Мета та принципи регулювання інноваційної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток інновацій демократії

інноваційний політика ринковий

Перехід від адміністративно-командної системи управління науково-технічним прогресом до ринкового регулювання інноваційної діяльності потребує розробки нового інноваційного механізму адекватного ринковим змінам. Під інноваційним механізмом слід розуміти функціональну модель та сукупність методів регулювання інноваційної діяльності на всіх рівнях управління.

Головною метою інноваційної політики держави із створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. Основні напрямки інноваційної політики наведені в табл. 1.1. [6]

Регулювання інноваційної політики здійснюється таким шляхом:

* визначення і підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

* формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

* створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

* захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

* фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

* стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

* встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

* підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

* надання індивідуальним винахідникам і малим впровадженим підприємствам безпроцентних банківських позик;

* створення венчурних інноваційних фондів, що користуються значними податковими пільгами;

* зниження державних патентних зборів для індивідуальних винахідників;

* відсрочення оплати патентних зборів із ресурсозберігаючими винаходами;

* реалізація права на прискорену амортизацію обладнання;

* створення мережі технополісів, технопарків й інкубаторів.

Верховна Рада в сфері інноваційної діяльності проводить роботи зі створення законодавчої бази нововведень, затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності та визначає обсяг асигнувань для підтримки її.

АРК, обласні та районні ради відповідно до їх компетенції проводять наступну роботу:

* створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів;

* затверджують їх статути чи положення про них;

* підпорядковують їх своїм виконавчим органам;

* доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за рахунок коштів місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи;

* затверджують порядок формування і використання коштів комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

* контролюють фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення);

* контролюють діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Функції Кабінету Міністрів України у сфері інноваційної діяльності наступні:

* здійснення державного управління та забезпечення реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності;

* підготовка та подання Верховної Ради України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності (як окрему загальнодержавну програму так і загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля);

* здійснення заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

* сприяння створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності:

* створення спеціалізованої державної інноваційної фінансово-кредитної установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів (затверджує її статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності);

* підготовка та подання Верховній Раді України проекту закону про державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

* затвердження положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів;

* інформування Верховної Ради України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів.

Таким чином на уповноважений орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності лягають повноваження з проведення наступної роботи:

* здійснення заходів щодо єдиної науково-технічної та інноваційної політики;

* підготовка та подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо пріорітетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування;

* координація роботи у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади;

* створення свого окремого підрозділу для кваліфікування інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації;

* здійснення державної реєстрації інноваційних проектів та ведення державного реєстру інноваційних проектів;

* підготовка та надання Кабінету Міністрів України пропозицій щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробка статутів чи положень про ці установи;

* затвердження порядку формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контроль їх діяльності;

* делегування державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів та здійснює фінансову підтримку цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік;

* організація підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Державне регулювання міжнародних зв'язків в інноваційній сфері повинно базуватися на ряді загальних принципів, таких як взаємна вигода, недопущення дискримінації, еквівалентна технологічна залежність сторін, раціональне поєднання лібералізації і протекціонізм}' і т.п. Як і при впливі на внутрішні науково-інноваційні процеси, тут використовуються прямі й непрямі зв'язки.

У переліку інструментів державного регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва відзначаються також:

* вибір і раціоналізація пріоритетних напрямків співробітництва;

* фінансування кадрових обмінів;

* підключення до світових систем науково-технічної інформації;

* включення у світовий технологічний простір шляхом введення в країні міжнародних стандартів і норм;

* надання юридичних, посередницьких, консультаційних та інших послуг учасникам співробітництва;

* підтримка міжнародних контактів малого і середнього інноваційного бізнесу:

* державне стимулювання закордонних інвестицій в інноваційну сферу й аналогічні вкладення вітчизняних інвесторів за кордоном;

* іноземне патентування за державний рахунок;

* закупівля зарубіжної науково-технічної літератури;

* залучення іноземних експертів до оцінки масштабних програм. Центральні органи виконавчої влади здійснюють підготовку пропозицій з реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки та створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації, а також доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснювати конкурсний відбір пріоритетних інноваційних проектів та фінансово підтримують їх у межах виділених коштів. Основна роль в проведенні інноваційної діяльності лягає на місцеві державні адміністрації, які відповідно до своєї компетерції.

Венчурні фонди і венчурне підприємництво

Венчурні капіталісти і венчурні фонди. Такі інвестори звичайно прагнуть придбати значну частку в підприємстві (20-40%). Венчурний інвестор, як правило, не має свого плану розвитку підприємства, але вимагає, щоб керівництво підприємства розробило такий план і в цілому дотримувалось його протягом інвестиційного циклу. Інвестиційний цикл венчурного інвестора в більшості випадків - від трьох до десяти років. Венчурний інвестор сподівається, що за цей час підприємство зможе значно збільшити свої обороти і прибуток, ринкова вартість підприємства значно зросте, і інвестор зможе вигідно продати свої частку в цьому підприємстві.

Перш ніж венчурний інвестор погодиться розпочати інвестиції, він визначає свою стратегію виходу. Найбільш типові стратегії виходу - це реалізація придбаних акцій на біржовому ринку, продаж інвестиції стратегічному інвестору, продаж своєї частки іншим акціонерам або керівництву підприємства.

Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.

За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.

Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.

Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес. Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.

Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.

Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, пов'язаних з інвестуванням у приватні компанії.

Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.

Головна відмінність венчурних фондів від інших інституціональних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.

Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.

Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.

Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.

Ринкові методи регулювання інноваційної діяльності

Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару через дифузію інновацій не відображено витрат, пов'язаних із виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій.

Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит.

Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

Цю ситуацію ілюструє графік рис. 5.8. На вертикальній осі відображено норму прибутку на капітал, вкладений в інноваційні проекти (R), а на горизонтальній -- обсяги цих інвестицій (К).

У таких осях побудовано графіки функцій приватної граничної норми прибутку на капітал (Hn1); граничної суспільної норми прибутку на капітал (Hn2). Для спрощення графіка функцій припускаємо, що норма банківського процента на капітал є незмінною, а залежність норми прибутку від обсягів інвестування має лінійний характер.



З графіка видно, що за орієнтації виробників інноваційної продукції на ринкові критерії максимізації прибутку продавця і браку інтерналізації позитивної екстерналії у країні буде здійснено тільки К1 інвестицій в інновації, хоча суспільство готове оплатити такі товари в обсязі, відповідному інвестиціям К2. Якщо держава бере на себе функцію інтерналізації позитивної екстерналії у вигляді додаткових державних витрат на підтримку інноваційних проектів К, функція граничної приватної норми прибутку на капітал зміститься вгору до лінії функції граничної суспільної норми прибутку на капітал, а обсяг інвестування зросте до К2, що матиме наслідком збільшення виробництва інноваційних товарів. Відтак державна підтримка інноваційного процесу сприяє максимізації національного доходу.

Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками:

* сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

* орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;

* узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності;

* сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі:

* підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дослідних інститутів і лабораторій, які розробляють інноваційні проекти;

* надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;

* створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами;

* розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників інноваційного продукту;

* створення системи атестації інноваційної продукції, що включає: розробку методик атестації, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку атестацію, розробку та затвердження форм атестатів інноваційної продукції, що надаватимуть право виробникам такої продукції користуватися податковими пільгами;

* створення державної інформаційної інфраструктури розвитком загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг інноваторам;

* фінансова допомога вченим, винахідникам і малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту у вигляді надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням, приладдям, приміщенням та сервісом, експертного кредитування та ін.;

* зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;

* розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації;

* створення сприятливого правового середовища для інноваторів: розвиток державного патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції, системи стандартизації виробництв та окремих видів продукції, дозвіл на тимчасову монополію інноватора;

* забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної діяльності, зокрема зниження ставок ПДВ на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції;

* захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці;

* прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги;

* державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

Завдання 2

Прибуток ліцензіата на першому році використання предмета ліцензії складав 635 тис.грн. за ліцензійною угодою частка ліцензіара у прибутку складає 4,6%. Розрахувати суму роялті

Частка прибутку складає 635 * 4,6 / 100 = 29,21

Ставка роялті 29,21 тис.грн.

Використана література

1.Василенко В.А., Мельник И.Е. Стратегии и инновации в системе менеджмента: Учебное пособие. -- М.: МГИУ 2001. -- 418 с.

2.Василенко В.О. Теорія та практика розробки управлінських рішень. Навчальний посібник -- Киів: ПУЛ, 2002. -- 420 с

3.Куденко Н. В. Стратегічний маркетинг. -- К.: КНЕУ, 1998.

4.Сухоруков А.І. Економіка та організація інноваційної діяльності К. - 2001 - 184 с.

Размещено на Allbest.ru