Стратегічне планування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економіки та менеджменту

Курсова робота

з дисципліни: Стратегічний менеджмент

на тему: Стратегічне планування

Виконав:

Шептицький Ілля Володимирович

Рівне, 2013 рік



Зміст

1. Планування діяльності підприємства

2. Організація заробітної плати та мотивація праці на підприємстві

3. Управління якістю продукції (послуг) підприємства



1. Планування діяльності підприємства

Функція планування в системі управління підприємством є однією з головних, центральних функцій, що визначає кінцеві результати виробничо-збутової, економічної, фінансової й інвестиційної діяльності. У процесі планування визначаються основні напрямки розвитку підприємства. На основі маркетингових досліджень підприємство визначає види й обсяги продукції, що планує випускати, потребу в ресурсах та ефективність їх використання. Планування забезпечує підприємству основу для прийняття оптимальних управлінських рішень та знижує ризик, сприяє пошуку найбільш придатних напрямів дій.

Планування - це процес визначення цілей і завдань підприємства на певну перспективу та вибір оптимального шляху їх досягнення й ресурсного забезпечення.

Результатом процесу планування є план, який завдяки використанню певних ресурсів та виконанню певних дій повинен забезпечити досягнення бажаної мети.

План - це система взаємозалежних, об'єднаних загальною метою завдань, що забезпечують реалізацію цілей виробничої системи.

Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам спрямованості й координованості, що дозволяє найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно розв'язувати різноманітні завдання управління.

Для ринкових умов господарювання об'єктивними є більш високі вимоги до рівня наукової обґрунтованості різних видів планів.

Основними чинниками зростаючої ролі планування в умовах сучасного ринкового господарства є:

- рухливість зовнішнього середовища;

- збільшення розмірів підприємства та розширення напрямів його діяльності;

- зростаюче значення часу;

- обмеженість ресурсів;

- комплексність господарських завдань та ін.

Застосування планування створює такі важливі переваги:

- дає можливість передбачити різні майбутні ситуації та заздалегідь підготувати альтернативні варіанти плану розвитку підприємства;

- поліпшує координацію дій в організації;

- сприяє більш раціональному розподілу ресурсів;

- чітко розмежовує обов'язки та відповідальність працівників підприємства за виконання планових завдань;

- поліпшує контроль в організації та ін.

Об'єкти і предмет планування на підприємстві.

Процес планування діяльності підприємства має багато складових: виробництво і реалізація продукції, її собівартість, забезпеченість трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами, фінансові результати роботи, фінансовий стан підприємства, його інвестиційна діяльність. Саме це і формує об'єкт планування діяльності підприємства.

Планування охоплює всі види діяльності підприємства. Форми й види планування залежать від конкретних об'єктів планування.

Об'єктами планування на підприємстві є всі напрями його діяльності:

- маркетингова;

- інноваційна;

- комерційна;

- економічна;

- соціальна;

- виробнича;

- екологічна.

Та чи інша діяльність підприємства може бути представлена як сукупність окремих функціональних процесів, кожен з яких також є об'єктом планування.

Успішна робота підприємства значною мірою залежить від забезпеченості його необхідними ресурсами та ефективності їх використання. Здійснення цього можливе на основі планування.

Предметом планування на підприємстві є його ресурси. У процесі планування встановлюються їх необхідність, оптимальна кількість, напрями та термін використання, режим споживання, засоби поповнення.

При плануванні розглядають такі групи ресурсів:

- персонал;

- виробничі фонди;

- інвестиції;

- інформацію;

- час.

Основні напрямки планування персоналу на підприємстві:

- чисельність та структура;

- продуктивність праці (виробіток та трудомісткість);

- оплата праці;

- норми часу та виробітку;

- підготовка, перепідготовка кадрів;

- підвищення кваліфікації;

- стабільність кадрового складу;

- ефективність стимулювання.

При плануванні виробничих фондів виокремлюють основні й оборотні фонди.

При плануванні основних виробничих фондів визначаються:

- їх оптимальна величина, склад та структура, плануються заходи для підвищення інтенсивного й екстенсивного використання фондів, фондовіддача та фондомісткість;

- заходи щодо капітального ремонту і модернізації, виробнича потужність підприємства в цілому та окремих підрозділів, введення в дію нових виробничих потужностей, режими роботи та ремонту обладнання та ін.

При плануванні оборотних фондів визначаються номенклатура та величина запасів матеріально-технічних ресурсів, запасів незавершеного виробництва, напівфабрикатів власного виробництва, норми витрат товарно-матеріальних цінностей на виготовлення виробів та їх окремих елементів, ефективність використання матеріальних ресурсів, потреба в оборотних коштах та джерелах їх надходження.

Планування інвестицій передбачає визначення майбутніх обсягів та напрямів інвестування власних коштів. Залежно від характеру цінностей предметом планування є такі види інвестицій:

- реальні - довгострокові вкладення коштів у матеріальне виробництво;

- фінансові - придбання цінних паперів та майнових прав;

- інтелектуальні, що передбачають вкладення коштів у персонал (підготовку спеціалістів, придбання ліцензій, ноу-хау, наукові розробки).

Наявність інформаційних ресурсів є необхідною умовою ефективної діяльності підприємства. В умовах швидкої рухливості зовнішнього середовища особливе значення приділяють інформаційним технологіям. У планах передбачаються джерела та засоби отримання інформації, засоби обробки інформації, інформаційні потоки.

Планування будь-яких заходів пов'язане з визначенням часу на їх виконання, дати початку та закінчення. Також час як ресурс наявний при прийнятті будь-яких планових рішень. Час може розглядатися як мета та обмеження. Фактор часу наявний у всіх показниках, що характеризують діяльність підприємства.

Наявність предмета і об'єкта планування на підприємстві дозволяє сформувати систему показників планування. При формуванні конкретного показника беруть участь процес, підрозділ та комбінація ресурсів.

Організація планування на підприємстві. Структура планових органів.

Відповідно до законодавства України сучасне вітчизняне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку. Організація планово-економічної роботи багато в чому залежить від розміру й типу підприємства. На малих підприємствах не існує глибокого поділу управлінських функцій і вищі керівники самостійно визначають всі деталі планування й організації виробництва.

На великих і середніх підприємствах розроблення стратегічних, тактичних і календарних планів здійснюється з урахуванням прийнятої організаційної структури, розподілу обов'язків між колективами різних служб, підпорядкованості управлінців, контролю й координації всіх функцій організації як єдиного цілого.

Успішність, ефективність системи планування визначається, значною мірою, рівнем її організації, яка спрямована на планомірне поєднання основних елементів системи планування, включаючи такі компоненти:

- плановий персонал;

- механізм планування;

- процес обґрунтування, прийняття та реалізацію планових рішень;

- засоби, що забезпечують процес планування (інформаційне, технічне, математико-програмне та організаційне).

Організаційна структура планування може мати такі форми:

- організаційну структуру з централізованими функціями планування;

- організаційну структуру з децентралізованими функціями планування.

Організаційно-централізоване планування на більшості великих і середніх підприємств здійснюється «зверху вниз». При такому підході планові стратегії розробляються на вищому рівні управління, де визначаються цілі, основні напрямки й головні господарські завдання розвитку підприємства й проводиться взаємоузгодження нових пропозицій і механізму їх реалізації.

Наступним етапом ці цілі, завдання й показники в більш деталізованій конкретній формі включаються в плани підрозділів. Це вже технологічне планування, що встановлює пропорції й обсяги виробництва за всіма видами продукції, що випускається. Після узгодження планових завдань із конкретними виконавцями плани остаточно затверджуються вищим керівництвом підприємства.

Децентралізоване планування (планування «знизу наверх») здійснюється від планів на місцях через плани підрозділів до загального плану шляхом узгодження, об'єднання і корегування. Цілі, стратегії й виробничі плани формуються підрозділами підприємств. До прерогативи планового відділу входять тільки встановлення форм планових документів і координація планової діяльності оперативних підрозділів. Однак навіть при плануванні «знизу наверх» стратегічні ідеї можуть бути висунуті керівництвом підприємства.

Принципи планування.

Характер і зміст планової діяльності на підприємстві визначають принципи планування. Правильне дотримання принципів планування створює передумови для ефективної роботи підприємства й зменшує ймовірність негативних результатів планування.

Поряд із загальними принципами управління існують і специфічні принципи планування, а саме:

1) принцип обґрунтованості цілей і завдань підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування. Виділяють п'ять основних цілей (або груп цілей) підприємства:

- господарсько-економічні, що забезпечують ефективність виробництва;

- виробничо-технологічні, що відображають функціональне призначення підприємства;

- соціальні, що забезпечують задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства;

- екологічні, що забезпечують виготовлення екологічно чистої продукції без шкідливого впливу на навколишнє середовище.

2) принцип системності. Він означає, що планування є цілісною системою планів і охоплює всі сфери діяльності підприємства;

3) принцип науковості. Вимагає врахування перспектив науково-технічного прогресу й застосування науково обґрунтованих прогресивних норм використання всіх видів ресурсів;

4) принцип безперервності. Означає паралельне поєднання поточного й перспективного планування;

5) принцип збалансованості плану. Указує на кількісну відповідність між взаємозалежними (взаємозв'язаними) розділами й показниками плану, між необхідними та наявними ресурсами;

6) принцип гнучкості. Означає, що плани повинні бути гнучкими, тобто їх можна змінювати відповідно до зміни внутрішнього і зовнішнього середовищ підприємства.

Методи планування.

Методи планування - це сукупність засобів, прийомів, процедур, за допомогою яких здійснюється розроблення планів підприємства.

На підприємстві використовується комплекс методів, що сприяє забезпеченню якості розроблених планів.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів:

- нормативний метод - планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів;

- балансовий метод - цілеспрямоване узгодження напрямків використання ресурсів із джерелами їх утворення (надходження) за всією системою взаємозалежних матеріальних, фінансових і трудових балансів;

- факторний метод - на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни планових показників;

- матричний метод - шляхом побудови моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами й показниками;

- економіко-математичного моделювання із застосуванням ЕОМ - розробляється кілька варіантів плану, в якому показники окремих найбільш важливих розділів мають бути оптимізовані;

- метод екстраполяції - виявлені в минулому тенденції розвитку підприємства поширюються на майбутній період;

- метод інтерполяції - підприємство встановлює мету на майбутнє і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники.

Рис. 1. - Приклад планування обсягу реалізації за допомогою методу екстраполяції:

Рис. 2. - Приклад планування частки ринку за допомогою методу інтерполяції:

Для досягнення 40% частки ринку до п+7 року необхідно:

1) збільшення торгових посередників та торгових точок збуту для досягнення 25% частки ринку;

2) збільшення обсягу реклами для досягнення 30% частки ринку;

3) і т. д.

Форми планування.

Система планів підприємства.

Залежно від тривалості планового періоду розрізняють перспективне (довгострокове й середньострокове) і поточне (короткострокове) планування. Тривалість планового періоду залежить від ступеня визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні, достовірності первинної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

Довгострокове планування визначає загальну стратегію підприємства, основні напрямки його діяльності. При складанні плану вивчаються варіанти розширення виробництва та зниження витрат. Прогнозуються зміни в номенклатурі продукції й уточнюється політика у функціональних сферах. Результатом цього плану є формулювання довгострокових цілей, складання довгострокових проектів і прийняття довгострокової політики.

Середньострокове планування - це, власне, деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства. Межа між довгостроковим і середньостроковим планами є досить умовною й неоднозначною. Середньострокове планування враховує можливості усіх підрозділів на основі їхньої власної оцінки. Розробляються план підприємства з маркетингу, план виробництва, план з праці й фінансовий план.

Поточне планування полягає у розробленні планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (рік, півріччя, квартал, місяць) і передбачає планування обсягу виробництва, плану з праці й заробітної плати, планування матеріально-технічного забезпечення, собівартості, прибутку, рентабельності тощо. Залежно від змісту планових рішень розрізняють:

- стратегічне планування;

- тактичне планування;

- оперативне планування;

- бізнес-планування.

Зміст та сутність кожного виду планування розглянуті нижче.

Стратегія розвитку підприємства.

Постійна мінливість ринкового середовища зумовила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві.

Стратегія - це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення.

Метою розроблення стратегії розвитку підприємства є виявлення основних напрямків його ефективного функціонування на підставі максимальної реалізації існуючого науково-технічного потенціалу у взаємозв'язку із внутрішньовиробничими резервами й зовнішнім навколишнім середовищем.

Основними завданнями формування стратегії підприємства є:

- вибір ефективних напрямків господарської діяльності, які необхідно розвивати;

- визначення обсягу капітальних вкладень та інших ресурсів, необхідних для здійснення обраних напрямків господарської діяльності;

- оцінка результатів віддачі.

Стратегічний план підприємства складається в такій послідовності:

1. Формування стратегічних цілей діяльності підприємства;

2. Аналіз ділового навколишнього середовища та ринкових чинників (попиту, пропозиції, рівня конкуренції);

3. Формулювання генеральної стратегії й аналіз стратегічних альтернатив;

4. Оцінка підприємницького потенціалу і перспектив розвитку фірми, їх адекватності цілям діяльності;

5. Розроблення ресурсних і функціональних стратегій: маркетингу, НДДКР, виробництва, організаційних змін, а також фінансова, соціальна й екологічна стратегія;

6. Практична реалізація плану, контроль і оцінка соціально-економічних результатів.

Стратегічний план підприємства складається з таких розділів:

1) цілі й напрямки діяльності;

2) поточні й довгострокові завдання;

3) генеральна стратегія;

4) функціональні стратегії;

5) опис найбільш важливих програм;

6) опис зовнішніх операцій;

7) обсяг капітальних вкладень і розподіл ресурсів;

8) формулювання резервних стратегій.

При складанні стратегічного плану використовується така інформація:

- обсяг річного продажу за групами товарів;

- річний прибуток і збитки за структурними підрозділами;

- річний обсяг експорту і його питома вага до загального обсягу продажу (реалізації);

- частка ринку;

- обсяг щорічних капітальних вкладень;

- баланс на кінець останнього року плану;

- фінансовий план.

Стратегія підприємства розробляється на різні проміжки часу залежно від ступеня передбачуваності майбутнього, тривалості періоду впровадження ідеї, галузевої належності підприємства й рівня технічної оснащеності (від 3 до 10 років).

Тактичне планування.

Складання середньострокових та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності підприємства. Тактичні плани відрізняються від стратегічних метою розроблення, змістом, терміном, охопленням сфер впливу.

Тактичні плани деталізують стратегічні, однак сфера їхньої спрямованості більш вузька.

Тактичні плани підприємства складаються з таких основних розділів:

- маркетингової програми: планів маркетингу для основних виробів і загального плану усієї продукції підприємства;

- виробничої програми: завдань з виробництва окремих видів продукції в натуральному й вартісному вираженні (у показниках валової, товарної й реалізованої продукції) з урахуванням підвищення якості та обґрунтування виробничої програми потужністю підприємства;

- плану розвитку науки і техніки: заходів щодо створення й освоєння нових виробів, впровадження нової техніки й технології;

- плану з праці й кадрів: зростання продуктивності праці, чисельності персоналу за категоріями, фонду оплати праці, середньої заробітної плати працівників, балансового розрахунку додаткової потреби в робітниках та службовцях і джерел її забезпечення;

- плану капітального будівництва: обсягів капітальних вкладень, будівельних і будівельно-монтажних робіт, технічного переоснащення підприємства, введень в експлуатацію основних фондів і виробничих потужностей;

- плану матеріально-технічного забезпечення: визначення потреб виробництва у матеріально-технічних ресурсах та джерел їх забезпечення, а також розрахунків щодо зниження питомих витрат сировини, матеріалів, палива й енергії;

- планування собівартості, прибутку й рентабельності: собівартості основних видів продукції, валової, товарної та реалізованої, кошторису витрат на виробництво, прибутку і рентабельності за видами діяльності та у цілому по підприємству;

- плану соціального розвитку колективу: заходів щодо поліпшення умов праці, відпочинку й побуту працівників підприємства;

- плану заходів щодо охорони природи й раціонального використання природних ресурсів, містить такі напрямки: охорону й раціональне використання водних ресурсів, охорона повітряного басейну, охорону й раціональне використання мінеральних ресурсів;

- фінансового плану: потреби у власних оборотних коштах і завдань з прискорення їх обігу, балансу доходів і витрат, взаємовідносин з бюджетом, кредитних відносин.

Змістова характеристика тактичних планів також передбачає виокремлення за певними ознаками показників, за якими встановлюються планові завдання, визначається ступінь їх виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

Показники, що застосовуються у плануванні, поділяються:

- за економічним змістом - на натуральні, трудові й вартісні;

- за економічним призначенням - на кількісні і якісні (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість);

- за способом характеристики предмета - абсолютні (прибуток) і відносні (рентабельність).

2. Організація заробітної плати та мотивація праці на підприємстві

Організація праці або організаційні відносини - це форма, в якій реалізуються економічні результати трудової діяльності. Тому організація праці розглядається як складова частина економіки праці.

В умовах ринкової економіки зростає значення різних факторів, які впливають на ефективність виробництва, тому що в силу відроджується конкуренції результативність діяльності стає вирішальною передумовою існування та розвитку підприємств. Серед факторів ефективності істотне місце займає організація праці. Так, навіть найсучасніше устаткування і високопродуктивна техніка не дадуть бажаного результату при низькій організації їх обслуговування і навпаки, при науковій організації праці можна отримати від відповідного технічного оснащення виробництва максимальний результат. Що ж розуміється під організацією праці на підприємстві? Для відповіді на це питання необхідно знати, що термін «організація» має кілька значень. В одному випадку під організацією розуміють будову, пристрій чого-небудь, його структуру, внутрішню впорядкованість, взаємне розташування частин якого-небудь цілого явища і т. д.

У цьому сенсі організація позначає деяку систему, щось встановлене, продумане, має певні властивості. Визначення, що розкриває поняття «організація праці» у вказаному вище значенні, називають атрибутивним (від слова «атрибут» суттєва ознака, невід'ємне властивість чого-небудь), так як таке визначення має характеризувати істотне властивість даного явища. У цьому сенсі організація праці на підприємстві - це система виробничих взаємозв'язків працівників із засобами виробництва й один з одним, що утворює певний порядок здійснення трудового процесу. Істотною властивістю організації праці є порядок трудового процесу на відміну від безладу, як ознаки відсутності організації праці.

В іншому випадку під організацією праці розуміють функцію управління, пов'язану з встановленням, зміною або упорядкуванням чого-небудь. Це так званий функціональний зміст терміна «організація». У цьому значенні організація праці на підприємстві - це дії щодо встановлення або зміни порядку здійснення трудового процесу і пов'язаних з ним виробничих взаємодій працівників із засобами виробництва й один з одним. Після розкриття сутності організації праці на підприємстві необхідно встановити її зміст, тобто показати, з яких складових частин або елементів складається той самий порядок трудового процесу, про який йшла мова вище.

Для цього зазначимо, що порядок здійснення трудового процесу передбачає, по-перше, встановлення мети діяльності, по-друге, керуючись технологією виробництва, встановлення переліку виробничих операцій та їх послідовність, по-третє, поділ усіх видів робіт між працівниками і встановлення між ними системи взаємодії, тобто певної кооперації праці, по-четверте, пристосування робочих місць для зручності роботи, по-п'яте, організацію обслуговування робочих місць всякого роду допоміжними роботами, по-шосте, розробку раціональних прийомів і методів праці, по-сьоме, встановлення норм праці і системи його сплати. Для забезпечення відповідної організації праці необхідні також створення на підприємстві безпечних і здорових умов праці, планування і облік праці, виховання дисципліни праці, підбір і підготовка кадрів.

Рішення перерахованих завдань становить зміст організації праці на підприємстві, а її елементами будуть:

1. Підбір, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників;

2. Поділ праці, тобто розстановка працівників по робочих місцях і закріплення за ними певних обов'язків;

3. Кооперація праці, тобто встановлення системи виробничої взаємозв'язку між працівниками;

4. Організація робочих місць;

5. Організація обслуговування робочих місць;

6. Розробка раціональних прийомів і методів праці;

7. Встановлення обґрунтованих норм праці;

8. Створення безпечних і здорових умов праці;

9. Організація оплати і матеріального стимулювання праці;

10. Планування і облік праці;

11. Виховання дисципліни праці.

Виходячи зі сказаного, організація праці на підприємстві - це, з одного боку, система виробничих взаємозв'язків працівників із засобами виробництва й один з одним, що утворює певний порядок трудового процесу, який складається з поділу праці та її кооперації між працівниками, організації робочих місць та організації їх обслуговування, раціональних прийомів і методів праці, обґрунтованих норм праці, її оплати та матеріального стимулювання, планування та обліку праці і який забезпечується підбором, підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів, створенням безпечних і здоров'ю умов праці, а також вихованням дисципліни праці. Організація праці на підприємстві - це, з іншого боку, дії по встановленню, впорядкуванню або зміни порядку здійснення трудового процесу і пов'язаних з ним виробничих взаємодій працівників із засобами виробництва й один з одним.

Зміни техніки і технології виробництва вимагають відповідної зміни або вдосконалення організації праці. Крім того, наука про організацію праці збагачується новими даними, виникає передовий досвід нових організаційних рішень.

Система оплати праці та мотивація персоналу на підприємстві.

Питання оплати і матеріального стимулювання працівників представляються також складовою частиною організації праці. Форми і системи заробітної плати є способи встановлення залежності величини заробітної плати робітників від кількості і якості витраченого ними праці за допомогою сукупності кількісних і якісних показників, що відбивають результати праці.

Основним призначенням форм і систем оплати праці є забезпечення правильного співвідношення між мірою праці та мірою її оплати.

Форми і системи заробітної плати робітників зумовлюють:

- спосіб оцінки міри праці та вимірювання праці для його оплати (через робочий час, вироблену продукцію, індивідуальні, колективні та кінцеві результати);

- характер функціональної залежності, встановленої між мірою праці та її оплатою, пропорції зміни заробітної плати в залежності від тих чи інших кількісних та якісних результатів праці.

Вимірниками витрат праці є робочий час і кількість виготовленої продукції (виконаних операцій).

У практиці використовуються дві форми оплати праці - відрядна і погодинна, а також безліч систем. Перша заснована на визначенні відрядних розцінок з урахуванням розряду виконуваної роботи і тарифної ставки першого розряду. Відрядна заробітна плата робітників заснована на оплаті праці в прямій залежності від його результатів, виражених в виробленої продукції, або виконаних операцій.

При погодинній формі оплати праці заробіток залежить від розряду робочого і кількості відпрацьованих годин. Застосування погодинної оплати праці може стимулювати високоефективний труд тільки при наявності нормованих завдань, тобто погодинна заробітна плата повинна виплачуватися за умови виконання встановленого обсягу робіт або випуску визначеної кількості продукції з високою якістю.

В даний час чиста відрядна і погодинна оплата праці використовується вкрай рідко. Існуючі методи оплати праці засновані на використанні різних систем преміювання. При цьому показниками преміювання, як правило, є досягнення або перевиконання денної норми виробітку, обслуговування, поєднання різних видів діяльності, рівень кваліфікації, а також умови праці.

У преміювання найбільш помітно проявляється природа стимулів до праці, так як воно, будучи змінною частиною зарплати, тісно пов'язане з досягненням значущих для підприємства показників діяльності. Так, якщо основною економічною метою підприємства є отримання прибутку або його зростання в порівнянні з попереднім періодом (у порівнянних цінах), то працівники повинні отримувати винагороду за виконання показників (умов) преміювання, пов'язаних з отриманням прибутку. Якщо підприємство стурбоване збільшенням обсягу робіт або розширенням частки ринку, то премії працівників повинні залежати від досягнення вже цих показників.

Система преміювання підприємства передбачає обґрунтоване вплив на інтереси працівників за допомогою вибору та встановлення умов (показників) заохочення, що охоплюють актуальні сторони їх діяльності. Це реалізується розробкою інструментарію, що включає вибір мотивації праці, стимулів у вигляді адекватних їм показників підприємства, визначення видів, періодичності, розмірів преміювання та кола премійованих осіб.

Стимули розрізняються за валентністю, тобто ступеня їх привабливості для працівника. Мотивація праці повинна використовувати сильні стимули:

а) для працівника - пов'язані зі значним грошовим винагородою при високопродуктивному працю;

б) для підприємства - пов'язані з досягненням основних результуючих показників діяльності.

Сильні стимули мотивації праці зазвичай доповнюються іншими, менш значними, але наявність яких вважається бажаним для працівника даної професії. Стимул може бути присутнім в системі мотивації праці в якості заохочення чи покарання. Перше - краще, так як «пряник» у даному випадку завжди виглядає привабливіше, ніж «батіг».

При побудові системи мотивації праці необхідне дотримання принципів:

- Типовість та прогресивність відібраних інтересів;

- Присутність у кожному стимулі особистого інтересу;

- Присутність в одному стимулі кількох протилежних інтересів;

- Верховенство одних стимулів над іншими;

- Простота і наочність системи.

Також ефективним засобом підвищення мотивації є публічна висока оцінка хорошої роботи, компетентності та вмінь членів колективу. Мотивація трудової діяльності - складний, відносно стійкий процес, обумовлений певними особистісними характеристиками людини, а також визначеної необхідністю задоволення його потреб та їх відповідності зовнішнім умовам в процесі діяльності.

Вона є сукупністю внутрішніх і зовнішніх сил, які спонукають людину до діяльності, зумовлюють поведінку, форму діяльності, надають цій діяльності спрямованість, яка орієнтована на досягнення особистих цілей і цілей організації.

Від того, як організована система мотивації роботи значною мірою залежить ефективність роботи колективу.

А значить, і конкурентоспроможність фірми на ринку. Системи оплати праці повинні бути в постійному розвитку. Адміністрації підприємства разом із профспілковою організацією доцільно систематично оцінювати ефективність засобів на оплату праці.

Основні показники заробітної плати та ефективності праці.

Основними показниками заробітної плати є:

- Фонд заробітної плати (ФЗП);

- Середня заробітна плата.

Показник середньої заробітної плати розраховується за такою формулою (1):

Де:

ФОП заг. - Загальний фонд оплати праці;

ФОП сум. - Фонд оплати за сумісництвом;

ФОП дог. - Фонд оплати праці працюючих на договірній основі i ср - середньооблікова чисельність штатних працівників.

Персонал організацій працює на забезпечення певних цілей підприємства. Крім того, співробітники володіють власними цільовими настановами. Ефективність роботи персоналу організацій частіше за все визначається тим, наскільки цілі кожного співробітника адекватні цілям організації. Ставлення:

- в загальному випадку називається ефективністю.

Одним з аспектів цього поняття є ефективність по Парето, характеризує також розподіл ресурсів, при якому результат по будь-якому напрямку не може бути покращений за рахунок погіршення результатів по інших напрямках. Результати економічної діяльності найчастіше виражаються обсягами продукції та прибутку.

Тому практично найважливішими показниками ефективності праці є продуктивність і рентабельність.

Продуктивність (англ, productivity, нім. Produktivitдt) визначається по відношенню до витрат праці, матеріалів, устаткування, енергії, а також по відношенню до сумарних витрат ресурсів.

Продуктивність системи в загальному випадку визначається за формулою (2):

Де:

p - продуктивність;

О - обсяг продукції (послуг) за певний період часу в натуральних, вартісних чи інших вимірниках (Output);

I - витрати ресурсів, відповідні даному обсягу продукції (Input).

Для визначення продуктивності за видами ресурсів використовуються формули виду (3, 4) і. тощо:

Де:

p - продуктивність праці;

p k - продуктивність капіталу;

Т - затрати праці (робочого часу);

К - витрати капіталу.

Продуктивність праці може розраховуватися на одиницю робочого часу або на одного працюючого. Обсяг продукції і затрати праці можуть бути виражені в абсолютних і відносних показниках.

Поряд з продуктивністю при аналізі виробничих систем використовують і інші показники:

- Дієвість (effectiveness);

- Економічність (efficiency);

- Якість (quality);

- Прибутковість (доходи / витрати) profitability (benefit / burden);

- Якість трудового життя (quality of work life);

- Впровадження нововведень (innovation).

Ці показники характеризують:

- дієвість - ступінь досягнення цілей системи;

- економічність - співвідношення необхідного і фактичних витрат ресурсів;

- якість - відповідність характеристик продукції стандартам та вимогам споживачів;

- прибутковість - співвідношення між прибутком і витратами.

При аналізі ефективності праці істотне теоретичне і практичне значення має співвідношення прибутку від даного виду діяльності і відповідних витрат праці.

Таке співвідношення В.В. Новожилов назвав рентабельністю праці. Практично цей показник доцільно визначати як рентабельність витрат на оплату праці, або як рентабельність сумарних витрат на персонал (5):

Де:

ri - рентабельність праці i-го виду;

Di - додана вартість від діяльності персоналу i-ї групи;

Zi - витрати на персонал i-ї групи.

Структура соціальної сфери підприємства.

Соціальна політика підприємства в системі управління мотивацією праці включає цілі та заходи, пов'язані з наданням додаткових соціальних послуг персоналу. Рівень насиченості соціальними послугами залежить від культури підприємства і, в свою чергу, покращує стосунки в колективі, сприяє скороченню числа конфліктів, прив'язує людей до місця роботи, допомагає залучати нових працівників за рахунок позитивного іміджу підприємства.

Крім того, розумна й ефективна соціальна політика підприємства при досить розвинутої законодавчої базі в країні веде до зниження оподаткування. Соціальні послуги підприємства можуть включати продаж товарів на пільгових умовах, організацію їдалень і кафе, будинків відпочинку, спортивних споруд, придбання житла для працівників або надання допомоги у його придбанні, надання медичних послуг, додаткові відрахування до пенсійного фонду та ін.

Соціальні послуги працівнику можуть бути надані як у грошовій формі, так і в натуральній. Вони виявляються працівникам незалежно від обов'язкових соціальних відрахувань.

3. Управління якістю продукції (послуг) підприємства

Розвиток світової економіки на рубежі тисячоліть свідчить, що якість продукції (послуг) стала визначальним чинником успішної господарської діяльності підприємств та організацій. В останнє десятиріччя у сфері якості сталися докорінні зміни, що адекватно відбивають прискорення технічного розвитку промисловості та індустрії сервісу. З огляду на це варто розглянути суть основних етапів еволюції системи контролю та забезпечення якості протягом ХХ сторіччя.

Контроль якості в сучасному розумінні цього терміна виник у 1905 р., коли Генрі Форд (США) розділив складний цикл виготовлення автомобіля на короткі прості операції. Унаслідок цього постала можливість використовувати у виробництві некваліфіковану робочу силу, а контроль якості обмежити відокремленням неякісної продукції від якісної. Система мотивації передбачала штрафи за дефекти і брак. Взаємовідносини із постачальниками та споживачами будувалися на підставі технічних умов (ТУ). Концептуальні підходи цього етапу розвитку систем забезпечення якості обмежувалися головним - споживач має отримувати лише добротні вироби, котрі вповні відповідають стандартам.

Головні зусилля виробничого менеджменту спрямовувалися на те, щоб браковані вироби не потрапили до споживача. У рамках цієї концепції чисельність контролерів якості у високотехнологічних галузях інколи досягала 30-40% від чисельності виробничого персоналу.

Це суперечило цілям підвищення ефективності виробництва. Подоланню такої суперечності сприяло широке застосування спеціальних карт, розроблених у 20-ті роки минулого століття американським ученим В.А. Шухартом. Їх запровадження започаткувало статистичний контроль якості. Статистичні методи уможливили збільшення виходу якісних виробів завдяки активному контролю та регулюванню безпосередньо технологічного процесу. У такий спосіб було здійснено перехід від управління якістю окремих виробів до управління процесами.

Водночас ускладнилися відносини між постачальником і споживачем. У них все більшу роль почав відігравати статистичний приймальний контроль.

Наступний етап можна визначити як дії для забезпечення якості. Цей термін упровадив Дж.Д. Еварс (США). Забезпечення якості покладалось на інженерів та менеджерів.

У роки Другої світової війни і після неї виник так званий загальний (тотальний) контроль якості - TQC, що сприяв поширенню процесу забезпечення якості, починаючи від розроблення і виготовлення продукції аж до початку її використання замовником. Забезпечення якості набрало комплексного характеру й охопило всі етапи життєвого циклу продукції (проектування, виготовлення, оборот, використання). Це сприяло розвитку концепції системи якості, управління нею та її забезпечення, а також стандартизації всіх процесів, пов'язаних з цими видами діяльності.

Остаточно теорію комплексного управління якістю було сформульовано відомим американським фахівцем Армандом Фейгенбаумом. Фундаментальні принципи комплексного управління якості полягають у такому:

- якість продукції - це не специфічна відокремлена функція тільки технічних і спеціальних підрозділів, а різнобічний процес, що охоплює всі підрозділи компанії, а також її споживачів та постачальників, це спосіб управління організацією;

- підвищення якості має забезпечуватися на етапах маркетингу, проектно-конструкторських робіт, виробництва й технічного обслуговування виробів;

- постійне поліпшення якості потребує застосування нових технологій;

- належної якості можна домогтися тільки тоді, коли створено чітко орієнтовану на споживача систему управління якістю.

Еволюція стратегічних і тактичних підходів до питань забезпечення якості послідовно поширилася на відносини «споживач-постачальник» (зовнішні стандарти гарантії якості). Споживачі почали здійснювати аудиторські перевірки якості для того, щоб упевнитися у відповідності придбаної продукції власним стандартам. Однак практика аудиторських перевірок якості з боку споживача спричиняла величезні організаційні труднощі та матеріальні збитки. Тому почався загальний рух за стандартизацію цієї діяльності на національних, а пізніше й на міжнародних рівнях. Так, державні стандарти Великобританії стали вихідним пунктом для розроблення міжнародних стандартів серії IСО 9000.

Поштовхом до створення міжнародних стандартів цієї серії можна вважати значне підвищення вимог споживачів до якості продукції. Ці вимоги фіксуються посиланнями на відповідну нормативно-технічну документацію (стандарти або технічні умови та регламенти). Проте ці документи ще не гарантують задоволення вимог споживачів до якості, оскільки затверджених стандартів (технічних умов) недостатньо для реального забезпечення якості конструювання виробу, технології його виготовлення або організаційної системи проектування, створення чи реалізації продукту. Міжнародний досвід свідчить, що продукція найбільше відповідає вимогам споживачів, якщо на підприємстві діє ефективна система управління якістю продукції. Такий підхід став причиною обов'язкового внесення до контрактів, що укладаються, вимог до систем якості, котрі доповнюють чинну нормативно-технічну документацію. Крім того, сучасні контракти надають споживачу право перевірки не тільки якості кінцевої продукції, а й усіх елементів її забезпечення. Це, по суті, є реалізацією своєрідної філософії сучасного виробництва: споживач (покупець) завжди правий. Для регулювання процесу перевірки систем якості Міжнародною організацією зі стандартизації (IСO) було затверджено серію міжнародних стандартів МС IСO 9000. Серію стандартів становили:

- МС IСO 9000 «Загальне керівництво якістю та стандарти із забезпечення якості. Керівні вказівки щодо вибору та застосування»;

- МС IСO 9001 «Системи якості. Модель для забезпечення якості за проектування та (або) розроблення, виробництва, монтажу й обслуговування»;

- МС IСO 9002 «Системи якості. Модель для забезпечення якості за виробництва і монтажу»;

- МС IСO 9003 «Система якості. Модель для забезпечення якості за кінцевого контролювання та випробування»;

- МС IСO 9004 «Загальне керівництво якістю і елементи системи якості. Керівні вказівки».

В Україні, як і в усіх розвинутих країнах, ці стандарти було піднесено до рангу національних і використано для еталонного оцінювання системи забезпечення якості під час укладання контрактів між підприємствами (ДСТУ IСO 9000-9004). З їхньою допомогою визначалися мінімальні вимоги, котрі постачальник повинен виконати, щоб гарантувати споживачу отримання продукції відповідно до його запитів. Перевірка системи якості підприємства постачальника на відповідність цим стандартам здійснюється за взаємною згодою виробника та споживача і вважається однією із передумов для налагоджування господарських відносин. За домовленістю сторін вимоги до систем якості можна уточнювати, доповнювати та змінювати. Головним чинником вибору того чи того стандарту як моделі для створення та перевірки системи якості є особливості життєвого циклу відповідної продукції.

Додатковими факторами вибору однієї із рекомендованих моделей можна вважати:

- обґрунтованість проекту;

- складність виробничого процесу;

- характеристику продукції чи послуги;

- безпечність продукції чи послуги;

- економічні показники.

Отже, моделі забезпечення якості відображають три різновиди взаємовідносин постачальника та споживача залежно від обсягів робіт, передбачених договором між сторонами.

Детальний перелік усіх елементів системи і рівень їх використання в окремих документах системи стандартів IСO 9000 наведено в табл. 1.

Підприємство-виробник повинно підтвердити, що воно має реальну систему управління якістю, тобто провадить скоординовану діяльність у галузі розроблення політики і цілей досягнення якості, здійснення робіт щодо планування, контролю, забезпечення і поліпшення якості. Достатніми доказами і підтвердженнями цього вважають:

1. відповідність показників якості продукції встановленим вимогам;

2. належний стан виробництва та його здатність виготовляти продукцію згідно з вимогами покупця;

3. наявність на підприємстві задокументованих вимог до елементів системи якості і їхня відповідність вибраній моделі;

4. дотримання вказівок документів системи.

Таблиця 1. - Застосування головних елементів системи управління якістю:

Слід зазначити, що характер та значущість доказів можуть змінюватися залежно від конкретної ситуації.

Зокрема:

- економічних умов і особливостей використання продукції або послуги;

- складності продукції;

- вимог щодо функціональної безпеки продукції або послуги.

Спрямовування та контролювання діяльності виробника щодо якості покладається на спеціальну систему управління.

За визначенням міжнародних стандартів під системою управління якістю розуміють сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення загального керівництва якістю. Загальне керівництво - це аспект загальної функції управління, що визначає та здійснює політику щодо якості. Таким чином, система створюється та впроваджується як засіб, що забезпечує здійснення конкретної політики та досягнення визначеної найвищим керівництвом мети стосовно якості. Тому особлива увага приділяється питанням формування та документального оформлення керівництвом підприємства політики щодо якості продукції чи послуг, котрі надаються (рис. 3).

Рис. 3. - Документація системи якості:

Політика у сфері якості - це офіційно сформульовані вищим керівництвом загальні наміри і спрямованість діяльності організації у зв'язку з якістю. Політика щодо якості становить основу для встановлення конкретних завдань у цій сфері та їх відповідного документування.

Найвдалішим вважається формулювання такої політики як стратегічного принципу розвитку і засобу спрямування зусиль підприємства для поліпшення показників його діяльності.

Наприклад, бути постійно світовим лідером або значно збільшити частку ринку за рахунок переваг в технічному рівні та якості певного виду продукції. Зрозуміло, що така мета під силу тільки фірмам зі сталим виробничим досвідом та традиціями, фірмам, що мають великий інноваційний потенціал. Наприклад, політика щодо якості в одній із філій корпорації «Ксерокс» має таке визначення: «Головна мета компанії - підтримувати лідерство щодо якості продукції, котра виробляється. Ця мета потребує максимального задоволення споживача з тим, щоб він віддавав перевагу продукції нашої компанії. Мета може бути досягнута тільки в тому разі, коли вироби функціонують у повній відповідності з вимогами до них і продаються за конкурентоспроможними цінами».

Найчастіше політика щодо якості трансформується в систему цілей та завдань, виконання яких можна проаналізувати. Система передбачає реалізацію за такими напрямками:

1. підвищення рівня задоволення споживачів;

2. поліпшення економічного стану підприємства за рахунок поліпшення якості;

3. розширення або завоювання нових ринків збуту завдяки виробництву високоякісної продукції;

4. досягнення технічного рівня продукції, що перевищує рівень інших провідних підприємств і фірм;

5. орієнтування на задоволення вимог споживачів певних галузей економіки або певних регіонів;

6. освоєння виробів, функціональні можливості яких реалізуються на нових принципах;

7. поліпшення найважливіших показників якості продукції;

8. зниження рівня дефектності продукції в процесі її виготовлення;

9. збільшення термінів гарантії на продукцію;

10. розвиток після продажного сервісу.

Незалежно від спрямування політика вищого керівництва повинна передбачати такий рівень якості, що гарантує отримання достатніх прибутків. Тому способи досягнення цієї мети можуть бути різними і визначатися загальною ринковою стратегією підприємства. Зрозуміло, що політика і цілі виробника періодично уточнюються з огляду на поточний стан виробництва, кон'юнктурні зміни, рівень галузевого технологічного розвитку. Можливі напрямки взаємозв'язку політики і цілей виробника щодо якості залежно від стану конкурентного середовища наводяться в табл. 2.

Таблиця 2. - Цілі фірми стосовно якості:

Важливим документом систем якості є загальні настанови, які складаються з опису елементів системи управління якості та їхньої взаємодії, містять вказівки щодо можливих відхилень від певних вимог стандарту та їх обґрунтування. У загальних настановах описано також процедури системи управління якістю та наведено посилання на створені документовані методики. Система управління якістю розробляється з урахуванням виробничої діяльності підприємства та особливостей конкретної продукції, що випускається. Це означає, що коли на підприємстві виробляють кілька видів товарних пропонувань, для кожного з них створюють відповідну систему управління якістю.

Система управління якістю має охоплювати всі стадії життєвого циклу товарів. Процес створення, розподілу, реалізації та використання продукції складається з багатьох елементів і має назву «петля якості (спіраль якості)». До основних елементів «петлі якості» належать:

1) маркетинг, пошук та вивчення ринку;

2) розроблення технічних вимог, проектування продукції;

3) матеріально-технічне постачання;

4) підготовка та розроблення виробничих процесів;

5) виробництво;

6) контроль, здійснення випробувань та обстежень;

7) пакування та збереження;

8) реалізація і розподіл продукції;

9) монтаж і експлуатація;

10) технічна допомога та обслуговування;

11) утилізація після використання.

Система якості має функціонально керувати, забезпечувати та поліпшувати кожний етап «петлі якості».

Забезпечення якості - це сукупність запланованих і систематично здійснюваних заходів, які створюють необхідні умови для виконання кожного елемента «петлі якості» так, щоб продукція задовольняла визначені вимоги. Інакше кажучи, система має забезпечувати впевненість у безвідмовному функціонуванні всіх її складових. Це стосується вимог до обладнання, сировини, матеріалів, комплектувальних виробів, метрологічних засобів і виробничого персоналу. Особливе місце з-поміж усіх заходів належить тим, які спрямовано на запобігання будь-яким відхиленням від стандартів. Система має функціонувати в такий спосіб, щоб забезпечувати впевненість у тому, що проблеми буде своєчасно розв'язано. Запобіжні дії можуть передбачати заміну технологічного оснащення та інструменту, планово-запобіжний ремонт обладнання, технічне обслуговування, забезпечення необхідною документацією всіх робочих місць. Своєчасне усування невідповідностей та їх причин у продукції, виробництві або в самій системі якості забезпечується управлінням системою, тобто постійною діяльністю, спрямованою на задоволення вимог щодо якості. Управління якістю можна також визначити як регулювальну діяльність за відхиленнями. Вихідною позицією цієї діяльності є визначення будь-якого відхилення в продукції, в елементах виробничого процесу або в системі якості. Відтак здійснюється аналіз причин, нагромадження, облік і оцінювання зібраної інформації, ухвалення і реалізація рішень щодо усунення причин дефектів і відхилень. До такої діяльності, наприклад, відносять статистичне регулювання технологічних процесів.

Заходи з виявлення та усування невідповідностей та їхніх причин у вітчизняній економічній літературі, присвяченій проблемам якості, мають здебільшого назву «замкнутий цикл управління» (рис. 3). Отже, управління якістю - це контроль, облік, аналіз (оцінювання), прийняття та реалізація рішення.

Рис. 4. - Замкнутий цикл управління якістю:



Поліпшення якості, як було вже сказано, пов'язують із постійною діяльністю, яка має на меті підвищення технічного рівня продукції, якості її виготовлення, удосконалення всіх елементів виробництва. Цей напрямок у системному управлінні якістю склався під впливом світового досвіду. Завданням такої діяльності є поліпшення параметрів продукції, підвищення якості виготовлення виробів, зниження виробничих витрат та цін, тобто досягнення результатів, досконаліших за передбачені чинними нормами, а отже, підвищення якості за більш низьких цін. Поєднання цих переваг сприяє зростанню конкурентоспроможності продукції.

Програму поліпшення якості можна зобразити у вигляді тривимірної моделі (рис. 5).

Рис. 5. - Тривимірна модель програми поліпшення якості:

Як видно з рис. 5 ключовими компонентами програми є:

- бажання;

- підтримка;

- знання.

Бажання безперервного поліпшення якості має бути притаманним не тільки організації в цілому, а й кожному її працівникові. Це бажання треба постійно підтримувати й розвивати. Така підтримка необхідна як виконавцям, так і вищому керівництву. Розуміння необхідності постійного руху наперед і змісту дій, пов'язаних з цим процесом, забезпечується регулярним оновленням знань. Головними чинниками конкурентних переваг у вік інформації та інтегрованої у світову систему економіки є здатність учитися і швидше за конкурентів застосовувати нове на практиці. Рівновага цих трьох елементів (прагнення постійного руху наперед, оновлення знань і своєчасної їх реалізації) дає змогу досягти відповідності організації вимогам ринку, поєднати досвід і знання спеціалістів з їхнім бажанням підтримувати програму поліпшення якості.