Оптимізація владно-управлінських відносин в умовах реформування політичної системи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена потребою комплексного аналізу та пошуку механізмів вирішення однієї з важливих проблем вітчизняної теорії й практики державного управління - оптимізації та раціоналізації системи владно-управлінських відносин державного управління всіх рівнів в умовах активного державотворчого та реформаційного процесу, а також визначення нових, ефективних механізмів взаємодії українського суспільства і держави. Подальший розвиток демократії, становлення правової держави, визрівання громадянського суспільства в Україні потребують глибокого наукового осмислення тих політичних процесів, на основі яких відбуваються ці зміни і які вимагають докорінної трансформації політичної системи.

Система органів влади та державного управління представляє собою складну спеціалізовану ієрархію, яка має такі позитивні риси як можливість забезпечення високого рівня захисту, планування матеріального виробництва, концентрації сил на розв'язання інших питань організації колективної поведінки людей та тощо. Серед негативних сторін, головною із яких є “підкорювальна” властивість - коли люди, які створили піраміду влади, перетворюються лише в “ланцюги” з примітивними функціями, що створює сприятливі умови, якщо не прийняті спеціальні заходи захисту, для мимовільного процесу авторитаризації, отримання влади однією особою або групою осіб, які зійшли на вершину владної піраміди. Особливу актуальність дана проблема набуває в умовах реформування політичної системи.

Подібна характеристика відноситься й до процесів інституалізації системи державно-владних відносин в Україні, які, з одного боку, призвели до створення демократичних інститутів в сфері владно-управлінської діяльності, але, з іншого боку, ці інститути потребують подальшої модернізації, оскільки далеко не повною мірою відповідають демократичним принципам, несуть в собі багато елементів авторитаризму і значний конфліктний потенціал, пов`язаний з відсутністю належного балансу у взаємовідносинах між різними владно-управлінськими структурами та відлагодженої системи стримувань і противаг.

Отже, актуальність даної теми полягає в необхідності проведення ґрунтовного і в той же час критичного аналізу досягнутих здобутків в процесі демократичної трансформації інститутів владно-управлінської діяльності в Україні та пошуку шляхів й механізмів надання цьому процесові динаміки та нових якісних ознак, які б відповідали новітнім критеріям демократичності владно-управлінських інститутів. Все це дозволяє стверджувати, що проблема демократичного реформування як політичної системи України в цілому, так і її найважливішої сфери владно-управлінських відносин, залишається актуальною як в теоретичному, так і практичному сенсі.

Високо оцінюючи теоретичні здобутки зарубіжних і вітчизняних вчених в дослідженні даної проблеми слід все ж зауважити, що основна увага більшості авторів при цьому зосереджувалась або на проблемах трансформації політичної системи України в цілому, або на характеристиці трансформації окремих політичних інститутів, таких як політичні партії або, скажемо, інститут президентства. Що ж стосується питання демократичної інституалізації системи владно-управлінських відносин і, особливо, її подальшої модернізації в сучасних умовах, то воно, на наш погляд, поки не знайшло свого адекватного висвітлення в науковій літературі.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтуванні напрямів та державно-управлінських механізмів оптимізації владно-управлінських відносин в умовах активного державотворчого та реформаційного процесу політичної системи в Україні.

Відповідно до зазначеної мети поставлені такі завдання:

- проаналізувати на основі системного підходу та порівняльно-історичного методу сучасний стан наукової розробки вітчизняними та зарубіжними дослідниками проблем взаємодії управління та влади в суспільному житті;

- розкрити сутність владно-управлінських відносин та їх структурно-функціональний зріз в організаційній структурі державного управління;

- узагальнити позитивний досвід становлення та реалізації владно-управлінських відносин в країнах розвиненої демократії й постсоціалістичних держав Європи і визначити напрями впровадження такого досвіду в Україні;

- дослідити історичні засади, тенденції та особливості процесу формування структурної інституціоналізації органів державної влади та управління в умовах реформування політичної системи України;

- визначити та обґрунтувати основні напрями та механізми оптимізації владно-управлінських відносин в процесі суспільних та державних перетворень в контексті політичних змін в Україні.

Об'єкт дослідження - владно-управлінські відносини в процесі

1. Владно-управлінські відносини як об'єкт наукового дослідження

Проведено системний огляд основних наукових джерел щодо визначення основних понять, системних та структурно-функціональних зв'язків між складовими владно-управлінських відносин, обґрунтування шляхів та механізмів їх функціонування, удосконалення та розвитку в Україні та обґрунтовується вибір напрямів дослідження.

Логіка дослідження автора виходить із руху від абстрактного до конкретного, від вихідних понять (субстанцій) державного управління до конкретних владно-управлінських дій і взаємодій. Перший, так званий субстанціональний аспект, логічно дає можливість розкрити ”об'єктивовані” та ”репродуктивні” характеристики державно-управлінської субстанції, починаючи з визначення базових категорій ”влада”, ”політична влада”, ”державна влада”, ”управління”, ”державне управління” та відокремлення владно-управлінських відносин в автономну сферу активності й особливий тип спілкування та діяльності. Наступний, активістський аспект, відображає владно-управлінську рефлексію соціальної діяльності суб'єктів, яка акумулюється у свідомості, ролях та організаціях суспільства, групи чи індивіда.

Для розмежування зазначених понять автор узагальнюючи існуючи в науковій літературі підходи виходить із відомої посилки, що, управління є особливим видом суспільної діяльності, яке виникає з потреб самого суспільства і супроводжує всю його історію розвитку, набуваючи іманентним потребам відповідного змісту, форми та методу. Суть цієї діяльності полягає в тому, щоб за допомогою цілеспрямованих впливів направляти функціонування і розвиток того або іншого об'єкта відповідно до програми, заданої керуючим суб'єктом, не допускаючи істотних відхилень від неї, або, навпаки, забезпечувати, зміну його стану, положення та параметрів. Тобто, кожна соціальна спільність організує свою діяльність за допомогою управлінської системи, яка включає підпорядкування, розпорядження та контроль.

Важливою проблемою розуміння сутності управління є питання визначення об'єкта і суб'єкта управління, адже ці поняття в суспільних системах є відносними, і кожен суб'єкт управління є одночасно його об'єктом, і навпаки. Натомість для визначення суб'єкта і об'єкта необхідно віднайти підставу.

Якщо в колективах особистісного характеру управління (керівника, лідера, батьків у сім'ї, старійшини в племені і т.ін.) здійснюється на підставі їх авторитету та поваги, в приватних - на основі узгоджених спільних інтересів, а в громадських - на основі єдиної спільної волі щодо розв'язання певних громадських задач, то в територіальних публічних колективах, на думку автора, управління здійснюється на основі публічної влади.

Автор вважає, що поняття “влада” слід розглядати як соціальне явище, що виражає право суспільної спільноти зосереджувати управлінсько-розпорядчі повноваження у відповідних органах і завдяки їх діяльності досягати (насамперед, в організаційному плані) визначеного рівня упорядкованості і цілеспрямованості існування та розвитку керованого об'єкта. Структура влади або розподіл влади фактично означає розподіл саме такого права.

За таких обставин влада як особливий тип взаємовідносин між соціальними суб'єктами надає домінуючу роль наступним повноваженням суб'єктів управління:

- впливати на підвладних індивідів, спільноти, нав'язувати їм свою волю, визначати форми, засоби й напрямки діяльності та поведінки інших людей, соціальних груп або ж суспільства;

- визначати та використовувати відповідні форми і засоби реалізації управлінських дій за допомогою авторитету, права, заохочення, примусу у різноманітних формах - від соціально доцільного в разі потреби й обумовленого відповідними етичними та правовими нормами;

- визначати зміст і форми соціальної субординації між членами суспільства (абсолютного панування і підкорення чи взаємодії владних структур з підвладними на основі демократичних, конституційних або моральних норм, традицій тощо).

Звідси, автор визначає владно-управлінські відносини як сукупність активної соціальної позиції (інтересів) соціальних суб'єктів щодо розподілу повноважень, організації та права контролю за діями органів управління та посадових осіб в умовах існуючих правових, законодавчих, організаційних та етичних норм і механізмів регулювання. В такому аспекті, цілком справедливим є твердження, що на основі владних відносин, а саме делегування одним із учасників права контролю над своїми діями іншому, побудоване функціонування будь-якої організації і безпосередньо торкається будь-якої організаційно-управлінської діяльності.

Спираючись на теоретико-методологічні напрацювання наукових попередників (Р.Арон, А.Дехтярев) автор виділяє загальні компоненти структури владно-управлінських відносин у межах державного управління: 1) суб'єкти (інститути, організації, групи, посадовці); 2) цінності та норми; 3) засоби (інструментально-інституційні) та 4) ресурси. Взаємодія між ними й складає усю палітру відносин, які в українській мові відображенні поняттями “планування” та “підкорення”, “воля” та “сила”, “контроль” та “розподілення”, “управління” та “тиск”, “владарювання” та “вплив”.

У розділі також зазначається, що реалізація владно-управлінських відносин має здійснюватися у відповідності з чітко визначеними в конституції та інших правових актах “правилами гри”, дотримуватися яких мають не лише підвладні, а й власне органи управління. Такі властивості виражає поняття легітимації влади (від лат. legitimus - законний) - це визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, рішень; це згода громадян з правом одних впливати на інших.

У висновках до розділу узагальнюються результати аналізу джерельної бази дисертаційної роботи та визначаються напрями вирішення проблем, що потребують наукового дослідження.

2. Моделі реалізації владно-управлінських відносин в Росії та країнах Європейського Союзу

Узагальнюється позитивний досвід функціонування системи державного управління та влади, а також владно-управлінських механізмів взаємодії та відповідальності органів державної влади в зарубіжних країнах. Автор розкриває організаційно-інституціональний аспект, пов'язаний з формами організації структурних інститутів владно-управлінських відносин, які утворюють свого роду інституціональний ”каркас”, стійку та несучу конструкцію стабільності і порядку в суспільстві та функціонально-динамічний аспект, який дає можливість розкрити власне проблеми динаміки владно-управлінського процесу та механізми розвитку, змін й оптимізації владно-управлінських відносин.

У межах даного розділу встановлено, що в цілому, вивчення досвіду розвитку зарубіжних країнах актуалізує проблему визначення національних інтересів в усіх сферах: організації державного управління, технології прийняття державно-управлінських рішень, інституціональної організації державного управління на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях і зокрема розвитку владно-управлінських відносин. Водночас, автор підтримує думку С. Озірської та Ю. Полянського, що врахування досвіду європейських країн означає не механічне перенесення положень іноземних законів, а актуалізує доцільність використання деяких апробованих стандартів для вирішення конкретних питань функціонування та розвитку суспільних інститутів.

Справа в тому, що в країнах сталої сучасної демократії формальні і неформальні інститути доповнюють один одного. У “нових демократіях” неформальні інститути спотворюють і витісняють формальні правила і процедури. Подібне заміщення можливе “зверху” і “знизу”. Зокрема, іноді трапляється так, що виконавча влада, обрана демократичним шляхом, починає розширювати “зверху” свої прерогативи за рахунок конституційного поділу влади. З іншого боку, слабке громадянське суспільство з порівняно невеликим “соціальним капіталом”, але високим потенціалом насильства, взаємною недовірою і широким поширенням корупції і традицій клієнтелізму починає “знизу” зневажати інституціональними правилами, тим самим позбавляє функціонального призначення формальні інститути, використовуючи їх у приватних інтересах. Тобто, у перехідних суспільствах нерідко відбувається витіснення формальних інститутів неформальними. Така деформація політичних відносин і інститутів виникає, як правило, унаслідок сполучення двох факторів: авторитарної спадщини неформальних практик і акумуляції економічних і політичних проблем поставторитарної системи.

Тому як вважає автор, важливою проблемою в процесі вивчення досвіду інших країн щодо дії такого складного конституційного механізму як система владно-управлінських відносин і можливості впровадження його в Україні полягає у виборі “точки входу”. У нашому контексті це розуміється як процес утворення специфічного набору соціальних норм і правил, що задають контекст людського співіснування і взаємодії. Сукупність цих правил ефективно зв'язує поводження і державних акторів, і учасників громадянського суспільства, наближає реальність до певних очікувань, одночасно розвиваючи “силу дії”. Тобто, дослідження має бути спрямоване не тільки на сучасний сталий стан системи відносин, а на аналіз їх становлення та розвитку.

Такі ідеї по формуванню механізмів реалізації владно-управлінських відносин виражалися в філософських, соціологічних, державно-управлінських, правових та політологічних теоріях. У цьому контексті в даному розділі проаналізовано наукові доробки мислителів Давньої Греції, Римської імперії, епохи Середньовіччя, Відродження та Нової Доби. Як свідчить проведений автором порівняльний аналіз, найбільший вплив на формування сталої системи державного управління країн Західної Європи та сучасні теоретичні розробки справили дослідження Т. Гобса, Дж. Локка, Б. Спінози, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є та ін. Саме вони одні з перших прагнули розв'язати в теоретичному плані задачу обмеження влади та мінізувати зловживання її повноваженнями. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

В розділі також зазначається, що сталою основою взаємовідносин між громадянином, суспільством та державою в демократичних країнах виступає механізм солідарної відповідальності законодавчої та виконавчої гілок влади за розробку державної політики, формування уряду та його діяльність. Даний механізм побудований на зв'язках між виконавчою гілкою влади і законодавчим органом за допомогою програмних дій політичних партій. Це досягається завдяки тому, що в більшості своїй глави виконавчої гілки влади є лідерами політичних партій і призначаються парламентами, в яких ці партії представлені.

В той же час в даному дослідженні стверджується, що реалізація владно-управлінських відносин в європейських країнах залежить не лише від конкретної ситуації, але й специфіки всього контексту суспільних відносин, особливостей як внутрішнього середовища народовладдя, так і зовнішнього. Адже спосіб здійснення влади ґрунтується на взаємодії як суб'єкта так і об'єкта. Як механізм інтеграції суспільства, влада створюється не лише за допомогою правової регламентації діяльності політиків, але й за морально-аксіологічними регулятивами, що входять в систему політичних цінностей громадянського суспільства. Зокрема, на думку автора, важливою складовою частиною системи владно-управлінських відносин яка й виступає “точкою входу” до її оптимізації в Україні є механізм громадської активністі. Вона є невід'ємним елементом демократичного урядування, невіддільним від таких атрибутів, як узгодження інтересів різних соціальних груп, підзвітність (відповідальність політичних керівників перед некерівниками), правління більшості, рівність та народний суверенітет. Тому функціональне призначення механізму громадської активності полягає насамперед у наділенні громадян можливостями стати суб'єктами процесу функціонування системи владно-управлінських відносин.

В розділі також зазначається, що якщо модель, характерну у цьому змісті для Заходу, можна назвати автономним управлінням і більшою мірою залежним від народної волі, то для Росії у загальному вигляді характерна інша управлінська ситуація, інший об'єкт управління й інша культура. Конкретні управлінські дії відбуваються на тлі рішення великомасштабних задач: захист від ворожих навал, організація життєдіяльності на великих просторах із суворою природою. Тому російський керівник змушений виступати не сам по собі (автономно), а від імені верховної влади, що у Росії мала характер самодержавства та усевладдя генсеків.

3. Механізми вдосконалення владно-управлінських відносин в умовах політичної реформи в Україні

Досліджені історичні засади, тенденції та особливості процесу формування інститутів системи державної влади в Україні, вплив саморозвитку свідомості громадян як невід'ємного компонента владно-управлінських відносин, визначені й обґрунтуванні основні умови, напрями та механізми їх оптимізації.

Спираючись на системний підхід в аналізі процесу інституціоналізації державного управління в Україні у розділі визначено, що одною із засад розбудови державної системи є створення гарантій того, щоб жоден з органів влади не виявився вільним з під контролю. Ця вимога потребує активного пошуку альтернативних підходів до створення нової моделі державного управління на етапі реформування політичної системи, адже за умови поспішного втілення в життя демократичних інститутів тенденція до нестабільності, яка внутрішньо присутня демократії, може привести до послідовного блокування різними коаліціями всіх програм перетворень, що пропонуються.

У розділі зазначається, що за роки незалежності в країні закладена міцна нормативна база для здійснення завдань демократизації, на основі якої вже здійснені доволі значні трансформаційні перетворення, пов'язані як з формуванням необхідних для закріплення демократичних завоювань економічних умов, так і з функціонуванням політичних інститутів. Але вони не були реалізовані в повному обсязі. За таких обставин важливим питанням демократичної трансформації державного управління є поглиблення структурної інституалізації владно-управлінських відносин.

Обґрунтовуючи необхідність і важливість інституціональної спроможності структурних механізмів владно-управлінських відносин автор показує їх: по-перше, як сукупність супідрядних дій носіїв владно-управлінських повноважень; по-друге, як взаємодію ланок й блоків інституційного механізму, які спрямовані на вироблення та реалізацію стратегічних й тактичних цілей і рішень; по-третє, як визначений владно-управлінський цикл, в якому відсутня жорстка послідовність функціональних фаз.

Основною причиною недостатньо ефективної інституціональної політики в Україні у багатьох випадках, на думку автора, виявилась задекларована оптимізація політичних інститутів і недостатня увага іншій складовій владно-управлінських відносин - забезпечення контролю за діяльністю вищих органів державної влади з боку суспільства. Дійсно рушійною силою трансформації владно-управлінських відносин властивих для громадянського суспільства, зазначається в даному розділі, має бути інтерес автономних структур щодо задоволення власних потреб, а політична еліта, яка усвідомила ідеал суспільної системи має формувати відповідно до змін політичної культури суспільства демократичні інститути і впроваджувати нові цінності в законодавстві в тому числі - конституції.

На жаль, аналіз, на основі соціологічних даних про ставлення людей до влади, свідчить про вияв недовіри основної маси людей до офіційних державних інститутів та прагнення до формування мереж переважно клієнтелістського характеру. За таких обставин цілком логічним є висновок автора, що основним напрямом державної політики мають бути заходи, спрямовані на формування суб'єкта демократичної орієнтації та ринкових відносин. Тобто, народ має позбавитися, перш за все, свого внутрішнього ворога, змінити ціннісні орієнтації від байдужості та патерналізму до свободи ліберального типу - свобода для всіх через повагу і захист чужої свободи як власної.

Зокрема, в розділі пропонується для того щоб народ став активним суб'єктом оптимізації владно-управлінських відносин в умовах реформування політичної системи в Україні патріотично налаштована політична еліта має послідовно завершити розпочаті адміністративну, конституційну, що стосується місцевого самоврядування, реформи і провести нові - судову, адміністративно-територіальну та ін. Але країні важливо проведення перш за все аграрної реформи. Вона має бути здійснена не з метою перерозподілу землі, а в контексті реалізації глобальної мети - реалізації дійсного народовладдя. Бо саме об'єктивний інтерес виробника змушує його виступати активним джерелом і споживачем управлінських послуг системи державного управління.

Таке реформування призведе, по-перше, до структурного зростання складності самої системи, і, по-друге, до зростання потреби членів суспільства в самоосвіті та самозабезпеченні. Взаємодія процесів автономізації громадських структур та інтеграція їх досвіду в суспільну практику, а також ідентифікація праці та поведінки громадян з інтересами суспільства - це саме ті механізми соціального регулювання, які на протязі всієї історії забезпечували поступальний розвиток людства і призвели до становлення держав загального (соціального) добробуту.

Висновки

владний інституціоналізація політичний

На основі проведених досліджень у дисертаційній роботі розроблено наукові положення та отримано практичні результати, які в сукупності вирішують важливе наукове завдання в галузі державного управління щодо оптимізації механізмів владно-управлінських відносин в умовах реформування політичної системи в Україні. Апробація одержаних результатів підтверджує гіпотезу та методологію, покладену в основу дослідження, а реалізовані мета й завдання дослідження дають можливість зробити наступні висновки й пропозиції.

1. Здійснений на основі системного підходу й порівняльно-історичного методу аналіз сучасного стану наукової розробки вітчизняними та зарубіжними дослідниками проблеми владно-управлінської взаємодії свідчить, що поняття “влада” є об'єктом дослідження політології та кратології, але такий підхід не дає відповіді на його співвідношення і взаємодію з поняттям “управління”. Дослідники, узагальнюючи вищезазначений зміст поняття “влада” трактують його як цілеспрямований влив одних суб'єктів по відношенню до інших із використанням різних засобів -- примусу, права, авторитету. Близьким до терміну “влада” за такими характеристиками як соціальна природа, сутність, види в межах галузі науки “державне управління” є поняття “управління”. Основною ознакою останнього, як і влади, є цілеспрямований вплив на свідомість, поведінку та діяльність людей.

Обґрунтовано, якщо управління як суспільне явище само передбачає зовнішнє регулювання, тобто примус, то в контексті взаємовідношення таких понять як “управління” і “влада”, на нашу думку, правильніше буде говорити про владу як право яке воно дає відповідним суб'єктам на управлінський вплив.

Аналіз наукових джерел щодо взаємодії управління та влади в системі державного управління засвідчив, що її з'ясування має здійснюватися через визначення сутності поняття “право”. Показано, що сутність його заключається в соціальному контексті і пов'язана з глибинними потребами та інтересами людей у впорядкуванні власної суспільної і приватної життєдіяльності, та їх загальною волею.

2. На підставі джерельної бази дослідження, аналіз теоретичної кореляції понять “влада” й “управління” та місця і ролі влади в системі державного управління показав, що сукупність взаємодій соціальних суб'єктів щодо організації системи управління, здійснення контролю за управлінськими структурами, дій та поведінки самого керівництва й реалізації власне розпорядчо-управлінської діяльності й складає основний зміст владно-управлінських відносин. Доведено, що сутність владно-управлінських відносин та ефективність управління, яке безпосередньо пов'язане з існуючими в суспільстві різноманітними інтересами і цілями, їх стабільністю та розвитком, залежить не лише від організаційних зусиль апарату управління, а й від наявної суспільної волі, довіри та підтримки. Обґрунтовано, що відсутність впливу даної складової на управлінський процес обумовлює малоефективну протидію неправомірним діям державного апарату та управлінської еліти й перешкоджає формуванню оптимальних механізмів суспільного розвитку.

3. Узагальнення позитивного досвіду становлення та реалізації владно-управлінських відносин в країнах розвиненої демократії й постсоціалістичних держав Європи дозволило визначити напрям впровадження такого досвіду в Україні. Перш за все, дослідження історичних засад, тенденцій та особливостей становлення системи державного управління та владно-управлінських відносин у країнах Західної та Центрально-Східної Європи показало, що людство на протязі всієї історії здійснювало пошук можливого балансу взаємовідносин та механізмів контролю за діяльністю влади, як органів управління. Ці ідеї виражалися в філософських, соціологічних, державно-управлінських, правових та політологічних теоріях. Сьогодні політична еліта цих країн все більше усвідомлює, що без створення дієвих механізмів співробітництва держави і громадського суспільства неможливо створити сучасну ефективну державу. В основу їх співробітництва покладені чотири принципи: партнерство, прозорість, рівні можливості для всіх і ненасильство.

Доведено, що у демократичних країнах Західної та Центрально-Східної Європи проблемі ролі та місця народовладдя як одного із способів побудови влади та системи державного управління належить одне з провідних місць. У сучасних суспільствах воно виступає як складне суб'єкт-об'єктне явище, що здатне до саморозвитку. Наявними механізмами контролю за владою, що дозволяють громадським об'єднанням впливати на ситуацію виступають: прозорість влади; громадська думка; суспільна експертиза і суспільні слухання з найбільш важливих проблем та ін. Часто подібні механізми працюють не на основі законодавства, а завдяки відповідним традиціям, політичній і поведінковій культурі.

4. У результаті проведеного дослідження, встановлено, що за роки незалежності в Україні закладена міцна нормативна база для здійснення завдань демократизації, на основі якої вже здійснені доволі значні трансформаційні перетворення, пов'язані як з формуванням необхідних для закріплення демократичних завоювань економічних умов, так і з функціонуванням політичних інститутів. Разом з тим обґрунтовано, що ефективному функціонуванню політичних інститутів перешкоджає викривлення інституційної структури владно-управлінських відносин.

Доведено, що пошук напрямів та механізмів підвищення ефективності владно-управлінських відносин і державного управління в цілому доцільно вести в площині взаємодії управління та влади, тобто в області перехрещення власне управлінсько-розпорядчої, адміністративної діяльності органів державного управління та владних ресурсів - правом визначення цілей, правом на використання примусу, правом на реалізацію законної волі та опори на довіру народних мас. Посилення інституційної спроможності механізмів владно-управлінських відносин та урахування впливу цих відносин на систему державного управління також має супроводжуватися розв'язанням проблем контролю за управлінською діяльністю органів державної влади, відношенням управлінців з громадськістю та вищими й нижчими рівнями органів управління, а також оптимізацією централізації і децентралізації публічного управління.

5. Визначено та обґрунтовано основні напрями та механізми оптимізації владно-управлінських відносин в процесі суспільних та державних перетворень в контексті політичних змін в Україні. Доведено, що необхідність, конкретність та ефективність використання в повному обсязі ресурсу владно-управлінських відносин залежить від сформованої та діючої прозорої системи підзвітності, контролю та відповідальності на всіх рівнях влади, впровадження основних демократичних принципів функціонування та розмежування системи органів державного управління на місцевому та регіональному рівнях, підвищення правової захищеності громадян і юридичних осіб та усунення обставин, що спричиняють корупцію та зловживання з боку працівників органів державної управління, безпосереднє впровадження яких у повному обсязі можна активізувати в результаті проведення системних реформ в першу чергу політичного, адміністративного та адміністративно-територіального реформування в Україні.

У результаті проведеного дослідження, встановлено, що активізація й поглиблення процесів демократизації державних інститутів влади та управління можлива в наслідок здійснення заходів з формування автономних, незалежних суб'єктів владно-управлінських відносин, з чітко вираженим інтересом щодо впливу та контролю за розподілом повноважень і діяльності органів влади й управління. Це стосується перш за все економічно незалежних громадян та їх об'єднань і відносно автономних органів місцевого самоврядування. Дієвість механізму відповідальності органів влади й управління перед виборцями забезпечують політичні партії. Лише за таких обставин можуть ефективно запрацювати інститути та механізми стримування й противаг, які є властивими правовій державі і проголошені в Конституції України.

6. Виявлення основних напрямів та механізмів оптимізації функціонування владно-управлінських відносин, у свою чергу, дало змогу сформулювати практичні рекомендації щодо процесу політичного реформування в Україні. Цілком обґрунтованими й реальними в найближчій перспективі виглядають наступні кроки:

- проведення демократичної інституалізації владно-управлінських відносин має здійснюватися з урахуванням всіх її чотирьох складових елементів: а) формальних - правових, адміністративних та організаційних норм і правил, що регламентуються владними й управлінськими органами; б) механізмів державного контролю за виконанням встановлених норм і правил; в) механізмів громадського контролю; г) неформальних норм, що укорінені в культурі українського суспільства;

- щоб народ став активним суб'єктом владно-управлінських відносин в Україні має бути проведена аграрна реформа. Вона має бути здійснена не з метою перерозподілу землі, а в контексті реалізації глобальної мети - реалізації дійсного народовладдя;

- проведення реформи виборчої системи, забезпечуючи при цьому перехід до відкритих виборчих списків на парламентських виборах та до мажоритарної системи на всіх місцевих виборах;

- проведення детально відпрацьованої з урахуванням європейського досвіду адміністративно-територіальної реформи в Україні;

- реформування бюджетної системи та внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо фінансового наповнення місцевих бюджетів у бік їх збільшення та підсилення;

- запровадження на національному рівні практики моніторингу місцевих ініціатив громадян, вивчення, узагальнення та впровадження кращого досвіду й здобутків.

Виявлені в дисертації особливості оптимізації владно-управлінських відносин в умовах реформування політичної системи в Україні є підставою для подальших наукових досліджень.

Література

1. Бондаренко І.С. Регіональне самоврядування як політичний інститут: аналіз європейського досвіду / І.С. Бондаренко // Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 31 трав. 2005 р.) : у 2 т. / за заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - Т. 1. - С. 248-249.

2. Бондаренко І.С. Владно-управлінські відносини як об'єкт політичної реформи в Україні/ І.С. Бондаренко // Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 31 трав. 2006 р.) : у 2 т. / за заг. ред. О.Ю. Оболенського, В.М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ, 2006. - Т. 1. - С. 198-200.

3. Бондаренко І.С. Владно-управлінські відносини в системі державного управління України / І. С. Бондаренко // Вісн. НАДУ. - 2006. - № 4. - С. 188-194.

4. Бондаренко І.С. Теоретико-методологічний аналіз взаємодії управління і влади в суспільному житті / І.С. Бондаренко // Зб. наук. пр. НАДУ. - К. : Вид-но НАДУ, 2006. - Вип. 2. - С. 249-259.

5. Бондаренко І.С. Духовні засади формування національної свідомості державних службовців України / І.С. Бондаренко // Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (Київ, 31 трав. 2007 р.) : у 4 т. / за заг. ред. О.Ю. Оболенського, С.В. Сьоміна. - К.: Вид-во НАДУ, 2007. - Т. 2. - С. 147-150.

6. Бондаренко І.С. Концептуальні засади реалізації владно-управлінських відносин в умовах розвинутої демократії / І.С. Бондаренко // Вісн. НАДУ. - 2007. - № 4. - С. 48-56.

Размещено на Allbest.ru