Тенденції розвитку адміністративно-державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тенденції розвитку адміністративно-державного управління

План

1. Тенденції розвитку адміністративно-державного управління

2. Переваги та недоліки дивізіональної, матричної структур управління

3. Ознаки трудового колективу

Використана література

1. Тенденції розвитку адміністративно-державного управління

Теорія адміністративно-державного управління є одним з найбільш важливих і перспективних напрямів сучасної політичної думки. Довгий час вона розвивалася в руслі загальної політологічної традиції і лише наприкінці XIX ст. стала виділятися як самостійна галузь наукових досліджень.

Основними категоріями в теорії адміністративно-державного управління є поняття «державне адміністрування», «адміністративно-державне управління», «бюрократія». Коли термін «бюрократія» трапляється рядовому громадянину, він думає про бюрократичну тяганину, яку необхідно перебороти, щоб домогтися яких-небудь послуг чи інформації.

У соціальних науках адміністрацією, чи бюрократією, називають будь-яку великомасштабну організацію професійних службовців, чий основний обов'язок полягає в тому, щоб здійснювати політику тих, хто приймає рішення. В ідеалі державна адміністрація - це раціональна система чи організована структура, призначена для кваліфікованого ефективного виконання суспільної політики. Вона має досить сувору ієрархію влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень делегують зверху вниз.

У чому складається сьогодні адміністративно-державне управління і що таке державне адміністрування?

У західній політології обидва ці поняття позначають одним терміном public administration. У вузькому розумінні public administration означає професійну діяльність державних чиновників. Американська енциклопедія визначає державне адміністрування як усі види діяльності, спрямовані на здійснення рішень уряду.

У широкому розумінні public administration - це не тільки професійна діяльність чиновників, але і вся система адміністративних інститутів з досить суворою ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень делегують зверху вниз. В українській мові цьому поняттю відповідає адміністративно-державне управління.

Французький політолог Р. Грегорі дає визначення адміністративно-державного управління як особливої соціальної функції, спрямованої на упорядкування розвитку в інтересах всього суспільства, де державний чиновник виступає спеціальним агентом влади.

Англійські політологи Джон Грінвуд і Девід Вільсон думають, що адміністративно-державне управління - це діяльність, організація інститутів і предметів вивчення.

Сьогодні більшість політологів вважають, що адміністративно-державне управління і державне адміністрування пов'язані з трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою і судовою. Такий підхід пропонують Д. Вільсон, Д. Грінвуд, Р. Грегорі та ін. Найбільш послідовно цю точку зору виражають американські політологи Ф. Нігро та Л. Нігро. На їхню думку, державне адміністрування означає скоординовані групові дії в державних справах:

1) пов'язані з трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою, судовою - і їх взаємодією;

2) такі, що мають важливе значення у формуванні державної політики і є частиною політичного процесу;

3) значно відрізняються від адміністрування в приватному секторі;

4) тісно пов'язані з численними приватними групами та індивідами, що працюють у різних компаніях і громадах».

І.А. Василенко у своїй праці пропонує такі визначення: адміністративно-державне управління - це здійснення державної політики через систему адміністративних установ, при цьому відповідальність за виконання державних рішень делегується зверху вниз.

Державне адміністрування - це діяльність професійних державних службовців з питань здійснення суспільної політики.

Адміністративна влада має об'єктивну природу: адміністрація насамперед підпорядкована закону і підзвітна представницьким органам. Видані адміністрацією акт управління розвивають, уточнюють, деталізують, застосовують у конкретній обстановці існуючі закони.

Одна з форм присвоєння адміністративної влади - зловживання нею, коли керівник використовує довірені йому службові повноваження для протекціонізму, незаконного придбання різних соціальних благ і т. ін. Значно деформованіша форма присвоєння державної волі - демонія адміністративної влади. Під цим розуміють керівника, який прагне вирішити великі державні завдання та одночасно переслідує власні егоїстичні цілі (бажання великої влади, слави, почестей і т. ін.). Найбільш небезпечний її прояв - прагнення до розширення сфер діяльності, безконтрольного володарювання. Демонія влади штовхає керівника йти далі можливих меж, незважаючи на людські, матеріальні та фінансові витрати, зневажаючи інтереси конкретних людей, їхні права.

Багатовіковий досвід показав, що виконавча влада за своєю природою прагне до незалежності і безконтрольності. Цьому сприяють численні чинники: можливість спертися на бюрократичний апарат, нею же створений, який завжди і скрізь протистоїть представницьким органам, розпорядження знаряддями примусу, володіння інформацією, яке пов'язане з безкарністю ЇЇ приховання чи перекручення і т. ін.

Прагнення адміністративної влади стати всеохоплюючою, необмеженою, безконтрольною обумовлено деякими чинниками (нині характерними і для України).

Перший чинник - генезис (процес формування та становлення) влади, прогресивний розвиток якої іде шляхом відокремлення від «єдиної і неподільної» двох інших - законодавчої та судової влад, зміцнення їх і розширення їхнього впливу на адміністративну владу. А вона, використовуючи існуючі традиції, погляди, структури, прагне не поступатися своїми позиціями, звільнитися від контролю, перетворити його у фікцію, красивий орнамент своєї могутності.

Другий чинник, не менш потужний, - надзвичайні обставини, війни, епідемії, стихійні лиха, технічні, екологічні, економічні катастрофи, масові безладдя, що потребують установлення надзвичайних режимів, в умовах яких роль і повноваження виконавчої влади різко підсилюються. Часто властолюбні керівники провокують виникнення таких ситуацій, а іноді просто обманюють людей, переконуючи їх, що надзвичайні умови вже виникли чи є реальна загроза їхнього швидкого настання (залякування агресією, посиленням класової боротьби і т. ін.).

Третій чинник - це залежність від адміністрації інших влад. Останні виникають пізніше, не відразу створюють свою фінансову базу, інші засоби впливу, їхні апарати нечисленні тощо. Адміністрація активно бере участь у підборі кандидатів у депутати і на судові посади, здійснює організаційно-матеріальне та інформаційне забезпечення представницьких і юрисдикційних систем, готує для одних питання, а для других - кримінальні справи, допомагає задовольняти матеріальні та культурні потреби депутатського і судового корпусів, спокушаючи їхніх представників посадами, закордонними відрядженнями, а в наших умовах ще і квартирами, машинами, дачами, різноманітними привілеями.

Четвертий чинник - особливості самої адміністративної влади: її універсальність, величезний апарат, економічна міць, наявність в її безпосередньому підпорядкуванні численних джерел інформації, великого арсеналу примусових засобів.

Демонія виконавчої влади свого логічного завершення набуває в тоталітарних суспільствах, де створено такі адміністративно-командні системи, в яких адміністрація поглинає цивільне суспільство, в структурі держави домінує управлінський апарат, а накази та імпульси, не зустрічаючи перешкод і противаг, з величезною силою спрямовуються вниз від центра до периферії.

Розвиток цивільного суспільства і законодавства, що забезпечує його потреби, поряд з поділом влади - необхідні умови перетворення адміністративної влади у виконавчу владу правової держави. Створення сильної законодавчої та судової влади дозволяє скоротити повноваження адміністрації, демократично її формувати, направляти і контролювати. Активізація роботи законодавчих органів, розвиток адміністративної юстиції, утворення господарських судів і ряд інших заходів - це важливі кроки в реалізації ідеї поділу влади. Діючим чинником демократизації управління є закон. Він додає формальну визначеність діяльності суб'єктів управління, упорядковує її, чітко встановлює їхні повноваження, створює перешкоду сваволі. За допомогою законів представницькі органи направляють діяльність виконавчо-розпорядницького апарату, передбачають відповідальність суб'єктів управління за протиправні службові дії, спонукають службовців правомірно використовувати свої повноваження і виконувати службові обов'язки.

Ще одним чинником протидії демонізму адміністративної влади є високий рівень професійної та політичної культури державних службовців. Здатність посадових осіб прислухатися до громадської думки, поважати представників народу, відповідати перед ними за свої дії, постійно пам'ятати про межі своєї влади можлива в умовах міцних демократичних установок у державному управлінні і високого рівня правової культури суспільства. Дуже важливо, щоб такі категорії, як «підпорядкування закону», «відповідальність перед представницьким органом», «повага прав громадянина», стали правовими і політичними цінностями, соціально усвідомленими та сприйнятими кожною посадовою особою.

Динамічний процес соціальних змін наприкінці XX ст. потребує принципово нових якостей і навичок від професійних державних службовців і керівників. Вони повинні володіти сучасними методами і засобами реформування державних організацій, мати здібності управляти інноваційними процесами, переборювати соціальну та організаційну інертність бюрократичних структур. Це передбачає глибокі знання теорії політики, управління, конфліктології, політичного аналізу, теорії прийняття рішень, соціального прогнозування. Усі програми об'єднані однією метою - розвинути в кожному студенті здібності вченого, фахівця і лідера.

На відміну від моделі бюрократії за М. Вебером, сучасній моделі адміністративно-державної діяльності властиві дуже складні характеристики. Це обумовлено тим, що значний вплив на управлінський процес наприкінці XX ст. робить науково-технічна революція, і зокрема нові інформаційні технології. Такі технології використовують як оперативний засіб раціоналізації управлінської діяльності, без чого уявити сучасну систему адміністративно-державного управління вже неможливо.

Сам М. Вебер вважав ідеальним адміністративно-державне управління, побудоване на твердих бюрократичних принципах: авторитарна влада керівника, який приймає рішення, віддає розпорядження підлеглим і контролює їхнє виконання. Завдання службовців державної адміністрації при цьому полягає тільки в тому, щоб застосовувати управлінські принципи до конкретних ситуацій, для чого і розроблялися певні правила державного адміністрування. Вебер уявляв професійних державних службовців як висококваліфікованих фахівців духовної праці, професійно вимуштруваних підготовкою, з високою становою честю, що гарантує бездоганність. На його думку, без цього виникла б фатальна небезпека дивовижної корупції і низького міщанства, що поставило б під загрозу суто технічну ефективність державного апарату.

Виділимо основні характеристики адміністративно-державної діяльності в 90-ті роки XX ст.:

- розроблення, здійснення й оцінювання державних програм з використанням сучасних методів соціально-політичної і соціально-економічної діагностики, ідентифікації та розпізнавання образів, збирання інформації та її комп'ютерна обробка (за допомогою методів математичного моделювання соціальних процесів під час розробки управлінських рішень на локальному, регіональному і національному рівнях);

- прогнозування та облік у практичній діяльності позитивних і негативних тенденцій у розвитку суспільних явищ, розроблення заходів щодо локалізації та усунення недоліків, визначення потреби в змінах і нововведеннях і здійснення практичних дій щодо їх реалізації;

- аналіз, узагальнення та інтерпретування соціальних, політичних і економічних показників, що характеризують стан району, регіону, країни;

- організація та проведення емпіричних досліджень з вивчення соціально-політичних і соціально-економічних процесів у області (регіоні, країні) для пошуку оптимальних управлінських рішень і їх прийняття;

- застосування раціональних прийомів пошуку, оброблення, збереження і використання необхідної соціальної, політичної, економічної і наукової інформації.

Динамічно змінюється і стиль адміністративно-державного управління. Якщо чиновники на початку XX ст. уникали ризикованих дій, не любили змін, боялися помилок, оскільки вони були адміністративно карні, то наприкінці XX ст. стиль адміністративно-державного управління принципово змінився. Можна порівняти стиль «ідеального» бюрократа за М. Вебером зі стилем «ідеального» сучасного чиновника державного апарату в 90-ті роки.

Ідеальний бюрократ: уникає ризику; займається рутинною діяльністю, виконуючи тільки те, що задано; зосереджує увагу на самій діяльності; не любить змін; намагається не допускати помилок, бо вони адміністративно карні; зосереджує увагу на обмеженнях; висуває на перший план безпеку; не має бажання переучуватися.

Сучасний чиновник: йде на ризик у необхідних ситуаціях; постійно приймає інновації; концентрується на результатах діяльності; прагне до змін;

- ставиться до помилок із розумінням і вчиться на них; зосереджує увагу на можливостях, що з'являються; висуває на перший план необхідність досягнень; прагне постійно підвищувати кваліфікацію.

Сьогодні державні чиновники на високих політичних посадах змушені прислухатися до настроїв громадськості і зважати на думки в парламенті. Вони не діють тільки на підставі прецеденту чи зафіксованих правил. Експерти ООН з адміністративно-державної діяльності вважають, що до адміністративно-державного управління необхідний новий підхід. Принципового значення набуває більш широка участь громадськості у визначенні цілей розвитку, розробці планів і прийнятті рішень з державних програм і проектів, а також з їхнього здійснення.

Структура державних служб до кінця XX ст. перетерпіла істотні зміни в багатьох країнах. До середини 70-х років основний наголос в адміністративно-державному управлінні робився на ділові якості професійних державних службовців, їхню політичну нейтральність і гарантований термін перебування на посаді. Однак з кінця 70-х років важливого значення почали приділяти політичній лояльності, а в ряді випадків і активній політичній ролі державних службовців (особливо тих, які займають високі посади в адміністративному управлінні). На практиці це означає більш швидку перестановку в рядах старших адміністраторів і додання політичного характеру певним посадам. У деяких країнах (США, Франція) співробітники цивільних служб стають членами партій і партійними функціонерами.

Німецькі політологи Г. Шмідт і X. Трайбер розробили ідеальний тип сучасної «політичної бюрократії». Вони зіставили основні характеристики адміністративно-державної діяльності наприкінці XX ст. з діяльністю бюрократії «класичного типу».

Діяльність «класичної бюрократії»: орієнтація на «загальне благо», «суспільні інтереси» і т. ін.; переконання в тому, що проблеми необхідно вирішувати на суто діловій основі, політично нейтрально; плюралістична політична смуга забезпечення (парламент, партії, групи інтересів і т. ін.) у принципі розглядається як зайва і навіть небезпечна; відкидається участь мас у політиці та управлінні; обов'язкова рівність як політична мета; слабка взаємодія між бюрократами і політиками; елітна солідарність (переконаність у тому, що чиновники держапарату мають являти собою еліту в моральному та інтелектуальному відношенні); орієнтація на процедурні способи діяльності.

Діяльність «політичної бюрократії»: орієнтація на різні політичні групи, інтереси та цілі; переконання в тому, що проблеми необхідно вирішувати в процесі політичних переговорів шляхом досягнення компромісів; плюралістична політична смуга забезпечення визнається необхідною для проведення в життя політичних і державних рішень; в принципі схвалюється політична активність мас; схвалюється рівність як політична мета; відносно інтенсивна взаємодія між бюрократами і політиками; незначна елітна солідарність; орієнтація на програмні та проблемні методи діяльності (участь у розробленні й оцінюванні державних програм, прийнятті рішень).

Деякі вчені негативно інтерпретують зростаючу політизацію адміністративного процесу. Так, англійський політолог Б. Хідей стверджує, що сучасна бюрократія намагається управляти політиками. Як мінімум, чиновники здійснюють значний вплив на політику міністра. Вони приймають рішення, які міністр лише візує чи про які йому навіть не доповідають. На більш високому рівні влади великі чиновники, діючи індивідуально, планують автономну політичну стратегію і намагаються нав'язати її міністру. Вони можуть навіть проводити обструкцію політики міністра, використовуючи маневри, що ведуть до відстрочки прийняття рішень, або висуваючи технічні аргументи, чи знаходячи союзників у інших міністерствах чи серед груп тиску. Нарешті, найнегативніша інтерпретація зводиться до того, що не тільки окремі чиновники, але й уся вища адміністрація виступає згуртовано за певну політику і намагається її диктувати уряду.

Однак твердження Б. Хідея про єдину політику, яку проводить вища адміністрація, зовсім справедливо викликає заперечення багатьох учених. Американський політолог Н. Глік звертає увагу на те, що значна структурна роздробленість держапарату заважає виробленню загальної політичної стратегії бюрократії. Він думає, що сукупність цілей і цінностей високопоставлених посадових осіб не утворює єдиної політичної доктрини.

Остання точка зору є більш переконливою. Варто додати, що вищі посади в держдепартаменті заповнюються, як правило, «патронажними» методами, що означає періодичну змінюваність великих адміністраторів. Це також перешкоджає виробленню єдиної стратегії бюрократичного апарату. Разом з тим теза про те, що бюрократія перетворилася в реальну політичну силу сучасної держави, не викликає заперечень.

2. Переваги та недоліки дивізіональної, матричної структур управління

Дивізіональна організаційна структура управління (division - поділ, розподіл; division of labour - розподіл праці) - тип організаційної структури, розроблений в інтересах великих організацій, для яких функціональні структури вже не є ефективними. Основними типами структур з відділками є регіональні та продуктові структури, а також структури, які орієнтовані на покупця.

Найбільш поширеним видом дивізіональної структури є продуктова структура. Вона надає можливість збільшувати асортимент продукції, яку виробляє та реалізує. Наприклад, «Проктер енд Гембел», «Дженерал Моторс».

Застосовуючи дивізіонально-продуктову структуру, повноваження з питань керівництва виробництвом та збутом будь-якої продукції чи послуги передають одному керівнику, який є відповідальним за цей тип продукції. Керівник вторинних функціональних служб (виробничої, технічної, збуту) повинен звітувати перед вищим керівником.

Переваги дивізіонально-продуктової структури:

- дозволяє великій фірмі приділяти конкретному продукту стільки ж уваги, скільки йому приділяє невелика фірма, яка виробляє один-два види продукції;

- чітка визначеність, хто відповідає за отримання прибутку;

- успішний контроль витрат і виконання графіка відвантаження;

- швидке реагування на зміни умов конкуренції, технології та попиту покупця;

- ефективна координація робіт, оскільки діяльність щодо якоїсь продукції відбувається під керівництвом однієї людини;

- створення логічних і дієвих засобів децентралізації влади;

- наявність можливостей для підготовки менеджерів стратегічного рівня.

Недоліки дивізіонально-продуктових організаційних структур такі:

- збільшення витрат, тому що відбувається дублювання виду робіт для різних видів продукції. У кожному продуктовому підрозділі є свої невеликі функціональні підрозділи, щоб максимально використати технічні засоби та обладнання (наприклад, це важлива проблема у масовому виробництві, де обладнання може працювати цілу добу);

- дублювання функцій на рівні підрозділу корпорації;

- збільшення витрат на утримання персоналу;

- проблематичність встановлення оптимального рівня децентралізації;

- наявність випадків надмірної конкуренції між підрозділами за ресурси та увагу корпорації.

Дивізіональна організаційна структура, спрямована на споживача. Великі фірми спроможні обслуговувати всіх споживачів так, наче вони обслуговують лише одну певну групу споживачів. Дивізіональна структура, спрямована на споживача, групує роботу своїх підрозділів навколо певних груп споживачів. Наприклад, видавництва (великі) мають підрозділи, що видають літературу для дорослих, підрозділи юнацької літератури, підручники для вищої та середньої школи. Кожний підрозділ діє як окрема компанія (має свої відділи маркетингу, виробничі, фінансові). Комерційні банки обслуговують приватних осіб, фірми, організації, фонди, трастові фірми і т.ін. Виробничі організації працюють з оптовими торговими організаціями, з крамницями, які торгують в роздріб.

Переваги та недоліки ті самі, що і в дивізіонально-продуктовій структурі, відмінність лише в тому, що цілі різні.

Дивізіональна організаційна структура, орієнтована на великі географічні зони, може використовувати структуру організації за територіальним принципом. Вона полегшує вирішення проблем, пов'язаних з місцевим законодавством, звичаями, проблемами споживачів. Такий підхід спрощує зв'язок організації з клієнтами, а також зв'язок між членами організації.

У разі використання регіонального типу організаційної структури передбачено, що відповідальність за всю діяльність компанії на внутрішньому і зовнішньому ринках розподіляється між самостійними регіональними підрозділами. Ці підрозділи за змістом і характером діяльності можуть бути як виробничими відділами і центрами прибутку, так і організовуватися у формі дочірніх компаній і бути центрами прибутку та відповідальності. В обох випадках регіональні підрозділи здійснюють координацію діяльності дочірніх збутових і виробничих фірм у своєму регіоні з усіх видів продукції. Очолює такий регіональний підрозділ віце-президент, який підпорядковується безпосередньо вищій адміністрації фірми і здійснює свою діяльність у тісному контакті з усіма центральними службами.

Дивізіонально-регіональну структуру управління використовують фірми, які виробляють продукцію обмеженої номенклатури та орієнтовані на широкі ринки збуту і конкретного споживача.

Дивізіонально-регіональна організаційна структура управління діяльністю фірми в чистому вигляді трапляється рідко, хоча регіональний принцип управління закордонною діяльністю разом з управлінням продукцією досить поширений. Фірми, що виробляють пакувальні матеріали, ліки; збутові організації в інших країнах мають дочірні компанії з функціональними або іншими структурами.

Переваги дивізіонально-регіональних організаційних структур управління:

- створення можливостей пристосування стратегії до потреб кожного ринку;

- перенесення відповідальності за прибутки на нижні рівні управління;

- можливість для підготовки менеджерів стратегічного рівня;

- створення можливостей більш ефективно враховувати запити тих споживачів, від яких вона найбільш залежить.

Недоліки дивізіонально-регіональних організаційних структур управління:

- збільшення кількості рівнів управління;

- можливість дублювання функцій на стратегічному та місцевому рівнях;

- труднощі в координації діяльності по країні та продукції. Отже, вибір дивізіональної структури має ґрунтуватися на тому, який з цих чинників найбільш важливий з точки зору забезпечення реалізації стратегічних планів організації та досягнення її цілей.

Один із варіантів адаптивної структури має назву матричної структури управління організації. Схема такої структури схожа на матрицю. У матричній організації члени проектної організації (групи) підпорядковуються як керівникові проекту, так і керівникам тих функціональних відділів, в яких вони працюють постійно. Керівник проекту наділений так званими проектними повноваженнями. Вони можуть бути лінійними (над усіма деталями проекту) або штабними. Це залежить від того, які права делегує керівникові проекту керівництво організації. Він координує дію всіх підрозділів, які йому надали для виконання проекту, і ресурси організації, потрібні для виконання цього проекту.

Матричний тип організаційної структури -- сучасний ефективний тип організаційної структури управління, який створюється шляхом суміщення структур двох типів: лінійної та програмно-цільової.

Відповідно до лінійної структури (по вертикалі) будується управління окремими сферами діяльності: НДЦКР, виробництво, збут, постачання. Відповідно до програмно-цільової структури (по горизонталі) організовується управління програмами (проектами, темами).

Матричний тип структури використовується фірмами, продукція яких має відносно короткий життєвий цикл і часто змінюється, тобто фірмами, яким необхідно мати добру маневреність у питаннях виробництва та стратегії. Вперше ця структура була використана у кінці 30-х років XX ст. для організації робіт над великими військовими проектами у провідних авіакосмічних корпораціях "Локхід", "Авіа" та інших, але з середини 60-х років вона поступово почала розповсюджуватися у невійськових сферах діяльності (наприклад, у компаніях з виробництва харчових продуктів).

При матричній структурі управління в процесі визначення горизонтальних зв'язків необхідні:

- підбір і призначення керівника програми (проекту), його заступників в окремих підсистемах (темах) відповідно до структури програми;

- визначення та призначення відповідальних виконавців в кожному спеціалізованому підрозділі;

- організація спеціальної служби управління програмою.

Для забезпечення діяльності в межах матричної структури необхідно провести зміни в організаційній структурі: створити в основній компанії спеціальні цільові підрозділи, які б об'єднували провідних спеціалістів для спільного вироблення розробки основних ідей програми.

При матричній структурі управління керівник програми (проекту) працює з безпосередньо не підпорядкованими йому спеціалістами, які залежать від лінійних керівників. Він в основному визначає, що і коли повинно бути зроблене з конкретної програми.

Проблеми, які виникають при встановленні пріоритетів завдань і розподілі часу роботи спеціалістів над проектами, можуть порушувати стабільність функціонування фірми та утруднювати досягнення її довготермінових цілей. З метою забезпечення координації робіт в умовах матричної структури центр управління програмами повинен пов'язувати виконання управлінських процедур окремими підрозділами. Матричні структури управління, які доповнили лінійно-функціональну організаційну структуру управління новими елементами, відкрили якісно новий напрям у розвитку найбільш активних та динамічних проблемно-цільових та програмно-цільових організаційних форм управління, що спрямовані на піднесення творчої ініціативи керівників і спеціалістів і виявлення можливостей значного підвищення ефективності виробництва.

Переваги матричних організаційних структур управління

1. Достатня увага кожному із стратегічних пріоритетів.

2. Можливість одночасного впровадження різних типів стратегічної ініціативи.

3. Створення умов для прийняття рішення за критерієм найбільшої вигоди для організації.

4. Заохочення кооперації, координації споріднених видів діяльності.

5. Значна активізація діяльності керівників і працівників управлінського апарату.

6. Розподіл функцій управління між керівниками, відповідальними за забезпечення високих кінцевих результатів (керівники проектних груп), та керівниками, які відповідальні за забезпечення повного використання ресурсів (начальники функціональних підрозділів).

7. Забезпечення гнучкості та оперативності маневрування ресурсами при виконанні кількох програм в межах однієї фірми.

8. Скорочення строків створення нової техніки та технології, зменшення вартості робіт, підвищення якості створюваних технічних систем.

Недоліки матричних організаційних структур управління

1. Труднощі в утримуванні балансу двома лініями влади.

2. Можливість нераціональних витрат часу на комунікації.

3. Проблематичність оперативного вирішення проблем через необхідність досягнення спільної думки з багатьма людьми.

4. Сприяння розвитку організаційної бюрократії та послабленню дієвого підприємництва.

5. Громіздкість та складність комунікаційного процесу.

Матричні структури управління сприяють здійсненню частих перебудов, пов'язаних з впровадженням найновіших технологічних процесів і більш продуктивного обладнання, що приводить до змін в організаційній структурі управління фірмою в цілому. При переході до матричних структур управління найбільший економічний ефект досягається на крупних підприємствах і багато-заводських промислових комплексах, які виробляють складну продукцію.

Види матричних структур досить різноманітні, що дозволяє вибрати найбільш придатну структуру з врахуванням масштабів й особливостей виробництва.

3. Ознаки трудового колективу

Суттєвою особливістю організацій є те, що вони розпочинають і розвивають свою виробничо-господарську діяльність, створюючи для цього спеціалізовані групи працівників, призначені для вирішення певних виробничих та управлінських завдань. Загалом ці групи утворюють трудовий колектив організації.

Трудовий колектив (лат. collectivus -- збірний) -- сукупність людей, об'єднаних спільною метою і діяльністю, єдністю інтересів, єдиною організацією і взаємною відповідальністю кожного, відносинами співробітництва та взаємодопомоги.

Він є не просто механічним об'єднанням людей, які спільно працюють, а об'єднанням на основі складної системи постійно діючих і водночас таких, що змінюються, розвиваються, економічних, виробничо-технічних, організаційних, дисциплінарних, моральних, побутових взаємозв'язків між працівниками та їхніми групами.

Усі ці взаємовідносини і взаємозв'язки відображаются в існуванні у колективі груп працівників -- відносно стійких об'єднань людей, які безпосередньо контактують у процесі трудової діяльності чи поза нею. Останнім часом для характеристики групи використовують термін «команда». Однак команда є різновидом групи, вона цілеспрямовано формується лідером для виконання певних програми, досягнення мети, вирішення завдань, а групи можуть утворюватися і спонтанно.

Загальними особливостями групового життя є ідентифікація себе і своїх дій з групою загалом, використання у зовнішніх, нерідко й у внутрішніх взаємодіях займенників «ми», «у нас», «наші», «нам». Члени групи безпосередньо взаємодіють між собою, використовуючи різноманітні форми міжлюдських контактів. Добре організовані групи сприяють особистісному розвитку індивідів відповідно до їх здібностей та групових ролей.

Система взаємовідносин і взаємозв'язків між соціальними групами трудового колективу проявляється у його формальній і неформальній структурах.

Формальна структура трудового колективу є упорядкованою сукупністю формальних соціальних груп, утворених відповідно до цілей і завдань функціонування виробничо-господарської організації.

Неформальна структура -- це сукупність неформальних соціальних груп, які функціонують у конкретному трудовому колективі.

Обидві структури постійно взаємодіють. Тотожність їх є свідченням згуртованості трудового колективу, його здатності досягати високої продуктивності і соціальної активності. Якщо цілі неформальної групи суперечать цілям трудового колективу, це суттєво знижує ефективність його діяльності.

Як свідчить досвід, чим міцніший і змістовніший зв'язок між членами колективу, тим успішніше він розв'язує виробничі та інші проблеми, тим яскравіше виявляються у ньому індивідуальні особливості кожного працівника, багатшим і змістовнішим є колективне життя, міцніші відносини колективізму, товариськості і взаємодопомоги. Загалом без вирішення соціальних питань не можна досягти сталого розвитку господарської діяльності, поліпшення ставлення до праці, а без зростання продуктивності праці, створення певних матеріальних передумов неможливий соціальний розвиток колективу.

У колективах задовольняються соціальні потреби людей, урізноманітнюється їхня спільна діяльність, виникають і розвиваються певні суспільні відносини. У трудових колективах раніше, ніж в інших соціальних об'єднаннях людей, проявляються проблеми конкретного суспільства, розширюються соціальні зв'язки між людьми, формуються їхні соціальні цінності. Рівень колективності як інтегральний показник спільності інтересів членів колективу залежить від форм власності, суспільно-економічного ладу.

На життєдіяльності трудових колективів України негативно позначається і те, що реформи не забезпечені концептуальними діями законодавчої і виконавчої влади, свідченням чого є, наприклад, відсутність закону про трудові колективи, хоча саме вони утворюють виробничу, науково-технічну й інтелектуальну силу суспільства. Крім того, вихід на історичну арену нових соціальних сил, глибинні процеси перебудови суспільства зумовлюють формування нових соціальних типів особистостей з особливими ціннісними орієнтаціями.

Зміна форм власності пов'язана зі змінами й у структурі виробничо-господарських організацій, від чого значною мірою залежать процеси становлення колективів, управління їх соціальним розвитком. Особливо актуальною нині є проблема! демократизації виробничого життя, оскільки демократизм у сфері виробництва тільки зароджується. Безперечно, пов'язані з ним процеси стосуватимуться економічних відносин, реалізації влади, трансформації цінностей.

державний дивізіональний матричний трудовий колектив

Використана література

1. Жигалов В.Т., Шимановська Л.М. Основи менеджменту управлінської праці. - К.: Вища школа, 1994.

2. Крушельницька О.В, Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навчальний посібник. - К.: "Кондор", 2003.

3. Новіков Б.В, Синюк Г.Ф., Круш П.В. Основи адміністративного менеджменту. - Центр навч. літератури, 2004.

4. Пушкар P.M., Тарнавська Н.П. Менеджмент: теорія та практика. Підручник. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2003. - 490 с.

5. Фомичев А.Н. Административный менеджмент: Учебное пособие. - М: "Дашков и К", 2003.

Размещено на Allbest.ru