Корпоративні відносини: тенденції та особливості регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Корпоративні відносини: тенденції та особливості регулювання

Останнім часом в економіці України відбулися суттєві зміни в структурі та обсягах капіталу, що зумовило необхідність вироблення міжнародних загальноприйнятих стандартів, які допомогли б визначити інвестиційну привабливість підприємств, побудувати систему їх ефективного управління та контролю. Все це сприяло розвитку та становленню корпоративного управління як самостійного економіко-правового інституту, системи, через яку спрямовуються та контролюються акціонерні товариства. Протягом останніх років науковці та практики виробили чимало форм та підходів до окремих питань функціонування корпоративного сектора, однак, на сьогодні єдиної моделі ефективного корпоративного управління не існує. Це зумовлено, насамперед, сутністю відносин, що входять до системи корпоративного управління і об'єктивно існують в обраній державою правовій системі. Водночас, нині вироблено загальновизнані стандарти, що використовуються в різних економічних, політичних та правових умовах.

Корпоративне управління - незамінна складова ринку

Питання корпоративного управління в сучасному бізнесі обійти неможливо. Адже загальновідомо, що конкурентоспроможність підприємства визначається не тільки його економічними показниками. Вирішальним мотивом вкладення грошей стає ступінь розвитку етики поведінки бізнесу і корпоративних відносин. До речі, вигідність для бізнесу «гри за правилами» вимірюється в конкретних цифрах. Згідно із результатами соціологічних досліджень в Україні інвестор готовий платити на 40% більше, якщо в компанії існує правильно організоване корпоративне управління. Практично це означає, що привабливість українського ринку більше ніж на третину гірше від будь-якого західноєвропейського. Радувати така статистика, звичайно, не може. Чим же відрізняються наші континентальні сусіди в плані корпоративних відносин? Як не парадоксально звучить, але навіть у прецедентній Великій Британії основний баланс у відносинах між акціонерами і менеджментом, між різними групами акціонерів, між акціонерами-власниками та іншими учасниками інвестиційного процесу досягається саме завдяки існуванню чіткої нормативної правової бази, а саме - корпоративних кодексів.

Україна теж взяла курс на запровадження національних Принципів корпоративного управління, метою яких є викладення на підставі загальноприйнятих міжнародних стандартів корпоративного управління та з урахуванням українських особливостей і досвіду принципів та рекомендацій, необхідних для розвитку ефективної практики корпоративного управління в Україні. Вже з 2003 р. українське законодавство визначає важливі принципи та рекомендації щодо якісного та прозорого управління товариством, дотримання яких має допомогти товариствам у підвищенні їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності.

Водночас, законодавство України і досі регулює лише обмежене коло правовідносин у сфері корпоративних взаємин. Згідно з результатами досліджень, проведених інституційними інвесторами та міжнародними організаціями станом на жовтень 2003 р., Україна належить до держав із найнижчими показниками відповідності законодавства міжнародним стандартам корпоративного управління. За останні два роки в цій статистиці також нічого не змінилося. В свою чергу, в період становлення корпоративних відносин, який досі переживає Україна, саме встановлені законодавчо вимоги здебільшого впливають на стан корпоративного управління, позаяк їх дотримання забезпечується державою.

Чому ж проблема корпоративного управління стала такою актуальною для всього світу, зокрема України, саме в останнє десятиріччя? Свого часу один із засновників інституційного напряму в економічній науці Рональд Коуз задався питанням: чому взагалі існує корпорація (господарське товариство)? В сучасних умовах це питання трансформувалося в проблему панування так званої організаційної структури капіталістичного типу, адже саме капіталістична корпорація показала себе як більш ефективний інститут у порівнянні з державними підприємствами або, скажімо, кооперативами.

В руслі такої постановки проблеми слід зрозуміти, що корпорація - це структура, яка хоч і існує в умовах ринкового середовища, однак, усередині себе витісняє будь-які ринкові відносини. Взаємодії всередині фірми не припускають відносини обміну, натомість роль «ринку», що регламентує відношення акціонерів і керівників, виконує підприємець-координатор або - в розвинутих корпораціях - спеціалізований департамент. І ось саме корпоративне управління покликане задавати формат всієї цієї внутрішньофірмової взаємодії.

Проблематика корпоративного управління

Головною функцією корпоративного управління є запобігання і вирішення конфліктів: безконфліктність усередині фірми - запорука її виживання в агресивному конкурентному зовнішньому середовищі. Більше того, вся енергія конфлікту тут має перетворитися в генератор розвитку самої організації: це і конкуренція на ринку, і боротьба за залучення інвестиційних ресурсів. Корпоративне управління, а ширше - вся система нормування та регламентації діяльності в рамках корпорації, працює на створення особливого ресурсу, який фіксується як єдність у підходах до рішення проблем, довірчість внутрішніх відносин і орієнтація на досягнення загальних цілей. Саме в цьому зв'язку зараз модно говорити про такий актив корпорації, як довіра.

Щоправда, високий ступінь концентрації власності в українських компаніях орієнтує систему корпоративного управління якось інакше, ніж у країнах зі сталою ринковою економікою. Скажімо, лише в країнах пострадянського простору акцентуація міжкорпоративних конфліктів, практика використовування міноритарних акціонерів для неправових захоплень власності сфокусували корпоративне управління переважно на одній-єдиній проблематиці: вибудовування відносин між контрольними і міноритарними акціонерами. Істотним чинником спотворення сутності корпоративних відносин є також присутність представників влади як гравців економічної сфери. В цих умовах зважитися на кроки щодо легалізації діяльності і розкриття структури власності здатний далеко не кожний підприємець. Наприклад, той самий вихід з тіньової сфери позбавляє корпорацію конкурентних переваг стосовно компаній, які все ще практикують «сірі» варіанти ведення бізнесу.

Однією з найважливіших проблем є і те, що менеджмент багатьох компаній діє або винятково у власних інтересах, або на користь найбільшого акціонера, або групи афілійованих акціонерів, але не на користь всіх акціонерів. Це виявляється, зокрема в тому, що власники одержують дохід від власності через позадивідендні канали з використанням різного роду фінансових схем. Природно, дохід цей одержують тільки акціонери, що контролюють менеджерів, або самі керівники підприємства, якщо вони є власниками.

І навіть в тому випадку, якщо б домінуючий власник хотів виплатити позадивідендний дохід стороннім акціонерам, зробити це буде досить важко. Подібні виплати мають на увазі залучення сторонніх акціонерів у фінансові схеми компанії, часто тісно пов'язані з іншим бізнесом домінуючого власника, а зробити це технічно складно і ризиковано. До того ж багата історія корпоративних війн, на жаль, створила українському бізнесу несприятливу репутацію. Чимало компаній, що керувалися етичними нормами, не маючи нагоди захистити себе в суді, були вимушені поступитися моральними принципами і відповідати на агресію конкурентів тією ж зброєю. Репутація українського підприємництва постраждала і в результаті тенденційних інформаційних воєн у ЗМІ.

У цих умовах принципове поліпшення ситуації з корпоративним управлінням можливо тільки на основі рішень, що власноруч виробляється підприємницьким співтовариством. Наприклад, у Росії для координації зусиль у цій сфері був створений постійний суспільний дорадчий орган керівників найбільших російських компаній, федеральних органів влади, профільних комітетів Державної Думи і Ради Федерації - Національна рада з корпоративного управління. В Україні такого органу наразі немає, хоча і є деякі суто державні органи, які намагаються регулювати ці відносини.

Але ж комплекс норм взаємодії між суб'єктами корпоративних відносин не може бути прописаний у всіх деталях і не може бути закріплений у повному об'ємі законодавчо чи за допомогою указів Президента. Проте будь-який розсудливий учасник «корпоративних ігор» здатний визначити «в своєму колі», порушуються або не порушуються тим або іншим підприємцем, менеджером, акціонером правила гри. Тут важлива публічність, маніфестація позиції підприємців, бажаючих грати за правилами щодо тих, хто будує свій бізнес на порушенні не тільки моральних законів, але і законодавчо закріплених норм. Звичайно, чітко позначити критерії моральності складно, хоча робити це треба, і уточнення формулювань правил - далеко не даремне заняття.

Деякі особливості корпоративних відносин

Розвиток корпоративного законодавства в Україні в останнє десятиріччя йде під гаслом захисту прав міноритарних акціонерів. Що тільки тут не робиться: і заборона на викуп дробових залишків, і пріоритетне право участі в придбанні додаткових випусків акцій, і послідовне розширення допуску міноритарних акціонерів до інформації про діяльність акціонерного суспільства, і багато іншого. В планах законодавців на сьогодні - введення норм про обов'язкову виплату дивідендів (адже відмова від виплати дивідендів - порушення майнових інтересів міноритарних акціонерів). А спроба дещо обмежити права міноритаріїв (право власника 90% пакета викупити примусово акції у дрібних акціонерів) породила хвилю суспільного обурення. І всі ці заходи вживаються під гаслом створення максимально сприятливих умов для залучення інвестицій, насамперед, іноземних. Яку картину в результаті ми спостерігаємо? Переважна більшість міноритарних акціонерів повністю пасивні. Вони не пропонують свої питання до порядку денного загальних зборів акціонерів, не висувають власні кандидатури на високі посаді. Так кого і від чого захищаємо? Це питання має остаточно врегулювати Закон України „Про акціонерні товариства», проте коли він буде прийнятий - не відомо нікому.

Однак чи не слід замислитись, а що ж дійсно потрібно для підвищення інвестиційної привабливості підприємств як для вітчизняного, так і для зарубіжного інвестора? Наприклад, одним із механізмів зростання привабливості вкладень не тільки у велику, але у будь-яку компанію є забезпечення ліквідного ринку акцій. Саме ліквідність вкладень, а не захист прав міноритарних акціонерів - магістральний шлях підвищення інвестиційної привабливості. Зокрема, для достатньо пасивних портфельних інвесторів і для міноритаріїв. Не подобається, що загальні збори акціонерів не ухвалюють рішення про виплату дивідендів? Є сумнів у поведінці топ-менеджменту? Не вірите у перспективи підприємства? Будь ласка, продавайте свої акції за гідною ціною.

Ілюзія, скаже читач. Що тільки не робила держава для підвищення ліквідності фондового ринку! Купа різного роду постанов. Були і податкові послаблення для акціонерів - фізичних осіб. А віз і нині там: масового ліквідного ринку як не було, так і немає. Що ж робити?

Наприклад, виходом є створення примусового ринку акцій для кожного підприємства, створеного у формі відкритого акціонерного товариства, за допомогою встановлення на законодавчому рівні деякого періоду часу щорічно, протягом якого будь-який акціонер має право вимагати від акціонерного товариства викупу належних йому акцій за ринковою ціною. Однак чи потрібен такий механізм для компаній, акції яких котуються на фондовому ринку? Звичайно, ні. Такі компанії мають бути звільнені від встановлення пільгового періоду для виконання вимог акціонерів про викуп акцій. А якщо всі акціонери кинуться продавати свої акції, то підприємство може загинути. Аби цього не допустити, слід, наприклад, встановити, що протягом одного пільгового річного періоду акціонерне товариство може витратити на викуп своїх акцій не більше 10% активів. Далі, як відомо, придбані акції повинні бути протягом року реалізовані. І якщо це вдасться зробити, чудово. Значить, підприємство все ще становить для когось інтерес. А якщо ні? Тоді через вимоги законодавства акціонерне товариство зобов'язане ухвалити рішення про зменшення статутного капіталу шляхом погашення придбаних акцій. І такий цикл може тривати аж до моменту, коли розмір статутного капіталу компанії не досягне встановленого законом мінімуму. Після цього акціонерне товариство підлягає ліквідації. Тобто запропонований механізм ще і сприятиме витісненню неефективних виробників.

При цьому слід пригадати, що чинне законодавство передбачає низку випадків, коли акціонери і без пропонованої новації мають право вимагати в акціонерного товариства викупу своїх акцій. Це й випадки реорганізації товариства, й внесення до статуту змін, що обмежують права акціонерів. Мабуть, не такі вже окремі випадки в українській практиці. Однак саме наявність об'єктивної ринкової оцінки може стати перешкодою для придбання в акціонерів акцій за безцінь в умовах агресивного поглинання. Нарешті, така норма додатково стимулюватиме акціонерні товариства до виходу на організований фондовий ринок. Щоправда, таке нововведення здійснити буде нелегко. Зате достатньо легко запропонувати акціонерним товариствам через Кодекс корпоративної поведінки своїм статутом або внутрішніми документами прийняти на себе добровільне зобов'язання про щорічне придбання акцій у своїх акціонерів. Що ж воно таке - Кодекс корпоративної поведінки?

Кодекси корпоративної поведінки

За останні роки кодекси корпоративного управління набули поширення в світі. Вони не мають законодавчої сили, проте дійсно сприяють поліпшенню практики корпоративного управління. Водночас, ефективність кодексів породжує певні ризики. За останні 12 років, з того часу, як у Великій Британії набув чинності Кодекс Cadbury (Cadbury Code Best Practice), з'явилася безліч кодексів корпоративного управління. Лише за чотири останніх роки їх прийняли не тільки країни Великої сімки, окрім Японії, але і багато інших, як-от: Росія, Бразилія, Нідерланди, Оман, Філіппіни, Маврикій, Південна Африканська Республіка, Швейцарія і Туреччина. На сьогодні кодекси корпоративного управління існують у 50 країнах.

Кодекси корпоративного управління розробляють різні інститути: комісії з ринку цінних паперів, фондові біржі, інвестори та їх асоціації, наднаціональні організації. Загалом у цих кодексах реалізовані погляди авторів на якісне корпоративне управління. Наприклад, Кодекс Cadbury містить 19 рекомендацій щодо структури, незалежності і відповідальності ради директорів, методів внутрішнього фінансового контролю, компенсацій членам ради директорів і топ-менеджерам. Законодавство не вимагає, аби компанії точно наслідували кодексам, тому є ризик, що їх положення не дотримуватимуться. Але практика свідчить, що кодекси корпоративного управління працюють. Так, завдяки Кодексу Cadbury помітні поліпшення відбулися в практиці британських компаній. Наприклад, підвищення професіоналізму рад директорів багатьох організацій можна напряму пов'язати з введенням кодексу. Навіть у країнах, де таких кодексів наразі немає (Україна), їх поява в світі зробила корпоративне управління предметом більш пильної суспільної уваги, і тепер менеджери і директори краще розуміють, чого від них очікують. Проте такий бурхливий успіх кодексів насторожує і викликає певну заклопотаність з приводу їх подальшої долі.

Так, творці Кодексу Cadbury хотіли допомогти компаніям удосконалити управлінську практику і тим самим запобігти майбутнім скандалам і відновити довіру громадськості та інвесторів до бізнесу. Кодекси, що з'явилися пізніше, переслідували ту ж мету.

Кодекси розрізняються за масштабами і деталями, проте майже всі проголошують чотири основоположні принципи: рівне ставлення до всіх акціонерів, чиї права мають дотримуватися; підзвітність ради директорів і менеджменту; розкриття інформації і прозорість, тобто своєчасне і повне надання фінансової та іншої звітності; відповідальність за дотримання інтересів міноритарних акціонерів та інших груп інтересів, а також за неухильне дотримання духу і букви закону. Експерти у всьому світі дедалі більше сходяться на думці, що кодекси, створені на основі наведених принципів, не тільки захищають інвесторів від фальсифікацій і недбалого управління їх активами, але можуть і скоротити вартість витрат. Забезпечуються ці переваги по-різному, залежно від особливостей конкретної країни. корпоративний управління економічний

Попри уявну «беззубість», кодекси, поза сумнівом, поліпшують корпоративне управління. Вони привертають до нього увагу і тим самим «підігрівають» дискусію про принципи регулювання бізнесу. Кодекси, роз'яснюючи приклади передової світової практики, навчають бізнес. Розроблені впливовими інституційними інвесторами, вони безпосередньо впливають на діяльність корпорацій, позаяк чітко указують, чого інвестори очікують від компаній, в які вклали кошти.

Зрозуміло, що при цьому положення кодексів корпоративного управління і норми вітчизняного законодавства мають підтримувати один одного. У всіх країнах існують подібні законодавчі норми, наприклад, вимога про обов'язкове надання компаніями фінансової звітності регулюючим органам. Законодавство і державне регулювання, як ми вважаємо, повинне створювати фундамент, тобто визначати мінімальні вимоги за такими позиціями, як фінансова звітність, вимоги щодо аудиту, частота проведення і повістка зборів акціонерів. На відміну від законодавства, кодекси корпоративного управління можуть сприяти упровадженню передового досвіду, а також у сфері взаємин акціонерів і компенсацій топ-менеджерам.

З часом розділення зон дії законів і кодексів має змінюватися - в різних країнах по-своєму. Аби запобігти фінансовим скандалам, ймовірно, доведеться усилити відповідальність комітетів із аудиту. Водночас, регулюючі органи окремих країн ослабляють вимоги до капіталу. Це стало можливим завдяки вдосконаленню законодавства і появі нових форм фінансових контрактів, що дозволяють кредиторам ефективніше захищати свої права. Там, де обізнаність у питаннях корпоративного управління низька і суспільство не надає велику увагу діяльності компаній, навпаки, перевагу слід віддати законодавству, а не кодексам, дотримуватися норм яких не обов'язково.

Українські нюанси корпоративного управління

В Україні нещодавно розпочали свою діяльність інститути спільного інвестування, взято напрям на реформування пенсійної системи, тривають дискусії щодо налагодження ефективної системи управління державними корпоративними правами. Окремими указами Президента визначено заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України, розвитку фондового ринку, розвитку корпоративного управління тощо. Проблема, однак, у тому, що більшість всіх цих положень досі не реалізовано. Динаміка корпоративних конфліктів, що вирішуються правовими методами та не тільки, постійно зростає. При цьому різні підходи щодо вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства в частині регулювання діяльності акціонерних товариств, часто зумовлені не низькою кваліфікацією та необ'єктивністю суддів, а прогалинами в правовій базі регулювання корпоративних правовідносин. Все це засвідчує, що питання, які так чи інакше торкаються корпоративного управління, стоять на порядку денному в Україні досить гостро та вимагають негайного вирішення.

Одним із визначальних чинників впливу на практику корпоративного управління є стан законодавства, що спрямоване на регулювання відносин щодо створення та діяльності акціонерних товариств. Регулювання ж відносин у сфері корпоративного управління в Україні і досі здійснюється лише на основі законодавчих актів, але не спеціального Кодексу корпоративної поведінки. Хоча й не можна сказати, що таких актів замало. Це - Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV; Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV; Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ІІ; Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. № 1201-ХІІ; Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР; Закон України «Про Державну програму приватизації» від 18 травня 2000 р. № 1723-III тощо.

Аналізуючи ж стан нормативного регулювання, потрібно також враховувати, що правовий статус багатьох акціонерних товариств визначається також банківським, страховим, інвестиційним, валютним законодавством, законодавством, що регулює професійну діяльність на ринку цінних паперів, тощо. Окреме місце в цій системі посідають нормативні документи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України, яка, відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р. № 448/96-ВР, здійснює державне регулювання ринку цінних паперів.

В цьому аспекті не слід забувати, що основними нормативно-правовими актами Комісії у галузі корпоративного управління є:

· Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства, затверджене рішенням ДКЦПФР від 8 квітня 1998 р. № 44 (із змінами);

· Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затверджене рішенням Комісії від 30 грудня 1998 р. № 221;

· Положення про проведення контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств, затверджене рішенням Комісії від 23 грудня 1998 р. № 199.

Однак, як бачимо, цього замало. Необхідні додаткові інструменти регулювання ринку. Основні напрями вдосконалення правових засад корпоративного управління в акціонерних товариствах були визначені ще Указом Президента «Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах» від 21 березня 2002 р. № 280/2002 та розпорядженням Кабміну України «Про затвердження заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах” від 18 січня 2003 р. № 25-р. Водночас, незважаючи на велику кількість наведених нормативних документів, чинне законодавство України не врегульовує сповна всі аспекти діяльності акціонерних товариств, зокрема, питання корпоративного управління.

І це при тому, що робота над підготовкою реформи корпоративного законодавства розпочалась у середині 90-х років, після створення робочих груп із розробки Цивільного та Господарського кодексів. І ось кодекси вже прийняті і діють, натомість стосовно їх суперечності між собою не говорив хіба що ледачий. Більше того, на одному з останніх засідань Кабміну України навіть пролунала теза про необхідність скасування Господарського кодексу України. Можливо, такий крок і доречний, але навряд чи він призведе до належного унормування корпоративних відносин.

Поряд з роботою над кодексами, які мають визначати основні засади законодавства, з кінця 90-х років тривала робота і над законопроектом «Про акціонерні товариства», перший етап якої закінчився двома невдалими спробами прийняти законопроект у 2001 році. Подальша робота над законопроектом була зосереджена на усуненні розбіжностей з кінцевими проектами Цивільного та Господарського кодексів та пошуку компромісів з противниками законопроекту.

Внаслідок цієї роботи законопроект втратив кілька суттєвих положень, однак, і це не посприяло його прийняттю.

Як бачимо, в результаті український фондовий ринок все ще гостро потребує надійних і ліквідних фінансових інструментів для розвитку фінансового посередництва між внутрішніми та іноземними джерелами інвестицій. І прийняття українського Кодексу корпоративного управління хоч і є найпріорітетнішим завданням, але далеко не останнім. Так, ще у 2005 р. з метою сприяння розвитку внутрішнього ринку цінних паперів, розвитку нових та більш надійних фінансових інструментів, вдосконалення регуляторної та наглядової системи для небанківських фінансових установ лише ДКЦПФР планувала:

· розробити та затвердити Положення про порядок проведення конвертації іпотечних сертифікатів;

· розробити та затвердити Положення про вимоги до бланку іпотечних сертифікатів;

· затвердити Положення про порядок реєстрації випуску іпотечних сертифікатів та інформації про їх випуск, що випускаються в бездокументарній формі;

· затвердити Положення про порядок реєстрації випуску сертифікатів ФОН та інформації про їх випуск (проспекту емісії);

· розробити та затвердити Зміни до Правил випуску та обігу фондових деривативів, затверджених рішенням Комісії від 24.06.1997 року №13;

· розробити та затвердити Положення про вимоги до бланку сертифіката ФОН;

· розробити та затвердити Положення про порядок скасування реєстрації випуску сертифікатів ФОН;

· розробити та затвердити Положення про порядок ведення реєстру забезпечення іпотечних сертифікатів;

· розробити та затвердити Методологічні засади та системи впровадження рейтингової оцінки регіонів, галузей національної економіки та суб'єктів господарювання.

Проте виконано було не більше третини. А ми все ще очікуємо на інвесторів... Та ще й киваємо на сусідів, які начебто „забирають” найбільш ласі шматки „інвестиційного” пирогу. Але ті ж самі росіяни вже п'ятий рік б'ються над проблемами корпоративного управління. За короткі терміни ФКЦП Росії побудувала систему моніторингу, систему розкриття інформації і показала себе рішучим борцем з «ринковими» ініціативами, що мають приватну природу виникнення. Сьогодні у ФКЦП РФ здійснюють цілий комплекс заходів, спрямованих на поліпшення системи корпоративного управління. Так, за інформацією ФКЦП РФ, реформування принципів корпоративного управління почалося в Росії в 2000 році, і, як відзначили представники країн-членів ОЕСР, за минулі роки Росія домоглася у цьому вражаючих результатів. Російський Кодекс корпоративної поведінки був представлений громадськості рік тому, і вже зараз можна говорити про те, що російський бізнес усвідомив необхідність застосування корпоративних принципів у своїй діяльності. Навіть поверхневе знайомство з Кодексом дає уявлення про його незвичайність і унікальність у російському контексті.

Ніколи раніше у Росії не розроблявся документ, що носить сугубо рекомендаційний характер. Кодекс не має обов'язкової сили, але якщо його положення вводяться у внутрішні документи конкретної компанії, вони стають обов'язковими так само, як рекомендації, що вводяться в текст договору, стають його умовами, обов'язковими для виконання сторонами. Основним спонукальним мотивом включення положень Кодексу у внутрішні документи компанії є об'єктивно існуючі економічні вимоги ринку по залученню інвесторів. Обсяг російського Кодексу значно перевищує обсяг аналогічних документів країн далекого зарубіжжя. Це пов'язано з тим, що російська практика корпоративного управління поки що перебуває в стадії свого формування, і багато проблем вимагають істотної деталізації.

Необхідно також пам'ятати, що ОЕСР поєднує найбільш економічно розвинені країни світу. На даний момент членами організації є близько 30 держав. ОЕСР - спадкоємиця Організації європейського економічного співробітництва, створеної ще в 1948 р. з метою ефективного використання американської економічної і фінансової допомоги з відновлення післявоєнної Європи відповідно до «Плану Маршалла». Фактично ОЕСР організована в 1961 р. в результаті підписання відповідної Конвенції і є аналогом Генеральної асамблеї ООН. Росія уклала угоду про співробітництво з ОЕСР у 1994 р. Натомість Україна не спромоглася повторити її кроків і дотепер.

Размещено на Allbest.ru