Менеджмент освіти: економічний ресурс розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Менеджмент освіти: економічний ресурс розвитку

В умовах формування інформаційної, наукомісткої та високотехнологічної економіки принципово змінюється роль та зростає значення освіти, котра не тільки трансформується під впливом новітніх світових перетворень, а й стає одним з головних факторів, що прискорює глобальні процеси в економіці. Для сучасного українського суспільства особливої гостроти набуває проблема інтеграційних процесів в сфері освіти завдяки яким відбувається формування єдиного освітнього простору та універсалізація змісту національної освіти. Складність завдання, яка пов'язана з підвищенням актуальності інтелектуального потенціалу освітньої сфери, вимагає адаптації стратегії управління національною освітньою системою до зростаючих ринкових потреб економіки України, тому ефективні стратегії менеджменту освіти стають одними з головних способів вирішення проблем соціально економічного поступу України, характерною ознакою якого є сучасна «розірваність» її національного буття.

За умови розв'язання складних гуманітарних, політичних та економічних протиріч в суспільстві стратегія менеджменту освіти повинна враховувати потенціальні можливості свого економічного ресурсу та відповідно до об'єктивних матеріальних і фінансових факторів включати такі складові як: пріоритетні завдання, цілі та елементи національної освітньої політики, що скеровують її поле діяльності; основні концепції та направлення, які координують та надають збалансованість практичній системі реалізації поставлених стратегічних завдань; в ситуації швидких змін та постійної появи нових факторів зовнішнього впливу з'являється необхідність в оптимально мобільній ієрархічній системі управління складною багаторівневою організацією освіти, кожна складова якої відповідала би заданому рівню децентралізації, а також необхідним є момент врахування природного тяжіння традиційних культурних засад в системі освіти, геополітичні та історичні обставини розвитку освітньої системи країни.

Погоджуючись з позицією, що проблематика освітнього менеджменту займає унікальне положення в системі гуманітарного знання та звертаючись, з методологічної точки зору, до положення відомого українського економіста В.Я. Боброва про те, що «процес управління складним господарським організмом вивчає багато наук. Передусім економічні науки і філософія розкривають співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в управлінні» [1,431], авторка звертала увагу на таки загальнотеоретичні роботи зарубіжних та вітчизняних науковців, які мають специфічне філософсько-економічне забарвлення. Наприклад, в працях Ф. фон Хайека немає прямого звернення до проблем освіти, але суперечки на тему правомірності або неправомірності економічного імперіалізму, в основному, лежать в цієї площині і для економістів він залишається скоріше філософом економіки, ніж економістом; також найбільш важливі моменти економічного освітнього ресурсу висвітлюються в працях та представників австрійської та неоавстрійської школи; в роботах таких відомих західних економістів як І. Ансоффа, Г. Беккера, Д. Гэлбрейта, Л. Мизеса, Г. Минцберга, Дж.Б. Куинна, Дж. Ходжсона; зверталася увага на дослідження зазначених проблем в роботах відомих російських філософів М.В. Арапова, С.П. Капици, С.П. Курдюмова, Є. Ф. Сабурова та інших.

Започатковується розгляд теоретико-методологічних засад сучасного економічного знання, у тому числі економічних ресурсних можливостей національної системи освіти в роботах українських економістів В.М. Гейця, І. С. Каленюк, А.А. Мазараки, С.В. Мочерного; розвідки ціннісно смислового контексту сучасного (у тому числі економічного) буття суспільства, гуманітарні та наукові стратегії входження України у ХХІ ст./ належать відомим українським філософам С.Б. Кримському, В.С. Лук'янцю, М. І. Михальченку, В.С. Пазенку та багатьом інших; окремо треба відзначити праці В.П. Андрущенко, В. І. Кушерця, В.С. Лутая, М. І. Романенко, В. І. Шевченко в яких зосереджується увага на нових філософських парадигмах національної системи освіти та проблемах її концептуалізації. Нас цікавлять проекти саме освітньо-економічного характеру, наприклад, О.О. Романовський розглядає досвід організації підприємницької освіти в економічно розвинутих країнах світу та шляхи удосконалення підготовки підприємців в Україні, в свою чергу, М.В. Вачевський аналізує основи теоретико-методологічних засад формування у майбутніх маркетологів професійної компетенції в системі безперервної освіти.

Водночас постановка питання про менеджмент освіти, як тільки вона з'явилася, визначила більше проблем, ніж відповідей. Це пов'язано з тим, що саме менеджмент освіти посилює інтенсивні спори навколо теорії капіталу знання, яка закладена в основу її функціонування. Сучасне розуміння менеджменту освіти та його ресурсних економічних можливостей вимагає застосування певних теоретико-методологічних принципів та методик економічних наук для осмислення глибоких суспільних явищ, тому метою даного дослідження є формування ефективного механізму взаємодії економічного ресурсу національної системи освіти та теоретико-методологічних засад сучасної стратегії управління даною системою.

Особливого значення дана проблема набуває в умовах затяжної кризи в національній освітній системі України, яка пов'язана з тим, що від попередньої радянської системи ми остаточно відмовилися, а нову систему, яка б відповідала сучасним вимогам світового господарства не створили. Ми спостерігаємо, як всередині вітчизняної системи освіти збільшується процес мовної, етнокультурної, соціальної та економічної розрізненості, яка з часом може привести до появи альтернативних систем духовних та виховних цінностей, що стане одним з внутрішніх факторів процесу руйнування єдиного державного простору. Крім того, вітчизняна освітня криза доповнюється кризою світової системи освіти, яка не змогла мобільно адаптуватися до викликів сучасності у вигляді нової системи цінностей інформаційної цивілізації.

Цікаве аналітичне порівняння специфіки освітянської кризи в розвинутих країнах та в Україні здійснив відомий український філософ М.І. Михальченко, він вважає, що: «У розвинених країнах це «органічна» криза, пов'язана з глибокими трансформаціями при переході від індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного. Тобто система освіти відстає за темпами модернізації від суспільних трансформацій. Це звичайна криза, коли освіта змінює свою форму й зміст у зв'язку із загальними цивілізаційними змінами. Це швидше «хвороба росту» при переході суспільства до вищої стадії розвитку, коли корегуються мета освіти та засоби її досягнення…. Специфічні ж ознаки української кризи освіти полягають у тому, що йдеться про збереження системи освіти хоча б на задовільному рівні, про підтримку того, що залишилося в цій галузі, щоб деградація системи освіти не набрала форм незворотності» [2,16 17], тим самим підтверджується те, що стратегічна мета української освіти мало чим відрізняється від мети економічно розвинених країн і якщо вітчизняна система освіти не знайде шляхів виходу із створеної кризи, то українська культура та цивілізація може залишитися на узбіччі світового розвитку.

Освітня проблематика завжди була невід'ємною складовою багатьох філософських систем, тому що освіта у формі знання завжди володіла здатністю проникати у всі сфери суспільного життя, мала всеохоплюючий характер: «Знания существуют вне зависимости от пространства. Подобно квантовым частицам, они могут находиться в нескольких местах одновременно» [3,389], дане порівняння демонструє, що результати людської діяльності в сфері освіти не мають ні просторових, ні адміністративно правових меж. Освіта стає джерелом закріплення та розвитку універсальних як пізнавальних, так і практичних можливостей людини в процесі реалізації його соціально економічних потреб. Але сучасна система освіти являє собою результат складної соціальної еволюції суспільства та систему глибинних метаморфоз у порівнянні з першими античними уявленнями. Сьогодні процеси глобалізації, в першу чергу, в сфері економіки призвели до появи двох принципово нових форм дискурсивних практик це філософія освіти, яка забезпечує поступ суспільства за допомогою трансляції знань, цінностей, норм культури та досвіду від одного покоління до іншого та друга форма економіки освіти, яка на рівні теоретико-економічного аналізу має забезпечити матеріально ресурсною базою процес відтворення певної освітньої моделі в суспільстві.

Кожна з таких форм мала свою методологічну базу, концептуальні засади та дослідницьку програму, але в умовах стійкої кризової ситуації в сфері освіти, як вже зазначалося і на Україні і на світовому рівні, актуальним стало питання взаємного доповнення та появи єдиної стратегії у розробці сумісного поля дослідження та системи практичних методик з реалізації плану подолання кризового стану в освіті такою новою дискурсивною формою і стає менеджмент освіти: «В менеджменте не существует какого-то одного наилучшего пути, ни одно из предписаний не является универсальным. Но даже тогда, когда в определенном контексте оно представляется эффективным, мы должны очень четко осознавать все особенности конкретной ситуации. Другими словами, для того чтобы принять решение относительно внесения коррективов в такую сложную систему, как современная организация, нам необходимо правильно ориентироваться, несмотря на то, что мы не понимаем до конца принципов ее функционирования» [4,13].

Для розробки теоретико-методологічних засад менеджменту освіти необхідним стає попередній аналіз специфіки формування пріоритетних напрямів у комплексі розробок наукових проблем, що стосуються економічної сфери суспільства, у зв'язку з тим, що така проблематика створює підґрунтя для формування основних підходів інноваційно-орієнтованої вищої освіти на перспективні програми розвитку галузей виробництва і управління з врахуванням спеціалізованих потреб у висококваліфікованих фахівцях з економічною підготовкою. При обґрунтуванні вибору тієї або іншої дослідницької програми економіка завжди стикається з невирішальними складнощами. З одного боку, для прихильників переносу природно наукових методів на економічні проблеми невирішеним завданням стає пасивність експерименту, а звідси неможливість його повторення, тому з явних недоліків верифікаціонізму в економіці не випливає, що, наприклад, фальсифікаціонізм дасть позитивні результати. Але з пасивності експерименту слідує те, що в економіці немає імунних стратагем. Принципова пасивність експерименту, тобто визнання індивідуального характеру ситуації, робить в системі гуманітарних досліджень та їх теоретичних узагальненнях дилему між верифікаціонізмом та фальсифікаціонізмом на основі абсолютно інших засад у порівнянні, наприклад, з природознавством.

З іншого боку, економіка це наука про думки та відношення людей, тому економічний вибір як такий здійснюється не на основі інформації о корисності, а на основі міркувань про інформацію та її корисність. В жодному випадку не втручаючись у сферу психології про механізми формування думки людини, економічну науку цікавлять питання про те, як трактується проблема раціонального вибору в умовах, коли людина завжди обмежена в досягненні істини, завдяки неадекватної мотивації людської поведінки.

Саме таки ускладнення заважають апелювати до інших дослідницьких програм (соціологічним, психологічним) в рамках єдиної гуманітарної програми такий підхід можна б було назвати коректним економічним імперіалізмом. Коректність в даному випадку полягає в тому, що економіка не пропонує іншим областям гуманітарної науки скористуватися своєю методологією, але вважає потрібним висувати на розгляд інших наук власні проблеми. Економічна наука до цих пір не запропонувала механізмів колективного вибору, який би призвів до суспільного благополуччя, виходячи з індивідуальних побажань, тому, вочевидь, треба піддати критичному аналізу ступінь економічного абстрагування, де мають підключитися представники інших дослідницьких програм (з цього приводу можна звернутися до положень теореми К. Ерроу, котра доводить, що раціональність, як і благо колективу, не може бути рівною раціональним запитам та благу його окремих індивідів). Тім не менше економічний імперіалізм, навіть запропонований в коректному вигляді визиває заперечення проти схильності економістів до понять корисності та вибору, що обумовлено оцінкою користі. Необхідно в підходах до економіки освіти протиставити такому положенню започатковане ще І. Кантом повагу до «безкорисного шукання істини».

Таким чином, з одного боку, необхідним є визнання факту неможливості задоволення економічного суспільного вибору враховуючи індивідуально особистісні прагнення і як би це не подобалося економічним демократам, жодного відповідного способу «голосування» поки що знайти не вдалося. З іншого боку, класична апеляція до морального імперативу, тобто до суспільно визнаних цінностей, які знаходяться поза межами прагматичного імперативу, але ставлять його в певні рамки, навпаки, відводять нас від розв'язання зазначених протиріч. Єдиним способом вирішення ситуації економічного розвою в системі методології менеджменту освіти є відмова від уявлень про демократію як раціональний вибір суспільного рішення, що має за мету задоволення індивідуальних прагнень і побажань. Демократія в такому розуміння повинна набувати іншого сенсу: вона не має обмежуватися виключно актом вибору та отримання результату як такого, а повинна набувати постійного безкінечного процесу коректування суспільних рішень за допомогою тиску найбільш прогресивних соціальних груп населення. Безумовно, це дуже складний, особливо з точки зору визначення критеріїв практики, шлях для реальних умов існуючої інституціональної суспільної системи, але він здається єдино оптимальним в сучасній систем змін і трансформацій освітньої системи.

Таким чином, поняття «системи освіти» використовується з точки зору менеджменту у двох смислах, кожний з яких має відповідні механізми досягнення результатів. Процес нарощення знань, як перший аспект освіти, має свої предметні методики, метою яких являється передача інформації та перевірка його запам'ятовування. Внаслідок створення крупних інформаційних блоків формується багаторівнева структура знань, останньою формою якої є система їх перевірки, вона формує уявлення про, так званий, загальний рівень освіти. Другому аспекту освіти відповідає організаційна структура системи освіти, вона включає в себе всі установи та організації, причому за більшість яких субсидальну відповідальність несуть бюджети різних рівнів, а певна різнорідність форм фінансування та господарської відповідальності радикально не змінює ситуації. У зв'язку з цим нарощення знання виражається в системі рівнів освіти, а організаційний аспект в системі установ освіти. Але незважаючи на таки підходи, одним з головних способів формування оцінки ефективності освіти стають засади теорії людського капіталу. В самій економіці освіти теорія людського капіталу підвергається в принципі виправданим нападкам з боку нової та інституціональної теорій, оскільки вона тісно пов'язана з неокласичним мейнстримом.

Начальна освіта, з точки зору людського капіталу, є самим ефективним рівнем освіти, тобто різниця в доходах між людьми, що мають начальну освіту і тими які не мають ніякої освіти суттєво розрізняється. Значущість такого рівня підтверджує в середньому 30% бюджетне фінансування даного рівня освіти. Закінчення начальної школи гарантує продовження освіти в рамках тієї ж загальноосвітньої або східної за рівнем школи, яка є в наших сучасних умовах, з інституційної точки зору, у найбільш складному становищі. Різнорідність думок про корисність основної школи підтверджує неможливість колективного вибору, поєднаного з неузгодженням офіційного статусу та його законодавчої бази. В такий ситуації виникає явище побудови альтернативної системи освітніх форм, тобто велика кількість внутрішньо системних установ освіти, формально виконуючи «правила», фактично виробляють альтернативні методики, причому більша доля фінансування направляється на ті самі альтернативні форми, наприклад, додаткові заняття, факультативні або розширені курси тощо. Все це докладно фіксує інституційні проблеми, які мають базовий характер для процесу формування освітнього менеджменту, до того ж він має враховувати той момент, що хоча конституційне право гарантує населенню повне бюджетне фінансування цього рівня освіти, воно, в принципі, ігнорує таке положення.

Проблемність ситуації підтверджується і тим, що після закінчення основної школи у багатьох випускників не виникає стимулу зацікавленості у самому процесі подальшого навчання і багато, особливо з сільської місцевості, учнів орієнтуються на обмеження своєї освіти даним рівнем. Крім того, оскільки оцінки зі свідоцтва загальноосвітньої школи не визначають успішність на ринку праці, то це також знижує стимули до навчання.

Особливою проблемою є старша школа або система ліцеїв, тому орієнтуються вони не на ринок труда, а на вищу освіту. Даний рівень визначається двома мотиваціями, з одного боку, учні такого віку починають тяготити симптомами «відкладеного життя», при якому будь який виховний тиск провокує асоціальні форми поведінки або пасивний протест, з другого, вони прагнуть до вищої освіти і як до ознаки «дорослості», і як, включаючи ілюзорні міркування, майбутніх перспектив, де обов'язковим є бажання подальшої матеріальної незалежності тощо. На цьому рівні економіка освіти фіксує справжній інвестиційній вибух, але успішне закінчення старшої школи не гарантує безкоштовне продовження освіти в вузі, тому виникає додатковий необхідний рівень освітнього менеджменту. Такий проміжний рівень має три інституційні види це офіційна форма у вигляді підготовчих вузівських курсів, суми витрат на які встановлюється самими вузами; далі полуофіційний репетиторство, на розрахунок за нього впливає багато факторів, включаючи де працює сам репетитор та останній неофіційний, що пов'язаний з прямим хабарництвом та соціальними зв'язками батьків, родичів та знайомих.

Не дивлячись на достатньо суттєві привілеї, а звідси і поблажливе відношення вищої школи до нижчих рівнів освіти, сам рівень вищої школи сьогодні має серйозні проблеми. Перша проблема тісно пов'язана з демографічною ситуацією в Україні, тобто реальне зменшення чисельності абітурієнтів. Така ситуація ніяк не впливатиме на конкурси у престижні вузи, але всі інші вузи вимушені брати до лав студентів дуже слабких абітурієнтів, відповідно, така ситуація суттєво впливає на подальшу диференціацію установ вищої освіти.

Друга проблема полягає в тому, що населення має думку про те, що вища освіта повинна давати гарантію подальшої успішності в житті. Таку ж позицію підтверджують і вимоги ринку праці. Однак, система організацій освіти дає вищу освіту завдяки своїм функціям, але не в силу предметів, які викладаються по спеціальності. Крім того, більшості навчальних програм з підготовки кадрів не вистачає самого головного відповідності сучасним реальним вимогам соціально економічного розвитку. Звідси випливає третя проблема системи вищої освіти, котра полягає в тому, що отримана в даній системі інформація тільки частково використовується на ринку праці і вимагається більш спеціальні професійні навички. Самі підприємці свідомо приймають на роботу таких випускників вузу, котрі мають диплом і слабкі знання, тим самим погоджуючись зі зниженням рівня освіти, але в тих виробничих сферах, в яких одразу потрібен певний рівень кваліфікації, наприклад, фахівці з перекладу, з інформаційних технологій тощо, відповідні служби підприємства завжди здійснюють фахову перевірку претенденту на робоче місце.

Отже, вища освіта є сьогодні таким рівнем, який демонструє якісну освітню диференціацію, але не відповідає головній ринковій вимоги про рівень професіоналізації, тобто диплом демонструє інтелектуальні здібності та амбіційність молодого фахівця, але ніяк не підтверджує його навички виробляти відповідний «продукт». Як бачимо, вища освіта стала загальною, а не професійною системою і важливим моментом тут є той факт, що історично на протязі століть тривалість освіти весь час поступово збільшувалася, наш період також не став виключенням. Разом з тим, сьогодні швидка зміна технологій і поглиблений розподіл праці вимагають скорочення часу на засвоєння трудових навичок. Така ситуація в системі вищої освіти сприяє розвитку різних форм позасистемної професійної освіти, причому вони мають достатньо високу ринкову рентабельність.

Підхід до системи освіти з точки зору економічного ресурсу виводить нас, ще на одне важливе положення, що пов'язане з теорією людського капіталу, про відкладену корисність. Питання полягає в тому скільки часу необхідно інвестувати в своє навчання і коли ж з'являться реальні життєві результати? Отже, формується відношення до освіти вже не як до системи, а як до процесу і закінчення багаторівневої освіти починає носити відносний характер. У такому контексті питання корисності, прибутковості та стабільності освітньої системи, її впорядкованість має розглядатися тільки з точки зору цілепокладання, яка у свою чергу, є змістовною основою практики, що полягає у формуванні цілі як суб'єктивного та ідеального образу бажаного і втілення її в об'єктивно реальному результаті діяльності, відповідно, іншого змісту набуває поняття реформування системи освіти.

Питання менеджменту освіти безпосередньо виходять на проблему працевлаштування студентів за фахом та його відповідність положенням про служби, відділи та інші структурні підрозділи, а також конкретно виписані посадові інструкції. Якщо виключити нішу самої низькокваліфікованої праці, то виявляється що випускники середніх і вищих освітніх рівнів вимушені конкурувати на ринку праці за однакові робочі місця, тобто сьогодні вищу освіту вимагають у фактичних продавців, кур'єрів, секретарів тощо, просто іменуючи по іншому їх посади. Такий ступень як «бакалавр» взагалі не приживається на ринку праці в Україні, їх дорівнюють до випускників технікумів, а магістрів все рівно не виділяють і нічим не відрізняють від спеціаліста за кваліфікацією. Така ситуація негативно впливає на процес функціонування, в першу чергу, самої системи вищої освіти.

На початку ХІХ ст., коли вперше підняли питання про місце освіти в системі знання, суспільстві та державі, коли І. Фіхте та Ф. Шлейерма - хер вели дискусію про моделі університетів, а посередником виступав В. фон Гумбольд, вони всі були впевнені, що освіта, на той час гуманітарна, формує в суспільстві виключно еліту. Усвідомлення того, що вища школа не забезпечує таких гарантій відбулося у другій половині ХХ ст., коли здійснилися освітні реформи у більшості європейських країн стосовно збільшення можливостей та доступності вищої освіти для громадянського загалу.

Отже, сьогодні ми допомагаємо в формуванні системи масової вищої освіти, причому єдине державне тестування забезпечує ще більшу доступність вузів, згладжує процес вибору навчального закладу та зменшує психічне і фізичне навантаження на абітурієнта. Крім того, паралельно робляться спроби максимально зменшити обсяг ко - румпованості системи освіти.

Про корупцію пригадують, як правило, у зв'язку з прийняттям до вузу, але якщо розглядати корупцію у будь якому вигляді збагачення, то зрозуміло, що була сформована тіньова економіка освіти: оплата репетиторства та додаткових занять; для працюючих простіше заплатити за заліки та іспити; продажі рефератів, курсових, дисертацій тощо. Реформатори, які справедливо вимагають знищіти існування такої тіньової економіки, забувають про те, що ці гроші залишаються в тій самій системі освіти у своїх же громадян, тому якщо вдасться скоротити обсяги такої економіки необхідно буде запропонувати інші шляхи поповнення скороченихдоходів.

Важливим моментом у зв'язку зі зростанням обсягів системи вищої освіти є, відповідно, зростаючий рівень культурно духовних потреб, але економічні можливості студента не відповідають ціновому рівню споживання. Необхідною вимогою навчання стає наявність комп'ютера, операційних програм (доречи, піратських, причому їх в державних органах близько 50%, тим самим ми підриваємо економіку технологічно передових країн світу, де серйозно захищаються інтелектуальні права), також висока ціна на літературу, Інтернет, просто канцелярські принади тощо, безперечно ускладнюють функціонування освітньо виховного процесу.

Професійна система освіти повинна орієнтувати майбутнього спеціаліста на сучасно діючу систему розподілу праці, надати йому можливість освоювати новітні вузькоспеціалізовані знання та практичні навички, але обов'язково треба враховувати, що спеціалізовані знання дуже швидко змінюються та втрачають свою актуальність, тому виникає необхідна умова паралельного набуття творчого характеру їх використання за принципами відповідної професійної культури, такий освітній комплекс з часом має перетворюватися в реальний матеріальний дохід молодого фахівця. Формування такої культурно відповідальної компетентності фахівця в системі освіти буде сприяти створенню соціального клімату для подальших інноваційних стимулів та впроваджень безперервної освіти, що певним чином заблокує негативні прояви егоцентричних моделей мотивації, які спрямовують процес отримання знань виключно на досягнення багатства та влади.

Якщо ми хочемо, щоб безперервне навчання впродовж життя стало невід'ємною частиною діяльності ринкових організацій, необхідно передивитися деякі принципові підходи до навчання. Можна запропонувати такі альтернативні принципи професійного навчання поза офіційної системи освіти: треба враховувати люди швидше навчаються, якщо вони безпосередньо втягуються у вирішення реальних проблем, тобто декілька годин в аудиторії не може змінити поведінку людини, в той час як практика робить набагато більше; людина краще навчається, коли її роль у виробничому процесі має активний характер, причому найбільший ефект отримується в незнайомих ситуаціях та неоднорідних колективах людей, причому активне навчання має включати в себе приклади роботи в інших компаніях та підприємствах, це дозволяє частіше змінювати стандарти поведінки; саме керівництво повинно бути впевненим в необхідності навчання упродовж життя, знаходити для цього час і самому приймати участь.

Отже, методика навчання через діяльність виходить з положення про те, що люди найбільш ефективно вчаться, у тому числі і один в одного, працюючи над практичним рішенням проблеми та використовуючи свій досвід. Фахівці, які складають учбовий план іноді забувають, що навчання це в значній мірі індивідуальна праця. Самостійне дослідження, колективні дискусії тощо можуть суттєво покращити результати навчання. Навчання через діяльність дозволяє подолати проблему трансформації абстрактних знань в навички та дозволяє отримати професійні результати вже безпосередньо в процесі навчання. Такий вид самонавчання носить творчий характер та надає більш продуктивний ефект на достатньо тривалий час.

Таким чином, з точки зору практичної методології менеджменту освіти можна стверджувати, що не кожна копійка, що була вкладена в освіту дає відповідну віддачу. Якщо таки забезпечити серйозними ресурсами освітню систему, то самі по собі вони не зможуть вирішити нагальні проблеми соціально економічного поступу суспільства, які з нею пов'язані. Крім того, більшість запропонованих реформ не вимагає неосяжних коштів і держава має всі можливості зупинити зниження вартості системи вищої освіти, наприклад, скоротити чисельність студентів які навчаються за бюджетний кошт та збільшити платню для всіх інших, тому що «дешева» освіта в сучасних ринкових умовах не гарантує молоді обов'язкового працевлаштування за фахом (за спеціальністю, яка вказана в дипломі, працює всього 15% випускників), а тим більше не дає можливості вирватися з бідності. Але не порушуючи конституційних прав громадян та гуманітарних суспільних засад існування людини, держава у різних освітніх формі має запропонувати інші альтернативні ефективні способи професійної освіти, які б були визнані суспільством, а ніж просто «дешева» освіта, яка не дає жодних гарантій престижного працевлаштування в сучасній ринковій системі, але нераціонально забирає продуктивний час та матеріальні ресурси молодих громадян.

Створення багатоваріантної за змістом, формами, методами та технологіями системи різнорівневих освітніх закладів має стимулювати механізми їх підтримки також і бізнесовими структурами, які втрачають від нестатку висококваліфікованих працівників, які б були конкурентоспроможними фахівцями у світовому ринковому господарстві. Менеджмент освіти повинен проаналізувати теоретико методологічну та ресурсну базу забезпечення формування міжнародної системи стандартизації освіти в Україні, що має базуватися на міжнародному визнанні документів про освіту та створення нової педагогічної парадигми, яка буде реалізовуватися на принципах особисто орієнтованій моделі навчання та розкривати єдність та протиріччя сучасної соціально економічної картини глобального світу.

Література

менеджмент освіта суспільство

1. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємства: Підручник. К.: Вища шк., 2003. 719 с.

2. Михальченко М. І. Освіта і наука: пошуки нових парадигм модернізації // Вища освіта України. 2001, №2 С. 14 19.

3. Стюарт. Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организаций // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. М.: Academia, 1999. 492 с.

4. Минцберг Г., Куинн Дж.Б., Гошал С. Стратегический процесс / Пер. с англ. под ред. Ю.Н. Каптуревского. СПб: Питер, 2001. 688 с.

Размещено на Allbest.ru