Важливу роль в успішному розвитку підприємства відіграє наукова система управління та маркетингова діяльність. Для зростання ефективності виробництва система управління підприємством має більше значення, ніж впровадження нової техніки і технології. Величезний досвід науково обґрунтованого управління підприємствами накопичили найрозвинутіші країни - США та Японія. Вивчення цього досвіду має важливе значення для нинішнього, а ще більше - для майбутнього розвитку економіки України, особливо на сучасному етапі (з 2005р.), який супроводжується трансформацією командно-адміністративної економіки в соціально орієнтовану ринкову економіку.

Сутність і функції управління. Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу праці в усіх трьох формах (загальній, особливій та одиничній) посилюється значення системи управління економікою.

Система управління - свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих підсистем та елементів.

Основними видами управління (менеджменту) є організаційний, виробничий, кадровий, інвестиційний, інноваційний, фінансовий та ін.

Менеджмент (англ. meneger - управляючий) - цілеспрямований вплив власників підприємств (а також фірм і компаній) та менеджерів різних ланок на потреби й інтереси інших працівників для ефективної організації колективної праці з метою привласнення максимального прибутку.

управління керівний туристичне агентство

Управління як цілеспрямований і активний процес складається з таких відносно самостійних, логічно послідовних елементів:

1) збирання, систематизація і передавання інформації;

2) вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення;

3) перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення їх виконання;

4) аналіз ефективності прийнятого рішення й можливе наступне його коригування. Результатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробництва, розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва загалом або окремих його підсистем, узгодження економічних інтересів, зростання ефективності суспільного виробництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління загалом на практиці реалізується через певний комплекс функцій.

Функція управління - вид діяльності, у процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується поставлене завдання, досягається мета.

Основні функції управління з погляду технологічного способу виробництва - планування, організування, координування, контролювання. Ще двома функціями управління з погляду відносин власності є стимулювання праці і реалізація власниками засобів виробництва та інших елементів системи продуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об'єкти власності і втілення, своїх цілей управління.

З шести основних функцій управління найскладнішою є організування. Ця функція означає формування структури об'єкта управління, процес упорядкування всіх елементів у систему управління і форму їх зв'язку, а також надання активним елементам необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи, окремі працівники, а також організації, підпорядковані системі управління. Координування забезпечує встановлення і підтримання зв'язків між елементами системи узгодження і упорядкування дій між ними. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управління в одне ціле. У такий спосіб утворюється організаційна структура управління.

У процесі управління всіма об'єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підприємств) необхідно чітко сформулювати головну мету управління. Визначення такої мети - початковий принцип функціонування і розвитку системи управління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети.

Важливим принципом управління є гарантування різними суб'єктами управління виконання взятих на себе зобов'язань, або принцип відповідальності. За невиконання таких зобов'язань до суб'єктів управління застосовують різні санкції з метою повного відшкодування заподіяних збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому необхідно чітко визначати, хто, перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб'єкти управління. Зокрема, у СРСР вищі органи не несли жодної відповідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення, що значно знижувало ефективність управліннями.

У процесі управління органічно поєднуються такі суспільні закони й закономірності:

1) техніко-економічні закони, що розкривають сутність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини й техніки, а також відношення між різними елементами техніки та засобами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, поділяють на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, властиві техніко-економічним відносинам;

2) соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;

3) соціальні закони, які розкривають сутність відносин між основними класами, соціальними верствами і прошарками в процесі суспільного виробництва, в різних сферах суспільного відтворення;

4) правові закони, що конкретизуються в різних правових актах і нормах;

5) соціально-психологічні закони, які відображають біологічну (природну) й соціальну сторони сутності людини, її поведінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, міжгрупові та інші відносини у процесі праці, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

У західній науковій літературі, зокрема у працях американських учених Г. Пітерса і Р. Уотермена, комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи "с" (7-с), або семи характеристик організації: стратегії, структури, системи ("жорстких характеристик"), складу кадрів, стилю керівництва, суми звичок ("м'яких характеристик"), сумісних цінностей (інтегруючої характеристики). На їхню думку, об'єктом управління повинні стати людські аспекти організації, що виявляються у кадровому складі, стилі й звичках, цінностях організації. Саме ці аспекти й суспільні цінності, людський потенціал організації виходять нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управління ще більше зростає, якщо беруть до уваги не лише внутрішні характеристики організації, а й зовнішні фактори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті закони тощо).

Отже, управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і прикладний, раціональній та інтуїтивний характер тощо.

Форми і методи наукового управління підприємствами. Елементами організаційної структури управління є різні управлінські ланки, діяльність яких регламентується окремими положеннями. Натепер виокремлюють такі шість основних організаційних структур управління: лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, програмно-цільова, матрична, дивізіональна.

Лінійна структура управління - процес управління здійснюється у взаємовідносинах між начальником і підлеглими за ієрархічною структурою згори донизу. Так, в американській компанії "Ексон" та багатьох інших великих корпораціях налічується 11-14 рівнів ієрархії. Усі розпорядження йдуть від одного начальника, а для керівника кожного ієрархічного рівня важливою проблемою є підбір оптимальної кількості підлеглих, якими можна ефективно управляти. Керівник підрозділу повинен приймати рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності. Основним недоліком цієї форми організаційної структури є надто складна процедура прийняття управлінських рішень (надходять згори донизу, а дозвіл на кожний крок діяльності необхідно отримати знизу догори, нерідко через усю ієрархію керівників). Таке рішення приймають на тривалих засіданнях, після численних узгоджень і наявної колективної відповідальності за будь-які дії. Ця структура управління дуже складна, вона повільно реагує на внутрішні й зовнішні зміни (зокрема на зміну кон'юнктури), не враховує новаторського ризику підприємця, оскільки керівники підрозділів не можуть прийняти самостійно рішення. З лінійною формою управління також пов'язані такі негативні риси менеджерів, як підлабузництво, бюрократизм, корупція, підсиджування, доноси тощо.

1.2 Зміст, цілі та завдання процесу управління туристичним підприємством

Кожний із нас протягом дня приймає десятки, а протягом життя - тисячі рішень. Деякі з них дуже індивідуальні: де пообідати? що купити? що робити? і т.п. Інші рішення більш складні і потребують ретельного обмірковування. Хочемо ми цього або ні, але приймати рішення ми повинні. Для менеджера ж прийняття рішень - постійна і дуже відповідальна робота. Необхідність прийняття рішень пронизує усе, що робить керівник будь-якого рівня. Оскільки прийняті рішення стосуються не тільки менеджера, але й інших людей і в багатьох випадках всієї організації, розуміння природи і суті цього процесу є надзвичайно важливими для кожного, хто хоче досягти успіху в галузі управління.

Одним із показників діяльності менеджера є його спроможність приймати правильні рішення. Тому що менеджери виконують чотири функції управління. Вони реально мають справу з постійним потоком рішень по кожній із них, тобто плануванню, організації, мотивації і контролю. Виробітку та прийняття рішень - це творчий процес у діяльності керівників. Він, як правило, містить у собі ряд стадій:

виробітку і постановку мети;

вивчення проблеми;

вибір і обгрунтування критеріїв ефективності та можливих наслідків прийнятих рішень;

розгляд варіантів рішень;

вибір і остаточне формулювання рішення;

ухвалення рішення:

доведення рішень до виконання;

контроль за виконанням рішень.

Під управлінським рішенням розуміють вибір альтернативи - акт, спрямований на вирішення проблемної ситуації. В остаточному підсумку управлінське рішення представляється як результат управлінської діяльності. У більш широкому розумінні управлінське рішення розглядають як основний вид управлінської праці, сукупність взаємозалежних, цілеспрямованих і логічно послідовних управлінських дій, що забезпечують реалізацію управлінських задач.

Види управлінських рішень. Рішення можна класифікувати по численних ознаках. Проте визначальним моментом є умови, у яких приймається рішення. Звичайно рішення приймаються або в обстановці визначеності, або в обстановці ризику (невизначеності).

Існують і інші критерії класифікації управлінських рішень:

по термінам дії наслідків рішення: довго-, середньо- та короткострокові рішення;

по частоті прийняття: одноразові (випадкові) і повторювані;

по широті охоплення: загальні (стосуючись всіх співробітників) і вузькоспеціалізовані;

за формою підготування: одноособові, групові і колективні;

по складності: прості і складні;

по жорсткості регламентації: контурні, структуровані й алгоритмічні.

Підходи до прийняття рішень.

У управлінській практиці до прийняття рішень склалися два основних підходи: індивідуальний і груповий.

У рамках індивідуального підходу найбільшу значимість одержує централізація прийняття рішень. Мається на увазі той факт, що більша частина рішень в організації приймається у вищій ланці управління і, як правило, одним або невеликою групою менеджерів, тобто при централізованому підході акцент намагаються робити на те, щоб рішення приймалися вищою ланкою управління.

При груповому підході до ухвалення рішення менеджер будь-якого управлінського рівня залучає службовців. У цьому випадку менеджер вищого рівня управління, відповідальний за прийняття даного рішення, делегує повноваження (передає відповідальність по ухваленню рішення) на найнижчий управлінський рівень. Цей підхід охороняє головних менеджерів від можливості загрузнути в рішенні дрібних щоденних проблем. Головна перевага даного підходу складається в тому, що відповідальність і влада передаються людям із більш низьких рівнів управління. Дозвіл робітнику брати участь в ухваленні рішення щиро торкається їхні інтереси, що збільшує ефективність ухваленого рішення.

При розгляді процесів прийняття рішень варто враховувати два моменти:

приймати рішення, як правило, порівняно легко, але прийняти гарне рішення важко;

ухвалення рішення - це психологічний процес, тому недивно, що засоби, використані для цього керівником, варіюються від спонтанних до глибокологічних. Звідси можна стверджувати, що процес прийняття рішень має інтуїтивний, заснований на судженнях, і раціональний характер.

Інтуїтивні рішення - це вибір, зроблений тільки на основі відчуття того, що він правильний. Рішення, засновані на судженнях, - це вибір, обумовлений знаннями або накопиченим досвідом.

Раціональне рішення відрізняється від інших тем, що воно не залежить від минулого досвіду. Воно обгрунтовується за допомогою об'єктивного аналітичного процесу.

Процес прийняття рішень

Процес прийняття рішень складний і багатосторонній. Він включає цілий ряд стадій і операцій. Питання про те, скільки і які стадії повинен пройти процес прийняття рішень, яке конкретне утримання кожній із них, суперечливі, і вирішуються менеджерами по-різному. Це залежить від кваліфікації керівника, ситуації, стилю керівництва і культури організації. Важливо, щоб кожний менеджер розумів сильні сторони й обмеження кожного підходу і процедури ухвалення рішення і з урахуванням ситуації і власного стилю управління уміло вибрати кращий варіант.

Класичний підхід до прийняття управлінського рішення складається в дотриманні визначеної процедури і виконанні обов'язкових дій.

Визначення проблеми.

У витоків будь-якого рішення знаходиться проблемна ситуація, що потребує свого вирішення. Задача менеджера на цьому етапі складається в аналізі проблемної ситуації, тобто у визначенні симптому "хвороби", вивченні становища справ і цілей, попередньому формулюванню критеріїв вирішення. Таким чином, процес визначення проблеми складається в її виявленні й оцінці.

Виявлення проблеми - усвідомлення того, що виникло відхилення від спочатку встановлених планів.

Джерела, із яких менеджер може дізнатися про існування проблеми, містять у собі його особистий огляд і аналіз інформації, суспільна думка і т.д. Думка інших менеджерів і підлеглих теж є важливим джерелом при виявленні проблеми.

Оцінка проблеми - установлення її масштабів і природи тоді, коли проблема виявлена. Визначення масштабу проблеми не є знаходження її причини і джерела. Мова йде лише про оцінку засобів для її вирішення і ступеня її серйозності.

Виявлення обмежень і визначення альтернатив. Причиною виникнення проблеми можуть бути сили, що знаходяться поза організацією, (зовнішнє середовище), що менеджер не може змінити. Обмеження такого роду звужують можливості прийняття оптимальних рішень, тому необхідно визначити їхнє джерело і суть і намітити можливі альтернативи, тобто потрібно виділити всі можливі дії, що усувають причини появи цієї проблеми.

Розділ 2. Застосування адміністративних методів управління на туристичному підприємстві "меркурій"

2.1 Загальна характеристика туристичного підприємства "Меркурій"