Размещено на http://www.allbest.ru/

Криза індустріалізації і неминучість інновацій

Зміст

1. Криза індустріалізації і неминучість інновацій

2. Управління наукою в системі інноваційного процесу

3. Сутність ризиків економіки та їх наслідків в інноваційній діяльності

4. Практичне завдання

Використана література

1. Криза індустріалізації і неминучість інновацій

3 метою ефективної концентрації науково-виробничого потенціалу на реалізації пріоритетних проблем, які вимагають акумуляції значних інвестицій розробляються науково-технічні програми. Розроблені програми дозволяють комплексно вирішити галузеві, міжгалузеві, регіональні та державні проблеми і базуються на основі розроблених прогнозів. Прогнозування є найважливішою функцією державного регулювання інноваційної діяльності і служить інформаційним середовищем для формування державних науково-технічних пріоритетів і розробки відповідальних науково-технічних програм. У прогнозі повинні бути погодженні напрямки розвитку всіх галузей національної економіки.

Сьогодні у роботі над прогнозами необхідно враховувати: нову політичну та економічну ситуацію; регіоналізацію економіки; перехід на ринкові відносини і звуження сфери державного регулювання; зміну пріоритетів і механізму інноваційної діяльності; господарську самостійність підприємств і організацій; зміну структури власності; загострення проблем екології; енерго- та ресурсозбереження; необхідність формування перспективного інноваційного потенціалу і його ефективне використання.

В ринкових умовах прогнозування стає важливим інструментом альтернативного передбачення чинників, тенденцій і результатів науково-технічного розвитку.

Допущені в минулому деформації в економіці знижують можливість використання у прогнозі даних ретроспективного аналізу Використання цих даних можливе лише для виявлення проблем, що переходять у прогнозований період Для визначення перспективних тенденцій доцільно використовувати експертні оцінки, досвід інших країн. Прогнозні розробки повинні виконуватися на основі системного підходу і проблемного аналізу можливих змін в економіці під впливом НТП у прогнозованому періоді.

У перспективних розробках необхідно враховувати особливості окремих регіонів: проблеми їх соціально-економічного розвитку: природні умови; техногенне навантаження; нерівномірність розвитку територій; рівень забезпечення ресурсами; диспропорції між структурою виробництва і попитом на продукцію; експортні можливості кожного регіон}- [4].

Прогнозні розробки повинні враховувати перехід до ринкової економіки, розвиток нових форм господарювання (концернів, асоціацій, консорціумів, акціонерних товариств, спільних підприємств, малого та середнього бізнесу), звуження державної монополії на зовнішньоекономічні зв'язки і розширення такого роду зв'язків самими підприємствами.

Конкурсно-контрактна система створення науково-технічної продукції дозволяє ефективно використовувати кошти, призначені для реалізації науково-технічних програм. Залучення до складу конкурсної комісії висококваліфікованих експертів дає можливість об'єктивно встановити науково-технічний рівень і можливості тих, хто претендує на отримання замовлень щодо створення науково-технічної продукції, обрати на альтернативній основі розробника, який забезпечить оптимальні параметри розробки.

Замовник приймає рішення про проведення конкурсу, затверджує план і відповідальних за проведення конкурсу. Участь у конкурсі можуть приймати всі бажаючі (відкритий конкурс) або заздалегідь визначені замовником організації (закритий конкурс). Всі учасники конкурсу (відкритого або закритого) повинні знаходитися у рівних умовах.

Відповідно до плану проведення конкурсу визначаються тематичні орієнтири. Укрупнений перелік конкурсної тематики визначається за результатами науково-технічного прогнозу. Конкретизація окремих тем здійснюється в процесі конкурсу (з ініціації замовника розробника, членів конкурсної комісії).

Визначення структури цілей продуктових і технологічних інновацій відноситься до сфери стратегічних рішень. Стратегія науково-технічного розвитку організацій містить у собі питання цілеспрямованого пошуку напрямку науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР) і реалізації інновацій. Необхідним елементом формування стратегії науково-технічного розвитку в організаціях є механізм менеджменту НТП. Від цього механізму залежать постановка цілей для НДДКР і наступних інновацій, розподіл витрат на дослідження і розробку інновацій, способи оцінки реалізації інновацій, утворення фондів економічного стимулювання за нову продукцію і технологію, соціально-економічні результати НТП. У період інтенсивного відновлення продукції, що випускається, освоюються, зокрема, нові зразки машин, устаткування, приладів, що, потрапляючи у відповідну сферу застосування, створюють там передумови для реалізації нових технологій. Однак ці передумови в силу об'єктивних причин здійснюються не відразу. Це відбувається тому, що далеко не завжди забезпечено готовність споживача до використання нової техніки (кадри, виробничі потужності). У техніку широкого застосування не завжди бувають враховані конкретні умови потенційних можливостей, закладених у нових зразках машин і устаткування. Це відбувається трохи пізніше, у міру подолання відзначених перешкод, зокрема за рахунок заходів НТП, посилення технічної бази виробництва засобами праці власного виготовлення і т.д.

Тенденція, що полягає в усезростаючій увазі до технологічних інновацій більш адекватна сучасному стану промислового виробництва в країні. Насамперед, тут позначилися деякі реальні труднощі дев'яностих років:

* вичерпано можливості удосконалювання багатьох базисних видів продукції:

* відчувається дефіцит енергетичних, сировинних і фінансових ресурсів:

* зменшився вплив на споживача розширення номенклатури товарів;

* зросла роль цінової конкуренції в міжнародному науково-технічному обміні, особливо у відношенні ряду традиційних товарів. Нова продукція технічного призначення далеко не завжди є основою появи нових технологічних процесів і низька готовність споживача до використання нової, досить складної техніки знижувала економічну ефективність її використання.

Формування структури цілей інновацій обумовлюється діючим механізмом управління в конкурентних умовах.

Планування структури допускає облік можливого розподілу відповідних ресурсів, що знаходяться в розпорядженні організацій. При розподілі ресурсів, і в першу чергу витрат на науково-дослідні і технологічні розробки, враховуються загальна спрямованість науково-технічної стратегії і перспективи змін у продукції і технології.

Важлива роль стимулювання в процесі реалізації стратегії технічного розвитку організації полягає в здатності стимулів впливати на поведінку учасників інноваційного процесу. Загальна мета стимулювання інновацій -- підвищення зацікавленості колективів організацій у прискоренні їхньої практичної реалізації. Тому головний принцип стимулювання полягає в тім, що розмір матеріального заохочення учасників інновацій залежить від запланованого розміру прибутку, від впровадження (продажів) даної інновації.

Ринок товарів і послуг остаточно відповідає на запитання, чи була успішною інноваційна діяльність. Успіх підтверджується реалізацією, невдача може осягнути навіть товар, що володіє великою науково-практичною цінністю, що не відповідає інтересам покупця, наприклад, через свою високу ціну.

Таким чином, ринки новацій, інвестицій і товарів (послуг) утворять інноваційну сферу, у якій відбувається і їхня взаємодія. Успішне й активне співіснування зазначених суб'єктів інноваційної сфери знижує ризик нововведень і веде до нового витка створення нововведень, а значить і прогресу в цілому.

Інноваційний процес одержує втілення за допомогою машин, техніки, устаткування. Чим вищий їхній рівень, тим більша реальність їхнього впровадження у виробництво.

Відтворення активної частини основних фондів відбувається в різних формах, головною з яких є технічне переозброєння.

Технічне переозброєння -- поняття неоднозначне. Якщо мова йде про промисловість у цілому, то технічне переозброєння являє собою сукупність різних напрямків відтворення основних фондів, у тому числі нового будівництва, реконструкції, розширення, модернізації устаткування.

Під технічним переозброєнням окремого підприємства чи окремого його підрозділу розуміють модернізацію активної частини основних виробничих фондів без зміни пасивної частини. Якщо ж одночасно відбувається заміна чи удосконалювання пасивної частини (будинку, споруди), то мова повинна вестися про реконструкцію того чи іншого підприємства.

І, нарешті, відновлення виробництва, пов'язане з будівництвом нових цехів, уже говорить про розширення діяльності підприємства.

Подібно реконструкції, розширення виробництва сприяє більш швидкому (у порівнянні з будівництвом нових підприємств) освоєнню виробничих потужностей. Це відбувається за рахунок сформованого персоналу існуючого підприємства і наявності діючих комунікацій.

Необхідно відзначити, що ще до початку так званої перебудови велика частина основних фондів промисловості України вже були застарілими. Відновлення виробництва майже не відбувалося, а устаткування і фізично, і морально застаріло ще 15 років тому.

Лише 10% підприємств і організацій в Україні, що мають матеріальну базу, займались створенням зразків нової техніки, а витрати на ремонт більше половини кап.вкладень у промисловість. Істотно зменшився і без того низький коефіцієнт відновлення основних виробничих фондів. Якщо в 1985 р. він складав у цілому в народному господарстві 6,7%, то в 1996 р. -- 3,2%, у промисловості відповідно -- 6,8 і 3,0%, а в сільському господарстві -- 7,2% і 4,5%. Рівень зносу машин і устаткування на підприємствах окремих галузей промисловості склав: Електроенергетика -- 47,9%. Паливна промисловість -- 41,7%. Чорна металургія -- 63,1 %. Хімічна промисловість -- 55,5%. Машинобудування і металообробка -- 49,8%. Виробництво будматеріалів -- 50,8%. Легка промисловість -- 45,2%. Харчова промисловість -- 45,5%.

З наведеного випливає, що необхідне кардинальне переозброєння основних виробничих фондів виробництва і, в першу чергу, його активної частини. І це можливо здійснити, як вважають багато фахівців, тільки за рахунок демонополізації виробництва. Тому що тільки конкуренція (на основі демонополізації) може покласти початок формуванню достатньої економічної бази припинення деградації і дати поштовх новому прогресивному розвитку інноваційної сфери.

Організаційною основою демонополізації повинні стати наступні заходи, ефективність яких може бути значною тільки в комплексі:

* впровадження нових принципів організації виробництва;

* розукрупнення існуючих монопольних об'єднань і створення дублюючих виробництв;

* розвиток нових прогресивних організаційних структур виробництва і управління;

* пріоритетний розвиток малих і середніх підприємств. Коротко розглянемо ці заходи.

Впровадження нових принципів організації виробництва передбачає переорієнтацію підприємств, що мали попредметну спеціалізацію на випуск кінцевої готової продукції з її диверсифікованістю, що додасть виробництву динамізм, гнучкість і маневреність. А наявність в об'єднанні різнорідних виробництв дозволить маневрувати фінансами і товарами при зміні кон'юнктури ринку.

2. Управління наукою в системі інноваційного процесу

Добре скоординованої і всеохоплюючої системи управління інноваційними процесами в Україні поки ще не існує.

Сучасні інноваційні процеси, що вимагають високопрофесійного менеджменту, диктують доцільність застосування нових форм управління в інноваційній діяльності.

Найважливішою функцією держави у всіх країнах є інформаційне забезпечення споживачів і розроблювачів технологій. У даний час відбувається як трансформація державної інформаційної системи, так і поява альтернативних систем в інноваційній сфері.

Централізована частина інформаційної системи, що існує за рахунок держбюджету зведена в даний час до мінімуму.

Однак добре знати кон'юнктуру ринку, відчувати його пульс можна тільки на основі чіткої і своєчасної інформації, успіху на ринку досягає той, хто поряд з іншими складовими володіє інформацією, насамперед, комерційною. Звідси і необхідність мати свій власний повноцінний ринок інформації, необхідної для обслуговування інвесторів, виробників і споживачів продуктів інноваційної діяльності [8].

Створюються комерційні інформаційно-консультативні центри і спільні організації, орієнтовані на експорт технологій. Ведучі наукові інститути, концерни й асоціації, технопарки формують власні банки даних про технології і пропонують інформаційні послуги іноземним споживачам.

Недостатньо розвинута інформаційна система інноваційної діяльності негативно позначається на розроблювачах і споживачах технологічних інновацій.

Звертання до посередницьких фірм є свого роду індикатором того, що всі наявні канати передачі технологій не задовольняють потреб організацій.

Останнім часом одержала поширення система Інтернет, організовуються так звані ситуаційні центри (СЦ) у рамках держав і великих фірм на заході [9].

Сучасний керівник великої фірми, корпорації, холдингу не має можливості і часу годинами вивчати інформацію про новий проект, ситуацію в новій галузі бізнесу, стан справ потенційного партнера і конкурента, тому великі іноземні фірми все частіше організовують власні СЦ.

Інформація, що надходить, багаторазово перевіряється, відсівається за допомогою різних фільтрів і алгоритмів зіставлення, заноситься в базу даних, після чого вона надається вищому керівництву фірми ніби в стиснутому вигляді (у вигляді образів, діаграм, гістограм і т.п.) для ухвалення рішення.

Перспективність таких центрів очевидна, тому що кількість творчої роботи зводиться до мінімуму, потік релевантної інформації збільшується, поліпшується якість її обробки, синтезуються образи і звіти, підвищується візуалізація об'єктів, що, в значній мірі, полегшує прийняття того чи іншого управлінського рішення.

При формуванні нової моделі національної інноваційної системи, одну з ключових ролей відіграє інноваційна інфраструктура, яка забезпечує горизонтальні і вертикальні зв'язки між суб'єктами інноваційної діяльності, сприяє прискоренню трансферу знань і цифузії технологій. Однією з таких форм управління є менеджмент циклу "наука -- техніка -- виробництво", до якої, зокрема, відносяться так звані технопарки, технополіси й інкубатори.

Особливе місце, на наш погляд, в інноваційній інфраструктурі займають бізнес-інкубатори. У сучасному світі бізнес-інкубатором прийнято вважати інноваційну структуру, що має своєю метою підтримку утворення і розвитку нових організацій шляхом надання їм площ для оренди, первісного капіталу, консультацій і т.п. Відомі випадки об'єднання декількох успішно працюючих бізнес-інкубаторів у нову структуру -- технопарк, хоча власне технопарками часто називають і бізнес-інкубатори, що здійснюють просування до успіху високотехнологічних ідей через розвиток малих і середніх форм підприємництва. Повної термінологічної визначеності тут ще немає. У більшості сучасних країн, як правило, технопарк (технічний центр) являє собою форму співробітництва університетів, великих наукових центрів, місцевих органів управління, промислових організацій, банківських і комерційних структур, зацікавлених у соціально-економічному і технологічному розвитку того чи іншого регіону. Сьогодні у світі нараховується близько 500 технопарків, з них 150 у США.

Створення технопарків, спеціалізованих на розробці нової продукції і технологій, є можливим і ефективним за багатьма напрямками в залежності від функцій, обсягу і рівня кооперування. Найбільш розповсюдженими можуть бути парки (центри):

* технологічні (спеціалізовані на впровадженні високих технологій і, що мають у своєму складі підприємства ризикового капіталу);

* промислові (що базуються на раціональному використанні виробничого потенціалу й об'єктів інфраструктури);

* грюндерські (оперативно створювані для надання "стартової" допомоги із широким спектром послуг із керування процесами становлення малих і середніх фірм);

* дослідно-конструкторські (спрямовані на використання прикладних науково-дослідницьких робіт і проектування нових виробів, сервісне виробництво яких потім налагоджується за межами таких парків);

* консалтингові (створені цільовим призначенням для надання послуг фірмам, що ведуть інноваційну діяльність).

Наступний рівень у розвитку інноваційної структури чи, точніше, середовища -- технополіс. Він звичайно виникає там, де переплітається діяльність сусідів -- технопарків.

Технополіси можуть бути створені на базі великих науково-промислових центрів (Київ, Харків, Дніпропетровськ. Одеса, Львів), де існують могутні науково -- виробничі комплекси із збалансованого розвитку регіональної економіки.

У матеріально-технічну базу таких технополісів доцільно включити і підприємства, що спеціалізувалися раніше на випуску продукції військово-промислового комплексу (особливо космічного), які володіють могутнім кадровим і науково-технічним потенціалом.

Як відомо, інноваційний бізнес почав розвиватися в нас тільки наприкінці 80-х -- початку 90-х pp. А за рубежем термін "бізнес-інкубатор", що відноситься до організації підтримки малого бізнесу, з'явився ще наприкінці 50-х рр... коли один американський соціолог так назвав свій проект, над яким сміялася мабуть чи не вся Америка. Він узяв за безцінь в оренду нікому не потрібний будинок старого вокзалу і створив у ньому організацію, у яку міг прийти кожен починаючий бізнесмен-новатор. Автор першого проекту "бізнес-інкубатора" розділив вокзал на невеликі кімнатки, найняв гарного юриста й економіста і почав здавати (дуже дешево) офіси для починаючих малих підприємств. Результати перевершили надії. За зведеннями статистики, зі 100 початкуючих бізнесменів у той час відбулися лише 12. А в бізнес-інкубаторі, що почав працювати у старому вокзалі, через досить короткий час близько 30% підприємців перейшло з малого бізнесу в середній і ще більша їхня кількість зайняла певні ніші в малому бізнесі. Бізнес-інкубатор став буквально живлющим середовищем для малих підприємств, що стартують.

Саме такого результату й очікував автор ідеї. Він із самого початку був переконаний, що якщо підприємцям дати можливість, не соромлячись один одного, перевіряти свої ідеї, звертати увагу на помилки сусідів, швидко обмінюватися досвідом, то й справа піде значно живіше, ніж коли кожен поодинці буде шукати шлях до успіху. Коли їм не вистачить власного досвіду, вони звернуться за порадою до фахівців: юристів, економістів і т.д.

Успіх першого експериментального бізнес-інкубатора привів до того, що місцеві влади багатьох штатів США почали широко фінансувати подібні ініціативи, вони навіть самі наймали юристів і економістів, виділяли пільгові кредити під проекти, спонсорували розвиток бізнес-інкубаторів. Бізнес-інкубатор розглядався як освітня установа для підприємців, своєрідна стартова площадка, що не повинна бути прибутковою. І все це виправдало себе -- ріст кількості і якісний розвиток малих підприємств, як результати діяльності бізнес-інкубаторів, збільшує податкові відрахування від прибутків.

Згодом про американський досвід організації реалізації інноваційних програм довідалися в Європі і почали широко розвивати систему бізнес-інкубаторів. Багато цікавого в розвиток ідеї внесла Франція. Саме тут придумали систему часткового повернення витрачених у бізнес-інкубаторі засобів. До того ж додали і деякого шарму самій структурі. Наприклад, майже обов'язковим атрибутом бізнес-інкубатора в Європі стало кафе, де за чашкою кави іноді народжуються грандіозні ідеї [1].

Виникнення ідеї створення технополісів -- міст науки і високих технологій, пов'язується з бажанням японців відтворити у своїй країні щось подібне до американської Силікон-Веллі, яка завдяки концентрації на невеликій території неподалік від Сан-Франциско значної кількості дослідницьких центрів, підприємств, консультативних фірм, венчурних компаній зіграла видатну роль у розвитку електронно-комп'ютерної галузі в США. Чекати, коли в Японії стихійно виникнуть свої Силікон-Веллі, японські стратеги не захотіли. Вони вирішили, у повній гармонії з національними традиціями, всіляко сприяти їх виникненню і розвитку. Програма створення 19 технополісів, що покривають весь господарський простір країни, почата у 1985 р.

Як думають самі японці, виконання цієї програми повинно забезпечити країні першість у науково-технічній гонці в XXI ст. Сьогодні стратегія технополісів -- це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку мережі регіональних центрів вищого технічного рівня, стратегія інтелектуалізації всієї економіки країни.

Інноваційні центри типу бізнес-інкубаторів і технопарків у 1990-і pp. одержали широкий розвиток у країнах з економікою, що трансформується. Так, Польща для початку направила в США за досвідом біля десятка фахівців. прийшовши двохмісячне навчання, вони розгорнули підготовку таких же кадрів у себе на батьківщині. Справа пішла непогано, за допомогою бізнес-інкубаторів вдалося вдихнути життя в омертвілих промислових гігантів, що залишилися від соціалістичних часів. Подібні інноваційні структури вже існують у Чехії. Угорщині.

Історія розвитку технопарків на території колишнього СРСР починається з 1989 р. Досить широко і жваво розвиваються бізнес-інкубатори в Російській Федерації, де розроблена і реалізується програма "Створення і розвиток наукових і технологічних парків". Широку популярність одержати технопарки Томська. Санкт-Петербурга. Нижнього Новгорода. Аналіз складу засновників науково-технологічних парків показує, що вони поєднують в умовах перехідного періоду науковий потенціал вузів, наукових організацій, залучають іноземних партнерів, органи територіатьного управління, що дозволяє їм активно впливати на формування регіональної науково-технічної й економічної політики. У рамках програми створення російських технопарків проводиться навчання менеджерів в інвестиційній сфері, що зможуть досліджувати ринок інтелектуальних продуктів, створювати інноваційні структури з урахуванням потреб регіону.

З метою координації зусиль з розвитку інноваційного бізнесу в 1990 р. створена Асоціація науково-технологічних парків, бізнес-інкубаторів й інноваційних центрів "Технопарк". При асоціації заснована науково-технічна рада з інформатизації і розвитку телекомунікаційної мережі "Технопарк", експертна рада з добору інноваційних програм і наукомісткої продукції фірм технопарків за рахунок засобів федеральних програм. Організовано Центр акредитації технопарків, що повинен оцінювати і підтверджувати досягнутий технопарком рівень розвитку, його здатність до активної інноваційної діяльності і можливість ефективного використання цільових кредитів, фінансової й інших форм підтримки. Асоціація "Технопарк" разом з керівництвом технопарків підготувала більше 150 проектів малих інноваційних організацій у рамках Федеральної програми розвитку малого і середнього підприємництва Росії.

Сьогоднішня Росія є по суті технопарковою державою. У ній створені і діють близько 60 технопарків, приблизно така ж кількість інкубаторів бізнесу й інноваційних центрів, не всі вони відбулися повною мірою, але 30-35% з них уже почали працювати. Щорічно, починаючи з 1990 p., у Росії створюються в середньому 8-10 технопарків. Передбачається, що до початку майбутнього сторіччя в Росії підприємництво більше носить національний характер. Ця діяльність базується на менталітеті людей, на їхніх історичних коренях. Це обумовлює необхідність вироблення концепції створення бізнес-інкубаторів і технопарків у кожній країні.

Вивчаючи досвід створення інноваційних структур у країнах з перехідною економікою, слід зазначити значні складності створення бізнес-інкубаторів і технопарків.

Створення бізнес-інкубатора, а тим більше технопарку є складною, дорогою і довгостроковою справою. Але воно дуже перспективне, тому що має стратегічне значення, вектор орієнтації якого спрямований у технології XXI ст. Бізнес-інкубатори і технопарки є своєрідним механізмом самопідтримуючого розвитку регіонів. Це центри кристалізації наукових думок, новаційних ідей, підприємництва. Але не можна очікувати від них миттєвої віддачі. Приміром, досвід Росії показує, що період становлення і досягнення апогею діяльності технопарку складає 8-10 років.

Очевидно, що подальше становлення і розвиток мережі бізнес-інкубаторів, наукових і технологічних парків в Україні буде визначатися як об'єктивними труднощами перехідного до ринкових умов господарювання періоду, так і національними особливостями реалізованої економічної моделі стимулювання інновацій.

3. Сутність ризиків економіки та їх наслідків в інноваційній діяльності

інноваційний ризик наука технопарк

Розукрупнення і створення дублюючих виробництв спрямоване на збільшення кількості підприємств, що випускають однорідну кінцеву продукцію, що також приведе до росту конкуренції. Тут доцільно підходити виважено і не заради того, щоб замість одного підприємства з'явилося два. Мабуть, взагалі недоцільно розукрупнювати підприємства, що випускають одиничну унікальну продукцію, що має обмежений спеціальний попит (літаки, кораблі, турбіни і т.п.). Такі підприємства необхідно спонукати до виходу на міжнародні ринки.

Розвиток прогресивних структур виробництва полягає в переході від твердих вертикальних (міністерських) зв'язків до різноманітних і гнучких горизонтальних зв'язків між підприємствами в процесі їхньої спільної діяльності. Він повинен спиратися на широку диверсифікованість, мати міжгалузевий характер і надійно протистояти утворенню компаній, що мають монополістичний характер і випускають монопродукцію.

Міжгалузеві і диверсифіковані концерни, що випускають багатопрофільну продукцію, мають високу гнучкість, маневреність і можуть швидко реагувати на попит, що змінюється. Вони володіють великими потенційними можливостями для розгортання фундаментальних і прикладних наукових досліджень, підтримки нововведень й ризикових інвестицій.

Ці компанії можуть функціонувати на базі старих, часів СРСР, зв'язків, але вже в рамках транснаціональних.

Пріоритетний розвиток малих і середніх підприємств передбачає створення мережі невеликих виробництв, що були б свого роду провідниками і першопрохідниками інновацій. Вони в більшій мірі гнучкі і мобільні, здатні швидше перебудовувати й обновляти продукцію, що випускається, реагуючи на динамічний ринковий попит.

Малі підприємства можуть виступати як сервісні служби з обслуговування стаціонарного і мобільного устаткування в галузі, а також функціонувати у вигляді інноваційних, комерційних центрів і різних венчурних фірм .

Значення інноваційного аспекту демонополізації велике для України, тому що більшість підприємств країни знаходяться в залежному і неконкурентоспроможному стані, є споживачами застарілих технологій, а існуючі окремі пріоритети в процесі застою можуть бути безповоротно загублені.

Інноваційний аспект демонополізації повинен стати вирішальним у плані розвитку тих галузей і сегментів виробництв, що є пріоритетними для динамізації НДЦКР і НТП у цілому.

Ризик, звичайно пов'язаний з конкретною ризиковою ситуацією. Тому він виникає тоді, коли рішення виробляється в умовах невизначеності, коли вибір робиться з декількох важко порівнянних варіантів. У цих умовах потрібно оцінити, хоча б інтуїтивно, імовірність досягнення заданого результату, виявити можливі невдачі на шляху, що обирається.

Характерно, що ризикова ситуація в інноваційній діяльності тим чи іншим способом пов'язана з поняттям власності, прибутку, з імовірністю її упустити. Сам факт наявності власності служить збудником ризикових ситуацій, адже люди більше всього побоюються втрат власного майна, коштів, здоров'я, життя.

Для однакового розуміння питань, що далі викладаються, варто сформулювати термінологічну базу інноваційного ризику. Це необхідно через те, що використовувані в побуті і навіть бізнесі, менеджменті поняття, що відносяться до ризикового підприємництва, часто розпливчасті і нечіткі.

Насамперед, потрібно визначити вихідне, базисне поняття "ризик , маючи на увазі, що це погроза, небезпека виникнення збитку в самому широкому значенні слова.

Під інноваційним (підприємницьким) ризиком варто розуміти ризик, що виникає при будь-яких видах діяльності, пов'язаних з інноваційними процесами, виробництвом нової продукції, товарів, послуг, їх операціями, комерцією, здійсненням соціально-економічних і науково-технічних проектів. Виходячи з даного визначення, варто одночасно представити, що ризик -- це явище, ознака і властивість діяльності, а не тільки поняття.

Іноді буває доречно доповнити наведене визначення і характеризувати ризик як діяльність з реалізації обраного в умовах невизначеності рішення, що враховує імовірність успіху, невдач і відношення від поставленої, обраної інноваційної мети, причому всіх трьох результатів у сукупності. Тому що інноваційна діяльність пов'язана з використанням і звертанням матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних, інтелектуальних ресурсів, ризик пов'язаний з погрозою повної або часткової втрати цих ресурсів.

Тому підприємницький ризик характеризується як небезпека потенційно можливої, ймовірної втрати ресурсів чи недоодержання доходу в порівнянні з варіантом, розрахованим на раціональне використання ресурсів. І крім того, ризик -- це можливість, імовірність відхилення від мети, результату, заради яких і приймалося рішення, на що був націлений бізнес-проект.

Інакше кажучи, ризик є погроза того, що підприємство понесе втрати у вигляді додаткових витрат, понад передбачені прогнозом, програмою його дій. або одержить доходи нижче тих, на які він розраховував. Таким чином, зниження величини передбачуваного доходу, так звана упущена вигода, також входить у категорію ризику. При встановленні суті підприємницького ризику необхідно розрізняти поняття: "витрата", "збитки", "втрати". Будь-яка підприємницька діяльність неминуче пов'язана з витратами, втратами, тоді як збитки мають місце при несприятливому збігу обставин, прорахунках і являють собою додаткові витрати понад намічені. Збитки, втрати, як відомо, не плануються заздалегідь, навмисно, хоча в ряді випадків передбачаються як потенційно можливі.

Кожна людина в повсякденній, виробничій, економічній діяльності постійно зустрічається із ситуаціями, що не мають однозначного вирішення й обов'язково вимагають вибору одного з декількох варіантів, що володіють, у свою чергу, різними ймовірностями результату.

Цей процес знаходить своє вираження в понятті "ризик".

Ризики виникають у результаті численних факторів впливу зовнішнього середовища -- конкурентів, постачальників, урядових рішень, суспільної думки, кон'юнктури чи моди, недостачі повноцінної релевантної інформації і т.д.

Ризик попереджає з однієї сторони про можливу невдачу, а з іншого боку -- про можливий виграш. Тому при вирішенні творчих, новаторських завдань дуже важливим є:

* виявляти можливі сприятливі і негативні наслідки своїх дій;

* враховувати ступінь імовірності одержання потрібного результату, імовірність небажаних наслідків і відхилень від обраної мети.

Необхідно відзначити, що наявність ризику не є ні достоїнством, ні недоліком. Більше того, відсутність ризику, тобто небезпеки настання непередбачених і небажаних для суб'єкта наслідків, як правило, шкодить економіці, підриває її динамізм і ефективність.

Найсильнішим фактором ризику є конкуренція, що на ринку новацій може бути доповнена такими "специфічними властивостями", як поява погрози впровадження товарів -- замінників, виготовлених за новою, більш економічною технологією чи настання "іншогалузевих" конкурентів.

У цих неординарних умовах є цілком закономірною і поява нового покоління менеджерів -- "ризик-тейкерів". тобто людей, що діють незвичайно, творчо і зухвало, ризиковано, але з розрахунком.

Люди, що володіють здатністю до ризику, але підкоряються при цьому необхідним суспільним регламентаціям -- важливе надбання суспільства, коштовний ресурс стійкого розвитку економіки.

Виділимо в цьому зв'язку народногосподарський і локальний ризик. Перший пов'язаний з реалізацією стратегічних завдань, а другий виникає на більш низьких рівнях і вирішує більш конкретні завдання, пов'язані з інноваційною діяльністю підприємств і об'єднань.

Локальний ризик виникає при виборі програм і рішень з розробки і впровадження конкретних видів техніки і технологій.

В принципі тут існує дві основні, базові альтернативи.

Одні колективи, відмовляючись від ризикованих варіантів, просуваються повільно, обережно, орієнтуючись лише на часткову модернізацію. Такий шлях більш спокійний, але абсолютно безперспективний, більше того, він вганяє економіку в багатомільярдні обтяжливі і неефективні витрати.

Інший шлях -- створення принципово нових технологій, здатних конкурувати з товарами на світовому ринку. Він ризикований, важкий, але тільки він дозволяє створювати конкурентоспроможну продукцію.

У цьому зв'язку уявляється необхідним ознайомитися з деякими методами оцінки ризику.

Під ризиками в менеджменті розуміється небезпека ухвалення рішення, наслідком якого є втрата частини прибутку.

Прибуток і ризик -- ключові орієнтири в діяльності ризик-тейкера, завдання якого полягає в перебуванні оптимального варіанта поєднання рентабельності і забезпеченні фінансової безпеки підприємства.

Статистика показує, що навіть при стабільній економіці компанії США в середньому близько 10 разів у рік виявлялися в скрутному становищі з різних причин виниклих кризових ситуацій. Основними причинами яких стали наступні:

* рекламації і штрафи за браковану продукцію:

* аварії на підприємствах і поломка устаткування:

* витік конфіденційної інформації;

* поломка комп'ютера;

* вплив необґрунтованих слухів.

Рідше зустрічаються такі форс-мажорні (надзвичайні) обставини як:

* стихійні лиха;

* аварії в енергетичних мережах;

* смерть керівників і провідних спеціалістів;

* раптова поява сильних конкурентів.

Серед інших причин -- порушення авторських прав, страйк, шахрайство, тероризм і викрадення керівників, хабарництво, захоплення контрольного пакета акцій чужою компанією, помилки в проектах і прийнятих рішеннях.

При оцінці ступеня ризику інноваційних проектів широко використовується поняття "мінімальної межі ризику". Така межа позначає прибутковість від варіантів розміщення коштів у банках під відсоток. Ступінь прибутковості інвестицій у нову справу повинен перевищувати банківський відсоток.

Менеджер з ризиків, забезпечуючи комплексну безпеку фірми, веде роботу за наступними напрямками:

* оцінює потенційні джерела небезпеки, виявляючи основний для своєї фірми профіль ризиків у конкретних умовах;

* визначає ймовірність настання несприятливої події й оцінює можливі максимальні втрати;

* зменшує ризик.

Якими ж методами повинен користуватися ризик-тейкер як менеджер з управління, а точніше сказати, з усунення, згладжування настання негативних наслідків можливих ризиків?

Управління базується на стратегії і тактиці ризик-менеджера.

Перша ґрунтується на довгострокових стратегічних й інноваційних цілях і оцінках невизначеності господарських ситуацій, на ефективних методах досягнення цих цілей на протязі тривалого періоду. При цьому головна увага приділяється питанням прогнозування, стратегічного планування, виробленню обґрунтованої інноваційної концепції і програми адаптації підприємства до невизначеності.

Стратегія визначає тактику, тобто сукупність методів, прийомів, використовуваних у конкретних умовах даної господарської ситуації для досягнення поставлених цілей, що не суперечать стратегічним інноваційним цілям.

У загальному випадку система управління в ситуації ризику містить наступні основні елементи:

* виявлення в альтернативах ризику і допущення його тільки в межах соціально-прийнятного рівня;

* розробка конкретних рекомендацій орієнтованих на усунення чи мінімізацію можливих негативних наслідків ризик}';

* створення спеціальних планів (програм), що дозволяють оптимальним чином діяти в критичній ситуації людям, що реалізують рішення з ризиком чи компрометує цей процес;

* підготовка і прийняття нормативних актів, що допомагають запровадити в життя обрану альтернативу;

* облік правових норм психологічного сприйняття ризикованих рішень (і програм), а також суспільної думки при підготовці і виборі подібних проектів.

У даний час існує чотири основних, базових методи, використовуваних у ризик-менеджменті як засоби боротьби з ризиком.

Перший метод -- це усунення, тобто запобігання ризиків у підприємницькій діяльності.

Мабуть, поки що неможливо позбутися від ризику стихійних лих. -Але під силу нам цілком усунути ризик впровадження свідомо нежиттєздатного інноваційного проекту. Важко, але можливо вгадати ризик впровадження інших новацій.

Інвестори можуть приймати такий проект, передбачувані доходи від якого здатні покрити витрати на його реалізацію і принести прибуток не менше банківського відсотка. Важливо іти від ризику, незавершеного будівництва, неповернення кредиту і т.д.

Другий метод -- зменшення несприятливого впливу тих чи інших факторів на результати інноваційної діяльності шляхом розробки превентивних заходів (підвищення якості проектів, планування, підготовки, використання гнучких технологій, вибору оптимальної товарної стратегії).

Третій метод управління ризиком полягає в його передачі, перекладі. Він реалізується шляхом формування ефективної системи страхування усіх видів ризику, створення AT з обмеженою майновою відповідальністю.

Якщо ризик не страхується, то необхідно проводити заходи щодо створення відповідного резервного фонду на підприємстві і розробляти кризовий план управління в надзвичайних ситуаціях.

Четвертий метод є найбільш діючим методом ризикового менеджменту, що одержав назву "оволодіння ризиком". Іноді звертаються до розподілу ризику між: виконавцями. Є й інші способи зменшення ризику втрат у господарській діяльності підприємства взагалі й в інноваційній зокрема [8].

Він застосовний (навіть необхідний), коли потенційні втрати незначні, коли робиться все можливе для попередження чи зниження збитку від впливу непередбачених обставин, коли чітко виявлені шанси на одержання доходу.

Рівність повноважень і відповідальності -- от необхідні сполучні успішної діяльності інноваційного менеджера.

4. Практичне завдання

Проектний інститут працює над розробкою технологічного процесу по переробці сировини. Вартість проектних робіт становить 64 тис.грн.

Виготовлення технічних засобів триватиме рік. Вартість обладнання 70 тис.грн, а монтажу 24 тис. грн., який також повинен бути виконаний протягом року.

Освоєння проектованого технологічного процесу дасть змогу переробляти щорічно 1000 т сировини і виробляти 200 тис.шт продукції по ціні 2,1 грн/шт.. собівартість продукції 1,6 грн/шт..

Сукупні капіталовкладення становлять 1100 грн щорічно. Термін окупності експлуатації потокової лінії 5 років.

Обчислити ефект від розробки і використання нової технології.

Виготовлення продукції 440тис.грн

Собівартість продукції 1200 * 1,6 = 320 тис.грн

Прибуток 440 - 320 = 120 тис.грн

Вартість обладнання і монтажу

70 + 24 = 94 тис.грн.

1 рік. 120 / (1 + 0,1)¹ = 120 / (1 + 0,1)¹ = 120 / 1,1 = 109,1 тис. грн.

109,1 - 1,1 = 109,0 тис.грн

2 рік 120 / (1 + 0,1)² = 120,0 /1,21 = 99,2

99,2 - 1,1 = 98,1 тис. грн.

3 рік 120 / (1 + 0,1)³ - 1,1 = 120 / 1,331 - 1,1 = 90,2 - 1,1 = 89,1

4 рік 120 / (1 + 0,1)⁴ - 1,1 = 120 / 1,464 - 1,1 = 82,0 - 1,1 = 80,9

5 рік 120 / (1 + 0,1)⁵ - 1,1 = 120 / 1,61 - 1,1 = 74,5 - 1,1 = 73,4

Сума ЧПВ = 108,0 + 98,1 + 89,1 + 80,9 + 73,4 = 449,5 тис.грн

Ефект від впровадження 449,5 - 64,0 - 70 - 24,0 = +291,5 тис.грн

Використана література

1. Василенко В.А., Мельник И.Е. Стратегии и инновации в системе менеджмента: Учебное пособие. -- М.: МГИУ 2001. -- 418 с.

2. Василенко В.О. Теорія та практика розробки управлінських рішень. Навчальний посібник -- Киів: ПУЛ, 2002. -- 420 с

3. Куденко Н.В. Стратегічний маркетинг. -- К.: КНЕУ, 1998.

4. Сухоруков А.І. Економіка та організація інноваційної діяльності К. - 2001 - 184 с.

Размещено на Allbest.ru