Бюрократизм за Н. Паркінсоном

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

РЕФЕРАТ

з предмету: Організаційно-правові засади державного управління

Бюрократизм за Паркінсоном

Виконала: слухачка 1 курсу, групи - Д-15

денного відділення

Сіверина О.В.

Перевірила: кандидат наук державного управління, доцент

Набока Л.В.

Харків - 2015

1. Бюрократія як явище

державний управління паркінсон бюрократія

Оскільки під терміном бюрократія нерідко розуміють різні сутності, необхідно проаналізувати та визначитися, що буде предметом нашого дослідження.

У буквальному перекладі бюрократія означає влада канцелярії, панування апарату управління. Так як апарат управління є практично обов'язковим атрибутом будь-якої держави та приватних корпорацій і передбачає певні, обмежені рамками своєї компетенції, владні повноваження, то в цьому розумінні бюрократія не несе негативної смислового навантаження. Її можна уявити як синонім поняття адміністративне управління, адміністрація.

Разом з тим широко практикується вживання цього терміна в негативному сенсі, маючи на увазі при цьому всі відомі недоліки адміністративного способу управління - тяганина, явно безглузді, що суперечать здоровому глузду рішення, корупція, надзвичайна заплутаність, недоступність, формалізм та ін.

В літературі можна знайти метафоричне порівняння бюрократії з шкідливим бур'яном який переплівся корінням з благородним рослиною так, що їх неможливо розділити, не пошкодивши корисна рослина. В такому випадку бюрократія представляється соціальним організмом-паразитом. Але така аналогія не дуже доречна, адже бур'яни здатні жити і самостійно. В іншого, представляється більш переконливої концепції бюрократизм необхідно сприймати як хворобу або вроджений порок самої адміністративної системи управління.

Ми бачимо що це явище для сучасного світу є всеосяжним, і, виникнувши мабуть у часи створення адміністративного управління, постійно прогресуючим. Соціологам, а дане явище відноситься якраз до предмету, що вивчається соціологією, тому доводиться приділяти все більш пильну увагу цьому явищу.

Бюрократію, так чи інакше, у своїх працях торкалися ще класики марксизму. Марксистами вона розумілася в негативному сенсі, як схильність апаратних працівників підміняти державні (суспільні) цілі своїми особистими -- гонитвою за чинами, обробленням кар'єри. У своїх спробах знайти коріння бюрократії ними було вернозамечено, що «бюрократичний формалізм набуває тим більші масштаби ніж більш авторитарний держава».

Вони відзначили також і зв'язок бюрократизації зі ступенем поділу праці в суспільстві: "...виділення з людського суспільства апарату управління... особливого розряду людей фахівців, щоб управляти..."[1], і складністю державного устрою. Разом з тим, незважаючи на часткові вірні висновки, вони допустили ряд грубих прорахунків. Наприклад, вони вважали що соціальний грунтом бюрократії є приватна власність і матеріальні інтереси. Глибокого усвідомлення значущості феномена бюрократії вони, очевидно, таки не досягли, як можна припустити, наприклад, з їх наївної віри, що«кухарка здатна управляти державою».

У підсумку, незважаючи на перемогу соціалістичної революції в Росії і небувалий ентузіазм населення щодо нових ідей, які несподівано виникли і прогресуючі бюрократичні проблеми привели суспільство зовсім не до тих результатів, деякі розраховували романтичні засновники нового ладу.

На рубежі 19 і 20 століть великі дослідження в цій області проводив і німецький вчений-соціолог Макс Вебер.

Дослідження Макса Вебера більш зосереджені на раціональній, корисної стороні бюрократії, в його працях бюрократія це швидше відокремлений від суспільства адміністративний апарат (такий, наприклад, як монархія або аристократія). Соціальні коріння такої раціональної бюрократії -- потреба людини у соціальної структурованості та організації для забезпечення своєї повсякденної безпеки. Соціальна структурованість, на думку М. Вебера, необхідна не тільки для сил (соціальних груп, станів тощо), що знаходяться безпосередньо в системі апарату управління, але і для всіх членів суспільства. Таким чином, він, у деякому змісті виправдовує панування (у тому числі і шляхом прямого насильства) вузької групи осіб (керівників) над суспільством здійснюється за в інтересах всього суспільства.

Разом з тим, визнаючи і негативні сторони адміністративного управління (формалізм, особистий кар'єризм, користолюбство) Вебер не дає відповідь, як виправити сам адміністративний апарат. Замість цього він придумує йому «противаги» у вигляді господарської самостійності приватних власників, тобто намагається протиставивши управлінському апарату раціональну основу капіталістичного суспільства. Лише повне адміністративне(державне) управління суспільством і економікою, за його термінологією -- «універсальна бюрократизація» має у нього той негативний зміст, який зазвичай і вкладається в поняття «бюрократія». Іронія речей полягає в тому марксисти як раз і будували таке (за Вебером) суспільство тотального адміністративного управління, без яких би то ні було противаг.

Так чи інакше, тему бюрократичних проявів, побічно, зачіпали й інші письменники, соціологи і філософи, задовго до М Вебера і До Маркса. У світлі збільшення суспільної значущості даної проблеми, останнім часом з'явилося багато нових теорій у цій галузі соціології. Однак сучасні вчені ще не прийшли до всебічного пояснення феномена бюрократії і методів боротьби з нею, і по багатьом аспектам розходяться в думках.

2. Закон Паркінсона

Через півстоліття після робіт Маркса і Вебера з дещо несподіваного боку підійшов до вивчення бюрократизму вчений і публіцист середини 20 століття -- Норткот Паркінсон. Його книга «Закон Паркінсона», що вийшла у світ в 1957 році, написана у формі сатири на сучасне суспільство. Хоча в ній автор піддає глибокому аналізу механізми функціонування бюрократичного апарату, головним достоїнством цієї роботи стала популяризація досліджень у цій області.

Книга написана дуже живим, зрозумілим для широкого кола читачів мовою, з безліччю прикладів, і, типово англійським тонким гумором. Хоча велика кількість прикладів, на підтримку того чи іншого факту, часто витриманих у вельми анекдотичному стилі, дещо розмиває логіку доказів, проте виділити основну логічний ланцюжок цілком можливо.

Ідеї Паркінсона досить відмінні як від ідей Вебера, так і від марксистських пояснень бюрократичного феномену. На відміну від Вебера і марксистів, ґрунтом, на якому виростає бюрократія, Паркінсон вважає всілякі адміністративні ієрархічні структури, і, в тому числі, складне їх переплетення -- держава.

Паркінсон ставить під сумнів, широко поширену в суспільстві думку про розумному пристрої сучасного західного суспільства. Перші сумніви виникли у нього при обнаружения (у результаті історико-архівних досліджень) як парадоксального, так і безперечного факту, що чисельність штатів в управлінських структурах зростає поза зв'язку зі збільшенням або зменшенням обсягу виконуваних ними робіт.

Така закономірність незабаром була виявлена їм практично у всіх галузях людської діяльності, у яких, так чи інакше, використовується принцип ієрархічного (адміністративного) управління (особливо відзначена військова сфера -- на думку Паркінсона, під час війни ряди чиновників множаться подвоєними темпами).

Для цього явища Паркінсон, припустив існування, так званого, закону Паркінсона -- «Будь-яка робота заповнює собою час, призначений для її виконання». Якщо відкинути іронію, автор очевидно мав на увазі, що як би мало роботи не було у чиновника, він завжди знайде можливість зайняти цією роботою все, належне йому за розпорядком, робочий час.

Один з цікавих і сміливих висновків, зроблених дослідником з цих посилок, те, що, теоретично, можуть існувати установи, взагалі не виконують ніякої роботи, при тому, що всі їх співробітники будуть цілком зайняті роботою (зазвичай ділової канцелярської листуванням один з одним).

Паркінсон назвав такі установи адміністративно-самодостатніми, і відзначив певну зв'язок між розмірами установи і його схильністю до такого самозамиканию -- «Була висунута теорія, згідно якої будь-яка установа, де набереться більше тисячі співробітників, може стати адміністративно-самодостатнім.» Це, мабуть, приклад крайнього, граничного випадку бюрократизації, реальні установи, протягом більшості часу свого існування, зазвичай лише в більшій чи меншій мірі схильні до такої хвороби. Паркінсон пояснює, що до такого стану установа приходить зазвичай на кінцевій стадії свого життєвого шляху. Хвороба бюрократизму, яку Паркінсон не без іронії і назвав «хворобою Паркінсона», ділиться ним на кілька стадій -- від першої, самої легкої форми (піддається лікуванню) до третьої (останньої та безнадійної).

Рушійні сили бюрократії Паркінсон знаходить насамперед у психології людини. Він виділяє деяку якість характеру людини, яке вводить новий термін «injelitance» (від поєднання incompetence -- некомпетентність jealousy -- заздрість). В якості ілюстрації Паркінсон дотепно описує феномен, що виникає, коли на роботу приймається особа, яка«відрізняється поєднанням високої некомпетентності і надмірної заздрісність». Коли такі люди потрапляють на керівні пости, то вони позбавляються всіх співробітників, які здаються їм більш здатними, ніж вони самі", поступово усуваючи із своєї організації всіх мислячих людей іт аким чином підвищуючи в ній внутрішнє самовдоволення і апатію, в результаті чого організація стає даремною. Таким чином, якщо так можна зрозуміти Паркінсона, саме такі люди є носіями свого роду «вірусу бюрокартии».

Паркінсон втім зазначає і об'єктивний фактор бюрократизму, який полягає в тому, що статус адміністратора, як правило, вимірюється кількістю його підлеглих. В виду цього будь адміністратор має об'єктивну зацікавленість у тому, щоб множити собі підлеглих. Як наслідок -- установа буде прагнути рости, збільшуючи тим самим накладні витрати.

У своїй книзі автор наводить велику кількість ілюстрацій для нововідкритих їм закономірностей адміністративної механіки. Незважаючи на очевидний гротеск і саркастичний стиль викладу прикладів, багато хто з них, очевидно, взяті з реального життя й адміністративного досвіду самого дослідника. Паркінсон не вбачав негативної сторони в самому принципі ієрархічного устрою суспільства та адміністративного підпорядкування людей один одному (на відміну, наприклад, від анархістів).

Якщо Вебер, пояснював структуризацію суспільства природним прагненням людей забезпечити свою безпеку і передбачуваність навколишнього соціального середовища (те, що зазвичай називають словом «порядок» чи «стабільність»), то Паркінсон пояснює створення величезних адміністративних ієрархій необхідністю здійснення все більш складної економічної та технічної діяльності.

Так, він пояснює, наприклад, що створення сучасного пасажирського лайнера немислимо без скоординованої роботи протягом значного проміжку часу величезної кількості людей. Під бюрократизмом в його негативному сенсі він мав на увазі лише, певний комплекс явищ в управлінській структурі, що викликає дезорганізацію та зниження ефективності її роботи -- те, що він називає в одному випадку «хворобою Паркінсона», а в іншому -- адміністративної-самодостатністю.

Якщо говорити в термінах Вебера, ідеї Паркінсона завжди мали явно виражене неприйняття раціональної (корисливої) бюрократії, яка розглядалася як загроза існування і нормального функціонування корисних адміністративних структур суспільства. При цьому Паркінсон, очевидно, вважав, що здоровий органічний кар'єризм є природним рушієм розвитку суспільства.

У продовженні свого дослідження Паркінсон знаходить ще багато закономірностей у сучасному царстві адміністрування, які і формулює у своєму обраному стилі -- напівжартома, напівсерйозно, надаючи читачеві як би самому домислювати, каковав них частка жарту, а яка серйозності.

Паркінсон не призводить рецептів боротьби проти бюрократії крім, хіба що зовсім гумористичних, типу «звільнити співробітників, і, забезпечивши найбільш благо звучними характеристиками, направити у ворожі фірми; а сама будівля установи застрахувати і підпалити». Сам він пояснює цю позицію по відношенню до предмету свого дослідження так: «ботанік не повинен полоти бур'яни. Він обчислює швидкість їх росту, і з нього досить.»

За деякими(швидше за все політичних) причин, його роботи не отримали визнання офіційною класичної соціології, проте твори Паркінсона нерідко містили більш глибокі інтуїтивні здогадки і володіли більшою мудрістю, ніж книги багатьох визнаних авторитетів в областях бізнесу і менеджмента1980-1990-х років. Його книги, які використовують ясні і образні аргументи, написані чудовим мовою, набагато перевершують в тому числі і багато недавні наукові роботи з точки зору їх надійності висновків і результатів. Оригінальний стиль його робіт відкрив можливість поглянути на звичні соціальні явища з несподіваною перспективи, що зробило його одним з основоположників нового оригінального напряму філософсько-соціологічних досліджень.

Не менш яскравим представником цього напряму приблизно в той же самий час став канадський письменник Лоуренс Дж Пітер, книга якого «Принцип Пітера або чому справи йдуть криво і навскіс» стала не менш популярна в світі «Закон Паркінсона». Предметом свого дослідження Пітер називає всілякі адміністративні ієрархії, створені людьми, вважаючи, що саме цей феномен структурної організації людського суспільства заслуговує глибокого вивчення. Він навіть запропонував назвати ту галузь соціологічної науки яку відкрив своїми роботами -- «иерархологией».

Проте можна бачити і принципова відмінність ідеї Пітера від ідеї Паркінсона. Паркінсон пояснює дію свого закону якимись корисливими мотивами індивідів складових ієрархію і наділених владою. Пітер ж, вважає, що негативні явища в адміністративній та суспільного життя виникають швидше від ненавмисної некомпетентності, професійної непридатності до своїх посадових обов'язків людей, які обіймають відповідальні посади в установах чи суспільстві.

Після живий ланцюжок причин, чому настільки багато людей опиняються на посадах де вони нездатні впоратися зі своїми обов'язками Пітер виводить свій знаменитий Принцип Пітера -- «Кожен досягає рівня своєї некомпетентності». Основний зміст цього принципу полягає в тому, що будь-якого працівника, як правило, підвищують у посаді до тих пір, поки він рано чи пізно не виявляється на місці яких зажадає від нього більш високих професійних якостей ніж він має. Тільки тоді начальству стає очевидним, що працівник на новому місці некомпетентний, і його вже більше не підвищують, але, за неписаними правилами адміністративної гри його не можуть понизити в посаді, ні звільнити -- таким чином працівник надовго застряє на тому місці де він нездатний впоратися зі своєю роботою. Очевидно, що чим більше в установі таких працівників, які досягли рівня своєї некомпетентності», резюмує автор, тим ефективніше робота установи. Чим більше подібного баласту накопичується в суспільстві тим ближче це суспільство до свого занепаду і, навпаки, вся корисна діяльність у суспільстві виконується саме тими, хто ще не досяг рівня своєї компетенції».

Пітер дуже докладно описує витончені адміністративні прийоми, які застосовуються в установах щоб виключити або мінімізувати збиток від таких працівників. Там же він і дає численні жартівливі рекомендації працівникам, як у прагненні до просуванні по службовій драбині розпізнати і обійти тупикові місця, створені чужий некомпетентністю.

Книга Пітера не поступається творам Паркінсона ні в образності мови, ні в тонкощі і багато гранности гумору. Як і у Паркінсона книга Пітера цінна головним чином відкриттям (насамперед широкій публіці) безлічі неочевидних закономірностей життя сучасного суспільства.

Паркінсон присвятив цілу главу саркастичної критиці (і досить обґрунтованою) Принципу Пітера. Суть цієї критики зводилася до того, що некомпетентність зовсім не оточує нас з усіх сторін, як про це писав Пітер. Навпаки, ми цілком довіряємо своє життя водієві автобуса, пілоту цивільного авіалайнера і т. д. -- саме тому, що впевнені в їх компетентності. На захист Пітера можна вказати, що прикладів кричущої некомпетентності в суспільстві дійсно дуже багато. Численна армія «експертів-інтелектуалів», високо науково відстоюють абсолютно протилежні твердження; політики, систематично не виконують свої обіцянки; сейсмологи не здатні передбачити землетрус; навіть метеорологія -- все це очевидні свідчення правоти Пітера.

Пітер також згадав у своїй книзі про Паркинсоне та його законі, де з вдячністю відгукнувся про заслуги свого колеги.

Слід визнати, що у філософському аспекті ідеї Пітера перевершили досягнення Паркінсона. Особливо це стосується останньої частини його книги, яка виходить вже за рамки безпристрасного сатиричного аналізу і переходить в область філософського осмислення сучасного життя і прогресу. Там же проявляються і деякі сумніви автора в розумності сучасного суспільного устрою самого по собі. Тоді крізь безпристрасну вчительську браваду починає проступати очевидне занепокоєння і навіть песимізм.

Справедливості заради, треба сказати, що роботи обох дослідників органічно доповнили один одного. Кожна з цих книг містить цілу палітру узагальнень, які стали результатом уважних спостережень за подіями нашого реального життя і дозволяють по новому зрозуміти суть цих подій.

На закінчення глави про закон Паркінсона необхідно згадати ще й так званий закон Мерфі, який в загальному випадку говорить, що «якщо щось може піти не так, воно обов'язково піде шкереберть».

Забігши трохи вперед, можна вказати на очевидну зв'язок цього закону з поширеним в Росії технічним терміном -- так званої «захистом від дурня». Суть цього терміна полягає в тому, що будь-технічна конструкція повинна бути сконструйована так, щоб виключити неправильне її використання (або вихід її з ладу в результаті такого нештатного використання). Передбачається, що якщо річ принципово (конструктивно) не виключає можливість неправильного підключення, то рано чи пізно обов'язково знайдеться «дурень» який, незважаючи на всі інструкції і керівництва підключить її саме таким неналежним способом. На відміну від Пітера і Паркінсона Мерфі не був ні письменником, ні філософом, ні соціологом, він був простим інженером, і сформулював свій закон абсолютно випадково, виходячи з власного сумного досвіду (цей випадок детально описаний Пітером в його книзі). І потрапив вточку -- однієї лаконічною формулою Мерфі висловив те, що, ймовірно, інтуїтивно розуміли вже багато винахідники-конструктори -- його фраза стала крилатою.

Закон Мерфі виявився більш загальним, ніж просто технічний принцип (це було лише одне з його приватних проявів), він виявився цілком застосовний і до соціології. Цей закон зайняло своє гідне місце в одному ряду з Законом Паркінсона і Принципом Пітера.

Незважаючи на те що дана глава присвячена насамперед Законом Паркінсона ми не випадково згадали тут такі ж речі, відкриті іншими авторами. Справа в тому, що вираз «Закон Паркінсона» часто використовується у більш широкому і нарицательном сенсі, як форма влучного узагальнення, однією короткою жартівливою фразою дозволяє висловити суть подій у їх взаємозв'язку. У такому розширювальному тлумаченні Закон Паркінсона, Закон Мерфі і Принцип Пітера лише найбільш відомі і популярні з безлічі подібних законів, сформульованих як Паркинсоном і Пітером, таки рядом інших авторів.

У книзі Артура Блоха «Закон Мерфі» (Arthur Bloch. Murphi's law) складений звід таких законів, що мають ходіння нарівні з Законом Паркінсона. Нижче ми наводимо обрану частину цього списку, що має відношення головним чином до бюрократії:

Перший закон Паркінсона. Будь-яка робота заповнює весь відведений для неї час. Значущість і складність її зростають прямо пропорційно часу, витраченому на її виконання.

Другий закон Паркінсона. Витрати прагнуть зрівнятися з доходами.

Третій закон Паркінсона. Розширення означає ускладнення, а ускладнення -- розкладання.

Четвертий закон Паркінсона. Число людей в робочій групі має тенденцію зростати незалежно від обсягу роботи, яку треба виконати.

П'ятий закон Паркінсона. Якщо є спосіб відкласти ухвалення важливого рішення, справжній чиновник завжди їм скористається.

Шостий закон Паркінсона. Прогрес науки обернено пропорційний числу виходять журналів.

Аксіома 1. Всякий начальник прагне до збільшення числа підлеглих, а не суперників.

Аксіома 2. Начальники створюють роботу один для одного.

Правило 20/80. 20% людей випивають 80% пива. Таке ж співвідношення спостерігається в інших областях людської діяльності.

Правило «золотої середини». Будь-який працівник, який двома роками молодший за вас -- недосвідчений. Будь-який працівник, який п'ятьма роками старше вас -- відсталий старий.

Принцип Пітера. У будь-якій ієрархічній системі кожен службовець прагне досягти свого рівня некомпетентності.

Наслідок 1. З плином часу кожна посада буде зайнята службовцем, який некомпетентний у виконанні своїх обов'язків.

Наслідок 2. Робота виконується тими службовцями, які ще не досягли свого рівня некомпетентності.

Перетворення Пітера. Внутрішня узгодженість цінується більше ефективності роботи.

Спостереження Пітера. Понад компетентність більш небажана, ніж некомпетентність.

Плацебо Пітера. Унція репутації варто фунта роботи.

Закон Мерфі -- Якщо яка-небудь неприємність може трапитися, вона трапляється.

Наслідок 1. Як тільки ви беретеся робити якусь роботу, знаходиться інша, яку треба зробити ще раніше.

Наслідок 2. Всяке рішення плодить нові проблеми.

Другий закон Чизхолма. Коли справи йдуть добре, щось повинно трапитися в самому найближчому майбутньому.

Наслідок 1. Коли справи йдуть гірше нікуди, в самому найближчому майбутньому вони підуть ще гірше.

Наслідок 2. Якщо вам здається, що ситуація поліпшується, значить ви чогось не помітили.

Третій закон Чизхолма. Будь-які пропозиції люди розуміють інакше, ніж той, хто їх вносить.

Наслідок 1. Навіть якщо ваше пояснення настільки ясно, що виключає всяке неправдиве тлумачення, все одно знайдеться людина, яка зрозуміє вас неправильно.

Наслідок 2. Якщо ви впевнені, що ваш вчинок зустріне загальне схвалення, кому-то він обов'язково не сподобається.

Другий закон термодинаміки Эверитта. Плутанина в суспільстві постійно зростає. Тільки дуже наполегливою працею можна дещо зменшити. Однак сама ця спроба призведе до зростання сукупної плутанини.

Закон Паддера. Все, що добре починається, кінчається погано. Все, що починається погано, кінчається ще гірше.

Закон Мескимена. Завжди не вистачає часу, щоб виконати роботу як треба, але на те, щоб її переробити, час знаходиться.

Закон Хеллера. Перший міф науки управління полягає в тому, що вона існує.

Слідство Джонсона. Ніхто не знає, що відбувається насправді в межах даної організації.

Аксіома Вейл. У будь-якій організації робота тяжіє до найнижчого рівня ієрархії.

Закон Имхоффа. Кожна бюрократична організація схожа на відстійник: найбільші шматки завжди прагнуть піднятися нагору...

Закон Корнуелла. Начальство схильна давати роботу тим, хто найменше здатний її виконати.

Закон добровільної праці Зимерги. Люди завжди згодні зробити роботу, коли необхідність у цьому відпала.

Закон зв'язків. Неминучим результатом розширення зв'язків між різними рівнями ієрархії є зростаюча область нерозуміння.

Закон Г. Л. Менкена. Хто вміє робити -- робить. Хто не вміє -- вчить.

Додаток Мартіна. Хто не може вчити -- управляє.

Закон Оулда і Кана. Ефективність наради обернено пропорційна числу учасників і витраченому часу.

Закон Хендриксона. Якщо проблема вимагає безлічі нарад, вони в кінцевому рахунку стануть важливіше самої проблеми.

Правило Фалькланда. Коли немає необхідності приймати рішення, необхідно не приймати йогоі т. д.

Звичайно, можна з достатньою іронією ставитися до подібних законів, які мають до того ж і зовсім різну якість. Ось тут доречно все ж згадати ще один афоризм, який з усією очевидністю може бути віднесений до тієї ж категорії законів Паркінсона: «У кожному жарті є тільки частка жарту».

Размещено на Allbest.ru