Особливості розподілу прибутку та проведення дивідендної політики в вітчизняних акціонерних товариствах

Размещено на http://www.allbest.ru/

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

прибуток дивідентний фінансовий

Управління прибутком - важлива складова економічної діяльності суб'єкта господарювання. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва, від якого залежить зростання ефективності виробництва за інших незмінних умов. Найскладнішим є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності, оскільки при цьому треба враховувати багато факторів. Процес управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою якого є дивідендна політика, передбачає вибір оптимальної системи розподілу, що задовольнятиме загальновиробничі інтереси підприємства та інтереси співвласників з урахуванням специфіки, зумовленої організаційно-правовою формою колективної власності.

Дивідендна політика відіграє важливу роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівень добробуту інвесторів (вкладників капіталу) у поточному періоді; визначає розміри формування власних фінансових ресурсів, а відповідно і темпи виробничого розвитку підприємства на основі самофінансування; впливає на фінансову стійкість підприємства, на вартість використовуваного капіталу і ринкову вартість підприємства (акцій).

В той же час формування дивідендної політики представляє собою одну з найбільш складних задач фінансового менеджменту. Вона покликана відбивати вимоги фінансової стратегії по підвищенню ринкової вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формування власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової діяльності. Крім того, в процесі формування дивідендної політики підприємствам необхідно враховувати дві прямо протилежні економічні мотивації інвесторів (акціонерів, вкладників) - одержання високих поточних доходів або значне збільшення їх доходів у перспективному періоді.

Актуальність роботи полягає у наявності проблем у сфері корпоративного управління, а саме у проведенні дивідендної політики на сучасних акціонерних товариствах та необхідності їх вирішення.

Головною метою, поставленою у курсовій роботі, є теоретичне визначення сутності та видів акціонерних товариств і власне, специфіки проведення дивідендної політики в рамках підприємств даного виду, а також виявлення можливих напрямків її покращення.

Для здійснення мети необхідно вирішити наступні задачі:

1.Визначити актуальність та роль процесу розподілу прибутку у фінансово-господарській діяльності підприємства;

2. Дослідити сутність та принципи проведення дивідендної політики на сучасних акціонерних товариствах;

3. Охарактеризувати сучасні тенденції розподілу прибутку та, власне, дивідендної політики в рамках вітчизняних акціонерних товариств

4. Дослідити існуючі проблеми в даній сфері та можливі шляхи їх вирішення.

Об'єктом аналізу даної курсової роботи є процес розподілу прибутку акціонерних товариств України.

Предметом роботи є дивідендна політика, як невід'ємна складова фінансової діяльності підприємства.

При вивченні даної теми використовувалися наступні методи дослідження:

· Опрацювання літературних джерел - з метою ознайомлення з теоретичними відомостями про фінансову діяльність сучасних акціонерних товариств;

· Статистичний метод - використання статистичних даних для подальшого їх аналізу;

· Метод статистичної обробки інформації.

Розділ І. Теоретичні засади розподілу прибутку акціонерних товариств України

1.1 Сутність та види сучасних акціонерних товариств

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями [1].

Акціонерні товариства виникли досить давно, що було зумовлено перш за все потребами розвитку продуктивних сил на відповідному етапі еволюції капіталістичного виробництва. Поява акціонерних товариств пов'язана з розвитком і вдосконаленням продуктивних сил. Концентрація і спеціалізація виробництва поступово розширювали масштаби економічних зв'язків між підприємствами. Збільшення обсягів продукції вимагало пошуку нових способів доставки вантажів до місця призначення. На зміну застарілим видам транспорту прийшли досконаліші, функціонування яких було пов'язано з великими капіталовкладеннями. Отже, один підприємець не завжди був у змозі профінансувати весь комплекс робіт (наприклад, будівництво залізниці, мартенівських печей тощо). Об'єктивна необхідність подальшого вдосконалення технічних засобів виробництва посилювалася бажанням підприємців отримувати щоразу більший прибуток на вкладений капітал. Основними негативними рисами акціонерних підприємств є: можлива втрата акцій дрібними акціонерами (і не лише ними) під час економічної кризи; посилення залежності й підконтрольності менших акціонерних компаній від могутніших; використання акціонерної форми як засобу примусового викупу нерентабельних філіалів, цехів та інших господарських структур; зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій тощо [2].

Акціонерна форма організації підприємства - порівняно нова для нашої країни. Засади управління акціонерним товариством радикально відрізняються від тих, які практикувалися раніше. Вони потребують принципово нової психології і нового економічного мислення.

Акціонерне товариство - це одна з організаційно-правових форм підприємств. Воно створюється шляхом централізації грошових коштів (об'єднання капіталу) різних осіб, яка проводиться шляхом продажу акцій з метою здійснення господарської діяльності та отримання прибутку. Можна сказати, що акціонерне товариство -- це, так зване, товариство капіталів.

Особливості його правового статусу виражає визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу.

По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам.

По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", іншими актами про фондовий ринок.

По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів.

По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше, несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

Згідно ст. 5 Закону України «Про акціонерні товариства» розглянемо типи і основні характеристики акціонерних товариств (рисунок 1).

Акціонерне товариство як суб'єкт і об'єкт права власності (майновий комплекс) характеризується складною майновою і фінансовою структурою. Майнова і фінансова структура акціонерного товариства становить врегульовані правом відносини щодо об'єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства як колективну власність акціонерів, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати дивідендів на акції.



Рисунок 1. Основні характеристики акціонерних товариств різних типів

Існує два типи акціонерних товариств: відкриті і закриті. Основна відмінність між ними полягає в засобі розподілу акцій. Акції закритих акціонерних товариств розподіляються серед їхніх засновників. Акції відкритих акціонерних товариств вільно продаються і купуються, і співвласником об'єднаного майна такого товариства може стати всякий, хто купив хоча б одну акцію. При цьому акції акціонерного товариства відкритого типу можуть переходити від одного власника до іншого без згоди інших акціонерів, тоді як акції товариства закритого типу - лише за згодою більшості акціонерів, якщо інше не обговорено в статуті товариства. Акціонерні товариства закритого типу - це, в основному, невеличкі приватні підприємства з невисокою чисельністю акціонерів. Основними характеристиками акціонерного товариства відкритого типу є масштаби об'єднаного капіталу і велика кількість власників. Таким чином, між відкритим і закритим акціонерними товариствами існують вагомі розходження, і в кожного виду акціонерних товариств є свої показники і критерії. Необхідно відзначити, що в Україні присутні обидва різновиди акціонерних компаній, але кількість відкритих акціонерних товариств на порядок більше.

1.2 Теоретичний аспект процесу розподілу прибутку на сучасних акціонерних товариствах

Використанню прибутку передує його розподіл. Це важливий економічний важіль, що забезпечує гармонізацію економічних інтересів держави, підприємства як господарюючого суб'єкта ринку, його трудового колективу. Порядок розподілу прибутку підприємства залежить від чинного законодавства, яке регулює взаємовідносини підприємства з бюджетом, формами власності й організаційно-правовим статусом підприємства.

Отриманий підприємством прибуток направляється на виплату податків та обов'язкових платежів, що сплачуються з прибутку, і на утворення чистого прибутку. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, використовується для матеріального заохочення і соціального розвитку, формування резервного фонду, фондів комерційного ризику, виробничого розвитку, виплати дивідендів, поповнення інших фондів, що формуються за рішенням підприємства. Розмір фондів фінансових коштів, що утворюються підприємством за рахунок чистого прибутку, не регламентується, за винятком резервного фонду (для акціонерних товариств) (рис. 2).

Рис. 2. Діючий порядок розподілу прибутку підприємства

Розподіл прибутку має певні особливості залежно від організаційно-правової форми господарювання. Так, якщо торгове підприємство має статус акціонерного товариства, то при розподілі прибутку виникає потреба формування фонду виплати дивідендів та резервного фонду в обсягах, визначених законодавством. Розмір відрахувань до фонду виплати дивідендів залежить від обсягу та структури акціонерного капіталу, кон'юнктури фінансового ринку та типу дивідендної політики, яку проводить торгове підприємство. В підприємствах з участю іноземного капіталу передбачається поділ чистого прибутку на частину вітчизняного та іноземного учасника згідно з умовами установчого договору. Для підприємств споживчої кооперації одним із напрямів використання прибутку є відрахування на пайові (членські) внески. В орендних підприємствах за рахунок чистого прибутку сплачується частина орендної плати, яка перевищує розмір амортизаційних відрахувань на орендоване майно, а також може створюватися фонд викупу. Основною метою планування розподілу чистого прибутку є оптимізація пропорції між частиною чистого прибутку, що споживається (персоналом та власниками підприємства), та частиною, що залишається в кругообороті коштів підприємства.

Планування розподілу прибутку здійснюється в такому порядку:

1. Визначення потреби у прибутках за напрямами його використання.

2. Формування цільової структури розподілу прибутку.

3. Визначення пріоритетності у використанні прибутку за окремими напрямами використання.

4. Збалансування потреби в прибутку за напрямами його використання з можливостями отримання прибутку при здійсненні господарсько-фінансової діяльності підприємства.

Розрахунок потреби в прибутках за напрямами його використання здійснюється за окремими елементами його складових:

· фінансуванням розвитку матеріально-технічної бази підприємства (авансування основного капіталу);

· фінансуванням приросту власних оборотних коштів (авансування власного оборотного капіталу);

· фінансовим резервом (фонд розвитку чи фонд регулювання цін);

· погашенням довгострокових і середньострокових кредитів банків;

· погашенням інших видів кредитних зобов'язань підприємства і виплатою відсотків з них;

· придбанням кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств;

· фінансуванням діяльності об'єднань, асоціацій, концернів й інших господарських структур, членом яких є підприємство;

· здійсненням соціального розвитку і заохоченням трудового колективу;

· виплатою дивідендів власникам підприємства;

· сплатою податків, інших обов'язкових платежів і внесків, передбачених законодавством.

Потреба в прибутках для авансування власного оборотного капіталу визначається, виходячи з суми власних оборотних коштів, потрібних підприємству при плановому обсязі діяльності. Розрахунок суми цих коштів можна здійснити за методом техніко-економічних розрахунків або спрощено--на основі даних про наявність оборотних коштів на початок планового періоду, прогнозних темпів зміни товарообороту, зміни часткової участі власних оборотних коштів у кредитуванні товарно-матеріальних цінностей і частки кредитованого товарообороту в його загальному обсязі. Потреба у формуванні резервного фонду може бути визначена як відсоток відрахувань від прибутку, передбачений статутом підприємства чи чинним законодавством, виходячи з фактичної потреби в коштах цього фонду в базовому періоді, планового зростання обсягу діяльності підприємства та зміни ступеня її ризикованості.

Потреба в прибутку для погашення середньо- і довгострокових кредитів банків, а також інших видів кредитних зобов'язань та виплаті відсотків з них визначається, виходячи з умов і термінів надання цих коштів.

Використання прибутку на придбання кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств визначається експертним шляхом з урахуванням цілей, які ставить перед собою підприємство.

Потреба в прибутку для фінансування діяльності об'єднань, асоціацій та інших горизонтальних структур, членом яких є підприємство, визначається, виходячи з умов договорів і статутів цих структур в абсолютній сумі або в процентах від одержаного прибутку чи обсягу діяльності підприємства.

Потреба в прибутку для здійснення соціальних, культурних заходів і житлового будівництва, а також обсяг коштів, що спрямовуються на заохочення працівників за принципом "участь у прибутку", повинна визначатися, виходячи з умов найму робочої сили та вимог профспілкових комітетів трудових колективів до обсягу цих витрат.

Розмір необхідних дивідендних виплат визначають так, щоб рівень виплачуваного дивіденду дозволяв забезпечити економічну зацікавленість власників у зростанні ефективності роботи підприємства. При цьому слід використовувати інформацію про рівень дивідендів на інших підприємствах, рух позичкової ставки та відсотка за депозитними вкладами. Сумарна потреба в прибуткові за всіма напрямами його використання може бути прийнята як один з варіантів плану цільового чистого прибутку підприємства. Після визначення потреби в прибутку за окремими напрямами його використання здійснюють формування цільової структури розподілу прибутку. При проведенні цієї роботи потрібно враховувати значну кількість факторів, найважливішими з яких є:

· стадія життєвого циклу підприємства та стратегічні цілі його розвитку; -темпи зростання товарообороту, передбачені стратегічним планом розвитку підприємства;

· наявна структура капіталу підприємства та ступінь її оптимальності, можливість залучення капіталу з альтернативних джерел;

· потреба здійснення реального інвестування з метою раціональної диверсифікації, впровадження нових технологій, розширення, оновлення та модернізація основних фондів;

· потреба здійснення проектів фінансових інвестицій з метою отримання додаткових, у тому числі спекулятивних, доходів, перелив капіталу в більш ефективні та прибуткові сфери бізнесу;

· прийнята на підприємстві система матеріального заохочення персоналу, потреба у використанні різних форм участі персоналу в капіталі підприємства--обсяги соціальної сфери підприємства, потреба в її поточному фінансуванні та подальшому розвитку;

· економічні інтереси власників підприємства на короткостроковий та довгостроковий періоди, рівень оподаткування дивідендних виплат.

Оцінка впливу перелічених факторів дозволяє здійснювати ранжування потреб у використанні прибутку при його формуванні.

Остаточне рішення про плановий розподіл прибутку приймається після затвердження плану формування прибутку підприємства. Якщо прийнятий план формування прибутку менший за сумарну потребу в прибутку за окремими напрямами його використання, то слід переглянути розміри його використання на різні потреби з урахуванням визначення пріоритетів у розвитку підприємства.

1.3 Сутність та принципи проведення дивідендної політики акціонерних товариств

Дивідендна політика -- це політика щодо розподілу отриманого підприємством прибутку за умови, що власники підприємства мають право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів. Дивідендна політика включає рішення щодо виплати прибутку власникам та реінвестування його у виробничу діяльність і тому тісно пов'язана з одним із основних напрямів діяльності фінансових менеджерів -- управлінням структурою капіталу.

Дивідендна політика суттєво впливає на процес залучення джерел фінансування, оскільки капітал підприємства може формуватись за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел.

З одного боку, реінвестування прибутку є відносно дешевим і одним з оптимальних способів фінансування, оскільки при цьому не здійснюються витрати на додаткову емісію акцій, а отже, не збільшується вартість акціонерного капіталу. Крім того, залишаються незмінними частки акціонерів у статутному капіталі, що дає їм змогу зберігати контроль над діяльністю підприємства.

З другого боку, акціонери, як правило, бажають отримувати високі дивіденди, що приводить до зростання ринкової ціни акцій, проте обмежує можливості підприємства щодо реінвестування прибутку в розвиток підприємства.

Отже, дивідендна політика має поєднувати дві протилежні мотивації:

· прагнення акціонерів отримувати високі дивіденди, що забезпечить високу ціну акцій на фінансовому ринку і стійкий інтерес потенційних інвесторів до нього;

· необхідність капіталізувати частину прибутку для забезпечення подальшого зростання підприємства за рахунок найбільш оптимального для підприємства джерела -- прибутку.

Оскільки основною метою будь-якого інвестора при вкладенні коштів у діяльність підприємства є нарощення капіталу, дивідендна політика повинна також дати відповіді на запитання:

· якою мірою величина дивідендних виплат впливає на розмір сукупного багатства акціонерів?

· якою має бути їх оптимальна величина? Складність поставлених запитань та необхідність знайти правильні відповіді на них привели до появи й розвитку теорій дивідендної політики.

Однією з них стала теорія іррелевантності дивідендів (теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом), розроблена в 1961 р. М. Міллером та Ф. Модільяні. Згідно з цією теорією величина дивідендів і показник дивідендного виходу не впливають на сукупне багатство акціонерів та ринкову вартість підприємства, які визначаються спроможністю підприємства генерувати прибуток та його інвестиційною політикою. Тому дивіденди можна нараховувати за залишковим принципом, після того, як розглянуто та реалізовано всі можливості щодо ефективного реінвестування прибутку.

Весь прибуток може бути сплачений у вигляді дивідендів, його частина або він увесь може бути капіталізований. Оскільки загальна дохідність акції є сумою двох складових: дивідендної та капіталізованої дохід-ностей, вона фактично не змінюється при зміні стратегії підприємства щодо розподілу прибутку, а привабливість акцій для акціонера не залежить від дивідендної політики.

Отже, оптимальної дивідендної політики, як чинника зростання сукупного багатства акціонерів і підвищення ринкової вартості підприємства не існує. Дивіденди сплачуються за залишковим принципом.

Сума сплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які підприємство має понести для мобілізації додаткових джерел фінансування, оскільки, після виплати дивідендів за залишковим принципом внутрішня вартість акцій та сплачені дивіденди еквівалентні вартості акцій до розподілу прибутку.

До основних припущень теорії Міллера -- Модільяні належать припущення про:

· наявність досконалих ринків капіталу, де існує однаковий доступ до інформації усіх суб'єктів ринку, а також відсутні транзакційні витрати та витрати підприємств-емітентів на розміщення цінних паперів;

· відсутність податків;

· рівноцінність для акціонерів капіталізованого прибутку та прибутку у вигляді дивідендів;

· існування інформації про майбутні прибутки підприємства.

Більшість цих припущень суперечать практиці фінансового менеджменту, що впливає на практичну значущість теорії. Як правило, акціонери віддають перевагу виплаті дивідендів, а не капіталізованому прибутку, оскільки в результаті цього вони отримують кошти, які можуть витратити на свій розсуд. Крім того, дивіденди та капіталізований прибуток можуть по-різному оподатковуватись. Не існує також ідеальних ринків капіталу, є податки тощо.

У подальшому М. Міллер і Ф. Модільяні визнали певний вплив дивідендної політики на ринкову вартість підприємства, однак пояснили це тим, що ціна акції зростає при зростанні дивідендів, оскільки зростають прибутки підприємства і є очікування ринку щодо стрімкого зростання підприємства в майбутньому.

Опонентами теорії Міллера -- Модільяні виступили М. Гордон та Дж. Літнер, які розробили теорію дивідендної політики, що дістала назву "синиця в руках". Відповідно до цієї теорії дивідендна політика є дуже суттєвою для підприємства і значно впливає на добробут акціонерів. Інвестори, мінімізуючи ризик, віддають перевагу поточним дивідендам, а не майбутнім прибуткам та майбутньому приросту акціонерного капіталу, оскільки поточні дивіденди зменшують рівень невизначеності щодо доцільності інвестування коштів у дане підприємство. Інвесторів задовольняє менша норма прибутку на акціонерний капітал, що в кінцевому підсумку приводить до зростання ринкової вартості підприємства. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає прийнятна для акціонерів норма прибутку, що призводить до зниження ринкової вартості підприємства.

Вчені-економісти Р. Літценбергер та К. Рамасвамі стали авторами ще однієї дивідендної теорії -- теорії податкової диференціації, згідно з якою для акціонерів більш важливий капіталізований прибуток, ніж сплачений у вигляді дивідендів, оскільки дивіденди обкладаються податком з більшою ставкою. Акціонери, які отримують високі дивіденди, повинні вимагати від компанії компенсації для сплати високої ставки податку.

Незалежно від висновків, яких дійшли автори теорій дивідендної політики, більшість компаній у країнах з розвиненою ринковою економікою прагнуть сплачувати дивіденди постійно, причому нерідко ці девіден-ди постійно зростають (однією з причин постійного зростання дивідендних виплат є інфляція).

Крім того, будь-які зміни в дивідендній політиці впливають на ринкову ціну акцій. Непродумане чи випадкове падіння рівня дивідендних виплат може призвести до відпливу акціонерів, а необґрунтоване підвищення їх -- до зростання інтересу інвесторів до підприємства та збільшення ринкової ціни акцій і одночасного ускладнення проблеми фінансування капіталовкладень, якщо майже весь прибуток було сплачено у вигляді дивідендів.

Основні завдання, які мають бути обов'язково вирішені у процесі реалізації ефективної дивідендної політики, такі:

· максимізація добробуту акціонерів;

· достатнє фінансування діяльності компанії. Кожна компанія обирає свою дивідендну політику, виходячи з об'єктивних та суб'єктивних чинників. На дивідендну політику, зокрема, впливають:

1. Правові обмеження. У більшості країн дивіденди відповідно до законодавства сплачуються з прибутку (в тому числі нерозподіленого минулих років) або з прибутку та емісійного доходу. Причому оподатковуються сплачені дивіденди, а відстрочені (нерозподілений прибуток) обкладаються податком за пониженою ставкою в момент отримання капіталізованого доходу. Оскільки оподатковуються тільки отримані акціонерами дивіденди, компанії нерідко здійснюють капіталізацію прибутку з тим, щоб уникнути оподаткування. У цьому випадку в деяких країнах встановлено обмеження на розмір нерозподіленого прибутку* і оподатковують перевищення нерозподіленого прибутку над встановленим нормативом, щоб компанії не здійснювали капіталізацію прибутку в значних обсягах. До інших обмежень правового характеру належать також заборона виплати дивідендів у грошовій формі, якщо підприємство є неплатоспроможним.

2. Обмеження контрактного характеру. Якщо компанія має намір отримати довгострокову позику, вона за вимогою банку може обмежити мінімальний розмір нерозподіленого прибутку або мінімальний процент прибутку, який повинен реіявестуватися у виробництво. Це значною мірою може вплинути на дивідендну політику компанія-позичальника та на рівень дивідендних виплат.

Законодавством може бути встановлено мінімальний розмір резервного фонду, який слугуватиме гарантією погашення позики. Це може призвести до значних змін у механізмі виплати дивідендів за привілейованими акціями, оскільки резервний фонд є одним із можливих джерел виплати дивідендів.

3. Обмеження у зв'язку з недостатньою ліквідністю* Підприємство може не мати в достатній кількості грошових коштів та їх еквівалентів для виплати дивідендів. При цьому причинами можуть виступати не тільки проблеми у виробничо-господарській діяльності та низький рівень прибутку, а й проблеми управління грошовими коштами підприємства. В таких випадках або змінюють механізм виплати дивідендів, або, якщо дозволяє законодавство, беруть короткостроковий кредит для виплати дивідендів.

4. Обмеження у зв'язку з виробничими потребами. Дивідендні виплати можуть обмежуватись у зв'язку з необхідністю накопичувати прибуток для здійснення капіталовкладень. Частіше до цього вдаються при розширенні чи запровадженні нового виробництва. Рідше це може бути основою дивідендної політики при звичайній діяльності підприємства. В деяких випадках підприємства в установчих документах визначають частку прибутку, яка повинна реінвестуватися.

5. Обмеження у зв'язку з інтересами акціонерів. Сукупний дохід акціонера складається з дивідендних виплат та зростання курсової вартості акцій. Менеджери багатьох підприємств прагнуть проводити дивідендну політику, яка б максимізувала сукупний дохід акціонера. Часто це передбачає стабільну виплату дивідендів, які зростають.

6. Обмеження рекламно-інформаційного характеру. Оскільки про порядок виплати та розміри дивідендів компанія широко інформує громадськість, вона часто намагається зберегти стабільну дивідендну політику, навіть при змінах у діяльності компанії.

У багатьох країнах порядок виплати дивідендів передбачає використання чотирьох дат:

1. дата оголошення дивідендів -- день, коли рада директорів оголошує про виплату дивідендів;

2. ексдивіденди а дата -- день, коли визначається, хто має право на виплату дивідендів. Той, хто купив акції до цього дня, має пра во на дивіденди, хто купив у цей день або пізніше, -- не має (як правило, цей день -- за чотири робочих дні до дати перепису);

3. дата перепису -- день реєстрації акціонерів, які мають право на виплату дивідендів;

4. дата виплати дивідендів -- день, коли здійснюються дивідендні виплати.

Підприємства у своїй діяльності можуть формувати та реалізувати більш чи менш складні дивідендні політики . Однак в основу багатьох конкретних дивідендних політик покладено досить прості методики виплати дивідендів, серед яких найпоширеніші такі.

1. Постійний процентний розподіл прибутку. Дивіденди сплачуються на основі незмінного коефіцієнта дивідендного виходу:

к = Дивіденди : Прибуток поточного року.

При такому підході дивіденди суттєво залежать від фінансових результатів року і можуть коливатися, що призводить до падіння ринкової ціни акцій.

2. Фіксовані дивідендні виплати. Розмір дивідендів не змінюється незалежно від результатів виробничої діяльності. Якщо тривалий час компанія працює успішно, розмір дивідендів може підвищуватись.

3. Методика гарантованого мінімуму та екстра-дивідендів. Виплачуються постійні дивіденди, а в разі успішної діяльності підприємства виплачуються додатково екстра-дивіденди, які мають разовий характер і виплачуються не дуже часто.

4. Виплата дивідендів за залишковим принципом. Спочатку складають бюджет капіталовкладень, а після цього визначають джерела фінансування, в тому числі частину прибутку, яку необхідно при цьому викори

5. Виплата дивідендів акціями. Таку методику використовують у випадках, якщо необхідно реінвестувати прибуток, стимулювати діяльність менеджерів підприємства, коли існує нестача коштів для виплати дивідендів, необхідно змінити структуру капіталу та ін.

Слід зауважити, що існує тісний зв'язок між ринковою ціною акцій та дивідендною політикою компанії-емітента. Продумана дивідендна політика може сприяти не тільки зменшенню коливань ринкової ціни акцій, а й стабільному її зростанню.

До основних методів управління ринковою ціною акцій відносять дроблення, консолідацію та викуп акцій емітентом. Питання, пов'язані з цими процедурами, мають певне відношення до дивідендної політики та до інших напрямів діяльності фінансового менеджера і тому потребують комплексного підходу до їх вирішення.

Розділ ІІ. Сучасні особливості розподілу прибутку на вітчизняних акціонерних товариствах

2.1 Сучасні тенденції проведення дивідендної політики підприємств

Фондовий ринок є невід'ємним елементом інвестиційного ринку і від його функціонування залежить мобілізація нагромаджень і спрямування фінансових ресурсів в ті галузі виробництва, які є найбільш прибутковими. Розвиток фондового ринку України та його поступова інтеграція у світовий ускладнює вибір інвесторами підприємств, щонайбільш відповідають їх побажанням щодо розміру та порядку виплати дивідендів. У той же час акції більшості українських підприємств не входять до лістингу фондових бірж і є неліквідними. Акціонери сприймають дивідендні виплати як основне джерело доходу від володіння акціями, оскільки отримання вигоди від їх курсової різниці є ускладненим. Постає питання аналізу дивідендної політики акціонерного товариства та її відповідності інтересам акціонерів. Для фондового ринку України 2010 р. відзначився класичними посткризовими процесами з низкою негативних та позитивних подій, факторів та тенденцій. Світові економіки вдало розіграли сценарій поступового відновлення та зростання, проте його нестійкість і до того ж загальна невизначеність ситуації весь час тримала інвесторів у напрузі. В цілому, 2010 р. став логічним продовженням тенденцій, що панували в глобальній економіці протягом останнього часу.

Український ринок акцій у притаманному йому стилі в цілому повторював динаміку світових майданчиків, проте з куди більшою волатильністю. Окрім світових перипетій, суто «місцевими» факторами зростання нашого ринку стали декілька чинників: по-перше, відбулося відновлення попиту на українську продукцію та покращення кон'юнктури на зовнішніх ринках, зокрема зросла зацікавленість з-за кордону у вітчизняній продукції машинобудування, металургії, сільського господарства, хімії тощо; по-друге, можна констатувати, що нарешті відбулася стабілізація ситуації у фінансовому секторі і це передбачає поступове розширення кредиту та зростання внутрішнього попиту; по-третє, вирішеність політичної та покращення економічної ситуації в країні відновлює інтерес до українських активів з боку іноземних інвесторів.

Крім того, серед позитивних для ринку акцій подій слід згадати про прийняття нового Податкового кодексу, в якому закладені податкові пільги для різних галузей економіки і, зокрема, передбачено зниження податку на прибутки корпорацій до 16% у 2014 р. Також заявлено про підготовку та початок приватизації цілої низки державних підприємств (серед них «Укртелеком» та енергетичні компанії) і про лібералізацію відносин на відповідних ринках, що вже зараз позитивно відображається на очікуваннях інвесторів.

Проте, суттєвим недоліком ринку акцій України є те, що він не виконує своєї основної функції - залучення капіталів компаніями. За відсутності умов для проведення IPO в місцевих умовах, вітчизняні підприємства йдуть на пошуки капіталу на іноземні фондові майданчики, де вони вбачають наявність більших стратегічних можливостей.

Так, у звітному році на Варшавській і Лондонській біржах відбулося первинне розміщення акцій п'яти, а вторинне - двох українських компаній, переважна більшість з яких відносяться до агросектору. 2010 рік також яскраво продемонстрував, що наразі великі підприємства, акції котрих перебувають у лістингу та активно торгуються на УБ чи ПФТС, майже не зацікавлені в розміщенні своїх цінних паперів на біржі, адже деякі представники металургійної та енергетичної галузей вилучали власні акції з обігу, суттєво зменшуючи невисокі навіть за українськими мірками рівні free-float.

Також абсолютно очевидно, що до цих пір майже вся ліквідність інвесторів концентрується на невеликій групі емітентів, залишаючи поза увагою низку потужних секторів, таких як енергодистрибуція, енергетичне машинобудування, харчова, фармацевтична, електротехнічна, суднобудівна та інші галузі промисловості. Сума нарахованих дивідендів за даними фінансової звітності в 2008 р. становила 15,34 млрд. грн. За підсумками 2008 р. 778 акціонерних товариств сплатили дивіденди на загальну суму 9,92 млрд. грн., що порівняно з 2007р. більше на 6,03 млрд. грн. Серед регіонів України найбільший обсяг дивідендів сплачено підприємствами Дніпропетровської області (60,74% від загального обсягу сплачених дивідендів), м.Києва (11,98%) та Донецької області (6,52%).

За розподілом сплачених дивідендів у 2008р. найбільший обсяг дивідендів сплачено підприємствами, основними видами діяльності яких були: діяльність транспорту та зв'язку (620,67 млн. грн.); торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (456,49 млн. грн.); добувна промисловість (200,64 млн. грн.).

Початковим етапом формування дивідендної політики є вибір визначальних цілей формування дивідендної політики та визначення загального часового періоду розроблення дивідендної політики. Цілями побудови дивідендної політики можуть виступати: задоволення інтересів акціонерів, що зацікавлені в отриманні доходу на інвестовані кошти у формі дивідендів, підняття престижу акцій акціонерного товариства та ін. Щодо періоду формування, то аналіз джерел економічної літератури свідчить, що середній термін формування дивідендної політики зазвичай становить три роки.

Дивідендна політика АТ має визначальний вплив на можливості залучення додаткових інвестиційних ресурсів, формування складу власників та структури капіталу, оскільки інвестори, обираючи напрямок інвестування, прагнуть максимізації доходів від своїх вкладень, в тому числі і у вигляді дивідендів.

2.2 Напрями удосконалення дивідендної політики на вітчизняних акціонерних товариствах

Вдосконалення дивідендної політики українських акціонерних товариств, які є активними учасниками ринку цінних паперів, на наш погляд, доцільне за такими напрямками:

1. Забезпечення конкурентоспроможності дивідендних виплат.

2. Забезпечення довготермінового характеру та інформаційної прозорості

формування дивідендної політики.

У зв'язку з тим, що в процесі залучення капіталу із зовнішніх джерел рівень виплачуваних дивідендів є одним з основних критеріїв оцінювання, який визначає результат майбутньої емісії акцій, та відповідне зростання вартості акцій на фондовому ринку, постає потреба забезпечення конкурентос-проможності дивідендних виплат. Це дасть змогу, не викликаючи незадоволення акціонерів, підтримувати інвестиційну привабливість акцій підприємства, цим самим не даючи можливості скористатись конкурентам цією перевагою для залучення коштів у свій капітал.

Запропонований метод забезпечення конкурентоспроможності дивідендних виплат для вітчизняних підприємств базується на моніторингу фінансового ринку та встановленні оптимального рівня дивідендів, виходячи з практики їх виплати на підприємствах-конкурентах. Визначення рівня дивідендних виплат здійснюють у такому порядку:

1. Визначення кола підприємств-конкурентів за галузевою приналежністю, стадією економічного розвитку, обсягом власного капіталу, структурою капіталу і т.ін.

2. Збір та систематизація інформації стосовно практики дивідендних виплат на підприємствах-конкурентах.

3. Розрахунок середнього рівня та оцінка діапазону коливання дивідендних виплат.

4. Визначення розміру та рівня виплати дивідендів підприємства на рівні:

? максимального значення (для підвищення інвестиційної привабливості та додаткових можливостей залучення капіталу);

? середнього значення по групі підприємств-конкурентів (для підтримання наявного курсу акцій).

Для отримання позитивного ефекту у вигляді підвищення інвестиційної привабливості акцій АТ від виплати дивідендів базові ознаки дивідендної політики повинні мати довготерміновий характер. Дотримання цього принципу є особливо важливим у процесі обігу акцій на ринку цінних паперів з низьким рівнем "ефективності".

Сутність поняття "ефективність ринку" відображає швидкість зміни цін у зв'язку із появою якої-небудь нової інформації про цінні папери, що котируються чи виставлені на торги. Можливість швидкого використання акціонерами інформації про характер розподілу прибутку і рівень виплачуваних дивідендів на акцію дає змогу їм оперативно приймати рішення про реінвестування капіталу (за зниження рівня дивідендних виплат) чи придбання додаткового числа акцій (за підвищення рівня дивідендних виплат).

В умовах високої "прозорості" фондового ринку наслідки управлінських рішень про розподіл прибутку мають швидкий вплив на зміну реальної вартості і ринкового котирування акцій. За відсутності такої "прозорості" вплив цього фактора виявляється в меншому ступені і зі значним "лагом запізнювання".

На думку зарубіжних вчених, тільки три фондові біржі (Нью-Йоркська, Лондонська і Токійська) вважаються ефективними. Європейські ринки менш ефективні, а ринки країн, що розвиваються - неефективні. Те що український ринок цінних паперів належить до неефективних означає, що поточні ціни відображають всю інформацію про поступову зміну подій. Тобто підняття інвестиційної привабливості акцій підприємства можливе лише за рахунок довготермінової дивідендної політики, що, відповідно, спричинить поступове зростання цін та попиту на акції.

Другою умовою, яка забезпечить позитивний вплив дивідендної політики на інвестиційну привабливість акцій, є максимальна інформованість інвесторів. При виплаті дивідендів і доведенні інформації про результати використання чистого прибутку до відома як наявних акціонерів, так і потенційних потрібно звернути увагу на такі ключові моменти:

1. При здійсненні дивідендних виплат акціонерам мають бути обґрунтовані мотиви розподілу чистого прибутку запропонованим чином, термін реалізації обраної дивідендної політики, а також дані про те, яку частку прибутку менеджмент АТ вважає доцільним спрямувати на виплату дивідендів.

2. За необхідності зміни основних пропорцій розподілу чистого прибутку у зв'язку із корекцією стратегії розвитку АТ чи з інших причин, всі акціонери мають бути завчасно повідомлені про це.

3. У разі прийняття негативного рішення стосовно здійснення дивідендних виплат необхідним є обов'язковий акцент на цьому факті під час загальних зборів з метою пояснення, на які цілі буде використано прибуток, оскільки саме цей прибуток є отриманий, передусім, за рахунок вкладів акціонерів.

Напрямки вдосконалення дивідендної політики приватних АТ відрізняються в зв'язку з тим, що такі АТ не здійснюють вихід на ринок цінних паперів. Разом з цим, важливість реалізації дивідендної політики для таких АТ обумовлюється тим фактором, що у разі функціонування товариства в умовах закритості стосовно вторинного ринку підприємства не можуть скористатися з переваг ринкового регулювання курсу, а їхні акціонери - з отримання можливих капіталізаційних прибутків. У таких умовах ставка робиться виключно на дивіденди і значення дивідендної політики істотно зростає. Для цієї групи підприємств вдосконалення дивідендної політики, на думку авторів, пов'язується з побудовою обґрунтованих підходів до визначення частки чистого прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів. При обґрунтуванні частки чистого прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, основна складність полягає у необхідності визначення такого рівня дивідендних виплат, які давали б змогу узгодити потреби підприємства у фінансуванні свого розвитку та прагнення акціонерів отримати високі дивіденди.

Як свідчить аналіз публікацій, встановлення розміру дивідендних виплат переважно досліджується на основі визначення впливу дивідендних виплат на вартість і структуру капіталу корпорації. При цьому традиційно вважається, що дохід акціонера (інвестора) складається з двох важливих складових: власне дивідендних виплат та прибутків чи збитків, пов'язаних зі зміною капіталізаційної вартості фірми. Практичне застосування цих підходів в Україні в багатьох випадках ускладнене, оскільки вимагає функціонування ефективного ліквідного ринку цінних паперів, що дозволив би акціонерам отримувати дохід на інвестований капітал шляхом продажу акцій.

Тому пропонується інший підхід до визначення оптимальної частки дивідендних виплат, що може бути застосований на вітчизняних АТ. Запропонований підхід базується на тому, що кожне рішення щодо виплати дивідендів потрібно розглядати з двох позицій: по-перше, як таке рішення позначиться на становищі підприємства, і по-друге, як прореагують на нього акціонери. Відповідно, обґрунтування рівня дивідендних виплат здійснюють на основі знаходження оптимального рівня дивідендних виплат, що встановлюється виходячи з можливостей АТ та задоволення інтересів акціонерів.

Послідовність визначення частки чистого прибутку, яку доцільно спрямовувати на виплату дивідендів, така:

1. Встановлення частки чистого прибутку, яку АТ може спрямувати на виплату дивідендів без істотного скорочення інвестиційних програм. Перший крок пов'язаний з оцінкою можливостей АТ стосовно здійснення дивідендних виплат, що передбачає аналіз обсягів чистого прибутку, пріоритетних напрямків його використання та факторів, що впливають на розподіл чистого прибутку АТ. Аналіз факторів, що впливають на використання чистого прибутку, широко висвітлено в теоретичній літературі, тому в цій роботі на них увагу не акцентовано.

Зазначимо лише, що рівень чистого прибутку не завжди свідчить про можливості здійснення дивідендних виплат. Акціонерне товариство може мати великий прибуток та характеризуватися економічним зростанням, одночасно нарощуючи кредиторську заборгованість. Тому фінансовим менеджерам насамперед необхідно звернути увагу на такі аспекти фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства: зміна дебіторської і кредиторської заборгованості за звітний період; зміна вексельної заборгованості за звітний період; зміна інших видів заборгованості (наприклад перед постачальниками давальницької сировини, якщо така має місце, облік якої ведеться на позабалансових рахунках). На основі проведеного аналізу відбувається встановлення допустимих меж частки чистого прибутку, яку акціонерне товариство може спрямувати на виплату дивідендів з врахуванням інвестування необхідних коштів у основну діяльність АТ на прибуткові інвестиційні проекти.

2. Визначення на основі можливостей альтернативного використання акціонерного капіталу меж ставки дивідендів, що задовольнить інтереси акціонерів (межі "дивідендного коридору") в рамках розвитку АТ.

При визначенні частки чистого прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів компанії, необхідно забезпечити гнучку політику - для запобігання девальвації вкладеного капіталу і забезпечення щорічногостабільного доходу компанії. З позиції фінансового директора, підхід до цього питання повинен бути таким: акціонери вклали кошти у діяльність компанії з метою отримання додаткового прибутку. Як показник прибутковості коштів, вкладених в акції в умовах української економіки, доцільно використовувати ставку дивідендів (розраховують як відношення (дивіденд на акцію/ціна за яку було придбано акцію) х100 %).

Відповідно, обґрунтування рівня дивідендних виплат здійснюють, виходячи з можливостей альтернативного використання капіталу акціонерами (альтернативними можливостями поточного доходу можна вважати: зберігання коштів на депозитному рахунку в банку, придбання цінних паперів інших підприємств тощо).

В ідеалі мінімальний рівень прибутковості дивідендів потрібно встановлювати на рівні дисконтної ставки НБУ (цей ліміт обумовлений тим, що цінні папери НБУ належать до найбільш безризикових, а дисконтна ставка Національного банку формується останнім на підставі сукупності фінансових макро- і мікропоказників діяльності держави). Щодо визначення верхньої межі "дивідендного коридору", доцільно встановити її на такому рівні, щоб ставка дивідендів не перевищувала рівень рентабельності акціонерного капіталу (відношення чистого прибутку АТ до статутного акціонерного капіталу). Кожне підприємство може встановлювати свої межі "дивідендного коридору", виходячи з рівня прибутковості, міри зацікавленості акціонерів у отриманні високих прибутків чи реінвестуванні дивідендних виплат, обраної раніше дивідендної політики, інвестиційних проектів фірми та інших факторів (у таких ситуаціях як альтернатива менеджерами акціонерного товариства може обратися інша дисконтна ставка).

3. Після встановлення рівня прибутковості визначають межі поточних дивідендних виплат на одну акцію та суму, в межах якої можливе задоволення інтересів акціонерів. На основі встановлених меж визначають, які відсотки чистого прибутку становить сума потрібна для забезпечення інтересів акціонерів.

4. На основі співвідношення меж дивідендного коридору та визначеної частки чистого прибутку, яку АТ може дозволити собі спрямувати на виплату дивідендів, приймають рішення чи може АТ виділити частину чистого прибутку у визначених межах та визначають оптимальний рівень виплати дивідендів. У разі незбігу можливостей щодо виплати дивідендів і інтересів акціонерів можлива корекція в двох напрямках: перегляд інвестиційних проектів АТ та можливе відкладення їх реалізації на наступні періоди чи корекція меж "дивідендного коридору". Безумовно, кожне підприємство розробляє свою дивідендну політику, що найбільш прийнятна як для нього, так і для його акціонерів, і однозначних рекомендацій в цьому питанні бути не може. Запропоновані напрямки вдосконалення дивідендної політики спрямовані на вирішення найбільш загальних проблем, що застосовують у побудові дивідендної політики на національних АТ.

Висновки

Функціонування підприємств на засадах комерційного розрахунку призводить до того, що прибуток виступає в якості не тільки головного результату фінансово-господарської діяльності, а й джерела задоволення різноманітних потреб як самого підприємства, так і суспільства в цілому. Прибуток - важливе джерело розширення виробництва та забезпечення інших внутрішньогосподарських потреб.Постійно зростає роль прибутку у формуванні бюджетних, позабюджетних і благодійних фондів.

В умовах ринку, коли прибуток визнається метою діяльності підприємства, важливим завданням стає розробка економічно обґрунтованої системи його розподілу. Головна вимога зводиться до того, щоб в системі розподілу прибутку органічно поєднувалися інтереси суб'єктів господарювання, суспільства в цілому і конкретних працівників.

На розподіл прибутку підприємств, створених у формі акціонерних товариств, значною мірою впливає обрана дивідендна політика.

Дивідендна політика повинна розглядатися у світлі загального фінансового завдання компанії, що укладається в максимізації багатства акціонерів. Це не завжди означає виплату максимальних дивідендів, тому що може бути знайдене більше прибуткове застосування для дивідендів усередині самої компанії. Дивідендна політика має велике значення, тому що вона впливає на структуру капіталу й фінансування компанії, а у випадку з акціонерними компаніями й на інформаційну цінність.

Аналіз літературних джерел дозволяє нам виділити ті проблеми, вирішення яких обумовлює необхідність формування ефективної дивідендної політики. Вони зводяться до такого: з одного боку, виплата дивідендів повинна забезпечити захист інтересів власників і створити передумови для зростання курсової ціни, і в цьому розумінні їхнє збільшення є позитивною тенденцією, а з іншого боку, збільшення виплати дивідендів скорочує частку прибутку підприємства,реінвестованого в розвиток виробництва.

Отже, для вітчизняних підприємств формування ефективної дивідендної політики повинно стати одним із першочергових завдань, від успішного вирішення якого залежить оцінка ефективності їхньої діяльності, підвищення рейтингу та інвестиційної привабливості.

Список використаних джерел

1.Закон України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 № 514-VI, зі змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України , 2008, № 50

2. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 328 с.

3. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 - 1996 р., № 30

4. Білорус О.Г., Рогач В.І. Акціонерні товариства: організація і управління. К.: “Техніка”, 2002. - 146с.

5. Закон України " Про цінні папери та фондовий ринок" вiд 23.02.2006 № 3480-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 38