Психолого-методичні засади розробки програм підвищення кваліфікації державних службовців (освітня сфера)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська Академія державного управління при Президентові України

Дзвінчук Дмитро Іванович

УДК 35.088.6: 37.015.3

Психолого-методичні засади розробки програм підвищення кваліфікації державних службовців (освітня сфера)

Спеціальність 25.00.05 - галузеве управління: управління освітою

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

Київ-1999



Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор Козаков Віталій Андрійович, Київський Національний економічний університет Міністерства освіти України, завідувач кафедри педагогіки та психології.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Маслов Валентин Іванович, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, професор кафедри педагогіки; кандидат наук з державного управління Цегольник Петро Анатолійович, Українська Академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри інформаційних технологій.

Провідна установа - Державна академія керівних кадрів освіти Міністерства освіти України, кафедра професійної освіти, (м. Київ).

Захист відбудеться "____" ______________ 1999 року о ____ годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.810.02 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, ауд. 201.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України.

Автореферат розісланий ____ ____________ 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Опанасюк Г.О.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Успіхи розбудови незалежної, демократичної, правової держави, реформування сфер її політичного, соціально-економічного життя, створення передумов інтеграції України в світове співтовариство залежить від величезної кількості внутрішніх та зовнішніх факторів. Та за будь-яких умов цей успіх буде залежати в першу чергу від кадрового потенціалу, від людей, які мають реалізувати всі завдання будівництва та функціонування молодої держави, тобто від державних службовців. Саме патріотизм і професіоналізм цього нового для України прошарку суспільства стає вирішальним для становлення України як європейської держави.

Актуальність теми дослідження. Велика кількість чинників обумовлюють труднощі перехідного періоду у контексті діяльності державних службовців: історична спадщина (деіндивідуалізація особистості), відсутність традицій щодо підготовки працівників державної служби, випереджаючий характер модернізації старого апарату управління і створення законодавчо-нормативної бази щодо змін політичної свідомості мас (ідеали демократизму, демократичне розуміння сенсу свободи, права, сенсу громадських обов'язків тощо), несформованість правового, конституційного мислення, відсутність традицій плюралізму, толерантності, власна базова освіта, яка репрезентує структурну здеформованість у бік технократизму тощо. Усвідомлення цих та інших труднощів становлення державної служби спричинило появу в Законі України "Про державну службу" (1993) статті 29 "Навчання і підвищення кваліфікації державних службовців, де зазначено, що "державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти". Підвищення кваліфікації має здійснюватися постійно, як правило, не рідше одного разу на п'ять років.

На цій законодавчій базі протягом 1995-1997 рр. здійснені реальні кроки щодо створення і функціонування системи навчання державних службовців: створено Головдержслужбу України (1994р.), затверджено Програму кадрового забезпечення державної служби (1995 р.), утворено Українську Академію державного управління та чотири її філіали (1995р.), засновано регіональні центри підвищення кваліфікації державних службовців (1996 р.), затверджено Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців (1997р.).

Разом з тим, вдосконалення навчання державних службовців залишається актуальним питанням сьогодення. Аналіз сучасних тенденцій в системі державної служби України дозволяє виділити чинники, що зумовлюють необхідність реформування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців: адміністративна реформа, практично відсутній національний досвід у цій сфері діяльності, кількісні обмеження існуючої системи, невідповідність змісту базової вищої освіти управлінських кадрів вимогам діяльності в галузі "Державне управління".

За цих умов дослідження будь-яких аспектів підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців є актуальним для "державного управління" як галузі професійної діяльності. У свою чергу, наведений комплекс актуальних проблем може бути вирішений лише шляхом об'єднання зусиль науковців, науково-навчальних та державних установ, що обумовлюється масштабністю цих проблем.

Разом з тим, система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має чітко означені три складові: отримання професії та спеціальності (підготовка), зміна професії та спеціальності (перепідготовка) та вдосконалення кваліфікаційних ознак фахівця, який працює у державній службі (підвищення кваліфікації). Кожна складова - це певний напрямок діяльності в системі "Державне управління". Результати цих напрямків координуються у часі та просторі відповідними державними органами, але вони самодостатні для конкретного напрямку. Отже, проблеми, які характерні для всієї системи, кореспондуються кожній її складовій і їх дослідження є актуальними для кожного із напрямків.

Та серед основних складових системи навчання державних службовців суттєво вирізняється такий напрямок діяльності у галузі "державне управління" як підвищення кваліфікації державних службовців. До особливостей цього напрямку можна віднести: оперативність та масштабність впливу на кадровий потенціал державної служби; регіонально-галузева розгалуженість; посадово-рангова різноманітність суб'єктів навчання; предметно-функціональне розмаїття програм навчання; різноманітність організаційних форм, методів тощо. Все це дає можливість віднести цей напрямок діяльності в системі навчання державних службовців до пріоритетного щодо необхідності дослідження актуальних проблем, як похідних проблем усієї системи навчання держслужбовців.

Незважаючи на те, що за останнє десятиліття дослідженню проблем навчання державних службовців приділяється належна увага, як вітчизняних так і зарубіжних вчених (В. Авер'янов, М.Альберт, О. Воронько, И. Генрі, Ж. Зіллер, В. Князев, Г.Коле, К. Коніг, Б. Кравченко, Л.Кравчук, В. Кремень, С.Крисюк, Т. Кунц, Т. Леліков, В. Луговий, В.Лупп, В. Майборода, М.Мескон, П. Назимко, Н. Нижник, Б. Нунберг, О. Оболенський, С. О'Доннел, М. Піндера, Й. Прокопенко, Г. Райт, А.Хенке, Ф. Хедоурі, В.Яцуба та інші), певна кількість актуальних для науки та практики державного управління проблем висвітлено недостатньо. Наприклад, це стосується місця і ролі підвищення кваліфікації в системі освіти взагалі і в державній службі, зокрема; сутності поняття підвищення кваліфікації держслужбовців; підходів до визначення змісту навчання; методологічних засад формування програм підвищення кваліфікації державних службовців та їх методичної реалізації тощо.

Узагальнюючи наведене та зважаючи на те, що визначення змісту навчання державних службовців є загальною проблемою системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців, можна дійти висновку про існування актуального запиту щодо наукового обгрунтування такого підходу до формування змісту підвищення кваліфікації у галузі "Державне управління", який би об'єктивно відповідав не тільки потребам суб'єктів управлінської діяльності, але і слугував підвищенню їх кваліфікації незалежно від попередньої професії, спеціальності або спеціалізації.

Всі ці міркування щодо актуальності проблеми, її недостатньої теоретичної та методичної розробленості, потреб практики управління і обумовили вибір та формулювання теми дисертаційного дослідження - "Психолого-методичні засади розробки програм підвищення кваліфікації державних службовців (освітня сфера)".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах та в руслі плану науково-дослідної роботи Академії державного управління при Президентові України, входить до Комплексного наукового проекту "Розробка науково-методичного забезпечення підготовки фахівців з напряму "Державне управління", державних програм щодо адміністративної реформи та її кадрового забезпечення, зокрема, Закону України "Про державну службу", Указів Президента України: "Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців", "Про затвердження програм кадрового забезпечення державної служби та програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій", "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" тощо.

Мета і завдання дослідження - розробити, теоретично і методично обгрунтувати та експериментально перевірити результативність соціально-психологічного підходу до визначення змісту програм підвищення кваліфікації державних службовців.

Відповідно до мети були визначені і вирішені наступні завдання:

- встановити сутність підвищення кваліфікації державних службовців в ієрархічній системі видів освіти у контексті державного управління;

- уточнити понятійно-термінологічний апарат, характерний для системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців;

- визначити комплексну методику соціально-психологічних аспектів діяльності державних службовців освітньої сфери;

- виявити провідні тенденції щодо прояву елементів соціально-психологічної компетентності у діяльності держслужбовців;

- обґрунтувати методику визначення оптимального змісту програм підвищення кваліфікації держслужбовців освітньої сфери;

- розробити програму курсу підвищення соціально-психологічної компетентності держслужбовців освітньої сфери та здійснити його апробацію.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що підвищення кваліфікації державних службовців, як один із важливих їх функціональних обов'язків, суттєво актуалізується, об'єктивізується і буде особистісно прийнятним, якщо зміст програми буде формуватися із залученням до її розробки майбутніх слухачів шляхом включення їх до соціально-психологічних досліджень певних елементів компетентності, сутність яких і має складати основні компоненти змісту програми підвищення їх кваліфікації.

Теоретичною основою проведеного дослідження є наукові та методичні праці провідних вчених і практиків у сфері державного управління взагалі та управління освітою, зокрема, їх критичне осмислення у контексті проблеми, що досліджується. Методологічною основою дослідження слугував комплексно-системний підхід до аналізу явищ і процесів в системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців та такі загальні методи як аналіз, синтез, порівняння, узагальнення і конкретизація.

Методи дослідження. Для реалізації мети дослідження та його завдань також використовувався комплекс методів: аналіз та узагальнення відповідних джерел інформації з проблеми (законодавчі та нормативні акти, монографії, наукові та методичні статті, документація тощо); спостереження, бесіди; тести та опитувальники (зокрема за методиками Р. Блейка та Дж. Моутон "Типи управління", М.Вудкока та Д. Френсіса "Обмеження менеджера", Дж. Роттера "Рівень суб'єктивного контролю", К. Томаса "Поведінка у конфлікті" та В. Смейка і М. Кучера "Особистісна спрямованість"); експертні оцінки, контент-аналізу статистичної обробки результатів дослідження (конкордація, рангова кореляція Ч. Спірмена тощо).

Дослідження проводилося протягом 1995-1998 рр. на базі обласних управлінь освітою (Івано-Франківська, Кіровоградська, Волинська, Одеська, Хмельницька області), регіонального центру підвищення кваліфікації та інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (Івано-Франківськ).

На різних етапах дослідження було охоплено понад 150 суб'єктів управлінської дяльності (4-6 категорії державних службовців сфери управління освітою).

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження зводиться до наступного:

- доведено, що підвищення кваліфікації є типом одного з видів освіти

- післядипломної освіти;

- розроблено організаційно-психологічну структуру індивідуальної діяльності та функціонально-психологічну модель управлінської діяльності, які дозволили дійти розуміння сутності компетентності як певного предметно-функціонального аспекту інтелекту, як діяльнісного прояву рівня професійної освіти державного службовця;

- уточнено понятійно-термінологічний апарат, характерний для різних типів післядипломної освіти - "підготовка", "перепідготовка", "підвищення кваліфікації", "кваліфікація", "компетентність державного службовця". Зокрема, підвищення кваліфікації розглядається як процес і результат розвитку компетентності держслужбовця з визначенням сутнісних ознак таких понять як процес, результат, розвиток;

- виявлено провідні тенденції на основі розробленої комплексної методики досліджень щодо прояву елементів соціально-психологічної компетентності у діяльності держслужбовців (розподіл провідних стилів управління, вплив вікових особливостей, психологічні особливості) та визначення актуальних для конкретної групи, диференційованої за провідними стилями та віковими ознаками, тем програми підвищення кваліфікації;

- запропоновано методику розробки змісту програми підвищення кваліфікації держслужбовців, як інструментальну модифікацію методу аналізу потреб у навчанні, що дає можливість: оптимізувати програму за критеріями актуальності та мінімізації її обсягу; використати основні засади андрагогіки (зокрема, цикл Д. Кольба) не тільки для організації навчання держслужбовців, а й для розробки програм підвищення їх кваліфікації.

Практичне значення проведеного дослідження полягає в:

- обґрунтуванні реальних можливостей реалізації розроблених методичних підходів до формування програм підвищення кваліфікації державних службовців, що зводиться до: інструментальної модифікації аналізу потреб у навчанні на основі соціально-психологічних досліджень державних службовців; програми курсу "Психологія ефективного стилю управління" для підвищення кваліфікації державних службовців освітньої сфери;

- впровадженні комплексної методики соціально-психологічних досліджень потреб у навчанні держслужбовців;

- розробці методики визначення актуальних тем програми підвищення кваліфікації з врахуванням пріоритетів у стилях управління освіти.

Теоретичні положення та практичні результати дисертаційного дослідження використовуються в навчально-методичній роботі Івано-Франківського інституту післядипломної освіти педагогічних працівників та регіонального центру підвищення кваліфікації держслужбовців.

Особистий внесок здобувача - це основні ідеї і розробки, які виконано в межах дисертаційного дослідження, висвітлено у поданому рукописі і публікаціях, та які характеризують наукову новизну, теоретико-методичне та практичне значення отриманих результатів (теоретичне обґрунтування основних ідей, соціально-психологічний підхід, методика та результати соціально-психологічних досліджень, їх обробка та узагальнення, запропонована програма підвищення кваліфікації тощо). Ідеї статей, що виконано у співпраці з доктором педагогічних наук, професором Козаковим Віталієм Андрійовичем, якщо і використовувалися в роботі, то лише опосередковано (подальший розвиток), оскільки вони, як правило, не стосувалися предмета цього дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорювалися на Всеукраїнських науково-практичних конференціях: "Психолого-педагогічні та методичні проблеми розвивального навчання" (Івано-Франківськ, 1998); "Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності" (Київ, 1998); "Університетська педагогічна освіта як шлях гуманізації суспільства" (Київ, 1999); "Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність" (Львів, 1999), колегіях та нарадах в Міністерстві освіти України, семінарах начальників обласних управлінь та районних відділів освіти та в процесі розробки.

Публікації результатів дослідження. За темою дисертаційного дослідження надруковано 10 наукових праць, із яких 6 у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, 8 праць - одноосібні. Загальний обсяг надрукованих праць - 2,9 друкованих аркуша.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (221 найменування). Робота викладена на 174 сторінках, містить 29 рисунків, 12 додатків та в них 27 таблиць.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

державний службовець компетенція кваліфікація

У "Вступі" обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, необхідність її дослідження, сформульовано мету, гіпотезу дослідження та його основні завдання, розкрито їх методологічну та методичну основу, подано наукову новизну та наведено практичну значущість отриманих результатів.

Розділ 1. "Підвищення кваліфікації в системі державної служби України" складається з трьох підрозділів. Послідовно досліджується місце і роль підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації у контексті державного управління, сутність підвищення кваліфікації та соціально-психологічний підхід до визначення змісту підвищення кваліфікації державних службовців. Послідовно доводиться, що саме підвищенню кваліфікації відводиться провідне місце в системі формування управлінських кадрів держави.

Державне управління розглядається як спільні зусилля організованої групи людей в сфері державної діяльності, що охоплює три гілки влади і їх зв'язки, та відіграє провідну роль у формуванні та реалізації державної політики, і, як частина політичного процесу, суттєво відрізняється від управління в сфері бізнесу. Особливості державного управління (розмаїття предметів дій суб'єктів діяльності та їх поліфункціональність) формують певні вимоги до кадрового потенціалу державної служби, які повинна задовольнити система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і яка характерна для державної служби будь-якої країни світу.

Дослідження місця і ролі системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців у контексті державного управління як виду діяльності в світі взагалі та в Україні, зокрема, дозволили встановити наступне: існує два підходи до визначення предмету державного управління (європейський та американський) та три тенденції щодо базової освіти держслужбовців (гуманітарна, природнича та правова); інституювання державної служби в Україні, як окремого виду діяльності, спричинило появу системи навчання держслужбовців, а необхідність підвищення кваліфікації віднесено до їх основних службових обов'язків на законодавчому рівні; становлення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців в Україні здійснювалося практично "з нуля" та за короткий термін ця система створена і діє, а максимальна інтенсивність розробки нормативної бази припадає на 1994-1995 рр.; у контексті розуміння родового поняття "освіта" як процесу і результату цілеспрямованого формування культури людини, доцільно розглядати "підготовку", "перепідготовку" та "підвищення кваліфікації" як типи одного з видів освіти - післядипломної освіти; поняття "професія" має усвідомлюватися як родове, а "спеціальність" та "кваліфікація" як видові, при цьому "кваліфікація" характеризується двома основними параметрами - спеціальність та ступінь (рівень) готовності до діяльності; для післядипломної освіти характерним є те, що "підготовка" розуміється як зміна професії (спеціальність та кваліфікація), "перепідготовка" пов'язується із зміною спеціальності та кваліфікації, а "підвищення кваліфікації" доцільно сприймати, як явище, що пов'язується із частковими змінами або в частині спеціальності, або рівня готовності до діяльності, або в їх поєднанні; існують певні чинники, що об'єктивізують необхідність реформування системи підготовки управлінських кадрів для державної служби (кількісні, якісно-змістові та структурні), а найактуальнішими є проблеми дослідження такого типу післядипломної освіти як підвищення кваліфікації держслужбовців.

Для з'ясування сутності "підвищення кваліфікації" досліджено його розуміння як на нормативному рівні так і дослідниками. З'ясовано, що ще не вироблено сталого уявлення про сутність цього явища (оновлення та розвиток умінь та знань, підготовка до нової роботи, метод післядипломної освіти, відновлення кваліфікації тощо). Кожне із досліджених означень, по своєму, правильно висвітлює, відображає окремі аспекти цього явища, що є свідченням його багатомірності. У роботі запропоновано розглядати підвищення кваліфікації як тип післядипломної освіти, в основі якого - процес і результат розвитку компетентності державного службовця.

Дослідження діяльнісного прояву рівня професійної освіти на основі запропонованої організаційно-психологічної структури індивідуальної діяльності та функціонально-психологічної моделі управлінської діяльності у комплексі з аналізом сутності понять "компетентність", інтелект", "здатність", "розвиток" тощо дозволили дійти розуміння сутності компетентності як певного предметно-функціонального аспекту інтелекту, як діяльнісного прояву рівня професійної освіти державного службовця, що характеризується глибиною, критичністю, гнучкістю, широтою розуму, швидкістю, оригінальністю та допитливістю при вирішенні професійних завдань. За цих умов компетентність державного службовця усвідомлюється як його здатність доцільно діяти для результативного та ефективного розв'язання ситуацій, що постають в процесі виконання службових обов'язків, за умов, що здатність розуміється як сформована в процесі освіти властивість індивіда, яка визначає його активну актуалізовану спроможність реалізувати діяльність певного типу і зумовлюється здібностями, знаннями, навичками, уміннями, засвоєними технологіями роботи та психічними властивостями особистості державного службовця. Узагальнення проведених досліджень дало можливість запропонувати наступне визначення: підвищення кваліфікації - це процес і результат розвитку видів та (або) типів компетентності державних службовців за умов, що: процес - цілеспрямований, гнучкий активний і керований; результат - здатність ефективно розв'язувати ситуацію, що постають при виконанні службових обов'язків; розвиток - неперервна зміна стану освіченості держслужбовця, що має позитивну тенденцію, управляється, корегується і забезпечується навчанням управлінських кадрів за відповідними програмами підвищення їх кваліфікації.

Для визначення шляхів розробки програм підвищення кваліфікації досліджуються сучасні підходи до вирішення цієї проблеми. Доведено, що для досягнення основних завдань підвищення компетентності держслужбовців необхідними і найважливішими є два етапи: визначення змісту і його відображення в програмі, як виді документу, що визначає цілі та зміст розвитку компетентності; планування як спосіб відображення координації зусиль суб'єктів діяльності у навчальному закладі, що спрямовується на досягнення спільних цілей підвищення кваліфікації (час, простір, методи, організаційні форми тощо). Пропонується загальне визначення основного документу для підвищення кваліфікації держслужбовців: програма розвитку компетентності (...) державного службовця. Переваги цього визначення - кожне слово має як смислове так і функціональне навантаження (програма - вид документу за відповідною формою, структурою; компетентність - сутність цього типу післядипломної освіти; держслужбовець - суб'єкт навчання; розвиток - цільова установка на застосування таких форм і методів, які спроможні сформувати відповідні здатності).

Дослідження дозволили встановити розмаїття думок і підходів до процесу формування змісту програми (контекстуальний аналіз, консультації із замовниками, експертна оцінка і побажання викладачів, "здоровий глузд" тощо), до пріоритетних аспектів їх змістовості (територіальний або галузевий аспект, предметно-функціональний тощо), до факторів впливу (базова освіта, посада, ранг, необхідність формування актуальних психічних властивостей тощо), що дало можливість дійти висновку: існуючі підходи до формування програм підвищення кваліфікацій практично виключають із цього процесу суб'єктів навчання, що суперечить основним принципам андрагогіки. Разом з цим виявлена тенденція щодо використання соціально-психологічних досліджень діяльності державних службовців для вибору напрямків і змісту підвищення кваліфікації держслужбовців (методологія ДЕЛЬФІ, метод аналізу потреб, анкетування, методика Р. Кеттелла тощо). Аналіз виявлених тенденцій дозволив встановити, що поруч з їх достатніми потенційними можливостями, має місце обмежений й епізодичний характер їх використання, що пояснюється як відсутністю відповідної цільової настанови, так із нерозробленістю адекватних методологічних та методичних засад.

Розділ 2 "Психолого-методичні дослідження як основа формування змісту підвищення кваліфікації держслужбовців" складається із трьох підрозділів, в яких послідовно досліджується проблеми розробки комплексної методики соціально-психологічних досліджень потреб у навчанні держслужбовців, психологічні особливості пріоритетних стилів та обмежень в управлінні держслужбовців освітньої сфери та розробляється зміст курсу підвищення кваліфікації на основі соціально-психологічних досліджень діяльності держслужбовців.

Необхідність розробки комплексної методики соціально-психологічних досліджень діяльності державних службовців спричинена щонайменше двома факторами. По-перше, як з'ясувалося, за структурою дослідження методом аналізу потреб у навчанні держслужбовців (напрямки, параметри, функції, показники) - це соціологічні опитування у формі закритих питань, для яких необхідні додаткові дослідження щодо валідності, надійності та достовірності цих методик, оскільки, як показано у роботі, на результати цих опитувань сильний вплив можуть мати такі психічні властивості опитуваних як рівень самооцінки, домагань, тривожність, спрямованість тощо. По-друге, опрацювання близько ста психодіагностичних методик довело, що вони не можуть безпосередньо бути використані для завдань визначення змісту підвищення кваліфікації держслужбовців, оскільки не існує сталої думки щодо пріоритетних і актуальних видів компетентності управлінських кадрів. Для розв'язання цих проблем було узагальнено думки щодо актуальних якостей держслужбовців близько сорока дослідників, які репрезентують різні школи держуправління (Україна, Росія, США, Великобританія, ФРН, Франція, Іспанія). Виявлено: великий ступінь диференційованості якостей за різними ознаками (цінності, головні якості, комплекс вмінь, сфера компетентності, сукупність здатностей); в одному ряду знаходяться як трансситуативні так і ситуативні якості, практично відсутні властивості, вимірювання яких має надійну інструментальну підготовку.

Для упорядкування загального уявлення щодо провідних якостей держслужбовців методом контентаналізу виявлено, що 39% понять застосовуються лише одним з авторів. Інші терміни мають частотність прояву від 6% до 20%. Це дало можливість виділити провідні елементи компетентності персоналу держслужби (за оцінкою сорока експертівдослідників), серед яких самокерованість, прийняття рішення, критичний аналіз, відповідальність тощо. Всього виділено п'ятнадцять соціально-психологічних елементів компетентності держслужбовців. З метою подальшого дослідження виявлених актуальних видів компетентності здійснено покомпонентний аналіз методик Вудкока-Френсіса та Блейка-Моутон. Експертна оцінка результатів цього аналізу довела, що параметри, які оцінюються за допомогою цих методик на 87% вимірюють елементи компетентності держслужбовців, які виявлено методом контент-аналізу. Вимірювання інших актуальних елементів компетентності держслужбовців запропоновано здійснити за допомогою інших методик: етика організації, спрямованість особистості (В. Смейк, М. Кучер); рівень суб'єктивного контролю (Дж. Роттер); поведінка у конфлікті (К. Томас). Комплексність запропонованої методики полягає в тому, що сукупність її складових дозволяє з повною відповідністю змісту параметра, що вимірюється, сутності методики, яка використовується, оцінити рівень сформованості того чи іншого елементу соціально-психологічної компетентності в конкретного службовця і на цій основі розробити зміст підвищення його кваліфікації через збагачення конкретного виду компетентності.

Дієвість розробленої комплексної методики перевірялася в процесі досліджень пріоритетних стилів та обмежень в управлінні держслужбовців освітньої сфери (4-6 категорії) в декількох регіонах України (Івано-Франківська, Одеська, Кіровоградська, Хмельницька, Волинська області). На різних етапах дослідження вибірка складала понад 150 респондентів. Дослідження проводилося з врахуванням таких параметрів: стать (жіноча стать - 32%), освіта (93% - вища освіта), стаж роботи в закладах освіти (2-37 роки), досвід управлінської діяльності (2-40 роки), вікові особливості (за періодизацією Е. Еріксона - 1-а група - середня зрілість (35-45 років), 2-а група - пізня зрілість (45-60 років).

Дослідження вибірки дозволили встановити наступне: розподіл за провідними стилями управління (Блейк-Моутон) в межах 12-30%, жіноча стать віддає перевагу стилю Д (9.9) - 34%, а чоловіча - стилю А (1.1) - 26%. На переваги суттєво впливає вікова група. наприклад, в межах стилю А (1.1) - 70% респондентів - представники 2-ої вікової групи, а для стилю Д (9.9) - 59% - представники 1-ої вікової групи. Щодо переваг в управлінні (Френсіс-Вудкок), то обрахунки рангових коефіцієнтів кореляції (Ч. Спірмен) довели, що вікові особливості практично не впливають на переваги (r3/1 = 0,94; r3/2 = 0,94; r1/2 = 0,8). Ціннісні орієнтації знаходяться в межах середнього етичного рівня (16-25 балів) і жоден із параметрів немає суттєвого впливу.

Дослідження також довели, що: а) загальна вибірка характеризується екстернальним рівнем суб'єктивного контролю за всіма 7-ма шкалами (наприклад, Із = 4 стени, а Інорм = 5,5 стенів); б) серед спрямованостей держслужбовців має переваги ділова (25 балів), далі - на взаємодію (20 балів) "на себе" - (17 балів); в) всі стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях знаходяться в межах оптимальної.

Подальші дослідження дозволили встановити фактори інтенсивного впливу на вибір переваг в управлінні. Так, кореляційний граф ранжованих рядів обмежень в управлінні для відповідного стилю довів, що на коефіцієнтів кореляцій суттєвий вплив мають саме розподіли респондентів по вікових групах та стилях управління (малі значення коефіцієнтів довели про відсутність взаємних впливів цих підгруп респондентів на їх остаточний вибір щодо переваг в управлінні. Наприклад, r1 = 0,31, а r2 = 0,33. Отримані результати дали підстави для подальшого пошуку змісту підвищення кваліфікації держслужбовців вже з врахуванням диференціації ставлення підгруп вибірки до тих чи інших переваг в управлінні.

Для розробки змісту програм підвищення кваліфікації держслужбовців на основі соціально-психологічних досліджень в дисертації доведено: необхідність і можливість збільшення мотивації навчання (діяльнісний підхід, принципи андрагогіки та цикл Кольба); зміст актуальних соціально-психологічних видів компетентності достатньою мірою репрезентується змістом методик Блейка-Моутон та Вудкока-Френсіса і може складати сутність відповідних програм; суттєвий вплив на вибір актуальних елементів компетентності як складових змісту програм має диференціація групи по стилях управління та вікових групах. Дослідженнями встановлено наявність трьох сталих тенденцій у визначенні актуальних тем елементів компетентності, які характеризуються відповідними коефіцієнтами актуальності в діапазоні 2,67 < tga < 0,18 (для держслужбовців освітньої сфери). Ці тенденції дали підстави для наступної пропозиції: вважати актуальними теми, які характеризуються коефіцієнтами актуальності, що більше одиниці. Це дає можливість не тільки оптимізувати програму підвищення кваліфікації за критерієм актуальності, а й мінімізувати її обсяг на 45% (з одинадцяти тем критерію оптимальності відповідає лише шість).

На основі проведених досліджень запропонована програма курсу "Психологія ефективного стилю управління" для підвищення кваліфікації державних службовців освітньої сфери. Апробація програми здійснювалася методом експертної оцінки. Близько ста учасників соціально-психологічних досліджень оцінювали рівні бажаності засвоєння шести програм, з яких п'ять мають досить високий ступінь тотожності щодо проблем збагачення соціально-психологічної компетентності держслужбовців і діють в системі підвищення їх кваліфікації (управління людськими ресурсами, конфлікти, основи менеджменту в держуправлінні, ділове спілкування, психолого-етичні засади управління). Експертна оцінка довела, що запропонованій програмі віддали перевагу 93% експертів, що на 10-30% перевищує оцінку інших програм. Разом з цим високий рівень бажаності засвоєння програм збагачення соціально-психологічної компетентності (близько 50%) є свідченням їх високої актуальності для державних службовців освітньої сфери.



ВИСНОВКИ

Всебічне дослідження проблеми визначення змісту програм підвищення кваліфікації держслужбовців, що здійснювалося із застосуванням індуктивно-дедуктивних методів аналізу, синтезу, порівняння та узагальнення результатів, з використанням методів контент-аналізу, статистичної обробки експериментальних результатів, соціальних опитувань та психологічних тестувань, експертних оцінок дозволяє дійти наступних узагальнень:

1. Державна служба різних країн і України, зокрема, має свої особливості щодо кількісного складу держслужбовців, їх юридичного статусу, системи набору тощо. Єдина ознака, що є спільною для всіх країн - це наявність системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації управлінського персоналу, в якій провідне місце посідає саме підвищення кваліфікації, що має розглядатися як тип післядипломної освіти держслужбовців, є атрибутною ознакою державної служби і має спрямовуватися на збагачення компетентності державного службовця.

2. Компетентність державного службовця, що характеризується глибиною, критичністю, гнучкістю, широтою розуму, швидкістю, оригінальністю та допитливістю при вирішенні професійних завдань, визначається як його здатність доцільно діяти для результативного та ефективного розв'язання ситуацій, які постають в процесі виконання службових обов'язків, за умов, що здатність розуміється як сформована в процесі освіти властивість індивіда, яка визначає його актуалізовану активну спроможність реалізувати діяльність певного типу і зумовлюється здібностями, знаннями, навичками, вміннями, засвоєними способами (технологіями) роботи та психічними властивостями особистості державного службовця.

3. Підвищення кваліфікації - це процес і результат розвитку видів (типів) компетентності державних службовців за умов, що: процес - цілеспрямований, гнучкий, активний і керований; результат - здатність ефективно розв'язувати ситуацію, що постають при виконанні службових обов'язків; розвиток - неперервна зміна стану освіченості держслужбовців, що має позитивну тенденцію, управляється, корегується і забезпечується навчанням управлінських кадрів за відповідними програмами збагачення їх компетентності.

4. Розроблена комплексна методика дослідження соціально-психологічних аспектів компетентності державних службовців, що зорієнтована на визначення компонентів змісту програм підвищення їх кваліфікації - це інструментальна модифікація методу аналізу потреб у навчанні державних службовців.

5. За результатами комплексних соціально-психологічних досліджень встановлено: певні тенденції розподілу досліджуваної групи держслужбовців за провідними стилями управління (рівномірність); вплив на вибір провідного стилю управління вікової групи держслужбовців; психологічна сутність провідних стилів управління (екстернальність-інтернальність, спрямованість особистості, стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях); суттєвий вплив на вибір переваг в управлінні визначає належність держслужбовця до підгрупи з певним провідним стилем управління і відповідного віку (діапазон коефіцієнта рангової кореляції в межах від (- 0,15) до (0,62).

6. Виявлені три основні тенденції у накопиченні обмежень в управлінні (рівномірна, рання, та пізня), які репрезентуються відповідними характеристичними лініями, доречно використовувати для оцінки інтенсивності накопичення обмежень, що в свою чергу визначає актуальність обмежень за відповідними коефіцієнтами, які характеризуються тангенсами кутів (відповідно

К1 = tga2 > 1,0;

К2 = tga2 = 1,0; К3 = tga2 < 1,0).

7. Розроблена методика визначення оптимального змісту програм підвищення кваліфікації держслужбовців в основі якої: комплексне соціально-психологічне дослідження; диференціація ранжування обмежень в управлінні на основі розподілу групи на десять підгруп (5 провідних стилів управління та 2 вікові групи для кожного); інтеграція ставлення до обмежень на основі узагальнення частотностей їх прояву; виділення 3-х груп обмежень за рівнем прояву їх актуальностей.

8. Доцільно використовувати основні засади андрагогіки (зокрема, цикл Д. Кольба) не тільки для організації навчання держслужбовців, а й для розробки програм півищення їх кваліфікації за умов, що: 1) набуття досвіду - соціально-психологічне тестування; 2) критичний аналіз - усвідомлення власного рівня компетентності та психологічних особливостей; 3) висновок - розуміння необхідності змінити становище; 4) планування - свідомий вибір програми, яка максимально наближена до власних висновків.

9. Розроблена на основі соціально-психологічних досліджень та запропонованої методики програма курсу "Психологія ефективного стилю управління" апробована і отримала найбільшу (із шести запропонованих програм, які певною мірою сприяють збагаченню соціально-психологічної компетентності) підтримку експертів, які опосередковано причетні до її складання (участь в комплексних соціально-психологічних дослідженнях, що збільшило зацікавленість і бажаність в її засвоєнні, а відтак, має сприяти підвищенню вмотивованості навчання держслужбовців за цією програмою.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дзвінчук Д.І. Державний службовець сідає за підручник // Віче. -1999. - № 3. - С. 64-68.

2. Дзвінчук Д.І. Підвищення кваліфікації державного службовця як процес і результат розвитку компетентності // Вісник УАДУ. - 1999. - № 1. - С.190-194.

3. Дзвінчук Д.І. Якісні ознаки поведінки керівника організації. // Командор. - 1999. - № 2. - С.43-46.

4. Дзвінчук Д.І. Конфлікти та способи їх подолання // Віче. - 1999. - № 5. - С.11-16.

5. Козаков В.А., Дзвінчук Д.І. Функціонально-психологічна модель спільної діяльності як основа освітнього менеджменту // Освіта і управління. -1997. - № 2. -С. 69-72. - Авторських - 2 с.

6. Козаков В.А., Дзвінчук Д.І. Мета як основний фактор ефективного освітнього менеджменту // Освіта і управління. -1997. - № 3. - С.31-35. - Авторських - 3 с.

7. Дзвінчук Д.І. Актуальні аспекти реформування управлінської діяльності в галузі освіти // Обрії. - 1997. -№ 1(4) - С. 3-4.

8. Дзвінчук Д.І. Організаційно-психологічна структура індивідуальної діяльності // Зб. статей і доп. Всеукр. науково-практ. конф. "Психолого-педагогічні та методичні проблеми розвивального навчання". - Івано-Франківськ, 1998. - С.44-49.

9. Дзвінчук Д.І. Типи поведінки керівника організації // Матер. Всеукр. науково-практ. конф. "Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності". - К.: Правда Ярославичів, 1998. - С. 198-199.

10. Психологія ефективного стилю управління // "Джерела" (науково-методичний вісник ІПОПП). - Івано-Франківськ. -1999. - № 1-2. - С.3-7.

АНОТАЦІЯ

Дзвінчук Д.І. Психолого-методичні засади розробки програм підвищення кваліфікації державних службовців (освітня сфера). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук державного управління за спеціальністю 25.00.05 - галузеве управління: управління освітою. Українська Академія державного управління при Президентові України, Київ, 1999.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми формування змісту програм підвищення кваліфікації в системі державної служби України. Визначено місце і роль підвищення кваліфікації держслужбовців у формуванні кадрового потенціалу, встановлена її сутність та проаналізовано існуючі тенденції щодо визначення змісту підвищення кваліфікації у контексті соціально-психологічного аспекту, видів компетентності держслужбовців. Розроблено комплексні підходи щодо соціально-психологічних досліджень потреб у навчанні дерслужбовців, психологічної сутності їх актуальних видів компетентності, запропоновано методику розробки змісту програм підвищення кваліфікації на основі соціально-психологічних досліджень потреб у навчанні, розроблено адекватну програму курсу та здійснено її апробацію.

Ключові слова: підвищення кваліфікації; державні службовці, компетентність, соціально-психологічний підхід, методика, пріоритетні стилі управління, обмеження в управлінні, потреби в навчанні, програми підвищення кваліфікації.



АННОТАЦИЯ

Дзвинчук Д.И. Психолого-методические основы разработки программ повышения квалификации государственных служащих. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата наук государственного управления по специальности 20.00.05 - отраслевое управление: управление образованием.

Украинская Академия государственного управления при Президенте Украины, Киев, 1999.

Диссертация посвящена исследованию проблемы формирования содержания программ повышения квалификации госслужащих. Проведенный анализ роли системы подготовки, переподготовки и повышения квалификации в контексте государственного управления показал, что в этой системе ведущее место занимает повышение квалификации управленческих кадров, которое должно рассматриваться как один из типов последипломного образования госслужащих. Показано, что главным заданием повышения их квалификации является обогащение различных видов (типов) компетентности. При этом компетентность госслужащего понимается как его способность целенаправленно действовать для результативного и эффективного решения ситуаций, которые возникают в процессе выполнения служебных обязанностей.

Доказано, что повышение квалификации - это процесс и результат развития видов (типов) компетентности госслужащих при условии, что: процесс - целенаправленный, гибкий, активный и управляемый; результат - способность эффективно решать профессиональные ситуации; развитие - непрерывное изменение состояния образованности госслужащего, которое имеет позитивную тенденцию, управляется, корректируется и обеспечивается обучением управленческих кадров по соответствующим программам повышения их квалификации.

Разработана комплексная методика исследования социально-психологических аспектов компетентности госслужащих, которая представляется как инструментальная модификация метода анализа их потребностей в обучении и которая включает методики Блейка-Моутон, Вудкока-Френсиса, Дж. Роттера, К. Томаса, В. Смейка и М. Кучера.

По результатам комплексных социально-психологических исследований выявлено: тенденции распределения репрезентативной выборки по ведущим стилям управления (равномерность); влияние на выбор ведущего стиля управления возрастной группы госслужащих; психологическая сущность ведущих стилей управления (экстернальность-интернальность, направленность личности, стратегии поведения в конфликтной ситуации; существенное влияние на выбор приоритетов в управлении оказывает принадлежность госслужащего к подгруппе с определенным стилем управления и соответственной возрастной категории.

Разработана методика определения оптимального содержания программ повышения квалификации госслужащих по предложенным критериям актуальности того или иного элемента социально-психологической компетентности. Показана целесообразность использования основных положений андрагогики (цикл Д. Кольба) не только для организации обучения, но и при разработке программ повышения квалификации госслужащих.

На основе предложенных методологических подходов и разработанных методик их реализации предложена программа курса "Психология эффективного стиля управления", которая апробирована и получила наибольшую (из 6-ти предложеннных программ) поддержку экспертов.

Ключевые слова: государственный служащий, повышение квалификации, компетентность, социально-психологический подход, приоритетные стили управления, ограничения в управлении, потребности в обучении, методика, программы повышения квалификации.



SUMMARY

D.I. Dzvinchuk. Psychological-Methodological prerequisities programs' elaborations on improving professiоnal skills of state employees (Education). - Manuscript.

The Тhesis for a Candidate of Science Degree (Public Administration) by Speciality 25.00.05 - Management of Specific Sector of Public Administration: Management of Education. - Ukrainian Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine, Kyiv, 1999.

The thesis is devoted to the investigation of the formation of the program contents for state employees' problem of skill improvement.

The role and the place of this problem in the formation of staff potential are found out, its essence is also established, it has been analysed the existent tendencies as for definition of skill improvement of contents in the context of socio-psychological aspect and kinds of state employees' competence.

Complex methods of socio-psychological investigation of necessity in state employees' education, psychological essence of their actual kinds of competence are elaborated too. The methods of the choice of employees' skill improvement program's optimal essence according to the given criterium of the necessity of this or that element of socio-psychological competence has been worked out. The adequate course program has been elaborated and passed approbation.

Key words: skill improvement, state employee, competence, socio-psychological approach, method, priority styles of control, restrictions of control, needs of education, skill-improvement programs.

Размещено на Allbest.ru