Шляхи вдосконалення управління підприємством

Перераховані вище вимоги істотно визначають структуру підприємства. Під структурою підприємства розуміється єдність частин: виробничо-технологічної структури (управління ресурсами) і структури системи управління (управління ефективним и ресурсів, що використовуються при реалізації місії і мети підприємства) - оргструктури.

Виробничо-технологічна структура є організованою певним чином сукупність матеріальних, трудових, енергетичних, технологічних ресурсів підприємства і способів їх взаємодії, що забезпечують отримання певних видів продукції і послуг. Оргструктура призначена для формування мети функціонування підприємства і забезпечення умов реалізації цієї мети. Оргструктура і її розміри (кількість підрозділів і зайнятих в них фахівців) залежить як від розмірів виробничо-технологічної структури, так і від гнучкості технології. Оргструктура є найважливішою складовою організаційного механізму управління, а структурні зміни є найдорожчими, мають найтриваліший період окупності і роблять найбільший вплив на ефективність функціонування підприємства.

Сучасні тенденції розвитку ринкових відносин в Україні сприяють переорієнтації діяльності підприємств в першу чергу на задоволення ринкових потреб. В цих умовах основним цілеполягаючим елементом системи управління підприємством стає підсистема маркетингу, а при здійсненні зовнішньоторговельних операцій - її частина, підсистема управління зовнішньоекономічною діяльністю. Орієнтація на ринкового споживача, як новий елемент цілеполягаючим підприємства значною мірою визначає процеси розвитку вітчизняним підприємств. Проте недосконалість самих механізмів цілеполагання здатна негативно позначитися на ефективності функціонування українських підприємств і економіки в цілому. Тому розробка і використовування нових, досконаліших механізмів управління маркетингом і зовнішньоекономічною діяльністю є одним з найперспективніших напрямів в дослідженні економіки.

Розвиток маркетингової системи підприємства значною мірою пов'язаний з розробкою, упровадженням і використовуванням інтегрованих засобів управління, які є композицією різнорідних засобів - методологічних, організаційних і інструментальних.

Маркетингова система може бути ефективно реалізований в рамках системи підтримки ухвалення рішень. Як її підсистеми широко використовуються експертні системи, проблемно-орієнтовані системи і ін. Складність полягає в тому, що при створенні інтегрованих засобів управління або адресному використовуванні готових технологій управління для мети маркетингу фірми неминуче встає проблема маркетингу самих цих засобів, причому дві дані маркетингові проблеми виявляються взаємозв'язаними.

Необхідність створення ефективних систем управління маркетингом обумовлена об'єктивними причинами. Особливу актуальність і гостроту ця проблема має для крупних промислових комплексів з масштабною сферою діяльності (корпорацій, фінансово-промислових груп), оскільки вони мають свій в розпорядженні багатоваріантні можливості вибору джерел формування, способів концентрації напрямів використовування ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних і ін.). Зростаюче значення при цьому придбаває координація управління маркетингом.

Фінансово-економічний стан підприємства значною мірою визначається його положенням на ринку - часткою в загальному об'ємі продажів по відношенню до конкуруючих підприємств. Очевидно, що чим ширше ринок збуту що випускається підприємством продукції, тим стійке його фінансово-економічний стан. Розширення ринків збуту веде до збільшення доходу від реалізації продукції підприємства, а, відповідно, і до зростання грошових потоків. Показник чистих грошових потоків часто застосовується для оцінки фінансового стану підприємства, оскільки дозволяє враховувати не тільки доходи від здійснення господарської і інших видів діяльності, але також всі витрати підприємства, що включають закупівлю сировини і матеріалів, виплату заробітної платні і соціальних нарахувань, податків, короткострокових і довгострокових зобов'язань і ін. Частка підприємства на ринку залежить від вибору маркетингової стратегії і ефективності здійснення маркетингових заходів.

Специфічною сферою маркетингової системи на підприємстві є зовнішньоекономічна діяльність, що розглядається як один з видів його господарської діяльності, пов'язана з функціонуванням підприємства на зовнішніх ринках. Напрями, форми, методи внутріекономічної діяльності залежать від виду підприємництва підприємство - виробничого, комерційного, фінансового або поєднання видів підприємництва.

Зовнішньоекономічна діяльність включає наступні основні напрями:

· вихід на зовнішній ринок;

· експортно-імпортні поставки товарів, послуг і капіталу;

· валютно-фінансові і кредитні операції;

· створення і участь в діяльності спільних підприємств;

· міжнародний маркетинг;

· моніторинг національної економічної політики і економіки мікрогосподарських зв'язків.

Формуванню стратегії внутрішньої економічної діяльності підприємства передує дослідження всіх альтернативних варіантів у сфері зовнішньої економічної діяльності, що відносяться до довгостроковим цілям й їх обґрунтовування для ухвалення тих або інших рішень. Тому стратегія внутрішньої економічної діяльності й маркетингу підприємства в сучасних умовах не просто дозволяє оцінювати й прогнозувати ринкові зміни, але й формувати ринковий потенціал - сукупність можливостей підприємства по реалізації своєї продукції на ринку.

Для забезпечення стабільності ринкового потенціалу підприємству вимагається сформувати такі стратегії розвитку, які б забезпечили високу маневреність й гнучкість його мети в умовах мінливості ринковій середі. Додання необхідної маневреності й гнучкості стратегіям розвитку підприємства здійснюється за рахунок процесів активної й пасивної адаптації в управлінь підприємством. Зусилля пасивної адаптації направленої на пристосування самого підприємства до умов зовнішньої середи по відношенню до даного підприємства. Активна адаптація направлена на зміну самої зовнішньої середи відповідно до потреб й метою функцінування даного підприємства.

Адаптивної властивості підприємства забезпечують найбільш ефективну реакцію на зміну умов реалізації їх мети. Ризик прямо пов'язаний з адаптивними можливостями економічних систем: чим більше рівень глибини адаптивної елементів підприємства, тим менше ризик витрат від змін зовнішніх й внутрішніх умов функціонування підприємства. Тому можна говорити, що управління адаптивними якістю підприємства приводить до управленню рівнем ризику, а оптимальний рівень глибини адаптивної - до ухвалення рішення з оптимальним рівнем ризику.

Один з основних підходів до визначення оптимальної глибини адаптивної підприємства базується на розрахунку оптимальної області маневрування плану. Під областю маневрування розуміють ресурси, якими розташовує підприємство при коректуванні своїх параметрів (плану виробництва). При розрахунку плану, володіючого адаптивними властивостями, необхідно розрізняти два види резервів матеріальних ресурсів: прямі й непрямі резерви.

Прямі резерви є запас (надлишок) матеріальних ресурсів, які є особливо дефіцитними при коректуванні плану виробництва. Непрямі резерви являють собою такий об'єм матеріальних ресурсів, який при можливому коректуванні цього плану забезпечував би максимальне задоволення попиту на матеріальні ресурси, а ризик збільшення витрат через надлишок ресурсів був би мінімальний. Таким чином використання нових структурно-організаційних підходів й використовування сучасних методів економіко-математичного моделювання є необхідною умовою ефективного функціонування вітчизняних підприємств в трансформаційному циклі економіки, а розвиток адаптивних якостей й властивостей систем управлення підприємствами дозволить своєчасно розпізнавати зміни, що відбуваються в середовищі їх функціонування, синтезувати стійкі й адаптивні, науково-обґрунтовані рішення й ефективно реагувати на розвиток економічних ситуації.

4. Інформаційні технологій в управлінні підприємством

Наявність функціональних елементів в управлінні приводить до створення відповідних спеціалізованих інформаційних систем. Ці функції автоматизуються в різних обсягах на різних рівнях управління.

Інформаційна система (ІС) -- це комплекс пов'язаних між собою елементів із приймання, накопичення, опрацювання, збереження, передавання інформації в певній функціонально спеціалізованій сфері функціонування підприємства.

Складовими елементами ІС є програмні та технічні засоби, обслуговуючий персонал тощо. Ефективність функціонування ІС залежить від загальної культури прийняття управлінських рішень, рівнів механізації та автоматизації документообороту тощо.

ІС функціонує на основі сукупності взаємопов'язаних інформаційних технологій (ІТ) різного рівня механізації та автоматизації. Рівень автоматизації, тип, характер використання технічних засобів залежать від характеру конкретної технології. Поняття технології охоплює:

· пристрої;

· носії;

· методи збереження;

· переробки;

· принципи обміну інформацією.

Технологія, як строге наукове поняття, означає визначений комплекс наукових і інженерних знань, втілений у засобах, прийомах праці, наборах виробничо-речових чинників виробництва, засобах їхнього з з'єднання для створення якогось продукту або послуги. Сучасне розуміння терміну "технологія" нерозривно пов'язане з машинізацією того чи іншого виробничого або соціального процесу, що припускає його технологізацію, тобто перекладення на новий рівень, що відповідає сучасним науковим, технічним та інженерним знанням.

ІТ супроводжують процеси, в яких "початковим матеріалом" і "продукцією" є інформація. Як виробничі, так й ІТ виникають не спонтанно, а в результаті технологізації того або іншого соціального процесу, тобто, цілеспрямованого активного впливу людини на певну галузь діяльності та її перетворення на базі обчислювальної та інформаційно-комунікаційної техніки. Чим ширше застосування знаходять досягнення науково-технічного прогресу, чим вищий інтелектуальний рівень програмного забезпечення, тим більше виникає видів ІТ, до яких належать технології планування і управління, наукових досліджень і розробок, експериментування, проектування, грошово-касових операцій, навчання тощо. Найпоширенішою ІТ, що відіграє винятково важливу роль у життєдіяльності суспільства, є технологія управління.

Поняття механізації та автоматизації управлінської діяльності пов'язується з такими поняттями, як опорна та предметна складові ІТ. Перша є усталеною системою методів та способів збору, нагромадження, збереження, пошуку та оброблення інформації. Іншими словами, опорна складова - це інструментарій (наприклад, текстові редактори, системи керування базами даних тощо), який допомагає вирішувати завдання предметної сфери. Предметна складова відображається у класичному технологічному ланцюжку цільового перетворення даних. Прикладами предметної складової є: журнально-ордерні форми ведення бухгалтерських розрахунків, технологія виробничих процесів на сукупності технологічних карт та креслень тощо. Використання нової опорної складової як засобу реалізації предметної удосконалює функціональну ІТ, яка зберігаючи принципи перетворення інформації та повторюючи всі ключові етапи новими засобами, якісно змінює її форму роботи з інформаційними ресурсами. Тому одним з факторів підтримання ефективної ІСУП є неперервне удосконалення наявних ІТ.

Нові ІТ - це добре відлагоджені та формалізовані предметні технології для роботи з інформаційними ресурсами, посиленими опорними засобами.

Основними причинами потреби постійного оновлення ІТ в СУП є:

Ш поява дешевих і в той же час достатньо ефективних опорних складових ІТ у результаті науково-технічного прогресу:

Ш .можливість удосконалення предметних складових ІТ на основі н аукових досягнень як у фундаментальних (системному аналізі, штучному інтелекті тощо), так і у прикладних напрямах:

Ш постійно зростаючий обсяг інформації і відносно низька продуктивність праці людей, зайнятих її обробленням.

Властивості інформаційних технологій

ь Розчленованість пронесу на стадії (фази) відкриває нові можливості для його раціоналізації.

ь Системна повнота (цілісність) процесу спрямована на завершеність дій для досягнення поставленої цілі, що досягається пропорційністю у співвідношенні різноманітних ланок технологічного ланцюжка та у рівні їх розвитку.

ь Регулярність процесу й однозначність його фаз допускає стандартизацію й уніфікацію показників їх характеристик, в результаті є можливість обліку, планування, диспетчеризації інформаційних процесів.

ь Складність, неперервність і однорідність процесів регулювання обумовлюється великою кількістю взаємозв'язаних та взаємодіючих внутрішніх елементів, а також місцем підприємства в економічний системі країни.

Для впровадження нової ІТ, що активно впливає на середовище застосування, як правило, потрібна радикальна перебудова традиційно сформованих інформаційно-комунікаційних процесів. При цьому часто виникають наступні проблеми. Системно строга математично регламентована і складна інженерна технологія опрацювання даних "вклинюється" у нетехнологізоване слабко структуроване середовище, життєдіяльність якого базується на емпірично сформованих "людино-паперових" процедурах і операціях, гнучка природа яких лише маскує структурні "слабкості" середовища і зайві витрати часу чи ресурсів. Більше того, виникає протиріччя між вимогами машинізованих систем, в основі яких лежать алгоритми інформаційного обміну, формалізовані моделі прийняття рішень, і внутрішньою логікою функціонування самого середовища, природою конкретного соціального процесу (управління, виробництво). Зазначене протиріччя знімається шляхом технологізації інформаційно-комунікаційних процесів, що означає, з одного боку, вдосконалення і розвиток ІТ, а з іншого - раціоналізацію середовища, в якому вони впроваджуються.

Нові ІТ забезпечують проведення інтелектуалізації, перехід до комплексного розв'язання взаємопов'язаних завдань управління і безпаперового документообігу.

Вагомість наведених переваг обумовлене удосконаленням опорних складових ІТ ІСУП, а для конкретного підприємства визначається його положенням у сфері діяльності.

Перехід до ринкової економіки, який супроводжувався децентралізацією управління, суттєво змінив акценти управління функціонуванням підприємства. Характерною рисою ІСУП в інформаційному суспільстві стає децентралізація, а втрата чітко формалізованих зв'язків прямої підпорядкованості компенсується розширенням горизонтальних зв'язків і супроводжується зростанням значення ІСУП. Значно зростають потреби підприємств у зовнішній інформації. В результаті розвитку суспільства, ускладнення технологій управління стає настільки суттєвим, що вручну стало неможливим вчасно обробити ці обсяги інформації в умовах обмежених трудових ресурсів. Рівень забезпечення менеджерів інформацією став одним з визначальних чинників системності й інтегратора діяльності підприємства.

Сучасна ІСУП забезпечує ефективне функціонування системи управління підприємством і дає змогу:

Ш автоматизувати та механізувати інформаційні процеси внутрішнього документообороту, забезпечити оперативний доступ до зовнішньо інформації;

Ш комплексно вирішувати стандартні спеціалізовані завдання, проводити економічне прогнозування і аналіз в кожній окремій підгрупі проблем, проводити моделювання управлінських рішень, як найвищий критерій адекватності реагування в розглянутій ситуації.

Від ефективності інформаційного обміну залежить можливість паралельного виконання різних етапів діяльності і у вирішальній мірі можливості децентралізації управління. Ключові рішення удосконалення ІСУП приймаються шляхом визначення потреб і обсягів інформації в кожному конкретному випадку на кожному рівні управління, встановленні замкнутої двохсторонньої лінії між рівнями управління, і забезпеченні автоматизації оброблення та інтеграції інформації.

Розвиток ІСУП, як правило, проходить такі етапи. Перший етап полягає в автоматизації оброблення даних через застосування ІТ з метою скорочення чисельності службовців та накладних витрат. Другий етап спрямований на автоматизацію процесів формування та оцінки даних про діяльність організації з метою надання менеджерам точної і своєчасної інформації про стан поточних справ. Третій етап проводиться з метою розширення можливостей прийняття рішень на основі інформаційних ресурсів, що поступають із зовнішніх та внутрішніх джерел, шляхом управління обміном як з виробниками, так і самими засобами створення інформації.

У зв'язку із зростаючою складністю процесів інформатизації на ведучих підприємствах почали створювати експертні групи, які ґрунтовно вивчають тенденції розвитку і сфери застосування ІТ і управляють впровадженням останніх. Процес удосконалення ІСУП важливий і необхідний, оскільки існує зв'язок між виживанням підприємства і поліпшенням організованості його функціонування. Для удосконалення ІСУП витрачаються значні кошти, обсяги яких залежать як від рівня інформаційної підтримки процесів і методів управління, так і ступеня їхньої взаємної інтеграції.

Ресурси ІСУП охоплюють працівників інформаційної сфери. обчислювальні та інформаційно-комунікаційні технічні засоби і програмне забезпечення, а також бюджет цієї сфери. Кожна складова група ресурсів ІСУП має власну специфіку, а тому оцінювати її ефективність потрібно окремо. При оцінюванні працівників інформаційної сфери як ресурсу може бути отримане початкове уявлення про підприємство через проведення аналізу організаційних структур управління. Число співробітників у окремих підрозділах, а також опис їхніх посадових обов'язків дадуть змогу визначити центр інформаційної діяльності підприємства. В цілому оцінювання працівників інформаційної сфери проводиться за такими позиціями:

v число працівників (у середньому);

v вікова структура (вік і стаж, а також: досвід роботи) працівників;

v сфера відповідальності кожного ;

v якість керівництва;

v продуктивність і завантаженість працівників;

v кваліфікація, освіта та комунікабельність працівників;

v засоби і рівень мотивації працівників;

v виробничий клімат у підрозділах інформаційної сфери;

Встановлені при цьому сильні і слабкі сторони працівників дають змогу визначати шляхи проведення організаційних змін у цій сфері. Щодо технічних засобів, то доцільно оцінювати такі аспекти:

o типи, технічні характеристики і потужність наявної комп'ютерної техніки;

o кількість, технічні характеристики, ємність та фізичне розташування головних баз даних;

o "інтелектуальність " і орієнтованість на користувача (пристосованість до застосування) наявної обчислювальної та інформаційно-комунікаційної техніки;

o кількість автоматизованих робочих місць та їх оснащення;

o структура внутрішньої обчислювальної .мережі і її компоненти;

o зовнішні телекомунікаційні зв'язки;

o місця установки технічних засобів;

o доступність інформації і характерний час очікування відповіді на автоматизованих робочих місцях;

o завантаженість обчислювальних ресурсів (завантаження процесорів, використання пам'яті);

o "історія розвитку " (частка приросту, розвиток продуктивності і ємності) обчислювальних та інформаційно-комунікаційних засобів;

o можливості нарощування технічних засобів;

o дані про виробників і постачальників апаратних засобів (особливо оцінка надійності з точки зору користувачів);

o дані про придбання (оренду чи лізинг) у розрізі тривалості налагоджених зв'язків з постачальниками технічних засобів;

o дані по технічному обслуговуванню і сервісу.

Оцінюючи програмне забезпечення потрібно зосередитися на таких компонентах:

§ операційні системи та їх розширення, системи теледоступу;

§ системи керування банками даних;

§ мережне програмне забезпечення і засоби теледоступу, системи керування комунікаціями;

§ допоміжне програмне забезпечення (для периферійних технічних засобів);

§ інструментарій кінцевого користувача, розвиток програмного оточення інформаційної системи (інструменти і мови аналізу, дизайну і програмування, а також транслятори з мов);

§ системи збереження і захисту даних;

§ використовувані зовнішні програмні засоби;

§ дані по виробниках і постачальниках програмного забезпечення (особливо рівень надійності і задоволення потреб користувачів);

§ дані по придбанню /оренді/ лізингу і тривалості зв'язків з постачальника програмного забезпечення;

§ дані по можливості розширення програмних засобів;

§ відомості про технічне обслуговуванню і сервіс.

Важливе значення для організації ІСУП є оцінювання структури витрат щодо її функціонування згідно наступних позицій:

v аналіз загального зростання витрат на оброблення інформації окремо по статтях для технічних і програмних засобів, технічного обслуговування, персоналу тощо;

v визначення частки витрат на ІСУП в порівнянні з загальними витратами підприємства;

v планування витрат на оброблення інформації в майбутньому тощо.

Найчастіше на підприємстві сформувалися конкретні уявлення щодо розвитку ІСУП. Бажано їх виділити ще на початку проведення аналізу, щоб мати можливість врахувати їх можливий вплив на формування ІСУП.

Оцінювання ІСУП може здійснюватися: 1) шляхом розрахунку абсолютних чи відносних показників економічного чи спеціального спрямування; 2) через моделювання впливу ІСУП на результати діяльності підприємстві. Розрахунок абсолютних чи відносних показників ІСУП можна розглядати з двох позицій: часткового оцінювання - на рівні підтримки прийнятгя конкретного чи цілого класу подібних рішень; узагальненого оцінювання - на рівні розгляду діяльності підприємства в цілому.

5. Управління інтелектуальним капіталом підприємства

Становлення інтелектуальної економіки у країнах Заходу в 90-і роки минулого століття принципово змінило світову господарську кон'юнктуру та привело до того, що Захід досяг незалежності як від поставок сировини, так і від імпорту традиційної індустріальної продукції, домінуючи у виробництві інформаційних ресурсів. Відповідно, гранично загострилася жорстка конкуренція на ринку масових споживчих товарів. Інші країни (внаслідок відсутності в них переходу на інноваційний тип розвитку), які не мали можливостей використовувати інтелектуальний капітал як найважливіший економічний ресурс, були змушені активніше нарощувати інвестиції в підтримку конкурентоспроможності своїх індустріальних виробництв.

Самозростання інтелектуального капіталу відіграє у становленні нової економіки ту саму роль, що і самозростання матеріально-речовинного капіталу - в індустріальній. Отже, зростання інтелектуального капіталу та ефективність його використання визначають перспективи щодо розвитку економіки тієї чи іншої країни. Сьогодні інтелектуальний капітал набуває значення стратегічного фактора економічного розвитку не тільки в постіндустріальних державах, але й в Україні.

Оскільки концепція інтелектуального капіталу почала формуватися порівняно недавно - наприкінці 90-х років XX ст., то багато прикладних аспектів його використання залишаються не розробленими. Одна з ключових проблем - це розробка системи управління інтелектуальним капіталом на рівні підприємства, її окремі аспекти досліджували такі відомі фахівці, як Т. Стюарт, Л. Єдвінссон, М. Мелоун, Е. Брукінг, А. Козирєв та ін. Однак досі невирішеним залишається головне завдання - формування організаційно-економічного механізму управління таким капіталом, не розкрито і не обґрунтовано концепцію цього механізму.

Формування такого механізму має спиратися, насамперед, на розкриття сутності та структури самого поняття "інтелектуальний капітал".

Одні з перших дослідників у цьому напрямі Л. Едвінссон і М. Мелоун дотримуються досить широкого трактування інтелектуального капіталу, відносячи до нього фактично всі види капіталу, що не піддаються оцінкам, традиційним для ресурсів сучасної корпорації. На підставі досліджень у шведській страховій і фінансовій компанії "Скандія" ці вчені виділили у рамках інтелектуального капіталу "людський капітал" (human capital) і "структурний капітал" (structural capital). Вони підкреслюють, що кожна з цих форм "капіталу" породжена людськими знаннями, і саме їх сукупність визначає приховані джерела цінності, які наділяють компанію нетрадиційно високою ринковою оцінкою. Д. Даффі дає таке визначення: "Інтелектуальний капітал - це сукупні знання, якими володіє організація з особі своїх співробітників, а також у вигляді методологій, патентів, архітектур і взаємозв'язків". Тут інтелектуальний капітал уже набирає вигляду певної методологічної категорії ("сукупні знання компанії"). Д. Клейн і Л. Прусак визначають інтелектуальний капітал як "інтелектуальний матеріал, формалізований і зафіксований, що використовується для виробництва більш цінного майна" . Б. Леонтьєв підходить до визначення інтелектуального капіталу через розкриття його структури трохи ширше. Під інтелектуальним капіталом того чи іншого суб'єкта він розуміє "сукупність наявних у нього законних прав на результати його творчої діяльності, його природних і набутих інтелектуальних здібностей і навичок, а також нагромаджені ним бази знань і корисних відносин з іншими суб'єктами". Тут ми маємо більш конкретизований перелік елементів інтелектуального капіталу, ніж, скажімо, у Едвінссона і Мелоуна, Клейна і Прусака, однак він має ті самі недоліки, що і в них. Є. Брукінг визначає інтелектуальний капітал як "термін для позначення нематеріальних активів, без яких компанія не може тепер існувати".

Виділяють такі типи інтелектуального капіталу: персоніфікований, техніко-технологічний, інфраструктурний, клієнтський, марочний. Кожний з них містить відповідні види інтелектуального капіталу.

Персоніфікований: пов'язані з роботою знання та вміння, творчі здібності, освіта, професійна кваліфікація, лояльність, ціннісні настанови персоналу, психометричні характеристики.

Техніко-технологічний: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, патенти, виробничі секрети ("ноу-хау"), оригінальне програмне забезпечення, права на дизайн.

Інфраструктурний: інформаційні технології, бази даних, організаційна структура, філософія управління, корпоративна культура, ділове співробітництво.

Клієнтський: відносини з покупцями, контракти, портфель замовлень, франшизи, ліцензійні угоди.

Марочний: торгові марки, товарні знаки, корпоративна марка (ім'я), марки обслуговування.

Кожний тип інтелектуального капіталу несе певні функції та передбачає свою специфіку управління. Відповідно, при формуванні організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом цю специфіку необхідно враховувати з метою якнайефективнішої реалізації таким капіталом своїх функцій.

Що концептуально повинен включати власне "організаційно-економічний механізм управління"? Стосовно до різних економічних об'єктів це поняття досить часто зустрічається у сучасній науковій економічній літературі. На жаль, поки що загальноприйнятого розгорнутого визначення цього терміна, яке б розкривало його сутність, немає, що викликає певні труднощі при розробці концепції організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства.

Згідно з Ю. Лисенком і П. Єгоровим, "організаційно-економічний механізм - це система формування цілей і стимулів, які дозволяють перетворити у процесі трудової діяльності рух (динаміку) матеріальних і духовних потреб членів суспільства на рух засобів виробництва і його кінцевих результатів, спрямованих на задоволення платоспроможного попиту споживачів". Такого трактування організаційно-економічного механізму дотримується і А. Козаченко.

Як позитивний бік такого визначення організаційно-економічного механізму слід розцінювати те, що в даному випадку він розглядається як система, тобто сукупність елементів, які перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, а також утворюють певну цілісність, єдність. Однак, оскільки у статті Ю. Лисенка і П. Єгорова йдеться про організаційно-економічний механізм управління, то пропоноване ними визначення розкриває лише частину механізму управління, розглядаючи його тільки як "систему формування цілей і стимулів". Тим часом процес управління не обмежується питаннями формування цілей і стимулів: він допускає реалізацію, як мінімум, трьох основних функцій управління - планування, організації та контролю. В даному ж випадку частково розкривається лише перша з них. Крім того, у пропонованому цими авторами формулюванні не дістали відображення і такі найважливіші елементи механізму управління, як його методи і структура. При цьому Ю. Лисенко і П. Єгоров справедливо зазначають, що "ядром організаційно-економічного механізму є система стимулів, які формують спонукальні мотиви до підвищення ефективності функціонування виробничих систем". У свою чергу, цю систему вони поділяють на дві підсистеми: командно-адміністративних і соціально-економічних стимулів, перші з яких примушують до праці, а другі - викликають у співробітників інтерес до високоякісної праці та ефективної роботи.

Заслуговує на увагу визначення організаційно-економічного механізму управління, запропоноване Г. Астаповою, яка розглядає його як систему елементів організаційного та економічного впливу на управлінський процес. У даному випадку системний підхід до формулювання визначення механізму розкривається і конкретизується за допомогою організаційної та економічної складових. Однак, на нашу думку, їх розгляд виключно як "елементів впливу" на управлінський процес не є методологічно аргументованим. Згідно з таким формулюванням, механізм управління слугує фактором впливу на процес управління. При цьому виникає суперечність у самій суті категорії "організаційно-економічний механізм управління", основою якого виступає управлінський процес як комплекс і послідовність функцій управління, що підкреслює академік М. Чумаченко.

Звернімо увагу на визначення О. Єрьоменко-Григоренко, яке багато в чому збігається з думкою дослідника Б. Іваненка. В інтерпретації першого з авторів "організаційно-економічний механізм управління підприємством являє собою систему технологічного, економічного, організаційного і соціального блоків, які включають до себе їх елементи". Тут взагалі відсутній змістовий бік власне механізму управління. Відбувається ототожнення організаційно-економічного механізму управління з функціональною структурою підприємства або з підприємством як системою названих автором блоків, тобто з об'єктом управління, що, на нашу думку, є неправомірним. Очевидно, розуміючи недоліки запропонованого формулювання, дослідник дає ще одне визначення організаційно-економічного механізму управління підприємством як "сукупності соціально-економічних і організаційно-економічних відносин. Однак і тепер сама по собі "сукупність відносин" не допускає управління як цілеспрямованої діяльності та, відповідно, механізму управління як засобу здійснення процесу управління.

Більш аргументованої позиції дотримується І. Булєєв, який розглядає організаційно-економічний механізм управління як сукупність форм, методів та інструментів управління. Тут ми вже бачимо відображення процесу управління і засобів його здійснення. Водночас залишається нерозкритим термін "механізм", оскільки сама по собі "сукупність форм, методів та інструментів" не допускає перетворення впливу одних її елементів на необхідну зміну інших.

Очевидно, що неоднозначність і суперечливість формулювань, пропонованих різними дослідниками, вимагають не тільки узагальнення наявних думок, але й додаткового дослідження гносеології самого поняття "організаційно-економічний механізм управління".

Базовим елементом визначення є поняття "механізм". Саме це поняття було запозичено економістами з механіки і в загальному випадку означає систему ланок, які перетворюють рух одних ланок на необхідний рух інших, причому існують вхідна і вихідна ланки.

Так, ґрунтуючись на цій базовій посилці, французький дослідник А. Кульман, говорячи вже про механізм економічний (у макроекономічному аспекті), підкреслює, що його можна визначити як необхідний взаємозв'язок, який виникає між різними економічними явищами. Механізм містить певну послідовність економічних явищ: його складовими елементами одночасно виступають вхідне і вихідне явища, а також весь процес, який відбувається в інтервалах між ними. Дослідник також зауважує, що механізми - це системи взаємозв'язків економічних явищ, які виникають за певних умов під впливом початкового імпульсу.

Отже, "механізм управління" можна розглядати як систему елементів (цілей, функцій, методів, організаційної структури і суб'єктів) та об'єктів управління, в якій відбувається цілеспрямоване перетворення впливу елементів управління на необхідний стан або реакцію об'єктів управління, що має вхідні посилки і результуючу реакцію.

Кожне підприємство на всіх своїх рівнях, у всіх своїх функціональних блоках має механізми управління. Як зазначає Н. Брюховецька, "від переваги акцентів на ті чи інші методи управління механізм управління буде мати свою назву". Далі автор конкретизує: "Економічний механізм включає економічні методи впливу суб'єкта управління на об'єкт управління. Але, крім економічних методів управління, впливу на об'єкт управління, є й інші методи: організаційні, психологічні й ін.". При цьому дослідник підкреслює, що "на рівні підприємства навіть економічні методи реалізуються через систему організаційно-розпорядницьких форм управління", у такий спосіб обґрунтовуючи правомірність використання поняття "організаційно-економічний механізм управління".

У нашому випадку об'єктом управління є інтелектуальний капітал підприємства, а цілі його використання є, безумовно, економічними. Інакше кажучи, коли йдеться про організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом, економічна складова цього механізму полягатиме не тільки у методах, але й у цілях його функціонування. Відповідно, організаційна складова наповнюється ширшим змістом як організація досягнення економічних цілей взагалі, а не обмежується організаційними методами управління, тобто вона містить і організаційно-структурні, і соціально-психологічні, і адміністративні аспекти. У процесі взаємодії відбувається взаємопроникнення економічних і організаційних елементів механізму управління. Отже, механізм управління інтелектуальним капіталом має, насамперед, організаційно-економічну природу, що робить гносеологічно і, відповідно, термінологічне вірною назву "організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом".

Таким чином, можна сформулювати визначення: організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом підприємства являє собою систему елементів (цілей, функцій, методів, організаційної структури і суб'єктів) та об'єктів (видів інтелектуального капіталу) управління, в якій відбувається цілеспрямоване перетворення впливу елементів управління на необхідний стан або реакцію інтелектуальних ресурсів, яка має вхідні впливи у формі зовнішніх вимог і результуючу реакцію у вигляді економічного ефекту.

Формування організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом як системи управління повинне здійснюватися на науково обґрунтованих принципах, які пред'являються до подібних систем.

Принцип цільової суміщеності допускає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її елементи складають єдиний механізм, спрямований на вирішення загального завдання. Управління різними видами інтелектуального капіталу здійснюється у такий спосіб, щоб у результаті в необхідний строк було забезпечено максимальну економічну ефективність їх використання.

Принцип безперервності та надійності проявляється у створенні таких організаційно-економічних умов, за яких досягаються стабільність і безперервність ефективного функціонування інтелектуального капіталу. Вирішення цього завдання забезпечується надійністю і погодженістю функціонування керуючої підсистеми, наявністю зворотного зв'язку між усіма структурними елементами цієї підсистеми та об'єктами управління, певними процедурами і конкретними заходами щодо усунення дисфункціональних відхилень.

Принцип планомірності означає, що система управління має бути націлена на вирішення не тільки поточних, але й довгострокових завдань розвитку інтелектуального капіталу. Механізм управління цим капіталом зв'язує у часі функціонування цілого ряду інтелектуальних ресурсів. Інтеграція механізму управління інтелектуальним капіталом із загальним господарським механізмом підприємства, стратегією його розвитку і поточними завданнями є можливою лише за умов стратегічного, тактичного та оперативного планування.

Принцип динамізму допускає, що механізм управління повинен мати високу адаптивність до вимог зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Принцип ефективності управління пов'язаний з можливістю використати безліч варіантів досягнення однієї й тієї самої мети, і завдання полягає в тому, щоб вибрати з них найкращий.

Принцип наукової обґрунтованості методів управління виходить з того, що методи, форми і засоби управління інтелектуальним капіталом мають бути науково обґрунтовані та перевірені на практиці.

Головне завдання організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом - забезпечити його ефективне використання і розвиток. Диференціація основної функції, перехід до окремих завдань є найважливішим методологічним питанням. Відповідно, з огляду на головне завдання, призначення організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом повинне полягати у:

формуванні системи управління інтелектуальним капіталом підприємства і забезпеченні її адекватності існуючим зовнішнім і внутрішнім умовам діяльності підприємства;

забезпеченні ефективного функціонування інтелектуального капіталу;

відтворенні інтелектуального капіталу;

раціональному використанні всіх видів інтелектуального капіталу;

реалізації стимулів, спрямованих на ефективне використання і відтворення інтелектуального капіталу;

створенні нормативної бази управління інтелектуальним капіталом з метою обґрунтування управлінських рішень, які приймаються;

розподілі обов'язків між суб'єктами управління інтелектуальним капіталом. управління інтелектуальний капітал

Організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом як система повинен мати структуру, яка б визначала сталі зв'язки і відносини всередині нього, а також основні напрями управлінських впливів, що забезпечувало б цілісність механізму і його тотожність самому собі. Отже, обґрунтування структури механізму є одним з ключових завдань розробки його загальної концепції.

Як і будь-яка система управління, організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом складається з двох підсистем - керуючої та керованої, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку. У даному випадку керована підсистема представлена інтелектуальним капіталом і його функціями. Структура і зміст керуючої системи, яка є основою механізму управління, вимагає детальнішого аналізу й обґрунтування.

Як зазначається у працях провідних спеціалістів у галузі менеджменту П. Друке-ра, М. Мескона, М. Альберта, Р. Фатхутдінова, Б. Мільнера та ін., вихідними посилками системи управління є цілі, які мають бути актуальними, конкретними, вимірними, стимулюючими і позначеними у часі. У свою чергу, цілі конкретизуються через завдання, які являють собою короткострокові орієнтири. Поставлені завдання вирішуються шляхом виконання відповідних функцій.

Функції управління є основою для формування структури керуючої системи та взаємодії її компонентів, а також визначають сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях і етапах управління. Не знаючи цього, визначити резерви і можливості такої діяльності, оцінити її ефективність неможливо.

Поняття "функція" (від латинського Ллікііо - "виконання, здійснення") характеризує діяльність, роботу, зовнішній прояв властивостей якого-небудь об'єкта в даній системі відносин, роль, призначення того чи іншого виконавчого органу (ланки, елемента) будь-якої системи у здійсненні її цілей. У науковій економічній літературі можна зустріти різні точки зору на сутність функцій управління. Результати аналізу думок з даного питання, подані в дисертаційному дослідженні, дозволили зробити таке узагальнення: під функцією управління слід розуміти об'єктивно необхідний вид управлінської діяльності, який є продуктом процесу поділу та спеціалізації праці у сфері управління, виражається у цілеспрямованому впливі суб'єкта на керований об'єкт і органічно зв'язаний з організаційною структурою управління та іншими функціями управління.

Як підкреслює академік М. Г. Чумаченко, відповідно до відомого положення діалектики, зміст і форма будь-якого явища є взаємозалежними та взаємозв'язаними. Тому, якщо зміст управління виробництвом реалізується через функції, а форма управління - через структуру управління, то склад функцій і структура управління є взаємозалежними та взаємозв'язаними.

Таким чином, ще одним найважливішим елементом механізму є організаційна структура управління інтелектуальним капіталом, яка впорядковує процес управління і взаємодію ланок, встановлює підпорядкованість, розподіляє відповідальність.

Функції управління інтелектуальним капіталом реалізуються шляхом застосування відповідних методів управління. Оскільки процес управління інтелектуальним капіталом здійснюється за допомогою інтелектуальної праці, то методи управління нею складають основу для всієї сукупності методів управління таким капіталом.

Можна виділити три основні групи методів управління, що застосовуються як до інтелектуального капіталу, так і до інтелектуальної праці: організаційні, економічні, соціально-психологічні. Щодо безпосереднього впливу на капітал, то соціально-психологічні методи стосуються тільки персоніфікованого, клієнтського і марочного капіталів .

Організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом повинен передбачати раціональне поєднання відповідних методів управління, яке, у свою чергу, покликане забезпечити ефективну реалізацію функцій інтелектуального капіталу і досягнення поставлених цілей.

Узагальнюючи сказане, можна зазначити, що в цілому структура і зміст керуючої підсистеми представлені цілями, завданнями, функціями, організаційною структурою і методами управління.

Таким чином, концептуальну структуру організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства можна подати у вигляді схеми.

У процесі функціонування організаційно-економічного механізму природним, неминучим і закономірним є виникнення певних організаційно-економічних відносин. Як справедливо зауважує академік Л. І. Абалкін, організаційно-економічні відносини опосередковують зв'язок між продуктивними силами і власністю на засоби виробництва, характеризують стан продуктивних сил та їх економічну організацію. У цьому організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом є елементом виробничих відносин. Отже, найважливішим завданням дослідження особливостей його функціонування є політекономічний аналіз дихотомії інтелектуального капіталу, інтелектуальної праці та інтелектуального продукту.

Організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом об'єднує в єдину систему суб'єкт і об'єкт управління, а також проміжний і кінцевий результати функціонування даного механізму. Ключовим, стратегічним видом інтелектуального капіталу є персоніфікований інтелектуальний капітал, який представлений знаннями та кваліфікацією суб'єктів управління, виступає об'єктом управління і акумулює продукти інтелектуальної праці у вигляді нових знань та інформації. При цьому варто підкреслити, що така праця лежить в основі процесу управління інтелектуальним капіталом.

Отже, організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом є не тільки економічною, але й соціальною системою, що об'єднує в єдиний соціальний організм людей, які володіють і здатністю до інтелектуальної праці, і засобами виробництва у вигляді своїх знань.

Відомо, що класична політична економія вважала серйозним фактором негативного впливу на ефективність функціонування соціально-економічних систем суперечність між безпосереднім виробником і власником засобів виробництва. Навіть ідея "розпорошення* приватної власності на засоби виробництва - у вигляді комуністичної доктрини володіння ними всіма членами суспільства або капіталістичної концепції володіння акціями всіма працівниками корпорації - ситуації не змінює. Як справедливо зазначає В. Іноземців, "ставлення до деяких засобів виробництва як не до чужого не є тотожним ставленню до них як до своїх".

Організаційно-економічний механізм управління інтелектуальним капіталом дозволяє перебороти деструктивний у даному випадку вплив приватної власності. Ми вважаємо це можливим, оскільки персоніфікований інтелектуальний капітал як засіб виробництва є не відчужуваним від його носія і переходить з категорії приватної власності до категорії особистої власності співробітника.

В умовах індустріальної економіки феномен експлуатації проявлявся, насамперед, у привласненні власником засобів виробництва ще й матеріальних благ, створюваних безпосередніми виробниками. Звідси і походить конфлікт, який лежить в основі експлуатації і сутність якого, за К. Марксом, полягає в тому, що безпосередні виробники прагнули привласнити створені ними блага заради задоволення своїх насущних потреб, тоді як власники засобів виробництва прагнули відчуження цих благ на свою користь. У випадку заміщення матеріально-речовинного капіталу персоніфікованим інтелектуальним феномен відчуження продукту не призводить до формування зазначеної суперечності. Це відбувається, головним чином, тому, що первісний продукт у вигляді знань або інформації є невідчужуваним, а відчужуваними є тільки його "копії". Як зазначає Т. Стюарт, "знання не убувають у міру їх використання, вони є иевідчужуваними".

Отже, найважливішою характеристикою організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства в підсистемі управління персоніфікованими інтелектуальними ресурсами є згладжування традиційної політекономічної суперечності між безпосереднім виробником і власником засобів виробництва і результатів праці.

У цілому з дослідження, поданого в цій статті, можна зробити такі висновки:

розроблено та обґрунтовано концепцію організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства;

сформульовано принципи формування організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства і розкрито його призначення;

визначено структуру і зміст керуючої та керованої підсистем цього механізму;

розкрито дихотомію інтелектуального капіталу, інтелектуальної праці та інтелектуального продукту в процесі функціонування організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства, обґрунтовано можливості подолати в даній системі традиційну політекономічну суперечність між безпосереднім виробником і власником засобів виробництва і результатів праці.

Подана концепція організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом підприємства створює теоретичну основу для подальшої розробки і обґрунтування критеріїв та методів оцінки ефективності функціонування цього механізму, а також ефективності використання такого капіталу. На практиці використання запропонованої концепції дозволить підвищити ефективність роботи підприємства в цілому.

Розрахункова частина

Визначити чисельність функціональних управлінців, види та кількість функціональних управлінських підрозділів механічного цеху машинобудівного заводу та дати оцінку економічності управління цехом за різних типів виробництва.

Вихідні умови:

Чисельність робітників цеху - 480 чол.

Норматив чисельності робітників функціонального управління, чол.

Тип виробництва	Норматив робітників, чол.
	на технолога	на нормувальника	на диспетчера
Одиночне і дрібносерійне	41-48	67	84
Серійне	57	94	96
Крупносерійне	63	130	110
Масове	71	160	Служба централізована

Чисельність працівників функціональних управлінських підрозділів цеху, чол.

Норми формування	Для служб
	технічних	економічних	загального призначення
Відділ	> 10	> 5	> 5
Бюро	від 5 до10	від 4 до 5	від 2 до 5
Група	до 5	до 4	2

Нормативна чисельність робітників дільниці - 40 чол. в 1 зміну

Лінійні управлінці: начальник цеху, майстри.

Середньорічна заробітна плата, грн.:

— начальник цеху - 4800

— майстра - 3000

— функціонального управлінця - 3600

— робітника - 2400

Змінність роботи - 2

Розв'язок:

Чисельність функціональних управлінців при:

одиночному і дрібносерійному виробництві

технологів - 10 чол.

нормувальників - 7 чол.

диспетчерів - 5 чол.

серійному виробництві

технологів - 8 чол.

нормувальників - 5 чол.

диспетчерів - 5 чол.

крупносерійному виробництві

технологів - 7 чол.

нормувальників - 3 чол.

диспетчерів - 4 чол.

масовому виробництві

технологів - 6 чол.

нормувальників - 3 чол.

диспетчерів - служба централізована.

Види та кількість функціональних підрозділів при:

одиночному і дрібносерійному виробництві

технічне бюро 1

економічне відділ 1

бюро загального призначення 1

серійному виробництві

технічне бюро 1

економічні бюро 1

бюро загального призначення 1

крупносерійному виробництві

технічне бюро 1

економічна група 1

бюро загального призначення 1

масовому виробництві

технічне бюро 1

економічна група 1

служба централізована.

ч. в одну зміну

дільниць в одну зміну

ч. начальників цеху в 2 зміни

Середньорічна заробітна плата:

начальників цеху

грн.

майстрів

грн.

функціональних управлінців

одиночному і дрібносерійному виробництві

грн.

серійному виробництві

грн.

крупносерійному виробництві

грн.

масовому виробництві

грн.

робітників

грн.

Висновок

Подолання проблем неузгодженості управління підприємством зі змінами вимог навколишнього середовища можливе за умови розвитку науково обґрунтованих методик системного аналізу підприємства як об'єкта, яким повинен керувати менеджер. У зарубіжних і вітчизняних наукових публікаціях з управління підприємством до цього часу не акцентувалася увага на тому, що найважливішим моментом для забезпечення його ефективності є пристосування до змін сутнісних особливостей об'єкта, яким потрібно управляти.

Аналіз сучасних публікацій з економіки показує, що їх автори вважають підприємство об'єктом дослідження, який наперед визначений. Вони не визнають потреби з'ясовувати нові особливості цього об'єкта, які ускладнюють управління ним. А проблеми виникають саме через те, що керівники не враховують глибоких змін як внутрішньої сутності підприємства, так і його функцій. Певним чином ці обставини пояснити можна тим, що у радянські часи підприємство було у центрі уваги багатьох прикладних наукових дисциплін: економіка підприємства, організація виробництва, управління підготовкою виробництва, економіка та організація гнучких виробничих систем і деяких інших. Кожна з цих дисциплін детально аналізувала свою предметну галузь функціонування підприємства, і цього було достатньо для ефективного управління ним в умовах планового господарства. Комплексної дисципліни, яка б вивчала підприємство як багатоаспектний об'єкт, не існувало. Зарубіжна наука також плідно працювала над макро- та мікроекономічними проблемами і досить довго не надавала значення вивченню складних питань організації ефективної діяльності конкретної економічної одиниці з урахуванням глибини та різноманітності тих суперечностей, з якими стикалися менеджери. Однак тепер вона визнає як відсутність конкретної науки про економіку організацій, так і необхідність створення нової методології її дослідження.