систему, слід розрізняти в її структурі чотири взаємопов'язані елементи, що функціонують як єдине ціле:

- витрати (вкладення): матеріальні, людські, фінансові та інформаційні ресурси, які організація отримує зі свого середовища;

- трансформаційні процеси, тобто технологічні та управлінські процеси, що перетворюють ресурси у випуск;

- випуск (результати) -- це товари та послуги, прибутки, втрати, поведінка працівників та інформація;

- зворотний зв'язок -- це реакція середовища на результати діяльності та сприйняття організацією цієї реакції.

Отже, для успішного менеджменту слід постійно вивчати та аналізувати зміни середовища, осмислювати вплив цих змін на підсистеми в межах організації, розуміти й передбачувати наслідки рішень для організації.

Досліджуючи організацію як відкриту систему, американська консалтингова фірма «МакКінсі» запропонувала модель менеджменту організації, яка складається з семи взаємопов'язаних елементів.

В англійській мові назва кожного з цих елементів розпочинається з літери «S», тому цей підхід більше відомий як МОДЕЛЬ 7 «S».

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Системний підхід до менеджменту організації передбачає наявність у структурі системи підсистем, тобто відносно автономних і в той же час підпорядкованих їй систем: маркетингу, виробництва, збуту, фінансів тощо. Взаємозалежність та співпраця різних підсистем у межах організації характеризується такою властивістю як синергія, тобто здатністю двох чи більше суб'єктів спільно діяти в одному напрямку, досягаючи набагато кращого результату, ніж якби вони діяли окремо.

Ефект синергії помітив ще Адам Сміт, шотландський економіст XVIII століття, -- у своїй книзі «Добробут народів» він описує процес виготовлення звичайних шпильок. Працюючи самотужки, один робітник навряд чи зміг би за день виготовити хоча б двадцять шпильок. Але на деяких фабриках підприємці розділили виготовлення цього виробу на цілу низку стадій -- окремих операцій. Так, один робітник витягував дріт, інший вирівнював його, третій розрізав на шматки, четвертий займався тим, що загострював кінці, і так аж до завершення, всього виконувалось 18 операцій. Працюючи таким чином, десять робітників виготовляли 48 тис. шпильок за зміну, -- по 4800 на кожного! [28].

Як бачимо, синергія є могутнім важелем, за допомогою якого організація може досягнути успіху. Однак, якщо керівник не дбає про координацію та кооперацію підсистем, не стежить за зворотним зв'язком із середовищем і не пристосовується до нього, він посилює процес ентропії, тобто системного занепаду, який призводить до кризи й банкрутства. Ентропія подібна течії, яка відносить плавця далеко донизу ріки, якщо той перестає гребти.

Ситуаційний підхід

До сучасних концепцій менеджменту належить і ситуаційний підхід, суть якого полягає у тому, що кожна організація є унікальною і тому не існує універсального способу управління. Ситуаційний підхід синтезує різні школи, прийоми і концепції та пов'язує їх з конкретними ситуаціями для досягнення найкращого результату.

Основними ідеями ситуаційного менеджменту є такі: керівник повинен володіти різними засобами й методами управління; він повинен уміти передбачати наслідки прийнятих управлінських рішень та обраних стратегій; керівник повинен уміти правильно оцінити та зрозуміти ситуацію, а також прогнозувати ймовірні її зміни; мистецтво менеджера полягає в тому, що він повинен уміти пов'язувати конкретні управлінські прийоми та інструменти з конкретною ситуацією для того, щоб по можливості зменшити негативні впливи та наслідки й забезпечити досягнення цілей організації найкращим чином в конкретних обставинах.

Під ситуацією розуміють конкретний набір обставин, які впливають на організацію в цей час.

Порівняльна характеристика японського і американського підходу до менеджменту

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася в межах концепцій, які домінували в колишньому СРСР. Попри те що науково-пошукові дослідження були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, це дало змогу нагромадити значний досвід у галузі управління.

Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського часу охоплює 7 чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями.

1. Жовтень 1917 р. - березень 1921 р. Основне завдання - розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування та державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. - 1928 р. Особливість періоду полягала у вдосконаленні адміністративного управління виробництвом, спробах застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальному вивченні можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929 - 1945 рр. Пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організації виробництва.

4. 1946 - 1965 рр. Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної й територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965 - 1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безуспішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975 - 1988 рр. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ.

7. 1985 р. - сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи.

З огляду на суттєві ознаки управлінських дій та економічних процесів у цьому періоді виділяють 5 етапів:

1. робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

2. застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;

3. впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4. впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;

5. початок та розвиток ринкових реформ (охоплює події, пов'язані з реформуванням національної економіки України).

У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850 - 1902), Михайло Павлик (1896 1977), Михайло Драгоманов (1841 - 1895), Микола Зібер (1844 - 1888), Сергій Подолинський (1850 - 1891), Михайло Туган-Барановський (1865 - 1919), Іван Вернадський (1821 - 1884), Григорій Цехановецький (1833 - 1898), Костянтин Воблій (1876 - 1947) та ін.

Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.

Размещено на Allbest.ur