Ретроспективний аналіз концепцій іміджу жінки-політичного лідера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ретроспективний аналіз концепцій іміджу жінки-політичного лідера

політичний лідер імідж

Політична сфера сьогодні, хочемо ми того, чи ні, є превалюючою, визначаючи найрізноманітніші аспекти людського буття від економічного та соціального і закінчуючи духовним життям суспільства. Звідси, й походить посилена увага до проблем і тенденцій сучасного політичного функціонування і життєдіяльності не тільки з боку науковців чи професійних діячів, які за твердженням М. Вебера, зробили політику своєю професією, але й зі сторони засобів масової інформації, пересічних громадян і громадськості в цілому.

Постановка проблеми іміджу політичного лідера не є новою, проте актуальності вона від цього не втратила. Минуле і сучасне століття відзначилися стрімкими темпами розвитку політичної іміджології, що відобразило суспільну потребу аналізу феномену іміджу політичних діячів. На жаль, в Україні теорія і практика дослідження сутності і змісту іміджу як політичної категорії, є відносно молодою. Незважаючи на цей факт, велика кількість робіт, які присвячені даній проблематиці, розглядають імідж політичного лідера з різних аспектів, тим самим формуючи комплексну картину зазначеного феномену.

Фундаментальністю і науковою потужністю характеризуються роботи Г. Почепцова, В. Кривошейна, В. Королько, І. Панаріна, В. Шепель, А.Жмирікова, Е. Галумова, Л. Кочубей, О. Єгорової-Гантман, В. Полторак, А.Бебіка та інших вітчизняних і іноземних науковців і практиків політичної науки.

Порівняно недавній початок наукових розвідок у цій сфері, обумовив слабкість розробки деяких аспектів проблеми іміджу політичного лідера. Зокрема, мало дослідженим є історичний розвиток концепцій іміджу. Вдискурсі даної тематики нас цікавить історія вивчення гендерних особливостей іміджу політичного лідера, аналізу якої і буде присвячена дана стаття.

Уся історія розвитку людства несе на собі відбиток впливу на суспільні процеси фактору політичного іміджу, що обумовило систематичне звернення науковців до цієї проблематики. Не можна стверджувати, що ще стародавні мислителі безпосередньо зверталися до вивчення феномену іміджу (цієї проблематики почали торкатися значно пізніше), проте аналіз місця і ролі людини у політичному житті був розпочатий ще у стародавніх міфах.

Однією з визначальних особливостей міфологічного світосприйняття є його природоцентризм в контексті якого природній світ знаходиться у фокусі міфологічного світогляду, а носій останнього первісна людина виявляється цілком зануреною в природу [5,16-17]. Проте, ні в якому разі не можна стверджувати, що людина лишається поза увагою міфології вона частина природи, яка немовби в ній розчинилася, і тому зосереджуючи увагу на природі, наші пращури тим самим намагалися зрозуміти людину, її місце і значення у житті адже не випадково пантеон богів є таким багатоманітним, а стародавні міфи так яскраво сюжетно забарвлені. Аналізуючи стародавні міфи про Пурушу, Пань-Гу, Зевса можна звернути увагу на той факт, що жоден з них немає визначеної статі якщо про стать перших двох майже нічого не йдеться, то Зевс характеризується як чоловік і одночасно безсмертна діва, Земля і Небо, Ніч і День тощо. Як бачимо, наші пращури не випадково відходили від конкретизації поділу головних богів за статевою ознакою.

Спроби віднайти місце людини у суспільному житті знаходимо вже у стародавніх єгиптян, які вважали, що «ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат...» [18,37]. Кодекс поведінки єгипетських правителів включає в себе такі положення як повага до старших, приборкування корисливих прагнень, допомога слабким.

Якщо давньоєгипетська політична думка відводила чільне місце людині, то шумерській, вавилонській, іудейській ранньополітичній думці більш властиве приділення уваги вивченню походження держави, регламентації побуту та поведінки віруючих. Видатний мислитель, автор «Авести» Заратуштра продовжуючи традицію стародавніх єгиптян йде ще далі він не тільки визнає за людиною її суспільно-політичне значення, але й «. одним із перших у світовій думці . висловив ідею рівності чоловіка і жінки.» [18,39], при цьому продовжуючи поділяти суспільство на стани.

Для варново-кастової системи стародавньої Індії характерним є жорстка регламентація ролі і значення брахманів і кшатріїв, визначення їх соціального статусу, моделей поведінки, а інколи навіть і елементів зовнішнього вигляду. Окрім виконання специфічної соціальної функції, спадкових занять і професій, варново-кастова система була консервативною у визначенні жіночого питання «. шудрам і жінкам усіх варн залучення до знання було заборонено» [23,16].

Своєрідним феноменом політичної думки наших пращурів можна вважати роботи китайських мислителів, які поступово відходили від міфічного світорозуміння, намагаючись зробити політичні доктрини більш раціональними і практично значущими. Цікавою в цьому плані є робота Конфуція «Лунь юй», яка визначає, що китайський філософ не тільки досконало повинен знати закон, норми етики та естетики, а ще й має демонструвати поважність до старших від себе як за віком, так і за статусом, бути освіченим, дотримувати справедливості, істини, любові до людей і сумлінності тощо [12]. При цьому необхідно наголосити, що всі ці чесноти правитель має не тільки мати, а ще й відкрито демонструвати населенню таким чином концепція Конфуція надає конкретні поради правителям щодо завоювання довіри народу і мистецтва комунікації [18,41] а це вже конкретні PR-заходи. Що стосується положення жінки, то воно, на думку китайського мислителя, було значно нижчим від чоловіка.

У книзі «Дао де цзін» Лао цзи можна знайти практичні рекомендації зі створення образу успішного керівника. Автор наголошує на тому, що мудрий правитель зовсім не обов'язково повинен любити своїх підданих, проте повинен дозволити їм жити своїм життям, не втручаючись у приватну сферу. Не рекомендує автор багато говорити, адже надмірна говірливість, на його думку, може призвести до невдачі. Необхідно зробити (своє серце) повністю безпристрасним, твердо зберігати покій, і тоді речі будуть змінюватися самі собою, а нам залишатиметься тільки споглядати їх повернення [9].

Визначальною віхою у розуміння людини як «міри всіх речей» є роботи софістів (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах та інші), які одними з перших спробували олюднити суспільно-політичні явища і перемістити людину у центр політичного життя [9,61], тим самим, спробувавши розпочати дослідження феномену політичного лідерства.

Традицію аналізу природи і сутності політичного лідерства продовжує Платон, у якого ми знаходимо спробу розгляду політики як царського мистецтва. Якщо звернутися до роботи Платона «Держава. Закони. Політики» в якому він розглядає світ ідей як справжнє буття і світ речей як його відображення [17], то можна стверджувати, що модель іміджу політичного лідера є ідеєю, яка знаходить своє відображення в конкретному образі політика. Велику увагу грецький мислитель приділяв визначенню місця людини в політичному житті надавав практичні рекомендації з оптимізації державного управління, визначав коло повноважень державних службовців, займався осмисленням політико-етичних відносин. До речі, саме йому належить думка, що політичний лідер повинен спиратися у своїй діяльності на знання, а не на думки [24,18]. Політика це мистецтво найкращих, тому, на думку грецького мислителя, в ній повинні бути тільки обрані і найкращі, які мають відповідні знання і талан правити іншими, а також підтримку команди виважених і дружніх однодумців. В контексті такої позиції можна розглядати імідж політика, адже підтримка сильної команди може перекрити завідома програшні варіанти окремої особистості.

Якщо роботи Платона є виключно теоретичними розвідками у сфері політичної науки, то емпіричні дослідження знаходимо у працях Аристотеля. Саме йому належать величезні розвідки у напрямку розгляду людини як об'єктивного початку всіх політичних явищ, ідея поділу аристократії на світську і духовну. На думку обох мислителів політична діяльність це мистецтво обраних, мужніх, сильних людей, які здатні гідно представити інтереси народу, спираючись при цьому не тільки на власні зусилля, але й на сили своєї команди. «Започаткована Аристотелем ідея вивчення політичної етики, знайшла своє подальше відображення у творчості Епікура, Зенона, Клеанфа, Хрісіппа, Полібія, Цицерона. До речі, останній вперше сформулював тези про природну рівність людей, що водночас не заперечило йому говорити про справжнього правителя як мудрого, справедливого, передбачуваного, красномовного, виваженого і професійно освіченого [21].

На думку Фоми Аквінського, особистість найвище з творінь природи, а мудрий правитель повинен у своїх діяннях спиратися на розум, здоровий глузд [1]. При цьому він не заперечує пріоритет божественного закону над світським: політичний діяч повинен спиратися на обидва, при цьому пам'ятаючи про здоровий глузд. Суспільний лад Середньовіччя, як і Стародавнього світу, чітко регламентував місце і роль кожної особистості, визначав сферу її занять і професій «... названі касти стародавніх суспільств повністю відповідають структурі станової системи Середньовіччя...» [24,16].

У XVH столітті англійський філософ-матеріаліст Ф. Бекон виводить концепцію «ідолів свідомості». «Ідоли, якими одержима свідомість бувають або придбаними, або вродженими ...» [3,73-74]. Імідж політичного лідера ми розглядаємо з точки зору декількох площин: статично-динамічна площина, інформаційно-оціночна, площина зовнішнього-внутрішнього, свідомого-несвідомого, площина спонтанного і цілеспрямованого. Ідея придбаних і набутих ідолів людської свідомості Ф. Бекона доводить правомірність розгляду феномену іміджу у контексті спонтанної і цілеспрямованої площини, а також площини свідомого-несвідомого: образ політика формується зусиллями політичних технологів, проте при цьому він не є кінцевим продуктом, адже відображаючись у масовій свідомості «змінює хід променів» [3,73-74] і постає в іншому ракурсі (постійний перехід іміджу зі світу реального у світ символічний і навпаки, про який говорить Г. Почепцов [19,104]).

Поступово суспільство починає відходити від ідеї Бога як вищої субстанції, повертаючись до античного культу людини, до першочерговості божественного і людського. Саме епоха Відродження характеризується не тільки приматом людини і ідеями гуманізму, але й розумінням людини як активної політичної істоти що може вільно обирати і бути обраною. Знаковою для цього часу є постать італійського мислителя

Н. Макіавеллі, який у своїх роботах «Державец», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» ґрунтовно дослідив образ ідеального державного діяча. «.Н. Макіавеллі називав імідж «личиною». Натовп зазвичай захоплюється впливовістю та успіхом. Зневажають лише тих володарів, які виглядають нерішучими, непослідовними, малодушними і легковажними. Всіх цих якостей повинен уникати володар, надаючи своїм діям відбиток величі, важливості, міці та відваги « [13]. На його думку, глава держави повинен, враховуючи негативні якості людини, бути і лисом і левом, тобто поєднувати в собі хитрість і мужність; використовувати будь-які засоби для досягнення мети аморальність, наклепи, підступність, хитрість, нечесність і жорстокість ці, а також багато інших якостей, якими не повинен гребувати політик. Єдиним обов'язком ідеального державця, який він не має права передати іншим є військова справа, що також повинно знаходити відображення у образі державця. Цікавою є спроба італійського мислителя виокремити в образі політичного лідера такі складові як видумані і істині властивості державців [15]. При цьому, перші це ті, які хоче побачити у політичному діячеві народ, а другі риси політика як такого. Саме їх гармонійне поєднання є складовою політичного успіху. При цьому цікавою є думка італійського автора про те, що створення прямолінійного іміджу політичного лідера не є ефективним. Натомість необхідно вміти формувати імідж, який буде враховувати конкретні політичні умови як бачимо простежується ситуаційний фактор формування феномену іміджу.

Тенденція звернення до проблематики людини, її місця і ролі у політичному житті продовжується у роботах Т. Гоббса, який намагається визначити місце окремої людини у відносинах з державою [6]. Одним з відомих висловів англійського мислителя є твердження про те, що краса це обіцянка щастя, що можна використати в контексті політичної іміджології: тільки вдало побудована передвиборча програма, з обіцянками отримання народом політичних благ, робить її власника більш політично привабливим. І як би ми не апелювали до здорового глузду народних мас їх емоційний стан і потреби завжди беруть гору на ним. «. закони ... є необхідним нормоутворюючим чинником суспільства, стають законами лише завдяки авторитетові влади. Т. Гоббс також протиставляє авторитет держави свободі дій підданих.» [10]. Як бачимо, в структурі іміджу як влади загалі, так і іміджу політичного лідера зокрема, важливе місце вчений відводить його авторитету. Якщо Т. Гоббс намагався визначити місце людини у суспільному житті, то його колега Дж. Локк надавав першочергове значення потребам і інтересам людини над державними та суспільними. «Засобами забезпечення досягнення державою своєї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін. .. « [23,60]. Англієць не намагається намалювати образ ідеального державця, проте його надбанням є визнання людини у якості активного актора суспільно-політичного життя.

На людині як абсолютній меті, найвищий мірі, що є втіленням волі в собі і для себе незалежно від походження, статі, соціального статусу, релігійного віросповідання тощо, наголошує І. Кант. «Перенесення проблеми людини з периферії у центр філософствування, перетворення її на висхідну проблему філософських роздумів і становить суть «коперниківського», або «критичного», перевороту, здійсненого І. Кантом» [5,280]. Головною ідеєю його основних праць критичного періоду «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження» є намагання знайти відповідь на питання «Що таке людина?»; при цьому філософ наголошує, що всі, незалежно від соціальної ролі і статусу, повинні підпорядковуватись моральному закону. Можна стверджувати, що, на думку великого мислителя, однією із визначальних рис політичного лідера є дотримання свободи і моральності, людина не може виступати знаряддям будь-яких планів незалежно від мети їх впровадження.

Велике значення проблемі іміджу політичного лідера надавав у своїх роботах Ф. Ніцше, який критикує раціоналістичну філософію (представниками якої були Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза та інші) за зосередження уваги на загальних поняттях про абстрактні сутності, при цьому забуваючи про феномен індивідуального. Він вводить поняття «вільні розуми» це філософи і державні діячі нової формації, що звільнилися від суспільних забобонів і намагаються пізнати сутність життя у його справжніх вимірах як таке, що оперує категоріями «привласнення», «нанесення шкоди», «подолання чужого і слабшого», «пригнічення», «суворість», «насильницьке нав'язування власних форм», «анексія і експлуатація» [20]. На думку Ф. Ніцше, політичний лідер нової формації використовує загальнолюдські цінності з метою соціального впливу і привернення на свою сторону народних мас, які, по суті, поглинають нав'язуванні їм цінності і покірно йдуть за своїми лідерами. Все суспільство повинне слугувати інтересам цих обраних політичних лідерів, які є мужніми творцями нових, а не безпорадними споживачами готових цінностей, носіями «вищої моралі», «аристократією духу», «геніями» [20]. Імідж політичного лідера повинен уособлювати впливовість, силу, авторитет народні маси ними захоплюються тільки в такому разі можна уникнути системної кризи і вивести європейців на нові, більш перспективні шляхи розвитку.

Однією із найцікавіших і найпопулярніших праць ХІХ століття є робота М. Вебера «Політика як покликання чи професія», в якій вчений розглядає фактори формування і реалізації іміджу політичного лідера. Для того, щоб політичний лідер міг спиратися на легітимне (тобто те, яке вважається легітимним використання легітимного насилля, за Вебером, є ознакою державної влади) насилля у своїх діях, він повинен мати авторитет серед населення, що є наслідком дії кількох основ легітимності. М. Вебер у цій праці зазначає, що політичний вождізм є особливістю західної політичної культури; важливе значення він надає команді, яка оточує політика (за М. Вебером, це штаб управління); на його думку, образ політичного лідера повинен наділятися такими рисами як готовність до боротьби і відповідальності за прийняті політичні рішення, ораторське мистецтво, радить політичним діячам вести постійну боротьбу з одним із своїх головних ворогів марнославством «. три якості є для політика вирішальними: пристрасть, почуття відповідальності, окомір. Пристрасть у змісті орієнтації на сутність справи, пристрасної самовіддачі справі. Але однієї тільки пристрасті не достатньо, скільки б справжньою вона не здавалася. Вона не зробить вас політиком, якщо, будучи при цьому, слугуванням «справі», не зробить відповідальність перед цією справою головною висхідною зіркою вашої діяльності ...» [4].

У роботі засновника соціальної психології Г. Лебона «Психологія народів і мас» [14] стверджується, що натовп мислить за допомогою образів, «... і викликаний в його уяві образ у свою чергу викликає інші, які не мають ніякого логічного зв'язку з першим» [14,45]. Ідеальний образ політика повинен ґрунтуватися, на думку Г. Лебона на силі, жорстокості, авторитеті, впливовості. Продовжувачем ідеї вивчення особливостей масової поведінки і інструментів впливу на неї був Г. Тард, який пішов далі свого попередника у вивченні проблематики соціального впливу, завдяки чому його концепція випередила свій час. На його думку, впливати на свідомість і поведінку публіки можна, використовуючи три основних закони масової комунікації повторюваності, протиставлення і пристосування. Г. Тард одним із перших звернув увагу на вплив засобів масової інформації на колективну поведінку і формування суспільної свідомості. Використання ораторського мистецтва у формуванні ефективного іміджу знаходимо у праці «Досвіди наукові, політичні і філософські» Г. Спенсера. [21].

ХХ століття поставило проблему іміджу на одне з чільних місць дослідження у працях науковців та публіцистів. Так у своєму творі «Міф про вічне повернення» М. Еліаде зазначає: «.метафізичні концепції архаїчного суспільства не завжди одержували теоретичне формулювання; але символ, міф, ритуал відображають із різних сторін і властивими їм засобами складну організацію пов'язаних уявлень про вищу реальність речей, яку можна розглядати як складову якоїсь метафізичної системи» [8]. М. Еліаде радить використовувати інструмент міфологізації іміджу політичного діяча з метою досягнення успіху.

Типологію іміджів політичних лідерів знаходимо у роботі Х. Ортегаі-Гассет «Повстання мас» [16]. Так, іспанський філософ виділяє наступні соціальні ролі з метою досягнення цілей аристократичним ядром: образи героя і інтелектуала. Тільки постійно балансуючи на межі використання того чи іншого іміджу політичний лідер може досягти своєї мети.

Багато дослідників розглядають феномен іміджу з точки зору психологічного підходу, зосереджуючи увагу на внутрішніх механізмах сприйняття образу політика і його відображенні у свідомості індивіду. Проти такого підходу виступає Е. Дюркгейм у книзі «Самогубство. Соціологічний етюд» [7], в якій він визначає детермінанти масової поведінки крізь призму соціальних явищ.

Зв'язок іміджу і міфу можемо простежити у роботах Р. Барта. Знаковість є категорією, яка властива як іміджу так і міфу: у книзі «Міфології» Р. Барта знаходимо трактування міфу з позицій семіотики «. це комунікативна система, повідомлення. Тобто міф не може бути річчю, концептом або ідеєю, він представляє собою один із засобів визначення, міф це форма» [2,72].

Вагомий внесок до розгляду несвідомого компоненту структури іміджу політичного лідера вніс швейцарський психіатр К. Г. Юнг. «Можливо, той чи інший період активує у масовій свідомості колективне несвідоме, яке постійно записане в ньому, спрацьовуючи в результаті певних «триггерів» [19,33]. Цікавою в контексті іміджу жінки-політичного лідера є концепція чоловічої і жіночої душі у творчості К. Г. Юнга. На його думку, чоловіча сторона жіночої душі і жіноча сторона чоловічої забезпечують у тому ступені, в якому вони отримують відповідне вираження «цілісність» особистості. Існування цих елементів в індивідуумі робить можливим осмислення взаємовідносин між статями, у також у певній мірі визначає схильність чи неприйняття до конкретних представників протилежної статі. Так, на чоловіка у його відносинах з жінками впливає не тільки досвід спілкування з матір'ю (який також частково обумовлюється вродженою Анімою), але Аніма як вічний образ жінки, вічної жіночності, що входить до складу колективного несвідомого. Аніма і Анімус (відповідно жіноча і чоловіча душа) мають вирішальне значення у якості вісників колективного несвідомого.

Теорію соціальних та колективних уявлень Г. Лебона, Е. Дюркгейма і Г. Тарда наприкінці ХХ століття продовжує С. Московичі. Свідомість народних мас він називає буденною і такою, яка формується за допомогою ірраціональних афектів у більшій мірі, а також за допомогою ідеологічних поглядів і тільки в незначній мірі науковими знаннями [11,38]. Вчений зазначає, що вожді використовують маси для досягнення своїх власних інтересів. Досягають вони цього завдяки гіпнотичному впливу, висуненням якоїсь вищої ідеї, а також базуючись на авторитеті лідера, який в своїй основі містить міфічний образ.

Таким чином, резюмуючи вище наведене, відзначимо, що політична думка Стародавнього світу та епоха Античності характеризуються приділенням уваги людині як активної учасниці суспільно-політичного життя. У працях мислителів знаходимо практичні поради з поведінки і зовнішнього вигляду політичних діячів, що є, по суті, першими роботами з політичної іміджології. Проте, гендерні аспекти таких порад не проявляються. Епоха Середньовіччя характеризується чіткою регламентацією місця і ролі людини, сфери її занять і професій, відповідно, визначаючи моделі поведінки. Радикальну зміну розуміння місця людини у політичному житті приносить Відродження. Зокрема, фундаментальними роботами з проблематики іміджу політичного лідера є праці Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Тарда. Усі вони відзначають таку особливість натовпу як схильність до захоплювання впливовістю та успіхом, міцю і відвагою; зневажливість до нерішучості, непослідовності, малодушності, легковажності. ХХ століття приносить в ідею іміджу концепцію несвідомих компонентів людської психіки, які необхідно враховувати у формування іміджу політичного лідера.

Безумовно, існує ще велика кількість робіт, в яких можемо знайти відображення деяких аспектів процесу формування і реалізації іміджу жінки-політичного лідера. Можна стверджувати, що імідж жінки-політичного лідера є певною знаковою системою (Р. Барт), яка є відображенням у свідомості населення (Г. Лебон) образу жінки-політичного діяча, і формується на основі врахування теоретичних, концептуальних ідей і технологій їх реалізації (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, М. Вебер) в сполученні з очікуваннями соціального середовища і характеристиками менталітету населення (К.Г. Юнг, Г. Тард, С. Московичі). Звідси, перспективними, на наш погляд, є наукові розвідки, присвячені виділенню етапів розвитку концепцій іміджу жінки-політичного лідера на фоні ретроспекції, а також створення комплексної методології аналізу даного феномену враховуючи історичний досвід його дослідження.

Література

1.Аквинский Ф. Сумма теологии / С.И. Еремеев (пер.с лат.), А.А. Юдин (пер.с лат.). К.: Ника-Центр, 2005. Ч.1 560 с.

2.Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. 615 с.

3.Бекон Фр. Великое восстановление наук // Бекон Ф. Сочинения в 2 томах. Т.І. М.: «Мысль» (Философское наследие), 1971. 590 с.

4.Вебер М. Политика как призвание и профессия. (отрывки) // http:// socioline.ru/node/743.

5.Волинка Г.І., Гусєв В.І., Мозгова Н.Г. Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник. За ред. Г.І. Волинки. К.: Каравела, 2006. 480 с.

6.Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної / Т. Польська (наук.ред.), Р. Димерець (пер.з англ.). К.: Дух і Літера, 2000. 600 с.

7.Дюркгейм Е. Самоубийство. Социологический этюд // http://www.univer. omsk.ru/omsk/socstuds/durhaim/text1.html.

8.Еліаде М. Миф о вечном возвращении. http://nz-biblio.narod.ru/html/ eliade1/predisl.htm

9.История философии: конспект лекций. Учебное пособие / под общей редакцией докт. филос. наук, проф. В.И. Воловика Запорожье: ЗГУ, 1993. 320 с.

10.Кисельов С. Міра свободи індивіда в державі. Політичний менеджмент. 2008. № 4 (31) // http://www.politik.org.ua/vid/magcontent. php3?m=1&n=17&c=153

11.Кольев А. Политическая мифология: Реализация социального опыта. М.: Логос, 2003. 384 с.

12.Конфуций. Луньюй. Изречения / И.И. Семененко (пер.). М.: Эксмо,

2008. 463 с.

13.КочубейЛ.О. Виборчі технології: Навч. посіб. К.:Український центр політичного менеджменту, 2008. 332 с. // http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent. php3?b=23&c=594.

14.Лебон Г. Душа толпы // Социальная психология: Хрестоматия: Учебное пособие для студентов вузов / Сост. Е.П. Белинская, О.А. Тихомандрицкая. М.: Аспект Пресс, 2003. С. 42-49.

15.Макиавелли Н. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия / Г. Муравьева (пер.с итал.), Р. Хлодовский (пер.с итал.). СПб.: Азбука-классика,

2005. 271 с.

16.Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. Перевод А.М. Гелескула. 1991. // http://lib.ru/FILOSOF/ORTEGA/ortega15.txt.

17.Платон. Государство. Законы. Политик. М.: Мысль, 1998. 798 с.

18.Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. 3-тє вид., перероб., доп. К.: ВЦ «Академія», 2006. 568 с.

19.Почепцов Г.Г. Имиджелогия. М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2002. 704 с.

20.СардакМ.М. Спроба зазирнути по той бік добра і зла (до 100-річчя від дня смерті Ф. Ніцше) // http://www.nbuv.gov.ua/articles/2001/01smmdiz.zip.

21.Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские / Пер. с англ. под ред. Н.А. Рубакина. Мн.: Современный литератор, 1999. 1408 с.

22.Цицерон М.Т. О государстве; О законах; О старости; О дружбе; Об обязанностях; Речи; Письма / Е.В. Ляпустина (сост.,примеч.,аннот.указ.), Е.И. Темнов (авт. предисл.). М.: Мысль, 1999. 782 с.

23.Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К.: Либідь, 2002. 574 с.

24.Щекин Г.В. Социальная философия истории (теория социального развития). Монография. К.: МАУП, 1996. 148 с.

Размещено на Allbest.ru