Размещено на http://www.allbest.ru/

• Особливості оцінки ризику методом дерева рішень
• 1. Історичний розвиток науки про ризик

Ризик як феномен буття виник на нижній сходинці цивілізації з першою усвідомленою людиною можливою небезпекою і супроводжує всю еволюцію людства.

Про те, що «великі справи завжди пов'язані із великим ризиком», стверджував у своїх працях давньогрецький історик Геродот (490-425 до н. є.) - Згадки про феномен ризику зустрічаються неодноразово у Біблії, зокрема у притчі про сон єгипетського фараона (Старий Заповіт, розділ 41 Книги Буття), котрий пророк Йосиф трактує, як імовірність настання у Єгипті після семи урожайних років семи «голодних». Фараон прислухався до порад Иосифа і повелів відкладати в запас п'яту частину врожаю протягом семи урожайних років. Ситуацію можна розглядати як приклад використання резервів, що є одним із заходів зниження ступеня ризику.

Відома притча про таланти (талант - вага срібла, приблизно 26-35 кг), що дав чоловік своїм слугам. Слуги, які вміло оперували отриманою сумою, примножили її, а лінивий чоловік - просто закопав. З точки зору психологічних моментів теорії ризику поведінку перших можна розглядати як підприємницьку, а лінивий слуга потрапив у ситуацію ризику невикористаних можливостей.

Розвиток трактувань ризику як економічного явища. З зародженням товарно-грошових відносин, конкуренцією учасників господарського процесу ризик стає економічною категорією - подією, яка може відбутися або ні у процесі досягнення привабливої мети, що супроводжується елементами небезпеки, загрозами втрат чи неуспіху.

Становлення капіталізму як суспільно-політичного ладу спричинило зростання інтересу до ризику. В середні віки у Європі з'явилося хеджування (обмеження) ризику: споживачі могли укладати договір про поставку зерна на певні дати в майбутньому за оговореними ціною і розміром.

Проблеми випадковості, ризиків, які її супроводжують, зацікавили вчених. Італійський монах професор математики Лука Пачолі (XV ст.) заклав основи теорії ймовірностей, а французькі математики Блез Паскаль (1623-1662) і П'єр Ферма (1601-1665) остаточно її сформулювали, досліджуючи азартні ігри. Наукові викладки дали змогу здійснювати кількісні прогнози майбутнього, а з часом стали інструментом інтерпретування інформації.

На основі ідей німецького математика Готфріда-Віль-гельма Лейбаца (1646-1716) і швейцарського математика Якоба Берауллі (1654-1705) були обґрунтовані закон великих чисел та процедури статистики.

У 1730 р. французький математик Абрахам де Муавр (1667-1754) запропонував структуру нормального розподілу та міру разику - стандартне відхилення. Через 8 років швейцарський математик і природознавець Данієль Бернуллі (17 (0-1782) визначив очікувану корисність, яку використовують у сучасній теорії портфельних інвестицій.

Отже, протягом 1654-1754 років було відкрито більшість сучасних інструментів ризикології як економічного явища. їх доповнили пізніші здобутки учених: відкриття закону статистичної регресії (англійський математик Френсіс Гальюн (1822-1911) у 1875 p.); формулювання базових положень теорії ігор (американські математики Джон фон Нейман (1903-1957) і Оскар Моргенштерн (1902-1977);/ 40-ві роки XX ст.); кількісна диверсифікація щодо управління портфелем інвестицій (американський економіст Гаррі Марковіц у 1952 p.); праці італійського фінансиста Франко Модільяні (нар. 1918) по теорії інвестицій, американського економіста Майкла Шолса (нар. 1942) не фінансових опціонах та ін.

З розвитком економічних відносин виникли різні трактування ризику. Класики економічної теорії приділяли значну увагу дослідженню проблем ризику в підприємницькій діяльності. Для розуміння сутності підприємницького ризику фундаментальне значення мало дослідження зв'язку ризику і прибутку. Відомий англійський економіст Адам Сміт (1723-1790) у «Дослідженнях про природу і причини багатства народів» наголошував, що досягнення навіть звичайної норми прибутку завжди пов'язане з більшим чи меншим ризиком. Німецький економіст Йоганн-Генріх фон Тюнен (1783-1850) розглядав інноваційну діяльність і відзначив, що є відмінності між ризиком, який можна застрахувати (повинен покриватися із статті «накладні витрати»), і ризиком, що не може бути застрахований (виникає за умов невизначеності, йому повинна відповідати певна частка прибутку - додатковий прибуток, який розглядається як плата за можливість банкрутства підприємця).

Вперше наукове визначення поняття «ризик» сформулював наприкінці XVIII ст. німецький математик Иоганн-Ніколаус Тетенс (1736-1807) у праці «Вступ до розрахунку життєвої ренти і право на її отримання» (1786). Він запропонував обрати мірою ризику половину величини середньоквадратичного відхилення, вважаючи його обсягом очікуваного збитку страхового закладу, який виникає за умовами страхування. Поширилася теза, що ймовірність є лише мірою величини ризику, але не може бути ним самим.

У класичній теорії підприємницький ризик (ідеї американського філософа і економіста Джона-Стюарта Мілля (1806-1873) і англійського економіста Нассау-Вільяма Сеніора (1790-1864)) ототожнюється з математичним очікуванням втрат, які можуть відбутися в результаті прийняття рішення, тобто ризик - це збиток, спричинений здійсненням цього рішення. Дж.-С. Мілль і Н.-В. Сеніор виокремили в структурі прибутку підприємця три складові: відсоток ризику як частку на вкладений капітал, заробітну плату капіталіста за управління бізнесом і страхову премію як винагороду за ризик і відшкодування можливих збитків, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Дж.-С. Мілль як винагороду за ризик розглядав величину покриття середніх втрат, на які наражається капітал внаслідок існуючих загальних соціально-економічних умов або ризикованості конкретного виду підприємницької діяльності.

Отже, у класичній теорії економічний ризик ототожнюється з очікуваними втратами, які можуть відбутися в результаті обраного рішення. У такому разі ризик - збитки, завдані здійсненням цього рішення. Таке одностороннє визначення змісту ризику різко заперечували деякі західні економісти і пропонували інше його трактування.

Засновник Кембриджської неокласичної школи англійський економіст Альфред Маршалл (1842-1924) виокремив дві категорії ризику:

1) підприємницький ризик - ризик у конкретній галузі економіки, до якої відноситься підприємство, зумовлений коливаннями цін і попиту на ринках сировини і готової продукції, непередбаченими змінами в моді, новими винаходами, вторгненням нових сильних конкурентів тощо;

2) особистий ризик, що стосується людини, яка працює з позиковим капіталом. Ця категорія ризику залежить від характеру і здібностей позико отримувача.

Розглядаючи прибуток приблизно так само, як і представники класичного напряму, А. Маршалл відзначав, що існують галузі, де успіх значно залежить від вдачі та здібностей керівника, який може оцінити діючі фактори, унеможливити або знизити їхній вплив до прийнятного рівня, і, як наслідок, досягти високих прибутків. А. Маршалл не розглядає ризик винятково як імовірність втрат, він зосереджується на системі управління та новому факторі виробництва - організації. Отже, у неокласичному розумінні ризик - це імовірність відхилення від досягнення поставлених цілей. Наступник А. Маршалла англійський економіст-теоретик Артур-Сесил Пігу (1877-1959) продовжував аналіз ризику.

Американський економіст-теоретик Джон-Мейнард Кейнс (1883-L946) до виокремлених А. Маршаллом ризиків додав ще один вид, пов'язаний з можливими змінами цінності одиниці грошового стандарту: грошова позика є менш надійною формою багатства, ніж реальне майно (ризик інфляції). Дж.-М. Кейнс досліджував саме фінансові ризики.

Маржиналіст, прихильник математичної школи, англійський економіст і соціолог Йозеф Шумпетер (1883-1950) у теорії підприємництва вказував, що підприємець не є носієм ризику і премія за ризик не становить джерело прибутку виробника. Цей висновок Й. Шумпетер аргументував тим, що підприємець прагне максимально знизити можливу небезпеку (ризик) діяльності (будує греблі, встановлює запобіжники тощо).

Представник англо-американської школи маржиналізму Джон-Гейтс Кларк (1847-1938), досліджуючи теорію заробітної плати, відзначив, що ризик не пов'язаний із заробітною платою і лише капіталіст може бути носієм ризику.

Вернер Зомбарт (1863-1941), представник історичної школи, пропонував розглядати ризик у двох аспектах: з одного боку, як необхідну умову успіху (прибуток без ризику неможливий), а з іншого - як негативний фактор капіталізму. Надалі на основі історичної школи виникло нове економічне вчення XX ст. - інституціоналізм. Його послідовник американський економіст і соціолог Торстейн Веблен (1857-1929) розглядав поняття випадкового, причинного і пов'язував їх з «рудиментарними анти містичними почуттями» віри в удачу. Представник інституціоналізму англійський економіст Джон-Аткінсон Гобсон (1858-1940) трактував ризик банкрутства як причину небажання капіталіста підвищувати заробітну плату робітникам, внаслідок чого виникала бідність (тобто ризик - як одну з причин класової нерівності). Дж.-А. Гобсон також виокремлював ризик, пов'язаний з можливим скороченням виробництва внаслідок зменшення темпів надходження сировини і ризик, спричинений зниженням споживання.

Принципово нове трактування ризику запропонував американський економіст Френк-Хайнеман Найт (1885-1974), підґрунтям його теорії став бурхливий розвиток фінансового сектору економіки, поширення біржових та інших видів спекуляцій. Ф.-Х. Найт стверджував, що справжній прибуток пов'язаний з елементом невизначеності. Його дія виявляється у фактах несподіваного збагачення, отримання спекулятивних доходів. Якби виникнення будь-якого дефіциту було передбачуваним, прибуток став би неможливим. Отже, високі доходи від ризикових підприємств є премією за ризик, що не піддається виміру, або за невизначеність підприємництва.

Однак не весь прибуток є результатом впливу лише абсолютно невимірної невизначеності. За концепцією Ф.-Х. Найта, втрати можуть бути спричинені пасивністю і непередбачливістю підприємців, оскільки видається, що будь-які спроби прогнозу (передбачення) недоцільні, а це зумовлює парадокс: спроби підприємця знизити невизначеність й одночасно розширити області керованого ризику мають призвести лише до зменшення шансу одержання високих прибутків. Однак встановлена Ф.-Х. Найтом кореляційна залежність між прибутком і неконтрольованими подіями стала першим кроком до розроблення сучасної теорії фінансового ризику, головною метою якої є оптимізація величини ризику.

Сучасну теорію ризику запропонували відомі американські економісти Гаррі Марковіц (нар. 1927) і Вільям Шарп (нар. 1934). Г. Марковіц вважав, що учасники фінансового ринку мають дві мети: підвищення рівня очікуваного доходу і зниження рівня ризику або ступеня невизначеності доходу. Розв'язання цих двох задач можливе лише за умови створення ефективного інвестиційного портфеля для певного фінансового ринку в єдиному варіанті. Американський економіст Джеймс Тобін (1919-2002) узагальнив цю задачу, довівши, що оптимальною є структура портфеля, до якої залучені також без ризикові цінні папери (короткострокові державні векселі) і котра не залежить від схильності інвестора до ризику. Г. Марковіц запропонував вважати показником рівня ризику відхилення очікуваного значення випадкової величини (прибутку) від її середнього значення (варіацію) і стандартне відхилення.

Поглибив теорію Г. Марковіца В. Шарп. У 1964 р. він опублікував свою модель цін ринку капіталів. Принциповим внеском В. Шарпа в теорію ризиків був поділ загального ризику на дві складові: систематичний ризик як наслідок загальноекономічних зрушень і специфічний - як результат господарської діяльності окремого підприємства.

У другій половині XX ст. поширюється поняття «політичний ризик». Однією з перших праць з цієї проблеми є книга американського політолога Френсіса Рута «Бізнес за кордоном, політичний ризик», де на формальних засадах був проведений аналіз політичного ризику, на який наражається діяльність американських компаній в інших країнах. Надалі американські дослідники розробили спеціальні аналітичні методики, створили системи оцінок (шкалюваня), призначені для передбачення небажаних подій у політичній сфері та оцінки їх наслідків (ризику) для конкретної фірми.

Осмислення важливості управління ризиками як засобу стабільності виробництва було започатковане на початку XX ст. У 50-ті роки XX ст. зародився професійний підхід до управління не тільки фізичними, а й фінансовими ризиками. Наприкінці 80-х років багато передових корпорацій різних галузей почали цікавитися питаннями врахування ризиків. На початку XXI ст. управління ризиками стало важливою функцією менеджменту.

Отже, проблема ризику і прибутку - одна із ключових в економічній діяльності. Визначити конкретну дату зародження теорії ризику (ризикології) досить складно. Як самостійна наука ризикологія почала формуватись порівняно недавно. Спочатку вона існувала як складова інших наук - теорії відсотка, заробітної плати, прибутку, ренти, капіталу тощо, відповідно і теорію ризику необхідно досліджувати на тлі історичного розвитку економічних теорій.

2. Особливості оцінки ризику методом дерева рішень

За невеликої кількості змінних та можливих сценаріїв розвитку подій для аналізу ризиків можна використовувати метод дерева рішень, перевагою якого є наочність.

Дерево рішень-діаграма, що відображає кілька можливих напрямів дії, ймовірні події, потенційні результати кожного напряму діяльності.

Дерево рішень має орієнтовану структуру-від одного вихідного стану до множини кінцевих. Сукупність гілок, що приводять з вихідного стану до певного кінцевого, називається шляхом. До кожного кінцевого стану веде єдиний шлях, пов'язаний з конкретним кількісним результатом. У більшості вершин дерева відбувається розгалуження, від яких відходять гілки двох видів: гілки дій (рішень) або гілки подій (результатів). Гілки дій вказують варіанти прийняття певного рішення, з яких особа, що приймає рішення, може вибрати будь-який. Гілки подій зображують невизначені, незалежні від суб'єкта ризику події, які можуть відбутися після дії зовнішніх факторів, що призвели до розгалуження (вузла). Кожній гілці подій відповідає конкретне значення імовірності її виникнення.

Гілкам дерева відповідають суб'єктивні та об'єктивні оцінки можливих подій. Просуваючись уздовж побудованих гілок, оцінюють кожен шлях, як правило, на основі ймовірностей, і з усіх можливих оцінок вибирають варіант дій з найменшою ймовірністю втрат. При цьому кількісно оцінюють кожен варіант. Оптимальний варіант - це план дій, який при визначених обставинах забезпечує найкращі економічні і соціальні результати і враховує найбільшу ймовірність досягнення мети і відхилення від неї.

Процес прийняття рішення з допомогою дерева рішень у тиловому випадку передбачає виконання таких етапів:

1) формулювання задачі. Передусім необхідно відкинути усі фактори, що не стосуються проблеми, а серед тих, що залишаться, виокремити суттєві і несуттєві. Це дасть змогу привести опис задачі прийняття рішення до форми, що може бути проаналізована. Слід здійснити такі основні процедури: визначити можливості збирання інформації для експериментування і реальних дій; розробити перелік подій, які з певною імовірністю можуть відбутися; визначити часовий порядок перебігу подій;

2) побудова дерева рішень;

3) оцінка ймовірностей зміни стану середовища - зіставлення шансів виникнення конкретної події (статистичним або експертним методом);

4) визначення виграшів або програшів для кожної можливої комбінації альтернатив і станів середовища;

5) розв'язування задачі.

Вузли дерева рішень представляють ключові події, а стрілки, які з'єднують вузли, - напрями діяльності з реалізації рішень. Крім того, на дереві рішень вказують інформацію щодо часу, вартості та ймовірності прийняття того чи іншого рішення.

Після побудови дерева рішень визначають ймовірність кожного сценарію розвитку рішень, а також інтегральну ефективність проекту. Позитивне значення ефективності рішення вказує на прийнятний ступінь ризиків, пов'язаних з прийняттям рішення.

3. Постановка задачі «вибір оптимальних способів зменшення ризику системи» та розробка математичної моделі

Реальні принципи управління ризиками повинні відображати помірковану стратегію підприємства, яка з великою імовірністю забезпечує фінансову стійкість за рахунок виваженого управління ризиками. Така стратегія може бути спрямована, наприклад, на розвиток бізнесу, забезпечення ефективності діяльності підприємства, його саморозвитку (табл. 1).

Таблиця 1. Вплив стратегії підприємства по управлінню ризиками на вибір процедур управління ними

Стратегія	Пріоритетні процедури управлінням ризиком	Примітка
1. Обережна	Відмова від ризику або його передавання	Граничні значення втрат, що передбачають відмову від ризиків і їх передавання, є незначними:
2. Виважена	Прийняття ризику, його передавання або відмова від ризику	Застосування всіх процедур управління ризиками є рівнозначним. Граничні значення втрат для кожного варіанта є не надто жорсткими й невисокими. їх розмір встановлюють з урахуванням інших додаткових факторів (наприклад, фактора реальних можливостей підприємства протягом певного терміну):
3. Ризикована	Прийняття ризику на себе або його передавання	Граничні значення втрат, що передбачають прийняття ризиків на себе і їх передавання, є достатньо високими

Граничними значеннями критеріальних показників при виборі програми управління ризиками є:

- максимальна імовірність реалізації ризиків, які підприємство може прийняти на себе;

- максимально можливі втрати, які підприємство може прийняти на себе за рахунок поточного доходу або за рахунок коштів спеціально створеного фонду;

- максимальна межа значення імовірності реалізації ризику, при перевищенні якої підприємство відмовляється від відповідного ризику;

- максимально можливі втрати, при перевищенні яких підприємство відмовляється від ризику;

Р_ф - фактична (розрахункова) імовірність реалізації ризиків;

В_ф - фактична (розрахункова) величина можливих втрат, які підприємство має прийняти на себе за рахунок поточного доходу або за рахунок коштів спеціально створеного фонду.

Принципи управління ризиками взаємопов'язані з методами управління ними. Щоб правильно вибрати конкретні методи управління (запобігання ризикам, відмова від них, прийняття ризику на себе, передавання ризику), необхідно володіти інформацією про фінансові можливості підприємства та враховувати загальну стратегію підприємства. Характеристику ризиків та можливих методів управління ними наведено у табл. 2.

Очікуваний ефект від реалізації ПУР можна також визначати за показниками максимально можливих втрат до і після здійснення відповідних заходів. Недолік такої оцінки полягає в тому, що вона не враховує величини затрат на реалізацію ПУР. Мінімальність можливих втрат після здійснення заходів з подолання ризику, тобто зменшення їх порівняно з початковою величиною (до проведення заходів), може бути забезпечена різними розмірами інвестицій. Цей фактор обов'язково слід враховувати при виборі оптимальних варіантів анти ризикових заходів.

Таблиця 2. Характеристика ризиків та можливі методи управління

Метод управління ризиками	Ймовірність реалізації ризиків	Розмір можливих втрат	Однорідність ризиків	Кількість аналогічних ризиків
1	2	3	4	5
1. Запобігання або відмова від ризику	Висока	Великий або дуже великий	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
2. Прийняття	Невелика	Невеликий	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
3. Попередження ризику	Висока	Невеликий	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
4. Зменшення розміру збитків	Невелика	Велика	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
5. Страхування	Невелика	Велика	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
6. Самострахування	Невелика	Велика	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові
7. Метод передавання ризику відмінний від страхування	Невелика	Велика	Однорідні, неоднорідні	Одиничні, масові

Для оцінки ефективності ПУР розроблено кілька достатньо точних і надійних способів (Г. Чернова). Перший спосіб ґрунтується на зіставленні значень максимально можливих, найімовірніших та очікуваних збитків до і після впровадження ПУР з фінансовими можливостями підприємства. Коефіцієнти фінансових можливостей підприємства щодо покриття різноманітних збитків організації перед впровадженням ПУР розраховують за допомогою формул:

де В_и, В_мах, В_о - відповідно найімовірніший максимальний та очікуваний збиток (втрати);

ФМ - фінансові можливості організації щодо покриття збитків.

Коефіцієнти фінансових можливостей підприємства щодо покриття різноманітних збитків підприємства після впровадження ПУР розраховують за формулами:

де В'_й, В'_тах, В'_о - відповідно найбільш ймовірний, максимально можливий та очікуваний збиток після впровадження ПУР;

З^пур - витрати з розробки _та впровадження програми управління ризиками.

Якщо значення коефіцієнта від'ємне або дорівнює нулю, це означає, що підприємство має фінансові активи для покриття відповідних збитків. Якщо значення коефіцієнта більше нуля, це свідчить, що підприємство має труднощі щодо компенсації збитків.

Порівняння та аналіз отриманих значень коефіцієнтів для ситуацій до і після впровадження ПУР дає змогу опосередковано оцінити ефективність та доцільність розроблення і впровадження програми. Чим більше відрізняються значення цих коефіцієнтів, тим вища ефективність впровадження ПУР на підприємстві.

Другий спосіб оцінки ефективності ПУР ґрунтується на порівняльному аналізі максимально можливого, найімовірнішого та очікуваного значень збитків, які розраховують за формулами:

Мінімізувати збитки, спричинені ризиками, можна різними способами, основними з яких є превентивні (ухилення від ризику (уникнення)), запобігання втратам (попередження ризику), мінімізація втрат, передавання контролю за ризиком) і обмежуючі (диверсифікація) антиризикові заходи.

У системі управління ризиками на підприємстві основна роль належить заходам їх нейтралізації, тобто контролю за рівнем очікуваних (прогнозованих) втрат і прибутків.

Контроль ризику - система методів, спрямованих на попередження чи обмеження негативних наслідків дії ризикових факторів (мінімізація втрат чи оптимізація доходів).

Більшість із наведених методів (за винятком передавання контролю за ризиком) належать до внутрішніх способів зниження ступеня ризику, тобто вони здійснюються в межах самого підприємства.

Ухилення від ризику (уникнення), тобто відмова від справи, пов'язаної з ризиком (наприклад, від поїздки, підприємницької діяльності, пов'язаної з великою імовірністю втрат, небажання мати справу з ненадійним партнером) є найпростішим і радикальним способом зниження ризику. Він дає змогу цілком уникнути можливих втрат, але унеможливлює одержання бажаного результату. До ухилення від ризику потрібно вдаватися виважено, оскільки можливий прибуток від певної діяльності може значно перевищувати ймовірні втрати у разі реалізації несприятливої ризикової ситуації. Необхідно зважати на те, що уникнути деяких ризиків неможливо (зокрема, це стосується ризиків цивільної відповідальності, форс-мажорних обставин тощо), а ухилення від одних ризиків може призвести до виникнення інших, більш загрозливих (наприклад, відмова від авіа перельоту може унеможливити укладення вигідного контракту).

Підприємницька діяльність обтяжена ризиками, уникнути яких неможливо, - ризик банкрутства, обвинувачення в заподіянні збитку, передчасної смерті співробітників тощо. їх можна частково зменшити, але не ліквідувати повністю, і навіть зменшення таких ризиків мало знижує небезпеку наслідків їх реалізації. Тому оптимальною буде ліквідація причин їх виникнення. Отже, метою й сутністю використання методів управління великими (катастрофічними) ризиками є створення для організації таких виробничо-господарських умов, за яких ймовірність виникнення подібних ризиків зведена до нуля. Прикладом використання вказаного методу є припинення виробництва певної продукції, відмова від сфери бізнесу, в якій присутні катастрофічні ризики, і вибір нових безризикових напрямів діяльності. Застосовуючи цей метод управління, підприємства уникатимуть ризиків, але це не дасть змоги їм отримувати прибутки.

До методу ухилення від ризиків вдаються тоді, коли виникнення і реалізація ризиків і завдання великого розміру збитків особливо ймовірні. За такої ситуації цей метод може стати єдиною практичною альтернативою. Його застосовують до однорідних і неоднорідних ризиків, одиничних і масових, тому що розмір можливого збитку, незалежно від конкретних значень параметрів однорідності й кількості ризиків, для організації однаково є великим і небажаним.

Запобігання втратам (попередження ризику) передбачає проведення заходів, що дають змогу звести до мінімуму ймовірність частини втрат. Прикладом попередження ризику є організація дієвої охорони виробництва (запобігання інформаційному ризику), інвестування коштів у безризикові цінні папери - державні облігації (запобігання фінансово-інвестиційному ризику). Однак з точки зору теорії ймовірностей імовірність повного запобігання збиткам дорівнює нулю. Навіть умовно безризикові державні облігації держава за певних умов може відмовитися погасити.

Метод доречно використовувати у випадках, коли ймовірність реалізації ризику досить велика, оскільки він призначений для її зниження; розмір можливих втрат невеликий (у протилежному разі доцільно використовувати методи відмови, ухилення від ризику).

Попередження ризику пов'язане з розробленням і впровадженням програми превентивних заходів, виконання яких слід контролювати і періодично уточнювати з урахуванням змін, що відбулися. Для виявлення джерел ризиків і розроблення програми превентивних заходів великі фірми, організації зазвичай наймають фахівців, оскільки така діяльність потребує спеціальних знань - інженерних, у галузі економіки, психології тощо. Схвалені керівництвом організації розроблені програми реалізуються під наглядом менеджера по ризиках.

Прикладами попереджувальних (превентивних) заходів може бути залучення охоронців (у банках), навчання водіїв з урахуванням вимог безпеки, проведення навчань, використання плакатів, що попереджають про хімічну небезпеку, та ін. Як правило, превентивні заходи сприяють зниженню частоти виникнення ризиків за достатньо високої їх імовірності. Однак такі заходи доречні, якщо вартість їх проведення менша, ніж втрати, зумовлені ризиковими ситуаціями. Визначити їх ймовірну вигідність складно, оскільки превентивні заходи можуть окупитися лише через тривалий період часу. Якщо вигода від превентивних заходів перевищує витрати на їх проведення, то цей метод варто використовувати для будь-яких ризиків незалежно від того, чи підприємство бере їх на себе, чи передає в страхові компанії.

Застосування методу попередження ризику накладає на менеджера додаткові функціональні обов'язки, які, передусім, залежать від особливостей програми превентивних заходів. Зокрема, менеджеру необхідно:

- оцінити економічну доцільність кожного превентивного заходу;

- уточнити з керівництвом і (або) фахівцями розмір коштів, які можна використати на проведення превентивних заходів (кожного окремо або всього комплексу);

- залучити за необхідності фахівців до розроблення програми превентивних заходів або консультацій (наприклад, потрібні спеціальні знання);

- отримати схвалення керівництва і (або) фахівців підприємства;

- коректувати й уточнювати превентивні заходи;

- контролювати впровадження превентивних заходів;

- періодично переглядати превентивні заходи. Мінімізація втрат означає вжиття заходів, що дають змогу знизити ймовірність настання несприятливого випадку чи величину збитку до мінімально можливого рівня. Найчастіше ризики мінімізують за допомогою запобіжних заходів (протипожежних, методів посилення безпеки будинків і споруд, встановлення систем контролю й оповіщення, навчання персоналу, організації необхідних запасів сировини і готової продукції тощо). Іноді як один з методів мінімізації втрат використовують диверсифікацію.

Одним із найпоширеніших методів мінімізації втрат є поділ (сегрегація або дисинація) або об'єднання (комбінація) ризиків. Поділ ризиків здійснюється, як правило, за рахунок розділення активів підприємства з метою скорочення максимально можливих втрат за одну подію (господарську операцію, інвестиційний проект), але збільшення кількості ризикових подій. Активи можна розділити двома способами: фізичний поділ самих активів; поділ власності. Прикладом першого поділу активів є зберігання їх у різних банках, тобто диверсифікація розміщення. Для поділу власності використовують особливі фінансові і правові моменти, наприклад, власність записують на різних членів сім'ї чи на ім'я корпорації і трастових фірм, створених з цією метою.

При об'єднанні ризику можливі ризики поділяють між суб'єктами економіки. Об'єднання (комбінація) ризиків,

як і поділ, теж дає змогу точніше передбачити втрати, тому що зростає кількість об'єктів, для яких характерний ризик. Комбінація ризиків може відбуватися через внутрішнє зростання (наприклад, збільшення парку автомобілів автотранспортного підприємства, освоєння додаткових видів виробництв), злиття кількох фірм, створення спільних підприємств. Нова підприємницька одиниця матиме більше активів, ніж початкові, зможе поглинути вагоміші ризики. На початкових етапах становлення ринкової економіки в Україні (1991-2000) підприємства часто вдавалися до поділу для зниження ризику (розукрупнення підприємств, створення філій, окремих фірм з правом юридичної особи тощо). Натепер виникли зворотні тенденції - створення кластерів, консорціумів, фінансових груп (об'єднання ризиків), тобто горизонтальних чи вертикальних об'єднань підприємств на різних умовах з метою оптимізації ризиків.

Передавання контролю за ризиком (трансферт - фр. transfert від лат. transfero - переношу, переміщаю) означає ухилення від участі в ризикованому заході (але не від самого заходу) за рахунок залучення іншої сторони (наприклад, найм субпідрядника, передавання ризику за збереження вантажу перевізнику). Передавання ризику може бути вигідним як для сторони, що його передає (трансфера), так і для приймаючої (трансфері) з трьох причин: втрати, що є великими для трансфера, можуть бути незначні для трансфері; трансфері може знати дієві способи і мати кращі можливості для скорочення можливих втрат; трансфері може перебувати у вигіднішому становищі щодо скорочення втрат або контролювання ризику.

Основним способом передавання підприємницького ризику є укладання контрактів: будівельних, орендних, на перевезення і зберігання вантажу, продаж, обслуговування, постачання, контракт-поручительств, договорів факторингу, біржових угод (придбання опціонів, ф'ючерсні контракти).

Метод передавання контролю за ризиком широко застосовується для зниження інвестиційних, зокрема інноваційних, ризиків. Зростання розмірів і тривалості інвестування проектів, різноманітність і складність, впровадження нових методів та технологій, висока динамічність зовнішнього середовища підприємства, конкуренція, інфляція та інші негативні фактори призводять до зростання ступеня ризику в процесі здійснення проекту. Послідовність рішень з вибору того чи іншого замовлення визначається на стадії

формування портфеля замовлень. Ця проблема має подвійний характер, зумовлений передусім участю в інвестиційній діяльності двох сторін - покупця і продавця, чи замовника і виконавця. Замовник намагається, по змозі, зменшити вартість контракту, при цьому всі вимоги щодо термінів та якості повинні бути виконані, а виконавець при формуванні портфелю замовлень прагне до отримання максимального прибутку.

Розподіл ризику між; цими сторонами може бути якісним і кілі кісним. Якісний розподіл ризику передбачає, що учасники проекту приймають низку рішень, які поширюють або звужують діапазон потенційних інвесторів. Чим більше ризиків учасники намагаються передати інвесторам, тим складніше їх залучити до фінансування проекту. Тому учасники інвестиційного проекту при веденні переговорів повинні проявляти максимальну гнучкість, визначаючи частку ризику, яку вони готові прийняти. Намір учасників проекту взяти на себе більшу частку ризику може переконати досвідчених інвесторів взяти участь у процесі інвестування.

Трансфер ризику не завжди є безпечним і ефективним способом його мінімізації. Трансфері може забракнути коштів для покриття можливих втрат, ефективних важелів для зниження рівня ризику, якщо, наприклад, він візьме на себе відповідальність за майно, яке йому не належить. Тому, передаючи ризик, підприємство повинно дотримуватися таких умов:

- розподіл ризику між сторонами має бути чітким і недвозначним;

- рішення про трансфер ризику має прийматися на основі критерію ефективності (у порівнянні з аналогічними за надійністю методами мінімізації ризику);

- трансфері повинен мати змогу оперативно виконати прийняті зобов'язання;

- трансфері має мати повноваження для скорочення збитків і контролю за ризиком і використовувати їх з максимальною ефективністю;

- ризик слід передавати за ціною, що влаштовує обидві сторони.

Диверсифікація (від лат. diversification - зміни, різноманіття) передбачає інвестування підприємством коштів у два і більше видів активів, тобто розподіл зусиль і капіталовкладень між різноманітними видами діяльності.

ризик метод рішення управління

Використана література

1. Стратегічний менеджмент: целевое управление персоналом организации. - К.: МАУП, 1998

2. Щецин Г.В. Управление бизнесом. - К.: МАУП, 1999

3. Речмен Д, Тилл Д. Современный бизнес: Учебник: В. 2 х - М.: Республика, 1995

Размещено на Allbest.ru