Управління та роль моделювання в ньому

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Моделювання в управлінні. Фактори, що обумовлюють необхідність використання моделювання

Результати роботи виробничих систем значною мірою залежать від якості рішень, прийнятих управлінським персоналом. Тому менеджери повинні добре уявляти варіанти можливих дій і результати, пов'язані з їхнім здійсненням. У звичних умовах, Що повторюються, прийняті рішення можуть базуватися на досвіді, інтуїції, здоровому глузді, тобто на уявленні про виробничу систему, що склалося в конкретного керівника-менеджера. Однак багатоваріантність, багатокритеріальність, стохастичність виробничих систем породжують завдання, найкраще розв'язання яких не лежить на поверхні і не має аналогів у минулому досвіді, а ціна помилки при сучасних масштабах виробництва дуже велика. Найбільш надійним рішенням була б постановка експериментів безпосередньо на об'єкті. Проте натурні експерименти у виробничих системах найчастіше неможливі або утруднені у зв'язку з їхньою дорожнечею, тривалістю термінів проведення, небезпекою небажаних наслідків.

У тих випадках, коли не можна провести управлінський натурний експеримент або немає даних про результати різних рішень для подібних умов у минулому, є можливість побудувати модель ситуації, яка розглядається, і провести необхідні експерименти з нею.

Для формальної побудови процесу прийняття рішень у реальних ситуаціях використовується лінійне та динамічне програмування. Останні є реальними механізмами прийняття управлінських рішень. Будь-який такий механізм є моделюванням процесу прийняття рішень суб'єктом.

Модель - це об'єкт довільної природи (матеріальний, мислений, знаковий і т. ін.), що відбиває істотні для завдання, яке розглядається, властивості об'єкта-оригіналу. Експеримент, який проводиться з моделлю системи, називається моделюванням. Моделювання дає змогу вивчити властивості об'єкта, прогнозувати його поведінку без постановки натурного експерименту.

Модель має бути здатна відображати, відтворювати або замінювати оригінал у його головних рисах так, щоб її вивчення давало нову інформацію про об'єкт, а точніше, - про цілий клас об'єктів, для яких актуальне завдання, що розглядається. Оскільки в різних завданнях для однієї і тієї ж системи можуть бути задіяні істотно різні її властивості, то для їхнього опису можуть знадобитися різні моделі. Кожна з них буде відбивати головні, з погляду цього завдання, властивості системи й ігнорувати ті властивості, характеристики, які не вимагаються для розв'язання цього завдання. Таким чином, модель завжди існує разом із завданням, яке вирішується. Про модель будь-якого досліджуваного об'єкта є сенс говорити тільки тоді, коли добре з'ясовано завдання, стосовно якого створюється і буде використовуватися модель.

Після створення моделі частину рішень, що раніше вироблялися інтуїтивно, можна приймати на основі кількісних рекомендацій, одержаних у результаті аналізу моделі.

Типи моделей. Усі системи залежно від можливостей формалізованого опису їх можна поділити на три типи: добре структуровані, слабоструктуровані, неструктуровані.

Добре структуровані системи характеризуються наявністю стійких зв'язків і залежностей між підсистемами, що піддаються кількісним оцінкам. Управління такими системами можливе на основі стандартних процедур, правил, методик, розрахунків. Завдання, що виникають, можуть бути одноваріантними (розв'язувані методом прямого рахунку) або різноманітними (оптимізаційними).

У слабоструктурованих системах зв'язки між підсистемами чітко не регламентовані, мають несталий характер, не піддаються точному кількісному опису. При прийнятті рішення велика роль суб'єктивного фактора - багато рішень приймаються на основі екстраполяції оцінок. Специфіка слабоструктурованих завдань полягає в необхідності участі в їхньому розв'язанні колективу людей, частина з яких відповідає за ухвалення рішення.

Неструктуровані системи відрізняються неможливістю формалізації мети і критеріїв оцінки. Для цих систем характерні якісні постановки завдань, в яких кількісні залежності між складовими не відомі, формальних методів рішення немає, а вибір варіантів рішення утруднений невизначеністю мети діяльності й альтернативних способів досягнення їх. У вирішенні таких завдань переважну роль відіграють експертно-евристичні методи.

За способом подачі можна виділити три основні типи моделей: концептуальні, матеріальні, знакові.

Концептуальна модель - це певний ідеальний образ об'єкта, що залежить не тільки від його об'єктивно існуючих властивостей, а й від знань, досвіду та інших факторів, властивих суб'єктові-дослідникові.

Для того щоб перевести концептуальну модель з форми уявного образу у форму використання відповідно до свого призначення, можуть застосовуватися мовний (вербальний) опис, графічні засоби, математичні символи, відомі засоби різних спеціальних мов подачі даних і знань.

Деталізація «концептуальні моделі. приведення її до вигляду, який дає змогу експериментувати з моделлю для одержання інформації про об'єкт, може здійснюватися в двох основних формах: матеріальній і знаковій.
Матеріальні моделі можна поділити на три типи: предметні, фізичні, аналогові. Предметні (геометричні) моделі призначені для відтворення й аналізу переважно тих властивостей об'єкта, що визначаються його розмірами, формою, іншими ознаками, які характеризують об'єкт без урахування його внутрішньої природи. Типовий приклад - макети в архітектурі й техніці, навчальні муляжі.

Фізичні моделі дати змогу відтворювати і вивчати властивості об'єкта або процесу, зберігаючи його фізичну природу або хімічні властивості. Це лабораторні дослідні установки в хімічних технологіях, гідродинамічні моделі кораблів і гідротехнічних споруд, аеродинамічні моделі літальних апаратів і т. ін. Фізичні моделі засновано на теорії подібностей, за допомогою якої встановлюється відповідність між оригіналом і моделлю. Фізичне моделювання призначене для вивчення властивостей і поведінки об'єкта-оригіналу в різних умовах зовнішнього середовища при різних варіантах реалізації самого оригіналу.

Аналогові моделі служать тій же меті, що й фізичні, але природа процесів, що протікають в оригіналі моделі, різна. Типовий приклад - електронне моделювання на аналоговій обчислювальній машині або електронній моделюючій установці процесів, що мають механічну, хімічну й іншу природу (коливання центра мас автомобіля при русі в різних дорожніх умовах, поведінка літака при польоті в повітряній атмосфері, протікання хімічної реакції залежно від активності каталізатора та ін.). В основі аналогового моделювання лежить подібність між математичними описами процесів оригіналу і моделі.

Знакові моделі відбивають властивості оригіналу за допомогою різноманітних символів і можуть бути поділені на мовно-описові, графічні і математичні. Мовно-описова (вербальна, лінгвістична) модель є описом властивостей реального або уявного об'єкта певною природною мовою. Це може бути технічне завдання, постановка завдання при проектуванні АСУ, пояснювальна записка до проекту і т. ін. Розробка такої моделі допускає досить велику свободу у виборі засобів і способів опису, обмежену синтаксичними та семантичними нормами використовуваної мови, а також вимогами формально-нормативного характеру (вимоги Держстандарту). Такі моделі дають змогу описати об'єкт достатньо повно, однак їх не можна використовувати безпосередньо для аналізу, прогнозу, одержання нової інформації про об'єкт.

Графічні моделі залежно від призначення можна поділити на портретні й умовні. Графічно портретна (іронічна) модель - модель, котра графічними засобами відображає реально або теоретично властивості, характеристики об'єкта (креслення конструкції, план місцевості, схема маршрутів міського транспорту та ін.).

Графічна умовна модель служить для відображення у вигляді графічного способу характеристик, властивостей об'єкта, безпосередньо недоступних для спостереження (графіки, що відображають функціональні зв'язки між змінними, гістограми, що характеризують розподіл випадкових величин за результатами експерименту, діаграми стану в металознавстві).

Математична модель - опис внутрішніх властивостей системи та істотних для розглядуваного завдання процесів мовою математики (функціональні й логічні залежності, алгебраїчні системи; диференціальні рівняння, графічні структури і та ін). Побудова математичної моделі означає перехід від змістовного опису об'єкта моделювання до формального і дає змогу застосувати для дослідження властивостей об'єкта формальні перетворення, його описи, характер яких залежить від виду математичної моделі, тобто в результаті від розглядуваного завдання.

Якщо розглядаються завдання, пов'язані з функціонуванням системи як цілого, то головний інтерес являє її взаємодія з навколишнім середовищем, а особливості внутрішньої побудови, склад підсистем і закономірності процесів, що протікають у них, може бути опущено. У такому випадку говорять про функціональну модель, тобто модель, котра відображає основні особливості функціонування системи.

В інших випадках, навпаки, інтерес являють особливості побудови системи, склад підсистем і взаємозв'язки між ними. Моделі, що відбивають ці властивості, називаються структурними. При їхній побудові та дослідженні широко використовується математичний апарат теорії графів. При побудові функціональних моделей, як правило, описується стан великої системи: причинно-наслідкові зв'язки, які визначають зміну станів; можливості впливати на них у потрібному напрямі та зіставляти різкі варіанти управління (впливу), що приводять до бажаної мети. Стан системи як об'єкта моделювання можна описати деякою множиною величин, що групуються залежно від характеру їхньої участі в процесі. Загалом можна виділити вектор вхідних (некерованих) змінних: X = (XI, Х2,…, Хп), вектор вихідних змінних: Y = (У1, У2,…, Yn), вектор керованих впливів: U = (171, U2,…, Uk) і вектор параметрів: G = (Gl, G2,…, Gp).

У математичних моделях виробничих систем вхідними змінними є характеристики виробничих процесів, що можуть бути визначені, але не підлягають зміні, наприклад, контрольований склад вихідної сировини, обсяги і терміни постачання сировини та матеріалів. Керованими називаються змінні, на які можна впливати, значення яких можна розраховувати, вибирати для досягнення бажаних результатів; розподіл завдання за групами устаткування, визначення порядку запуску деталей у виробництво, розрахунок складу шихти і та ін.

Вихідними називаються змінні, значення яких залежать від вхідних (керованих і некерованих) змінних. Це, наприклад, собівартість продукції, прибуток, обсяги реалізації, сукупні витрати, стан основних фондів. Як приклад найчастіше використовуються різні норми і нормативи, директивні планові завдання за основними показниками виробничої діяльності. Для змінних X, Y, U характерно те, що їхні числові значення в ході процесу можуть змінюватися на деякій ділянці, а параметри G постійні, але можуть бути іншими в аналогічних процесах.

Функціональну модель у найпростішому випадку може бути подано у вигляді: Y = F (X, U, G), де F - функціональна залежність, що пов'язує змінні та параметри системи.

Отже, математична модель має характеризувати поведінку вихідних змінних У залежно від значень параметрів і некерованих вхідних змінних, параметрів і керованих вхідних змінних, а також враховуючи зміни керованих змінних. Звичайно, при побудові моделі вибір складу вихідних змінних, що включаються в модель, не викликає труднощів, тому що вони визначаються самим завданням моделювання. Вибір вхідних змінних, керованих і некерованих, може бути виконаний різними способами, причому тут, крім визначення завдання, важливі вимоги точності й простоти, що висуваються до моделі. Якщо вхідних змінних занадто мало, модель втрачає точність, може стати неадекватною об'єкту; якщо їх надто багато - необхідні ресурси пам'яті й швидкості обчислень можуть перевищити наявні ресурси FOM.

Моделі мають бути сформульовані так, щоб для застосування їх вимагались лише доступні дані. Якщо, наприклад, недостатні запаси товарів призвели до збитків у торгівлі, то модель рішення, яке передбачає визначення оптимального рівня запасів, має включати систему грошових штрафів за ці збитки.

Модель має вимагати лише здійсненних реальних розрахунків. Наприклад, застосування методів лінійного програмування для складання графіка роботи сучасного великого підприємства може виявитися нездійсненним, бо час, необхідний для цих розрахунків, буде надто великим навіть для комп'ютерів.

Завдання теорії прийняття рішень полягає в тому, щоб знаходити такі альтернативи, які ймовірно лише в наближенні, вимагають невеликого обсягу розрахунків.

Моделі не можуть потребувати недоступної прогнозної інформації. Програми, які будуть вимагати від відділу збуту оцінки товарообігу за другу половину наступного місяця, в процесі прийняття ділового рішення не будуть мати широкого застосування, ні описового, ні нормативного.

Моделі описуються з погляду тих вихідних моментів, з якими, скоріше всього, той, хто приймає рішення, розпочне процедуру прийняття рішень.

2. Характеристика процесуальних теорій мотивацій

моделювання управління мотивація науковий

Змістові теорії мотивації ґрунтуються на потребах та пов'язаних з ними чинниками, що визначають поведінку людей.

У процесуальних теоріях аналізується те, як людина розподіляє зусилля, щоб досягти різних цілей, і як вона обирає конкретний вид поведінки. У процесуальних теоріях не заперечують існування потреб, але вважають, що поведінка людини визначається не тільки ними. Згідно з процесуальними теоріями поведінка людини є функцією її сприйняття та сподівання, що пов'язано з конкретною ситуацією.

Процесуальні теорії передбачають з'ясувати, як люди мислять, щоб задовольнити свої потреби. Наприклад, дві особи прагнуть досягти успіху. Одна з них вважає, що, важко працюючи, віддаючи праці додатковий час, вона досягне визнання за відмінну роботу. Друга відчуває, що налагодження добрих взаємин із керівництвом, установлення зв'язків з усіма ланками організацій матиме ідентичні наслідки. Одна особа обрала шлях до успіху через показники діяльності, інша - через особисті зв'язки. Так, спільна мета передбачає кілька способів її досягнення.

«У процесуальних теоріях розглядають, як люди здійснюють вибір між альтернативами поведінки» і «як кожна особа визначає для себе найкращий спосіб задоволення потреби». За допомогою процесуальних теорій мотивації керівництво визначає, як слід впливати на поведінку людини з метою ретельного виконання нею службових обов'язків.

Розрізняють три основні процесуальні теорії мотивації: теорія очікування, теорія справедливості та об'єднана модель мотивації Портера - Лоулера.

У теорії очікування (сподівання), що ґрунтується на дослідженнях В. Врума, стверджується, що наявність активної потреби не є єдиною необхідною умовою мотивації людини для досягнення певного результату. Людина має також сподіватися на те, що обраний нею тип поведінки справді призведе до задоволення потреби або набуття бажаного.

Очікування розглядається як оцінювання певною особистістю ймовірності здійснення певної події. Під час аналізу мотивації до праці теорія очікування зосереджується на трьох взаємозалежностях: 1) витрати праці - результати; 2) результати - винагороди; 3) валентність (сила переваги, що надає людина тому чи іншому результатові, тобто стимули чи ступінь задоволення винагородою).

Очікування стосовно витрат праці - результатів (ВП - Р) - це співвідношення між витраченими зусиллями й отриманими результатами.

Сподівання щодо результатів - винагород (Р - В) - очікування певних винагород або заохочень у відповідь на досягнутий рівень результатів.

Третім чинником, що визначає мотивацію в теорії очікування, є валентність, або цінність, винагороди чи заохочення. Валентність - це передбачений ступінь відносного задоволення або незадоволення, що виникає внаслідок отримання певної винагороди. Оскільки в різних людей потреби та бажання щодо винагород істотно відрізняються, конкретна винагорода, що пропонується у відповідь на досягнуті результати, може і не мати для них жодної цінності. Якщо валентність низька, то цінність отриманої винагороди для виконавця не досить велика і мотивація трудової діяльності слабка.

Якщо значення будь-якого з цих трьох критично важливих для визначення мотивації чинників буде малим, то і мотивація буде слабкою і результати праці низькими. Співвідношення цих факторів визначається за такою формулою (рис. 7.2).

Оскільки потреби людей відрізняються, то конкретну винагороду вони оцінюють по-різному. Відповідно керівництво організації має порівняти винагороду, що пропонується, з потребами співробітників та привести їх у відповідність. У: Теорія справедливості пропонує інше пояснення того, як люди розподіляють і спрямовують свої зусилля для досягнення певної мети. Згідно з цією теорією люди суб'єктивно визначають відношення отриманої винагороди до витрачених зусиль і зіставляють його з винагородою інших людей, які виконували аналогічну роботу. Якщо порівняння свідчить про дисбаланс і несправедливість, виникає психологічна напруга. У результаті складається ситуація, за якої необхідно стимулювати конкретного співробітника, зняти напругу і з метою відновлення справедливості ліквідувати дисбаланс.

Основний висновок теорії полягає в тому, що люди намагаються зменшити інтенсивність праці, доки не отримають справедливої винагороди. Однак сприйняття й оцінювання справедливості має суб'єктивний, відносний характер.

Л. Портер і Б. Лоулер розробили комплексну процесуальну теорію мотивації, що передбачала поєднання елементів теорій очікування та справедливості.

Модель побудована на основі взаємодії п'яти змінних: витрачених зусиль, сприйняття, отриманих результатів, винагород, відносної міри задоволення.

3. Наукова організація управління

Створюючи теорію і методологію наукової організації праці, Ф. Тейлор виходив з того, що найголовнішим завданням управління підприємством має бути забезпечення максимального прибутку для підприємця у поєднанні з максимальним добробутом для кожного зайнятого на підприємстві працівника.
Наукова організація управління ґрунтується на твердому переконанні в тому, що справжні інтереси тих і інших цілком збігаються. Добробут підприємця неможливий протягом багатьох років, якщо він не супроводжується добробутом зайнятих на його підприємстві робітників.

Економічна теорія і практика підприємницької діяльності засвідчують, що цілком можливо дати робітникові те, чого він хоче - високу заробітну плату - і водночас підприємцю досягти того, чого він хоче - низької вартості робочої сили у виробництві продукції. Підприємцям, котрі прагнуть отримати від своїх працівників максимально можливу кількість праці за мінімально можливу плату, слід дійти висновку, що ліберальна політика стосовно робітників буде для них вигіднішою з погляду майбутнього.
Інтереси власника і найманого працівника збігаються щодо збільшення частки привласнюваного ними продукту у відповідній формі, і менеджери повинні це забезпечити. Виникає прагматичне запитання: «За якої умови можна цього досягти?»

Збільшувати прибуток підприємця та заробітну плату робітників можливо лише за умови підвищення продуктивності праці. Тому найважливішим завданням як керівництва підприємства, так і самих працівників має бути досягнення максимальної продуктивності праці кожного зокрема та всіх загалом.

У процесі розгляду проблеми наукової організації праці менеджерів (управління) передусім виникає три запитання:

Якою мірою основи наукової організації праці суттєво відрізняються від загального характеру звичайних типів організації?

З якої причини при науковій організації праці досягають кращих результатів, ніж за інших її типів?

Якщо знайдено найкращу людину і поставлено її на чолі підприємства, то чи можна спокійно давати їй право вибору самого типу організації виробництва?
Спробуємо дати відповіді на ці запитання.

Як відомо, розвиток поділу праці приводить до того, що кожна окрема людина спеціалізується на виконанні конкретної професійної роботи. Винахідливість кожного нового покоління людей приводить до вироблення кращих і швидких методів для виконання кожного елементу роботи в будь-якій професії. Отже, методи, застосовувані нині, є результатом еволюції. Цей результат є наслідком найбільшої пристосованості найкращих ідей, що перемогли в боротьбі за існування й розвинулися з самого виникнення кожної професії. Разом з тим люди, ознайомлені з кожною окремою професією, твердо знають, що майже в жодному з елементів будь-якої професії немає одноманітності в застосовуваних методах. У практичній діяльності замість одного способу, визнаного всюди, використовуються багато інших способів виконання кожного елементу тієї чи іншої роботи.

Винахідливість і досвід кожного нового покоління - і навіть кожного десятиліття - передають наступним більш досконалі методи. Ця сукупність практичних або традиційних знань і навичок є головним активом (потенціалом) кожного працівника-професіонала. Тому найдосвідченіші менеджери відверто ставлять перед своїми працівниками проблему найліпшого та найекономнішого виконання робіт. Вони вважають, що їхнє завдання полягає в тому, щоб змусити кожного працівника докласти всіх своїх зусиль, усієї своєї праці, усіх своїх традиційних знань, усього свого мистецтва, вміння та доброї волі, всієї своєї ініціативи для того, щоб реалізувати якомога більший прибуток для свого підприємства.

Проблема, що стоїть перед менеджментом підприємства, полягає в тому, щоб спонукати до найкращих проявів ініціативи у кожного працівника. З іншого боку, ніякий менеджер не зможе домогтися скільки-небудь відчутного вияву цієї ініціативи від своїх працівників, якщо він не дасть їм більше від того, що вони звичайно одержують від своїх господарів. Таким чином, найкращим типом управління підприємствами може бути такий, за якого працівники виявляють свою ініціативу і в обмін дістають певне соціальне заохочення від своїх керівників. Для здійснення наукової організації управління менеджмент має узагальнити сукупність традиційних знань і навичок, котрими володіють її працівники, а потім класифікувати їх, опрацювати й звести всі ці знання в правила, закони та методи, що стають працівникам підмогою у виконанні їхньої щоденної роботи. Крім цього, менеджмент підприємства бере на себе багато інших обов'язків. Ці обов'язки можна звести в такі чотири групи:

- менеджмент розробляє науковий фундамент, що дає можливість замінити старі традиційні методи праці новими, науковими; на основі науково встановлених принципів менеджмент проводить старанний добір працівників, а потім навчає і тренує їх, тоді як раніше це було особистою справою кожного працівника; менеджмент забезпечує погоджене співробітництво між окремими ланками виробництва в напрямі досягнення загальної мети;

відповідно до науково обґрунтованих принципів поділу праці та відповідальності між працівниками й менеджментом останній бере на себе ті функції, до яких він краще пристосований, тоді як раніше вся праця і відповідальність покладалися на працівників.

Організатор, котрий опрацьовує виробничі плани з наукової організації управління, неминуче доходить висновку, що виробництво здійснюється краще й економніше в разі широко проведеного поділу праці. Наприклад, кожну дію інженера, механіка має бути підготовлено попередніми діями інших працівників.

Найголовнішим елементом становлення наукової організації управління була ідея завдання або норми. Праця кожного працівника повністю враховується в плані керівника принаймні на один день наперед, і кожен окремий працівник отримує в більшості випадків завдання, яке йому належить виконати. Це завдання або норма детально визначає не лише те, що має бути зроблене, а й час, відведений для виконання цієї роботи. І щоразу, коли працівник з успіхом виконує встановлену йому норму в межах визначеного йому терміну, він отримує надбавку до своєї звичайної плати.

У більшості випадків наукові дані з управління виробництвом одержуються шляхом порівняно дуже простого аналізу та обліку робочого часу всіх окремих операцій, здійснюваних працівником у ході виконання конкретної частини роботи.

Найважливішою закономірністю в галузі наукової організації управління підприємством є вплив на продуктивність працівника ідеї норми або завдання. Невипадково часто систему наукового управління називають саме системою «нормової організації».

Якщо працівникам встановлюють норму, яка вимагає від них високої швидкості при її виконанні, то необхідно також забезпечити їм відповідний високий рівень оплати в разі успішного виконання завдання. Щоразу, коли працівник пропонує якесь нове вдосконалення, керівництву слід ретельно проаналізувати його і в разі потреби провести ряд дослідів для точного з'ясування порівняльних переваг нового проекту й старого стандарту. Працівникові за запропоноване вдосконалення слід виявляти надалі довіру й виплатити премію як нагороду за винахідливість.

Наукове управління за своєю сутністю являє собою філософію, яка зводиться до єдності чотирьох основних принципів управління: науковий підхід до виконання кожного елемента роботи; науковий підхід до підбору, навчання й тренування працівника; кооперація з працівниками; розподіл відповідальності за результати праці між менеджерами та працівниками.

Розгляд теоретичних засад наукової організації управління дає змогу сформулювати узагальнюючі висновки. Головною метою наукової організації праці менеджера є підвищення продуктивності праці. Для досягнення головної мети менеджери повинні забезпечити виконання таких завдань: постійне скорочення витрат робочого часу на одиницю продукції при збереженні її якості; встановлення раціональних форм поділу та кооперації праці; розробка системи оплати праці, котра стимулювала б удосконалення методів роботи, підвищення її якості та економію часу; забезпечення відповідності між роботою та кваліфікацією, схильностями, психологічними й іншими особливостями працівника; покращення санітарно-гігієнічних умов праці, скорочення питомої ваги важкої та шкідливої праці; забезпечення фізіологічно достатнього відпочинку; постійне поширення передових методів праці; підвищення кваліфікації та культурного рівня працівників тощо.

Головними напрямами наукової організації праці менеджера є: організація робіт із складання і реалізації планів наукової організації праці; формування раціональної структури кадрів і аналіз використання їх; поділ і кооперація праці, покращення її умов; організація трудового процесу на робочому місці та його обслуговування; поєднання професій; нормування витрат робочого часу; організація навчання і підвищення кваліфікації кадрів; розробка і реалізація системи стимулювання праці.

Найважливішим напрямом наукової організації праці є нормування праці на основі дослідження трудових процесів і витрат часу на виконання операцій та обслуговування їх.

На основі вивчення структури робочого часу виявляються резерви підвищення продуктивності праці працівників та розробляються норми часу на виконання конкретних операцій.

До найбільш поширених методів нормування праці належать: фотографія робочого часу (фотографія процесу здійснюється на одній або кількох аналогічних операціях); хронометраж (на відміну від фотографії робочого часу при хронометражі вивчається елемент процесу, який циклічно повторюється).

Використовується при вивченні передових методів та прийомів праці, для перевірки норм діючих або розробки нових у серійному чи масовому виробництві; метод моментних спостережень робочих місць; математико-статистичні методи для встановлення кореляційних зв'язків та рівня регресії для розрахунку норм.

Перелічені методи використовуються фахівцями для нормування праці переважно основних працівників. Питання наукової організації праці менеджерів більш складне, ніж організація праці категорії працівників, тому що праця менеджера не піддається нормуванню з огляду на її багатогранність та складність.

Під організацією управлінської праці розуміють порядок, правила службової поведінки в апараті управління, спрямовані на виконання перспективних і поточних завдань керівниками, фахівцями й іншими працівниками управління відповідно до діючих посадових інструкцій і положень про структуру підрозділу. Організація праці в апараті управління ґрунтується на розробці комплексу регламентів, що визначають місце і роль кожного структурного підрозділу апарату управління і кожного працівника в системі управління; порядок взаємозв'язків між ними; форми впливу на діяльність об'єкта управління; способи контактів із зовнішнім середовищем.

Організація управлінської праці як системи - результат упорядкованої діяльності як невід'ємної складової управління.

Поради щодо організації роботи менеджера:

Щоденно до початку роботи складіть точний графік дня й визначте пріоритети питань, які необхідно розглянути.

Щодня обмірковуйте нові заходи з економії свого часу і часу співробітників.

Незначні та другорядні питання накопичуйте і присвячуйте їм приблизно 3-4 години на місяць.

Щомісячно намагайтеся влаштовувати глибоку і всебічну перевірку виконання одного з важливих завдань, щоб виявити міру відповідальності ваших підлеглих.

Якнайбільше справ доручайте підлеглим.

Позбувайтеся непотрібної інформації, не збільшуйте кількості кореспонденції.

Концентруйте увагу й зусилля на фундаментальних для даного моменту проблемах.

Пам'ятайте: для важливих справ у вас є досить часу.

Не витрачайте час на нарікання й переживання з приводу невдач.

Аналізуйте свої навички і схильності, робіть так, щоб вони не входили в суперечність з інтересами справи.

Розв'язавши складну і важливу проблему, дозвольте собі розвіятися, відкласти справи на деякий час.

Звіти, доповіді, періодику, книги перегортайте швидко, знаходячи основні думки і висновки.

Носіть при собі кілька чистих карток для запису вдалих ідей, спостережень, думок.

Використовуйте час чекання прийомів і зустрічей для розв'язання дрібних питань і роботи з кореспонденцією.

Не працюйте у вихідні дні.

Раціональне виконання всього комплексу робіт з управління справами фірми передбачає дотримання таких правил.

Розмежування стратегічних і оперативних функцій управління. Поєднання функціонального і програмно-цільового управління. Надання особливої важливості комплексному прогнозуванню ринку, навколишнього середовища і розвитку фірми, а також аналізу й оцінюванні стану бізнес. Періодичне переоцінювання принципів і методів роботи з урахуванням їхньої відповідності реальним умовам.

Керуючи, не забувайте про здоровий глузд. Опирайтеся на трьох «китів», котрі є фундаментом успіху будь-якої справи: ініціативу, єднання персоналу фірми, наявність програм дій.

Процвітання фірми в кінцевому підсумку цілком залежить від міри оволодіння менеджерами досягненнями науки й практики в галузі управлінської діяльності. Це стосується насамперед організації та здійснення процесів управління персоналом і бізнесом; використання техніки управління; якостей управлінського персоналу, їхньої відповідності завданням фірми, характеру і масштабам бізнесу; динамізму раціоналізації системи управління фірмою, а також умов праці персоналу.

Використана література

1. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Теоретичні та прикладні засади менеджменту. - Львів: Інформаційно-видавничий центр «Інтелект-Захід», 2002.

2. Осовська Г.В. Основи менеджменту: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: «Кондор», 2003 - 556 с.

3. Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є. Основи менеджменту. - Львів: Світ, 2005, - 296 с.

4. Бородатий В.П. та ін. Управління персоналом: Навч посібник. - К.: ІЗМН. 2001 р. - 256 с.

5. Менеджмент організацій: Підруч. / За заг. ред. Л.І. Федулової. - К.: Либідь, 2004. - 448 с.

6. Осовська Г.В. Основи менеджменту: Навч. посібник. - К.: «Кондор», 2003. - 556 с

Размещено на Allbest.ru