Формування системи соціального партнерства в Україні

Угоди па національному рівні почали укладатися з 1991 р.

Перша угода, яка була укладена між Кабінетом Міністрів України та Федерацією незалежних профспілок України, передбачала такі основні зобов'язання сторін:

підготовку реформи оплати праці;

розробку законопроектів про мінімальний споживчий бюджет та індексацію грошових доходів населення;

розробку республіканської програми зайнятості.

З укладанням у 1992 р. наступної угоди розширилася сфера інтересів соціальних партнерів, зміст доповнився новими елементами:

були визначені соціальні аспекти процесів роздержавлення і приватизації;

сторони визнали необхідність комплексного підходу до забезпечення гарантій у сферах освіти, охорони здоров'я, доступу до культурних цінностей, захисту духовних потреб.

Новим змістом поступово наповнюються колдоговори. Центральними стають питання піднесення виробництва та фінансово-економічного стану підприємств, продуктивна зайнятість працівників. На договірних засадах визначаються умови оплати праці, тривалість робочого часу, додаткові відпустки, соціальні гарантії.

Із прийняттям в 1993 р. Закону "Про колективні договори і угоди" [1] Україна стала на шлях цивілізованого регулювання відносин між державою, роботодавцями та найманими працівниками. Цим Законом було значно розширено межі договірного регулювання, ним суттєво конкретизуються вимоги до змісту колдоговорів і угод. Таким чином було вперше законодавчо легалізовано угоди на державному, галузевому і регіональному рівнях (ці угоди почали укладатися з 1993 p.). З прийняттям цього Закону було започатковано створення із законодавчим закріпленням системи соціального партнерства, елементи якої на момент прийняття Закону склалися в Україні (у квітні 1993 р. Указом Президента України було створено НРСП (Незалежна республіканська спілка профспілок), затверджено положення про неї).

Генеральна угода містить, як правило, загальні установки соціально-економічної політики даного періоду часу і охоплює сукупні інтереси працівників і роботодавців. У них, як правило, повинні передбачатися положення про принципи регулювання трудових домовленостей, включаючи заробітну плату та мінімальну соціально-економічну гарантію, виходячи із зростання цін і рівня інфляції.

Так, Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України, Всеукраїнськими профспілками та професійними об'єднаннями на 2002 2003 роки має такі розділи:

сприяння розвитку виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості;

оплата праці, підвищення рівня доходів;

умови праці та відпочинку;

соціальний захист та задоволення духовних потреб;

заключні положення.

Галузеві домовленості визначають напрям соціально-економічного розвитку країни. Учасниками галузевих домовленостей можуть бути також три сторони відповідні профспілки (інші уповноважені працівниками представницькі органи), роботодавці (об'єднання роботодавців), Міністерство праці та соціальної політики України. Галузеві домовленості орієнтуються головним чином на інтереси робітників та роботодавців певної галузі при одночасному обліку параметрів рішення соціально-економічних проблем в міжгалузевому плані.

Регіональні домовленості укладаються між представницькими органами найманих робітників (як правило, територіальними радами профспілок), об'єднаннями роботодавців і територіальними органами виконавчої влади. Роботодавці та робітники підприємств і організацій, розміщених у конкретних регіонах, в процесі переговорів про умови праці повинні виходити з економічних умов виробництва в регіоні та адекватних їм трудових відносин. Оскільки ринок праці формується на окремих територіях, це об'єктивно робить регіональні відносини найважливішим інструментом соціального партнерства, їх значення полягає у тому, що вони є першим щаблем децентралізованого регулювання трудових відносин, включаючи умови оплати праці.

Колективний договір є двостороннім і укладається в організаціях і на підприємствах для регулювання трудових відносин між робітниками (профспілковим комітетом) і роботодавцями (адміністрацією). Колективний договір підприємства регулює трудові відносини, конкретизуючи, доповнюючи та розвиваючи норми, що прийняті в галузевій, регіональній та генеральній домовленостях. При цьому враховується також фінансовий стан підприємства.

Предметом колективного договору можуть бути взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, а саме:

зміни в організації виробництва і праці;

регулювання зайнятості;

режим роботи, тривалість робочого часу та відпочинку;

умови та охорона праці;

форми та системи оплати праці, що використовуються для різних категорій та груп працівників;

розміри тарифних ставок та посадових окладів за ступенями робіт та посадами працівників;

види і розміри доплат, надбавок, премій, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умови їх надання;

умови оплати праці за роботу в понаднормовий час; час простою, що мав місце не з вини робітника, при виготовленні продукції, яка виявилася бракованою, тощо;

житлово-побутове, культурне, медичне обслуговування, організація оздоровлення та відпочинку працівників;

взаємні зобов'язання сторін щодо виконання домовленостей.

Необхідно звернути увагу, що тарифні домовленості на національному рівні мають більш соціальний, ніж економічний характер.

Тристороння процедура узгодження інтересів соціальних партнерів за участю уряду іноді має необов'язковий і формальний характер, бо сторони фактично не несуть відповідальності за зрив домовленостей. На відміну від більшості західних держав, у яких колективні договори і домовленості вважаються нормативними документами на рівні закону, у нас вони в багатьох випадках мають характер рекомендацій.

МОП прийняла низку нормативних актів, що передбачають встановлення положень про заробітну плату шляхом тристоронніх переговорів за участю безпосередньо зацікавлених трудящих та підприємців для того, щоб трудящі змогли отримати належну заробітну плату. МОП виступає за прийняття законів, які забороняють дискримінацію в оплаті праці за будь-якою ознакою.

Коло питань з оплати праці, що регулюються в колективних договорах і угодах, за Законом України "Про колективні договори і угоди" [1] с таким:

Генеральна угода:

мінімальні соціальні гарантії оплати праці та доходів;

розмір прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів;

умови зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

Галузева угода:

мінімальні гарантії заробітної плати відповідно до кваліфікації па основі єдиної тарифної сітки;

мінімальні розміри доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі;

мінімальні соціальні гарантії, компенсації та пільги у сфері оплати праці;

умови зростання фонду оплати праці;

міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення в оплаті праці.

Регіональна угода:

мінімальні соціальні гарантії оплати праці та доходів;

розмір прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів.

Колективний договір:

всі питання щодо умов оплати праці, в тому числі мінімальна тарифна ставка.

Колективний договір (домовленість) набирає чинності від дня його підписання представниками сторін або від дня, що вказаний в них актах. Зміни та доповнення до цього договору (домовленості) в період його дії можуть вноситися за домовленістю сторін в порядку, встановленому при його укладанні. Протиріччя, що виникають під час проведення колективних переговорів і укладання колективних договорів галузевих, регіональних домовленостей, розглядаються погоджувальною комісією. Порядок її створення та діяльності встановлюється сторонами.

Протиріччя, що виникають під час проведення переговорів і укладання генеральної домовленості, розглядаються Національною радою з соціального партнерства. У випадку недосягнення домовленості трудовий спір вирішується в законодавчому порядку.

Домовленості укладаються послідовно, починаючи з генеральної. Норми останньої обов'язкові для врахування на подальших рівнях колективних переговорів, а норми галузевої та регіональної -- на виробничому рівні як мінімальні гарантії.

Домовленості та колективні договори мають силу міжгалузевих, галузевих і локальних нормативних актів, що регулюють соціально-трудові відносини, і є обов'язковими як для сторін, які їх підписали, так і для органів, що покликані вирішувати колективні та індивідуальні трудові спори. Протягом дії домовленостей і колективних договорів ніхто з представників сторін в односторонньому порядку не може вимагати збільшення (зменшення) розмірів оплати праці та пільг, окрім передбачених.

Норми колективного договору, що припускають рівень оплати праці нижче норм, визначених генеральною, галузевою чи регіональною домовленостями, але не нижче державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть використовуватися тільки у випадку, коли фінансові труднощі підприємства мають тимчасовий характер, тобто на період їх подолання, але не більше ніж на шість місяців.

Відповідно до чинного законодавства, галузеві та регіональні домовленості, а також доповнення і зміни до них набувають чинності після реєстрації Міністерством праці та соціальної політики України в Мін'юсті України.

Контроль за виконанням колективних договорів і домовленостей здійснюють:

професійні союзи та інші органи, що представляють інтереси найманих робітників і власників засобів виробництва як сторони домовленостей і договорів;

органи Міністерства праці та соціальної політики України;

фінансові органи.

Вищий нагляд за дотриманням умов колективних договорів і домовленостей здійснює генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори [7].

Висновок