Управління інноваціями

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Структура інноваційного процесу

2. Методи реалізації інноваційної політики

3. Інкубатори

Висновок

Список використаної літератури

науковий інкубатор інноваційний політика



Вступ

В Україні існує розгалужена система державних органів, які здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.



1. Структура інноваційного процесу

Інноваційний процес в економічному й організаційному розумінні поділяється, як уже зазначалось, на окремі етапи, стадії, фази, які розрізняються між собою цільовим призначенням, специфікою управління, фінансуванням, кінцевим результатом діяльності.

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: «дослідження -- розробки -- виробництво -- маркетинг -- продаж». Американські дослідники розглядають інноваційний процес докладніше: «фундаментальні дослідження -- прикладні дослідження -- розробки -- дослідження ринку -- конструювання -- дослідне виробництво -- ринкове випробування -- комерційне виробництво». Усі вказані етапи взаємозумовлені і забезпечують успіх нововведення лише за умови інтеграції їх у єдине ціле.

Специфіка інноваційного процесу така, що з розробленням інновації центр уваги поступово переміщується від сфери досліджень до сфери збуту. Водночас елементи інноваційного процесу перебувають у тісній взаємодії, постійно обмінюючись інформацією.

Інноваційні етапи та стадії породжують організаційно відокремлені функціональні підрозділи, але якщо їх взаємодія не відтворює результатів, то інноваційний процес не досягає цілей. Кожна із стадій інноваційного процесу має свою організаційну форму, свою специфіку управління та цільове призначення. Проте вдосконалення інноваційного механізму на окремій стадії не підвищує результативності процесу в цілому. Якщо цінні фундаментальні ідеї не використовуються для розробки нових технологічних процесів, а нові технології не перетворюються в товари суспільного попиту або застосовуються в локальних сферах, то потенціал даного нововведення практично не реалізується. Для забезпечення ефективності інноваційного процесу в цілому першочергове значення мають такі форми його організації, за яких результат кожної стадії є основою для подальшого руху до наступної. Особливо важливе стикування стадій, що забезпечує неперервність, гнучкість і динамізм усього процесу.

Розвинені країни накопичили значний досвід організації інноваційних процесів. Слід зазначити багатогранність шляхів і форм, за допомогою яких досягається інтеграція стадій інноваційного процесу.

Інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійснюється в просторі і часі, основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний. Вони охоплюють такі види діяльності:

* фундаментальні дослідження (ФД);

* прикладні дослідження (ПД);

* дослідно-конструкторські розробки (ДКР);

* дослідно-експериментальні розробки (ДЕР);

* дослідна база наук (ДБН); в організаційно-економічна робота (ОЕР);

* промислове виробництво нових товарів (ПВНТ), масове виробництво.

Інноваційний процес починається з фундаментальних досліджень (ФД), передумовою яких є більш загальний етап наукової творчості, що дістав назву «дологічне дослідження». Це -- художньо-образна основа інтелектуальної діяльності мислення: інтуїція, уява, асоціативні здібності, методи та прийоми наукового пізнання, яке охоплює спеціальну методологію конкретних наук. «Дологічні» передумови є витоком ланцюга «наука -- виробництво», хоча і містить мінімум наукової точності. Наприклад, якщо процес виробництва нового продукту або нового технологічного методу виникає на новій науковій ідеї, то ця ідея має виток у «дологічній» роботі мислення вченого.

На підтвердження цієї думки наведемо вислів визначного хірурга і анатома М. І. Пирогова, який започаткував анатомо-експериментальний напрям у хірургії. «Усе високе і прекрасне в нашому житті, науці і мистецтві створено розумом за допомогою фантазії, і багато -- фантазією за допомогою розуму»1.

Фундаментальні дослідження --- це розроблення гіпотез, концепцій, теорій у конкретних сферах наукової діяльності, які є основою для створених нововведень. Наприклад, створення ядерного реактора італійським ученим Енріко Фермі (1941 р.) бере початок у його теоретичних роботах з ядерної фізики, які заклали основу практичного використання реакції розщеплення атомного ядра.

Фундаментальні дослідження спрямовані на одержання нових наукових знань, виявлення суттєвих закономірностей розвитку природи та суспільства. їх метою є пізнання об'єктивних законів розвитку Всесвіту. ФД поділяють на теоретичні та пошукові. Результатом теоретичних досліджень є наукові відкриття законів і закономірностей розвитку світу, обґрунтування нових понять, створення нових теорій.

Теоретичні дослідження є найважливішою складовою в системі наукових знань, бо наукові теорії дають змогу пізнавати існуючі процеси і явища, проаналізувати вплив на них різних чинників і запропонувати рекомендації щодо використання їх у практичній діяльності. Поки відповідні закони не відкриті, людина може лиш описувати явища, збирати та систематизувати факти, але вона не може передбачити і пояснити їх дію. Самі по собі факти -- це ще не наука. Вони стають складовою наукових знань тільки в систематизованому й узагальненому вигляді. Факти систематизують і узагальнюють за допомогою найпростіших абстракцій -- понять (визначень), які є важливими структурними елементами теоретичної науки. Найбільш широкі поняття називаються категоріями. Це -- загальні абстракції.

Наука містить у собі також методи дослідження. Метод -- це інструмент, за допомогою якого досягається головне завдання фундаментальних досліджень -- відкриття об'єктивних законів дійсності, які відображають найбільш істотні, стійкі, тривалі об'єктивні внутрішні зв'язки в природі, суспільстві, мисленні.

Цілеспрямовані ФД -- це відбір тих принципів, явищ, закономірностей, які придатні для практичної реалізації найближчим часом. Цілеспрямовані дослідження охоплюють розроблення нових методологій, методів вирішення науково-теоретичних проблем різних напрямів; проблем прогнозування, моделювання, стратегічного планування й управління процесами функціонування та розвитку галузей і об'єктів народного господарства. До цілеспрямованих ФД належать дослідження, які пов'язані з вивченням і розробленням методології та методів за такими напрямами:

* універсального використання (філософія, математичні науки, теорія моделювання, кібернетика);

* вирішення проблем неживої природи (хімія, геологія, астрономія);

* вирішення проблем розвитку організмів та процесів живої природи (біологія, медицина, агрономія);

* вирішення проблем взаємодії суспільства з природою (фізика, екологія).

На наступному етапі виконуються пошукові дослідження, об'єктом яких є питання синтезу прикладних теорій; створення наукових основ конструювання, проектування, побудови й експлуатації підприємств; вивчення можливостей одержання нових видів продуктів (машин, приладів, систем, споруд, технологій, нових витоків енергії); створення нових властивостей матеріалів та їх сполучень.

2. Методи реалізації інноваційної політики

Досягнення мети та виконання завдань інноваційної політики здійснюються через застосування конкретних методів її реалізації, арсенал яких достатньо широкий.

У кожній країні є свої особливості державного регулювання інноваційного процесу, зумовлені структурою галузей господарства, стратегією розвитку, впливом надбудовчих чинників на продуктивні сили. Водночас можна виділити загальні методи впливу держави на інноваційну діяльність бізнесу, що в тих чи інших формах застосовуються в більшості промислово розвинених країнах.

За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на методи прямого та непрямого регулювання.

Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих національних інноваційних програм. При цьому чинник часу набуває стратегічного характеру. НДДКР потребують не тільки великих фінансових витрат, а й стають ризикованішими й утримати технологічну монополію фірмам не завжди вдається. Щоб швидше використати ринковий потенціал, держава стимулює міждержавну, галузеву, міжфірмову координацію та кооперацію інноваційної діяльності. Такої стратегії дотримуються Франція, Нідерланди, Японія.

Стратегія децентралізованого регулювання -- складніший механізм участі держави в інноваційній сфері.

Держава в цій стратегії відіграє провідну роль, але відсутні міцні директивні зв'язки. У США це набуло форми загальнонаціональної кампанії за дебюрократизацію, дерегламентацію та дере-гулювання. Більш широко застосовуються методи «управління ініціативою», зорієнтовані на стимулювання ініціативи суб'єктів господарської діяльності. Даних методів дотримується США, Великобританія і ряд інших країн.

Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні й правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

Методи реалізації державної інноваційної політики за способом впливу можна поділити на:

1) економіко-правові методи, що грунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень;

2) державне фінансування наукової сфери;

3) контрактна система відносин між суб'єктами інноваційної діяльності та державою;

4) податкова система;

5) патентно-ліцензійна, антитрестівська політика;

6) амортизаційні заходи, субсидії;

7) передавання технології;

8) підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу;

9) урядові закупівлі;

10) розвиток інфраструктури досліджень і розробок.

В американській державній політиці розділяють заходи, спрямовані на великий і малий бізнес. Малий інноваційний (ризиковий) бізнес розглядається як один з найважливіших рушіїв інноваційного прогресу, для розвитку якого у 80-ті роки було розроблено цілий ряд спеціальних інструментів державного впливу. Прийнято відповідні закони про розвиток малих інноваційних фірм, спрямовані на підтримку всього дрібного інноваційного бізнесу -- від невеликих дослідних компаній до виробів-одинаків. Головним у державній політиці є забезпечення сприятливих умов, «інноваційного клімату». При цьому, на відміну від впливу на вже сформований економічно й організаційно великий бізнес, держава основні зусилля спрямовує на початкові періоди становлення дрібних новаторських фірм. Політика стимулювання новаторства дрібного бізнесу проводиться на всіх рівнях виконавчої влади -- від федерального уряду до муніципалітету

Закони є правовим фундаментом розвитку інноваційного бізнесу в будь-якій країні. Кожна держава по-своєму комбінує таку їх кількість, щоб забезпечити інноваційну діяльність на принципах довгостроковості та економічної зацікавленості підприємців. Це закони про патенти, товарні знаки, авторське право, антитрестівське законодавство, пільгові кредити, закони, що передбачають можливість примусового ліцензування технологій, про стимулювання інвестицій у венчурний бізнес і багато інших. Однак ці закони належною мірою не забезпечували ефективність інноваційної діяльності. Тому у 80--90-х роках у всіх країнах приймається ще ряд важливих законодавчих актів. Так, у США для стимулювання технологічних нововведень був прийнятий закон Стівенсона-Уайдлера «Про технологічні нововведення», у якому передбачено заходи щодо створення спеціальних організацій у рамках апарату виконавчої влади з метою вивчення та стимулювання промислових інновацій, сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю та федеральними лабораторіями, заохочення приватних осіб і корпорацій у розвитку науки й техніки.

Закон зобов'язував державні органи і доручав адміністрації допомагати підприємствам малого бізнесу одержувати урядові контракти на дослідження та розробки з використанням усіх переваг і пільг, які це дає. Державою були прийняті: Програма інноваційних досліджень малого бізнесу (SBIR) і Програма передавання технологій малого бізнесу (STTR), центральним пунктом яких є розширення фінансових можливостей підтримки інноваційного процесу, який відбувається у дослідних неприбуткових організаціях.

У європейських країнах стимулювання інноваційної діяльності виходить за національні межі і дедалі більшою мірою стає прерогативою ЄС. У 1996 р. Європейська комісія схвалила План дій у сфері інновацій, у якому нарівні з фінансуванням (шляхом мобілізації венчурного капіталу на ранніх стадіях проектів) намічено реалізувати і методи непрямої дії.

У Франції в 1999 р. набрав чинності Закон про інновації, який передбачає комплекс заходів прямого і побічного характеру, спрямованих на формування інноваційного бізнесу. Уряд виділив 100 млн франків на конкурс проектів організації високо-технологічних фірм. У Великобританії Міністерство торгівлі та промисловості збільшило витрати на підтримку інновацій на 20 %, при цьому першочергова увага приділяється розвитку науково-технічної інфраструктури в усіх галузях господарства.

До прямих методів реалізації інноваційної політики належить бюджетне фінансування. Фундаментальні дослідження в усіх розвинених країнах світу здійснюються, головним чином (на 80 %), за рахунок держави. Однак з просуванням НДДКР до завершення все більша їх частина переноситься у приватний сектор, і фірми починають брати дедалі більшу участь у його фінансуванні.

Стимулююча роль держави від адміністративно-бюджетного фінансування поступово змінюється на програмно-цільову, доповнюється заходами непрямого стимулювання -- диференційною системою податкових пільг, наданням пільгових кредитів та ін.

У наш час поглиблюється тенденція інтеграції держави і власного корпоративного сектору у виконанні великих науково-технічних програм, як національних, так і міжнародних, таких як СОІ, «Еврика», ЄСПРІТ1 та ін. У США є програма (у рамках національного наукового фонду), що заохочує проведення спільних НДЦКР фірмами, державними НДІ та університетами.

Державні науково-технічні програми є одним з методів планування науково-технічного розвитку в промисловості. Це документ, у якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем. За умов ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки містять планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки.

Наприклад, урядом США були прийняті такі державні програми :

* конкурентоспроможність (1987--2000 pp.);

* стратегічна оборонна ініціатива (1983--2000 pp.);

* стратегічна комп'ютерна ініціатива (1984--1992 pp.);

* орбітальна станція (1986--2000 pp.);

* високотемпературна надпровідність (1987--1990 pp.);

* розроблення нових екологічно чистих технологій спалювання вугілля (1989--1992 pp.);

* розроблення засобів боротьби зі СНІДом (1987--2000 pp.);

* національні критичні та подвійні технології (1994--2000 pp.).

Як бачимо, у програмах НДДКР фокусується вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем розвитку кожної країни.

Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на контрактній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на одержання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів.

Якщо учасниками проекту є кілька корпорацій, то весь ризик розкладається на них пропорційно участі в проекті. Оскільки одне й те саме нововведення може бути використане в різних галузях і на різних ринках, то кооперація стає взаємовигідною. Зосередження загальних зусиль на вирішенні однорідних проблем сприяє зростанню результативності НДДКР -- їхньому прискоренню щодо впровадження та економії ресурсів.

Слід зазначити, що на початку 90-х років підприємницька діяльність держави (США) з розміщення замовлень у науково-технічний сфері регулювалась більше як 210 законами та поправками до них.

В Італії частка витрат на наукові дослідження у відсотках від валового внутрішнього продукту одна з найнижчих з усіх розвинених країн. Італійські фірми інтенсивно й успішно переймають і поліпшують уже створені технології.

Система прямих методів управління нововведеннями здійснюється у двох основних організаційних формах -- адміністративно-відомчій (більш ранній) з інституціонально-дотаційним фінансуванням (їй властиві виконання НДДКР у рамках тих чи інших установ на їх власній матеріально-технічній і кадровій основі та тверда регламентація цілей і характеру діяльності виконавців) і програмно-цільовій з контрактним фінансуванням (полягає в наданні ресурсів на виконання програм не окремим установам, а колективам виконавців і їх об'єднанням).

Конкретне керівництво програмами здійснюють спеціалізовані міністерства та відомства: у США -- Міністерство оборони, НАСА, міністерства освіти й охорони здоров'я, у Японії -- МЗТП (Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості), у Франції -- міністерство наукових досліджень і технологій, Великобританії -- міністерство торгівлі та промисловості і Британська технологічна група, у Німеччині -- федеральне міністерство наукових досліджень і технології.

Державний дослідницький контракт являє собою цивільно-правовий документ, що визначає економічні та правові взаємовідносини замовника-уряду і виконавця-колективу (фірми, наукового центру, університету і т. д.); права і відповідальність сторін за порушення умов угоди.

Контракт -- докладний документ, що містить понад 120 різних статей, склад і структура яких змінюються залежно від його призначення, що додає контракту необхідної гнучкості.

Нині у світі використовується більше 50 видів контрактів на дослідницьку діяльність. Тип контракту залежить від умов і виду наукового дослідження. Для всіх форм контрактів характерна тенденція до поглиблення жорсткості санкцій за несвоєчасне або неякісне виконання замовлень.

Наступним методом державного стимулювання НДДКР є субсидії, що виділяються спеціальними науковими організаціями, які утворюються за рахунок пайових внесків чи бюджету державних відомств. Широко відомі такі фонди, як Національний науковий фонд (ННФ) і Національний інститут здоров'я (НІЗ) у США. Вони використовують затверджені конгресом кошти переважно на надання субсидій за індивідуальними дослідницькими проектами їх безпосереднім виконавцям -- ученим, інженерам, винахідникам, а не установам, де вони працюють.

Для одержання субсидій фахівцю необхідно обґрунтувати значущість пропонованої ним нової наукової ідеї, стисло викласти на письмі її суть, розрахувати можливий ефект і кошторисну вартість робіт, дати перелік устаткування та послуг технічного персоналу для реалізації ідеї. Цей документ є підставою для надання йому необхідних коштів.

Дослідники, що одержали субсидії, мають можливість запрошувати для виконання своїх тем кваліфікованих фахівців з університетів, коледжів, незалежних неприбуткових інститутів, наукових центрів.

У США основні правила формування обсягу витрат на субсидії визначаються і регулюються Адміністративно-бюджетним управлінням (АБУ). Субсидії мають багатоцільовий характер. їх використовують на придбання наукового устаткування й експериментальних установок, на підготовку кадрів у нових галузях науки та техніки, на підвищення кваліфікації фахівців, для фінансування спільних міжнародних програм.

Формально будь-який американський учений має право звернутися у федеральне відомство за субсидією для проведення наукового дослідження терміном до одного року.

Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є:

-- податкові пільги;

-- система прискореної амортизації основного капіталу;

-- патентна політика;

-- зовнішньоторговельна політика;

-- антитрестівська політика.

Спеціальними постановами уряд уводить знижки з податків Для заохочення відновлення капіталу, внутріфірмових наукових Досліджень, упровадження нових видів устаткування та технологічних процесів.

Під дію податкової знижки при стимулюванні НДДКР підпадають витрати на наукову діяльність, безпосередньо пов'язані з основною діяльністю компанії, у тому числі заробітна плата дослідників, орендна плата за устаткування для НДДКР, витрати на дослідження, що виконуються в університетах за контрактами з промисловими фірмами.

Приклад. У США і Японії з податку на прибуток компанії знімається 20 %, а у Франції 30 % приросту від витрат на наукові дослідження й експериментальні розробки. У Франції існує податкова знижка в розмірі 25 %, але не більш 1 млн франків від суми витрат фірм, пов'язаних із здійсненням програм підготовки кадрів на виробництві.

У Німеччині компаніям надаються субсидії, що не оподатковуються податком на дослідні роботи, у розмірі від 7 до 15 % суми на НДДКР, якщо проект пов'язаний з вишукуванням нових джерел енергії [22, 109, ПО].

Система податкових і амортизаційних пільг у всіх країнах будується таким чином, щоб, по-перше, забезпечити їх цілеспрямований характер і конкретну регламентацію діяльності власних корпорацій, спрямованої на технологічний розвиток виробництва.

У всіх промислово розвинених країнах використовують податкові пільги для стимулювання малого наукомісткого бізнесу. З цією метою здійснюється оподаткування прибутку невеликих фірм за зниженими ставками.

Приклад. В Англії податкова ставка на прибуток дрібних і середніх фірм становить 29 % (стандартна ставка -- 35 %), у Канаді -- 12 % (стандартна ставка -- 28 %). У США стимулювання невеликих фірм здійснюється за шкалою пільгового оподаткування.

Податкові знижки сприяли виникненню одного з різновидів спеціалізованих ризикових підприємств -- так званих «обмежених науково-дослідних партнерств». Грошові інвестиції заможних осіб і корпорацій у ці партнерства списуються як поточні витрати і на 80--90 % виключаються з оподатковуваного доходу. Партнерства створюються для фінансування розробки і прискорення комерціалізації вже наявних винаходів.

Найінтенсивніше вони виникають в електроніці, виробництві засобів зв'язку.

Іншим методом непрямого стимулювання НДДКР, а отже, і технічного переозброєння підприємств є амортизаційна політика. Більшість промислово розвинених країн здійснює політику прискореної амортизації основного капіталу і передбачає особливі пільги в цій сфері [2і, 24, 25, 40].

Приклад. У Франції, Італії, Німеччині дозволяється списувати устаткування та нерухомі елементи основного капіталу протягом першого року експлуатації в розмірі 50 % вартості їхнього придбання.

Прискорена амортизація застосовується з метою збільшення швидкості його оборотності відповідно до вимог інноваційного відновлення.

Уряди багатьох країн нерідко дозволяють списувати новітні види устаткування ще до початку їхньої служби. У Японії дозволяється для наукомістких галузей списувати 30 % вартості машин і устаткування та до 15 % вартості споруд у перший рік їхньої експлуатації.

Патентна система капіталістичних країн є одним з важливих методів інноваційної активності, насамперед винахідництва. Існує гнучка політика реєстрації патентів і спрощена процедура розгляду заявок.

Патентна система і пов'язана з нею інфраструктура сприяють винахідницькій діяльності.

Приклад. За останні 75 років у США індивідуальні винахідники і малий бізнес забезпечили понад 50 % найважливіших технічних нововведень.

Держава також є найбільшим патентовласником. їй належать патенти на винаходи, створені під час виконання урядових контрактів, що є важливим інструментом стимулювання нововведень.

До непрямих методів реалізації інноваційної політики належать урядові закупівлі розробок інноваційних проектів. Вони широко використовуються як засіб впливу на НДДКР і впровадження у виробництво у Франції і Німеччині.

Так, у Франції набули поширення конкурси на кращий проект громадських будівель, що сприяло вдосконаленням у галузі будівництва.

Формування інноваційної політики в державному механізмі інноваційного регулювання не є функцією якого-небудь одного органу. Наприклад, у США інноваційна політика є результатом сукупної дії понад 40 міністерств і відомств федерального уряду, що провадять фінансування досліджень і розробок.

За даними офіційної статистики1, з 2,7 млн чол., які складають держапарат федерального управління США, кожний четвертий зайнятий у сфері управління розвитком науки та техніки. Центральна роль у формуванні інноваційної політики належить президенту країни. Одним з його загальновизнаних обов'язків є забезпечення найефективнішого використання науково-технічних переваг США в інтересах національної безпеки і загального добробуту.

Президент згідно з законодавством несе повну відповідальність за науково-дослідну програму уряду. Для виконання цієї функції при президенті є спеціальна група працівників.

Структура й механізм формування та здійснення інноваційної політики США характеризуються надзвичайною складністю зв'язків між державними, квазідержавними та юридично незалежними від держави організаціями, що беруть участь у процесі формування інноваційної політики, її реалізації.

Роль президента полягає в тому, щоб приймати рішення з питань розподілу ресурсів, виділених на НДДКР, між федеральними агентствами та відомствами; визначення розмірів і умов надання науково-технічної допомоги іншим країнам; міжнародного співробітництва.

Президент щорічно виступає з доповіддю в конгресі про розвиток та перспективи науки і техніки в країні.

Конгресу належить вирішальне слово в розподілі бюджету та прийнятті інноваційних програм. Конгрес через свої наукові комісії здійснює аналіз напрямів наукових досліджень, установлює їх пріоритетність.

Важливу роль у реалізації інноваційної політики відіграє міжурядова консультативна рада з питань науки і технології. її головне завдання -- забезпечити зв'язок між урядами штатів і муніципальними органами. Національна рада безпеки об'єднує міністерства, Комітет економічних радників; Національний науковий фонд (ННФ) -- несе відповідальність за розвиток усього науково-технічного комплексу країни.

Керівним органом ННФ є Національна наукова рада, до складу якої входять провідні діячі науки і техніки, інженери. ННФ фінансує програми фундаментальних досліджень університетів, науково-дослідних центрів, безприбуткових науково-дослідних фірм, малий бізнес. Серед безприбуткових організацій виділяються «фабрики думки». Вони надають консультативні послуги, вивчають довгострокові тенденції НТП і його вплив на зміни соціально-економічної та політичної обстановки в США і в усьому світі.

3. Інкубатори

Національна академія наук виконує функцію колективного радника конгресу й уряду з питань природничих наук і не підлягає ніякому урядовому контролю. Такі ж функції виконує Інженерна і Медична академії. У них статус «вільних від урядового контролю» організацій. Головне в діяльності цих організацій -- підготовка аналітичних матеріалів і документів, експертних висновків, наукових рекомендацій, консультування державних відомств, корпорацій при формуванні інноваційних стратегій і тактики її здійснення.

Японія. Для реалізації державної інноваційної політики існує розгалужена мережа державних установ і організацій законодавчого, директивного, консультативного характеру.

На рівні законодавчого органу країни -- парламенту існують спеціальні комітети з питань науки й техніки в Палаті представників і в Палаті радників. їхнє завдання -- розгляд основних напрямів розвитку науки, зафіксованих у законопроектах, поданих до парламенту.

У цій системі НТП є наскрізною функцією, реалізація якої тією чи іншою мірою ставиться в обов'язок усім установам -- як законодавчим, так і виконавчим.

На вищому рівні виконавчої влади функціонує цілий ряд органів з управління науково-технічним розвитком. Рада з питань науки і техніки, яку очолює прем'єр-міністр, виконує консультативні функції, намічає найбільш загальні напрями розвитку науки й техніки в цілому, довгострокові цілі з проведення тих чи інших НДР і ДКР, готує відповіді та доповіді на запити прем'єр-міністра, що стосуються основних заходів з реалізації напрямів і цілей, намічених радою. При прем'єр-міністрі функціонують дорадчі органи: Комісія з атомної енергії, Комісія з ядерної безпеки, Рада з радіації, Комісія з космічної діяльності, Рада з розробки океану, Наукова рада Японії. Вони визначають цілі у відповідних галузях, консультують і інформують прем'єр-міністра з питань, що належать до їхньої компетенції.

Усі ради та комісії при прем'єр-міністрі не є в повному розумінні слова самостійними організаціями, вони не мають власного робочого апарату, підвідомчих установ і т. д. Функцію апарату комісій виконують відповідні ланки, що входять до складу Управління з питань науки і техніки (УНТ) при канцелярії прем'єр-міністра. Це управління посідає особливе місце в системі управління науково-технічним розвитком Японії, будучи її провідною ланкою. До функцій управління належать:

- вільне науково-технічне планування, розроблення основних напрямів розвитку науки й техніки, підготовка відповідних документів на розгляд Ради з науки і техніки;

- підготовка бюджету з питань науки й техніки;

- аналіз загальних тенденцій розвитку науки й техніки в Японії і в зарубіжних країнах з метою одержання вичерпної інформації для планування й управління науковою діяльністю та ін.

Управління з питань науки і техніки безпосередньо керує діяльністю підлеглих йому дослідних центрів і корпорацій особливого статусу, які ведуть фундаментальні та прикладні дослідження з перспективних напрямів, таких як ядерна енергія, освоєння космічного простору, дослідження Світового океану, розвиток нових джерел енергії, лазерна технологія, методи вивчення поверхні Землі з космосу, запобігання стихійним лихам і т. д. До дослідницьких установ належать: Національна авіакосмічна лабораторія; Національний дослідний центр запобігання стихійним лихам; Національний інститут з дослідження неорганічних матеріалів; Корпорація спеціального статусу, що перебуває у функціональному підпорядкуванні Управління з питань науки і техніки, включаючи Японський інститут досліджень атомної енергії; Корпорація з розвитку енергетичних реакторів і ядерного палива; Національне управління розвитку в галузі космосу та ін.

Другим за значенням органом з управління науково-технічним розвитком є Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). У структурі державного управління економікою США і західноєвропейських країн не існує аналога МЗТП за рівнем компетенції, авторитету та сфери впливу. Науково-технічна діяльність МЗТП насамперед орієнтована на промисловий розвиток. У складі міністерства функціонує Рада з питань структури промисловості, Рада з питань промислових технологій, Управління патентів. Найважливіший орган з управління наукою і технікою в МЗТП -- управління з промислової науки і техніки (УПНТ). Основними завданнями УПНТ є: планування розвитку промислової науки і техніки, розробка довгострокової стратегії досліджень, дослідно-конструкторських робіт у галузі промислової технології; координація діяльності науково-дослідних інститутів і лабораторій, підлеглих УПНТ, та ін.

Отже, система державного управління інноваційним розвитком Японії передбачає використання різноманітних форм і методів впливу на інноваційний розвиток, що забезпечує технологічний прорив країни.

Німеччина. Науково-технічна політика країни ґрунтується на таких принципах:

- скорочення прямого впливу державних управлінських структур на розвиток науки і техніки та створення сприятливих законодавчих і економічних умов для розвитку конкуренції у сфері НДДКР;

- поєднання прямого стимулювання прискореного відновлення виробництва і цільового фінансування за рахунок федерального уряду та земельних бюджетів найважливіших науково-технічних проектів загальнодержавного значення;

- забезпечення координації та взаємодії державних університетів і науково-дослідних центрів із приватними промисловими фірмами;

- сприяння процесам прискореного впровадження у виробництво нововведень.

Для реалізації цих цілей на рівні держави й окремих земель використовуються різноманітні форми і численні джерела фінансування. Хоча в цілому до 90 % витрат федерального бюджету на НДДКР здійснюють 4 міністерства *-- досліджень і технологій; оборони; економіки; освіти і науки.

Фінансування науково-дослідних установ здійснюється на підставі державного фінансового плану і проекту бюджету. Одержувач фінансових коштів зобов'язаний звітуватися про їх використання, асигнування виділяються без прив'язки до конкретних проектів НДДКР. Одержувачем коштів є вищі навчальні заклади, науково-дослідні центри і товариства, лабораторії, бібліотеки, установи інфраструктури та ін.

Найважливішу роль у державній науково-технічній політиці відіграють такі науково-дослідні інститути, як Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, а також великі науково-дослідні центри. Ці установи -- самоврядні безприбуткові організації, цілком чи частково фінансуються державою і нею контролюються, їхня діяльність орієнтована переважно на здійснення НДДКР відповідно до державних цільових програм і контролюється відповідними державними структурами.

Держава впливає також через інститут представництва державних чиновників у наглядових органах кожного з науково-дослідних центрів [47, 83].

В Україні Постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1992 р. № 2705-ХІІ «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» були визначені сім пріоритетних науково-технічних напрямів, але дальше погіршення економічної ситуації в країні, внеможливило реалізацію цих намірів.

Протягом 1994--1998 рр. головними напрямами розвитку науки і техніки вважались галузеві пріоритети, що забезпечували швидку окупність витрат і наповнення внутрішнього ринку. Це авіаційна промисловість, суднобудування, аерокосмічна техніка і технології, енергозберігаючі технології, електроніка, оборонні галузі, автомобілебудування. У 1998--1999 pp. до пріоритетних були віднесені ще такі галузі: продовольчий комплекс, сільське господарство, переробна та харчова промисловість, легка, деревообробна промисловість і житлове будівництво.

Сьогодні державна інноваційна політика, як це визначено новим Законом України «Про інноваційну діяльність»1, має формуватись з урахуванням світових тенденцій науково-технічного розвитку й аналізу існуючих проблем інноваційної діяльності в державі. Виходячи з цього головною метою інноваційної політики визначено створення комплексу системних заходів щодо забезпечення соціально-економічних, організаційних, законодавчо-правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використання науково-технічного потенціалу; забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих енерго- і ресурсозберігаючих технологій; виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

До основних напрямів інноваційної політики держави належать такі:

- орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки;

- визначення науково обґрунтованих пріоритетів інноваційного розвитку;

- забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, виробництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інноваційних процесів;

- здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища;

- сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

- створення сприятливої кредитної, податкової, амортизаційної й митної політики для сфери інноваційної діяльності;

- забезпечення прискорення розвитку наукомістких галузей і виробництв, які є «точками зростання» п'ятого технологічного укладу XXI ст.; - сприяння розвитку венчурного підприємництва як сектору з підвищеною здатністю до розробки і впровадження інновацій;

- розширення участі у міжнародних інноваційних програмах і проектах;

- сприяння формуванню інноваційної культури для активізації людського чинника в інноваційній сфері;

- створення мережі технопарків, технополісів, інкубаторів;

- захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності.

Верховна Рада затверджує пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності, визначає обсяг асигнувань для її реалізації.

Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання щодо реалізації пріоритетних напрямів, сприяє створенню ефективної інфраструктури для фінансової підтримки та реалізації інноваційних програм і проектів.

У програмі діяльності уряду на 2002--2010 рр. зроблені нові практичні кроки у напрямі подальшої підтримки державою розвитку інноваційної сфери: широке введення в господарський обіг об'єктів інтелектуальної власності, підвищення науково-технічного потенціалу, сталого зростання економіки та утвердження України як високотехнологічної держави.

Висновок

Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, використання у виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП позитивно впливає на вдосконалення структури економіки, зменшуючи у складі витрат на виробництво питому вагу живої праці з одночасним збільшенням питомої ваги засобів і предметів праці; по-третє, застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості продукції (послуг).

Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами: сприяння зростанню інноваційної активності; орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які складають основу сучасного технологічного прогресу; узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності; сприяння регіональному розвитку інноваційної діяльності, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

Досягнення мети та виконання завдань інноваційної політики здійснюються через застосування конкретних методів її реалізації, арсенал яких достатньо широкий.

У кожній країні є свої особливості державного регулювання інноваційного процесу, зумовлені структурою галузей господарства, стратегією розвитку, впливом надбудовних чинників на продуктивні сили. Водночас можна виділити загальні методи впливу держави на інноваційну діяльність бізнесу, що в тих чи інших формах застосовуються в більшості промислово розвинених країнах.

За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на методи прямого та непрямого регулювання

Список використаної літератури

1. Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні: Постанова Верховної Ради України // Голос України.- 2004,- 23 липня. - с. 7.

2. Варгатюк. А. П. Патентна система як фактор формування винахідницького потенціалу та сприяння охороні прав на інтелектуальну (промислову) власність в Україні // Проблеми науки.-- 2003.- №7. - с. 36-46.

3 Ліщішшн М. О. Економічний аналіз винахідництва в Україні // Економіка АПК. - 2003.-- №8. - с. 34-38.

4. МілльД. Винахідництво та раціоналізаторство: інтелект зростає в ціні // Юридичний вісник України.- 2004.- №40. - с 10.

5. Семикіна М. В., Коваль Л. А. Інноваційна праця в конкурентному середовищі: загальна методологія, мотиваційні основи регулювання. -- Кіровоград: Степ, 2002.

6. Сміріюе О.О. Інноваційна активність персоналу як джерело зростання конкурентних переваг підприємства// Актуальні проблеми економіки. - 2004. - №11. - с. 116--125.

Размещено на Allbest.ru