Суспільні інструменти стимулювання творчості (Україна, друга половина 80-х років ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільні інструменти стимулювання творчості (Україна, друга половина 80-х рр. ХХ ст.)

Абакумова В.І.

Досвід сучасного менеджменту доводить, що шлях до ефективного управління індивідом лежить через розуміння його мотивації. Тільки усвідомлюючи, що рухає людиною, що спонукає до діяльності, які мотиви лежать в основі її дій, можна розробити ефективну систему форм і методів управління індивідуумом. Сучасні теорії мотивації можна розділити на дві категорії: змістовні і процесуальні теорії мотивації. Основною думкою змістовних теорій мотивації є визначення внутрішніх спонук (званих потребами), які заставляють людей діяти встановленим способом. Представниками даної теорії є Абрахам Маслоу, Девід МакКлелланд, Фредерік Герцберг. Процесуальні теорії мотивації базуються в першу чергу на тому, як поводяться люди з врахуванням їх сприйняття і пізнання. Основні процесуальні теорії: теорія чекання, теорія справедливості, модель мотивації Портера-Лоулера. Дані теорії мотивації є взаємодоповнюваними, а не взаємовиключними. Розвиток теорії мотивації мав еволюційний характер, і дані теорії застосовуються при вирішенні завдань спонуки людей до ефективної праці. Проте факти використання теорій потреб в різних областях знання можна назвати наочно-спекулятивним: їм важко знайти практичне вживання. Але оперування такими базовими поняттями теорії мотивації, як потреба і винагорода, може зарадити дослідженню суспільних інструментів стимулювання творчої праці.

Потреби, у нашому контексті, за своєю суттю є психологічними, наприклад потреба в успіху, пошані, владі, потреба належати кому-небудь або чому-небудь. Поняття "винагорода" має ширший сенс, ніж просто гроші або задоволення. Винагородою є все те, що людина вважає коштовною для себе. Внутрішню винагороду приносить сам процес роботи, наприклад відчуття досягнення високого результату, значущості виконуваної роботи, самоповаги. Не намагаючись оцінювати важелі соціалістичного управління з позиції сьогоднішніх досягнень управлінської думки, відмітимо, що споконвіку існували базові принципи управління персоналом, які й за радянських часів успішно виконували роль інструментів стимулу праці. Дієвою була їх дія у середовищі творчої інтелігенції, яка характеризувалася особливим емоційно-психологічним сприйняттям дійсності, чим відрізнялась від інших професійних груп працівників розумової праці. Враховуючи, що історіографічна база проблеми вельми обмежена, маємо підстави виокремити дослідження цього питання у окрему наукову розвідку.

Для реалізації поставленої мети маємо на черзі наступні завдання: дослідити еволюцію суспільних інструментів стимулювання творчості в рамках суспільно-політичних процесів періоду; оцінити ефективність методів стимулювання творчої праці; з'ясувати особливості кожного з них, навести приклади; дати оцінку нормативно оформленій системі, яка заохочувала розвиток українського професійного мистецтва в окреслений період.

Висока ступінь ідеологічної заангажованості радянського суспільства зумовила політику культивування духовних цінностей, їх пріоритетність над рештою потреб. Звідси домінуючу роль у державному механізмі стимулювання творчої праці відігравала система моральних стимулів: почесні звання, звання лауреата численних премій і конкурсів, тощо. Втім, матеріальна частина цих інструментів стимулу, найчастіше прихована від непосвяченої громади, наприклад, грошовий еквівалент премій республіканських конкурсів складав кілька місячних окладів радянських службовців (додаток 2.3.2), а розмір Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка у 1989 році досяг п'ять тис. крб [1], набувала значення міцного важеля в справі заохочення творчої праці. Між тим не можна не відмітити приклади передавання лауреатами грошової складової премії до різних фондів. Це свідчить про культивування в суспільстві пріоритету достатності самого факту визнання професійних заслуг митця. Звідси, є всі підстави розцінювати систему присвоєння звань за радянських часів як важливий моральний стимул митця. Навіть сам факт висунення його кандидатом на присвоєння почесних звань, нагород був неабиякою подію, що мав розцінюватися не як підсумок діяльності, а як заряд творчого натхнення.

Створенню творчої атмосфери, підвищенню продуктивності праці митців зараджували конкурси (загальносоюзні, республіканські), фестивалі, кінофестивалі, творчі звіти, декади (місячники) мистецтва і культури, художні виставки, що доповнювали систему морального стимулювання творчого процесу. Оцінюючи ефективність цих заходів як інструментів стимулу, можна відзначити демократичність їх регламенту. Теоретично кожному митцеві надавалися значні шанси для виявлення своєї майстерності, завоювання симпатій глядачів (слухачів, читачів), отримання замовлень на створення творів мистецтва, а відтак й покращення матеріального добробуту. Втім, іншою стороною монети була ситуація, коли у переможці майже завжди виходили одні й ті ж колективи, відзначались одні й ті ж імена. Інерція мислення не дозволяла у черговий раз не відзначити відомого майстра - це "було незручно".

Конкурси, фестивалі, кінофестивалі, творчі звіти, художні виставки та інші мистецькі заходи у якості інструменту стимулювання творчої праці мали доволі сталу форму - суспільне шанування учасників і переможців, виплата грошової частки призу. Але за тематичною складовою ці заходи зазнали суттєвого оновлення, ввібрав у себе всі ідейно-політичні коливання суспільства. Якщо, у першій половині досліджуваного періоду, основним художнім методом митців був метод соціалістичного реалізму, який визначав тематику художніх заходів, то на зламі 80-90-х років повернення до загальнолюдських цінностей, творче засвоєння кращих досягнень сучасної цивілізації, збагачення творчої скарбниці здобутками національної творчості оновило і розширило зміст мистецьких заходів, поповнило низку іменних державних премій. творчий митець моральний суспільство

Низку соціально-психологічних інструментів стимулювання, якими бачаться методи морального заохочення, доповнювали заходи з популяризації досягнень митців. Пожвавлення в цій справі почалося в ході реалізації перебудовчої політики, започаткованої квітневим (1985) Пленумом ЦК КПРС і ХХУІІ з'їздом партії (1986). Висунення відповідальних завдань перед творчою інтелігенцією, всіма працівниками культури щодо "збагачення духовного життя суспільства, сприяння ідейному і етичному зростанню людини праці, створення талановитих, правдивих творів, що відображають нашу дійсність у всій її багатогранності і величі" [2,367], зумовило першочерговість вдосконалення механізму "пропаганди досягнень мистецтва соціалістичного реалізму". На протязі року було прийнято низку урядових постанов: "Про заходи по подальшому поліпшенню концертної діяльності в республіці і зміцненню матеріально-технічної бази концертних організацій" (1986), "Про заходи по зміцненню виробничої і матеріально-технічної бази образотворчого мистецтва" (1986), "Про заходи по подальшому розвитку образотворчого мистецтва і зміцненню його матеріально-технічної бази" (1986) та "Про поліпшення умов діяльності творчих спілок" (1987 р.) [3], що заклали теоретичні і правові основи механізму стимулювання праці, цілеспрямовані, зокрема, на вдосконалення пропаганди мистецтва.

Відповідні заходи передбачали, по-перше, збільшення асигнувань для проведення роботи по посиленню пропаганди творів українських композиторів, організації фестивалів, оглядів, конкурсів, виїзних засідань творчих комісій; по-друге, збільшення періодичності і об'єму журналів "Донеччина", "Музика", "Образотворче мистецтво", "Український театр", розширення випуску книжкової продукції видавництвами "Радянський письменник", "Мистецтво", "Музична Україна"; по-третє, збільшення фонду заробітної плати нештатного складу Мінкультури УРСР для організації творчих зустрічей композиторів і виконавців з громадськістю; по-четверте, завершення будівництва і введення в експлуатацію Будинку республіканських художніх колективів (м. Київ); реконструкцію Республіканського виставкового павільйону (м. Київ); виділення протягом 1988-1995 років приміщень для виставкових залів обласних організацій Союзу художників України в містах Вінниці, Донецьку, Луцьку, Одесі, Полтаві, Рівно, Сумах, Ужгороді, Харкові, Чернігові [4]. В цей період почала розвиватися мережа салонів-магазинів і салонів-виставок, ширилася практика організації виставок-продажів художніх творів [5]. Відмітимо, що далеко не всі заходи набули втілення. Наприклад, такі обласні міста, як Донецьк, Одеса, Полтава, Рівне, Тернопіль, Харків, Ужгород не мали виставкових залів. Втім, сама програма розвитку мистецтва, де передбачались, зокрема, коректування, розвиток і удосконалення стимулюючих інструментів, виступила міцним стимулом творчої діяльності митців.

На хвилі гласності, у ЦК КПУ дістало розгляду питання необхідності вдосконалення популяризації доробку митців у друкований спосіб. Відтак з лютого 1988 року вступило у дію нове положення "Про нові принципи формування вільних п'ятирічних планів випуску зібрань творів, вибраних праць и творчої спадщини письменників і діячів мистецтва", в якому були враховані пропозиції літераторів, що були висловлені на VIII з'їзді письменників СРСР і ІХ з'їзді письменників УРСР, а також у періодичній пресі і колективних листах [6,арк.21-22]. За новими умовами Держкомвидав УРСР і книжкові видавництва спільно із творчими спілками отримали право самостійного вирішення публікації вибраних творів авторів національними мовами. При формуванні звідних планів тепер враховувалася думка громадськості, читачів, проекти планів публікувалися у періодиці.

Міцним інструментом стимулу для митців було членство у творчій спілці, що відкривало перед ним цілу низку привілеїв. Дійсно, першочергова, якщо не виняткова перевага при закупівлі готового мистецького твору або при укладанні договору на творчу співдружність з художниками, скульпторами, літературними та іншими творчими працівниками, віддавалась членам творчих спілок. До того ж, для митців-спілчан існували певні пільги. Наприклад, тільки художникам, що були членами спілки, відшкодовувались витрати по проектах, еталонах, моделях і ескізах, виконаних за особистими творчими планами на підприємствах Художнього фонду. У доповнення можна відмітити, що саме прагнення увійти до складу творчої спілки, виступало потужним стимулом творчості. Не секрет, що творчу активність митців, яку вони проявляли на шляху до членства, змінював період розслаблення, покращення фінансового стану, який міг затягнуться на довгі роки.

Період другої половини 80-х - початку 90-х років цікавий полярністю щодо стимулів праці. Так, у народному господарстві до переходу на нові методи господарювання, для стимулювання труда активно використовувався такий виховний метод, як соціалістичне змагання, яке було призвано формувати відповідальне ставлення до праці. Сьогодні, коли соцзмагання зникло з вітчизняної практики економічного господарювання, історики прискіпливо оцінюють його значення. Проте, навіть попри певну заідеологізованість, декларативність цього стимулу, незаангажований погляд може помітити, що форми заохочення переможців соцзмагання могли стимулювати працівника. Найбільш зацікавленими в результатах соцзмагання був адміністративно-художній персонал, оскільки згідно Положення про соцзмагання, керівники театрів і концертних організацій, їх заступники, головні режисери, художні керівники могли отримати підвищення окладу до 30% [7,арк.44].

В ході впровадження нової економічної політики, при зберіганні планового способу господарювання з'явилися нові чинники стимулу, такі, як госпрозрахунок і самофінансування. Деякий час (приблизно до 1989 р.) вони діяли одночасно із соцзмаганням. І лише із відходом у минуле пропаганди норм соціалістичної моралі, соцзмагання поступилося місцем цим типовим елементам капіталістичної економіки. Можна лише догадуватись, яких розумових і душевних зусиль, знадобилося затратити кожній людині на шляху деформації її свідомості, що відбувалася із набуттям нових цінностей.

Крім заохочуваних способів стимулювання творчої праці існували дещо інші - техніко-економічні інструменти, які стимулювали не навпрямки, а передбачали удосконалення нормування труда, поліпшення умов праці, вирішення проблеми матеріального стимулювання, що була тісно пов'язана з нормуванням праці. Так, важливим аспектом при дослідженні інструментів стимулювання праці виступає питання нормування труда. Норми праці несуть в собі соціальні функції, зокрема, забезпечуючи основу організації оплати праці відповідно до результатів трудової діяльності кожного працівника. Між тим питання нормування й обліку творчої праці постійно залишалося спільною проблемою для таких закладів мистецтва як театрально-видовищні, концертні установи. За думкою самих творців того часу, нормування і облік творчої праці проводилися по застарілим нормах, які вимагали перегляду. Тенденція до збільшення навантаження митців почалася саме у 80-ті рр., коли кількість зіграних концертів і вистав невпинно збільшувалася по роках. Значно збільшився обсяг філармонійних концертів, у 1985 році питома вага їх склала 71% проти 61,5% у 1980 році. У цьому ж році театри показали найвищі за 11 п'ятирічку показники [8,арк.17].

Запровадження госпрозрахунку інтенсифікувало працю, підвищило навантаження на працівника. За нового методу господарювання у творчих колективах не залишалося часу для вводу нових вистав. Зрозуміло, що в митців бракувало часу й на сім'ю. Наприклад, театри - учасники комплексного експерименту з вдосконалення управління і підвищення ефективності діяльності театрів протягом його другого року, зіграли від 409 до 588 спектаклів на рік [9,арк.22-25]. Коли МХАТ давав свого часу більше 200 вистав, то В. Немирович-Данченко вважав це "страшним скандалом". Епіграфом до цієї ситуації може послужити призов актриси Полтавського театру ляльок М. Буториної встановити охоронні норми праці акторів [10,арк.48]. Оголошений з трибуни пленуму правління спілки, він засвідчив невирішеність проблеми інтенсивності труда творчої інтелігенції, пробуксування техніко-економічних інструментів у якості методів стимуляції праці у галузі мистецтва.

Отже, потреба держави у творчому продукті для легітимації владної еліти, її політики, зумовлювала організацію ефективної роботи продуцентів творчого продукту, зокрема, шляхом застосування цілеспрямованих дії на поведінку персоналу за умов врахування мотивації діяльності, із допомогою впливу на умови його життєдіяльності. Підсумовуючи вищевикладене відмітимо, по-перше, що еволюція суспільних інструментів стимулювання творчості: від виховних, яким було соціалістичне змагання до типових елементів капіталістичної економіки, - зокрема, госпрозрахунку, віддзеркалює розвиток суспільних процесів того періоду, свідчить про розумові і душевні зусилля, які знадобилося затратити кожній людині на шляху деформації її свідомості, що відбувалася із набуттям нових цінностей.

По-друге, оцінюючи ефективність суспільних інструментів стимулювання творчої праці, можна відзначити, що існувала низка методів прямої дії - виховні, соціально-психологічні, які виступали у якості орієнтиру і мірила діяльності, що були покликані надихати кожного митця на творчу віддачу. Не дивлячись на демократичний характер цих інструментів, зрештою, вони несли диференційну дію, розпорошуючи соціальну групу митців за моральним, матеріальним ступенем суспільного визнання. Іншу природу мали техніко-економічні методи. Будучи за суттю, аспектами соціальної політики, а це та ніша, що ніколи не характеризувалася досконалістю, маємо відмітити, що їх функціональна дія у якості інструментів стимулу праці була мінімальною. Майбутнє дослідження може стосуватися процесу вирішення проблеми матеріального стимулювання, що є окремим змістовним питання, і є тісно пов'язаною з нормуванням праці.

По-третє, теоретичною і правовою основою механізму стимулювання праці виступали урядові рішення з питань соціально-економічної політики. Низка офіційних актів партії та уряду, прийнятих протягом 1986-1991 років як загальних, так й із програмою розвитку культури і мистецтва, спрямовувались, зокрема на коректування, розвиток і удосконалення стимулюючих інструментів. Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, функціонування, попри певний формалізм та інші недоліки, нормативно оформленої системи, заохочувало розвиток українського професійного мистецтва в окреслений період.

Джерела та література

1. Про затвердження положень про Державні премії Української РСР в галузі науки і техніки, за видатні досягнення у праці і науково-технічній творчості, в галузі літератури, журналістики і мистецтва, положень про комітети по Державних преміях Української РСР, а також Положення про Державну премію Української РСР по архітектурі: Постанова ЦК КПУ і СМ УРСР від 14.10.1989 № 256 // Зібрання постанов уряду УРСР. - 1989. - № 11.

2. О перестройке и кадровой политике: Постановление Пленума ЦК КПСС // Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях съездов, конференций и пленумов ЦК. Т.15. 1985-1988. - М., 1989. - С.353-368.

3. О мерах по дальнейшему улучшению концертной деятельности в республике и укреплению материально-технической базы концертных организаций: Постановление ЦК КПУ и СМ УССР от 13 мая 1986 г. № 176; О мерах по укреплению производственной и материально-технической базы изобразительного искусства: Постановление СМ УССР от 21 августа 1986 № 1015; О мерах по дальнейшему развитию изобразительного искусства и укреплению его материально-технической базы: Постановление ЦК КПУ и СМ УССР от 14 октября 1986 № 364; О мерах по дальнейшему развитию изобразительного искусства и укреплению его материально-технической базы: Постановление ЦК КПУ и СМ УССР от 14 октября 1986 № 364; Об улучшении условий деятельности творческих союзов: Постановление ЦК КПСС, СОВМИНА СССР ОТ 14.02.1987 № 213 // Електронний ресурс:http://www.pravo.levonevsky.org/baza/soviet/sssr2111.htm.

4. Про організацію виконання постанови ЦК КПСР і PM СРСР від 14.02.1987 № 213 "Про поліпшення умов діяльності творчих спілок": Постанова ЦК КПУ і РМ УРСР від 14.04.1987 р. № 137 // Електронний ресурс: http: //uazakon.com/ document/tpart18/isx18900.htm

5. О мерах по дальнейшему развитию изобразительного искусства и укреплению его материально-технической базы: Постановление ЦК КПУ и СМ УССР от 14 октября 1986 № 364.

6. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. - Оп.25. - Спр.3325.

7. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО). - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2872.

8. ЦДАВО. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2699.

9. ЦДАВО. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2900.

10. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф.616. - Оп.1. - Спр.1865.

Размещено на Allbest.ru