Нормування праці

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Сутність організації нормування праці

2. Робочий час його діагностика, нормування та основні елементи

3. Діагностика робочого часу

4. Організація роботи з нормування праці

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Праця являє собою доцільну діяльність людей, ціллю якої є створення матеріальних і духовних благ. Затрати праці на створення цих цінностей повинні мати кількісну оцінку, тому, що в масштабі суспільства дістають визнання тільки ті з них, що відповідають суспільно необхідному часу, тобто часу, необхідному на виготовлення даного виробу при суспільно нормальних умовах виробництва при середньому рівні цілісності й інтенсивності праці.

Безпосередньо на рівні підприємств суспільно необхідний час виступає як необхідний час - робочий час що необхідний для виготовлення одиниці продукції в конкретних організаційно-технічних умовах даного підприємства робітниками відповідної кваліфікації при нормальній інтенсивності праці.

Ці умови на підприємствах різноманітні, тому різняться і необхідні затрати часу, рівень яких може бути вище або нижче суспільно необхідних затрат. Відповідно будуть різноманітними і фактичні витрати.

Нормування праці це визначення її необхідних затрат на виготовлення одиниці продукції в конкретних організаційно технічних умовах. Ціллю нормування праці є найбільш точне визначення необхідних затрат, а відповідно і результатів праці і їх відбиток у нормах праці.

Необхідною умовою забезпечення принципу справедливої оплати праці і правильної її організації є визначення міри затраченої праці. Конкретним вираженням міри праці є норми праці, встановлені в процесі її нормування, тобто визначення необхідних для виконання певної роботи затрат праці. Ці затрати можуть враховуватись через кількість затраченого часу для виконання певного об'єму роботи, і тоді це будуть норми часу, норми чисельності. Або навпаки -- через об'єм робіт, який повинен бути виконаний за одиницю часу. Ці, останні, дістали назву норм виробітку, норм обслуговування.

Крім того, що норми праці виступають основою організації заробітної плати, засобом врахування індивідуальних і колективних результатів праці працівників, вони є основою раціональної організації виробництва і праці на підприємстві в цілому, слугують підставою для розрахунків і встановлення взаємодії між окремими цехами і підрозділами. На підставі норм праці проводяться економічні розрахунки щодо діяльності підприємства: виробничі потужності, загрузка устаткування і робочих місць, потреба в кадрах, фонд оплати праці і т. ін. Саме тому вони повинні бути економічно, організаційно, технічно обґрунтовані, і відповідно до вимог ст. 88 КЗпП норми прані повинні встановлюватись з забезпеченням оптимальних умов праці: чіткої організації праці на нормально функціонуючому устаткуванні з використанням якісних матеріалів і забезпеченням безпечних умов прані для працівника, його працездатності.

Норми праці (крім тимчасових і одноразових) не обмежуються строком дії і впроваджуються на невизначений строк та діють до того часу, аж поки підлягатимуть заміні у зв'язку із зміною умов праці, на підставі яких вони були розраховані.

Всі норми на вимогу трудового законодавства, зокрема КЗпП і Рекомендацій з нормування прані в галузях народного господарства, затверджених постановою Міністерства прані України від 19 травня 1995 р. № 2, повинні встановлюватись відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці. Це означає, що впровадження нової техніки, нових технологічних досягнень зобов'язує власника або уповноважений ним орган до перегляду діючих на його підприємстві норм праці і обов'язкової їх заміни новими, більш прогресивними, тим більше, що це в інтересах самого власника: його затрати щодо підвищення технічного забезпечення виробництва. енергоозброєння, підвищення кваліфікації працівників повинні давати реальну віддачу у вигляді підвищення продуктивності прані, а значить, зменшення норм часу і збільшення норм виробітку. Але індивідуальні досягнення працівників щодо освоєння норм виробітку внаслідок винахідництва та раціоналізації не можуть слугувати підставою до зміни норм праці. Перегляд та заміна норм праці повинні здійснюватись власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом. Про введення нових норм праці власник або уповноважений ним орган повинен офіційно повідомити працівника не пізніше, ніж за один місяць до їх введення.

Обов'язком власника або уповноваженого ним органу с: також забезпечення нормальних умов праці для виконання працівником норм праці.

На підприємствах поряд з постійно діючими нормами праці можуть встановлюватись тимчасові норми (на період освоєння нових видів робіт) і одноразові норми (па окремі роботи, що носять одноразовий характер і мають певні особливості їх виконання).

1. Сутність організації нормування праці

Організація праці - система мір спрямованих на більш повне й ефективне використання трудових і матеріальних ресурсів. Головна ціль якої - створення умов для росту продуктивності праці. Тому правильна організація праці повинна враховувати такі завдання:

- техніко-економічне завдання - створення умов праці для ефективного використання робочого часу, трудових навиків і досвіду робітників, а також створення умов для найбільш ефективного використання устаткування й інших матеріальних засобів,

- соціальна - створення гігієнічних і безпечних умов праці. Охорона праці з метою зробити її привабливою і творчою[3].

Аналізуючи організацію праці на підприємствах, можна виділити основні принципи організації праці: пропорційність, ритмічність, безперервність, узгодженість. В умовах все ще низького рівня механізації, розповсюдження ручної праці робітник відіграє вирішальну роль у безпосередній зміні форми, якості, положення і стану предмета праці. Можливості виробництва значною мірою визначаються фізичними можливостями людини та раціональною організацією її трудового процесу.

Сучасне виробництво ґрунтується на глибокому поділі та кооперуванні праці, для нього характерна одночасна зайнятість великої кількості робітників та інших груп персоналу, результати діяльності яких складаються у сукупний продукт праці. І для того, щоб цей складний процес ставав більш ефективним, усі його складові повинні витримуватись у певних пропорціях, побудованих на нормах праці.

Нині під нормуванням праці розуміють науковий метод вивчення процесу праці і встановлення на цих засадах науково обґрунтованої міри праці як необхідної та достатньої кількості і якості праці, що потребує виконання певної роботи, виготовлення конкретної продукції у певних організаційно-технічних умовах виробництва.

Як професійна діяльність технічне нормування являє собою вид практичного економічного забезпечення процесу управління виробництвом на засадах науково обґрунтованих оцінок фактичних витрат живої праці, встановлення ефективної прогресивної міри її витрат у вигляді норм і нормативів при впровадженні кращих технологічних процесів, ноу-хау, оновленні та модернізації техніки, удосконалення організації виробництва і праці, своєчасного впровадження оновлених норм праці у виробництво.

Технічне нормування праці являє собою метод встановлення технічно обґрунтованих норм часу для виконання певної роботи (або встановлення норми виробітку на одиницю часу) на основі вивчення процесів праці на робочих місцях; розробки та впровадження заходів, спрямованих на поліпшення організації виробництва і праці.

Норми, визначені методами технічного нормування, сприяють підвищенню продуктивності праці та її матеріальному стимулюванню. Нормування праці на підприємстві виконує надзвичайно важливі функції, тому що норми є основою виробничого планування на всіх рівнях та організації виробництва і праці, підставою для правильного встановлення заробітної плати робітникам виробничої та невиробничої сфери, засобом врахування індивідуальних і колективних результатів праці, а також розповсюдження і закріплення передових ноу-хау. Слід відзначити, що жодну з цих функцій не можна розглядати як домінуючу, бо кожна спрямована на забезпечення економії робочого часу та підвищення ефективності його використання [2].

Міра праці являє собою робочий час, який необхідно вкласти у виробництво конкретної продукції, роботи або її частини. Тому практичні завдання технічного нормування праці полягають у забезпеченні економії робочого часу та всемірного підвищення ефективності його використання на конкретних робочих місцях у виробничих умовах діючого підприємства[5].

2. Робочий час і його основні елементи

Під робочим часом розуміється тривалість участі людини в організованому трудовому процесі, протягом якого вона повинна виконувати свої виробничі або службові обов'язки. Він вимірюється тривалістю робочого дня, робочого тижня, робочого місяця, робочого року і звичайно регулюється національним законодавством, що визначає його граничний розмір за календарний період, яким частіше усього є тиждень. Час, витрачений понад нормальний розмір, рахується понаднормовим і повинен оплачуватися по підвищених розцінках.

У залежності від віку й умов праці для окремих категорій робітників законодавчо встановлюється скорочений робочий час. У першу чергу це відноситься до осіб молодших 18 років, осіб, зайнятих на важкій і шкідливій роботі та ін. Якщо характер виробничих процесів дозволяє, робочий час може бути неповним, гнучким або ковзним і реалізуватися у відповідному підході до організації робочого дня або тижні. Так, неповний день (тиждень) охоплює лише частину робочого дня (тижня) нормальної тривалості з відповідним зниженням їхньої оплати. Частину часу, що залишився, при цьому може бути зайнята іншою людиною. Гнучкий графік роботи замість точної фіксації моменту її початку і кінця передбачає визначені проміжки часу, протягом яких вона може починатися і закінчуватися, а також період, коли співробітники обов'язково повинні бути присутнім на робочому місці. Змінний графік припускає можливість зрушувати момент його початку і закінчення в порівнянні з прийнятими в організації стандартами, що звичайно має місце при повторній роботі[4].

Неповний день, гнучкий і змінний графік роботи, поділ її серед декількох співробітників, часткове виконання ними обов'язків вдома й ін., тобто гнучкий режим праці, стають можливими в умовах появи новітніх засобів зв'язку: пейджинговій, факсимільної, підключенню до комп'ютерних мереж. Самий робочий час складається з часу роботи і часу перерв. У перше включається основний, допоміжний, підготовчо-заключний час і час обслуговування робочого місця. Друге складається з часу технологічних і часу організаційних перерв.

Протягом основного часу досягається безпосередня ціль даного трудового процесу. Допоміжний час охоплює виконання дій, пов'язаних із забезпеченням основної роботи, і разом з основним складає оперативний час.

Час обслуговування робочого місця витрачається на підтримку його в належному стані. Воно, у свою чергу, може ділитися, хоча далеко не завжди, на організаційне і технологічне. У його рамках здійснюється складання, наведення порядку, сортування матеріалів, підготування до роботи устаткування.

Нарешті, деякі види трудових операцій потребують витрати підготовчо-заключного часу. Наприклад, лікарю перед оглядом кожного хворого і після його завершення необхідно мити руки. Перерви також неоднорідні. Насамперед, необхідно говорити про технологічні перерви, коли основний процес або тимчасово припиняється по причинах, пов'язаних із специфікою роботи устаткування, або продовжується без участі людини. Організаційні перерви обумовлені природними чинниками (необхідність відпочинку, прийняття їжі), а також різноманітного роду збоями, неполадками, що відбуваються як із вини робітників, так і незалежно від них. Як показують обстеження, тільки 8% працівників думають, що в них немає проблем з часом, хоча насправді таких людей набереться не більш 1%.

Але час не можна умножити, додати, нагромадити, купити, взяти в борг. Його можна тільки раціонально використовувати, заощаджувати. Від спроможності це робити залежить успіх будь-якого робітника. Щоб справитися з таким завданням, необхідно точно знати, на що час витрачається, і робити усе якнайшвидше[1].

3. Діагностика робочого часу

Першим кроком на шляху до успіху в справі економії і раціонального використання робочого часу є його "інвентаризація", здійснювана за допомогою хронометражу і фотографування.

Під хронометражем розуміється спостереження і вимір затрат робочого часу на здійснення окремих повторюваних елементів операції або її в цілому. Безпосереднім його об'єктом є оперативний або підготовчо-заключний час на машинно-ручних роботах. В результаті можна зробити розрахунок середньої тривалості тієї або іншої операції по формулі:

Знання середньої тривалості операції і її окремих елементів допомагає удосконалювати їх зміст і структуру, раціоналізувати затрати часу на них і встановлювати оптимальні норми[7].

Фотографування робочого дня відбувається за допомогою спостереження і виміру усіх без винятку корисних затрат і втрат часу протягом усього дня або якоїсь його частини два-три рази в рік протягом двох-трьох тижнів як у формі саме фотографування, так і при участі спеціальних людей - нормувальників, майстрів і т.п.

У результаті проробленої роботи складаються дві таблиці, в однієї з який відбивається витрата часу в хвилинах на кожний вид робіт і терміни їхній проведення; у другий - утрати часу, їхні причини, конкретні винуватці, період, коли вони мали місце.

Зрозуміло, що фотографування потребує дотримання точності, інакше воно не приносить ніякої користі. Адже отримані дані повинні допомогти відповісти на питання: на що витрачається час; скільки його потрібно для виконання тих або інших конкретних операцій; що допомагає, а що перешкоджає його ефективному використанню. У результаті аналізу даних фотографування можна одержати декілька корисних показників, зокрема:

(3.2)

де:

КД - коефіцієнт використання робочого дня;

ТРД - тривалість робочого дня;

КВР - коефіцієнт втрат робочого часу по вині робітника;

КЗР - коефіцієнт втрат робочого часу по причинах не залежних від робітника

ПЗ - підготовчо-заключний час;

ОП - оперативний час;

ОМ - час обслуговування робочого місця;

ВОН - нормативний час на відпочинок і особисті потреби;

ПР - перерви, що залежать від робітника;

ВН - витрати робочого часу, що не залежать від робітників.

На основі знання даних показників визначається коефіцієнт можливого підвищення продуктивності (КМПП) праці за рахунок усунення втрат часу:

праця трудовий нормування час

[6]. (3.5)

Прийнявши перераховані показники за нормативи, можна здійснювати стимулювання робітників, спрямоване на підвищення їхньої продуктивності, більш раціональне використання робочого дня, скорочення або запобігання втрат часу. Виявлення видів діяльності, на які час витрачається впусту (як показують дослідження таких буває до 25% ); який можуть (можливо, із великим успіхом) виконувати інші особи; який віднімає час в інших, називається діагностикою часу.

Для полегшення діагностики, час, що затрачається керівниками, можна розподілити по таких функціях:

обмірковування проблем, виробітку рішень, підготування документів;

керівництво людьми (розподіл завдань, інструктаж, консультування, оцінка діяльності, дозвіл конфліктів);

прогнозування і планування діяльності на перспективу;

підготування нарад, виступів, різноманітних заходів;

контроль за діяльністю подлеглих;

здійснення зовнішніх комунікацій (участь у переговорах, в обміні досвідом, конференціях).

Після угруповання робіт їм дається оцінка на предмет їхньої необхідності, доцільності, співвідношення що передбачалися і фактичних затрат часу.

У процесі аналізу визначається, які чинники обумовлюють найбільші втрати часу і є в цьому змісті самими "дорогими": візити, зустрічі, телефонні розмови, відвідувачі, підпорядковані і т.п. Їхнє виявлення дозволятити шукати засоби зміни структури затрат часу, яка б найбільшою мірою сприяла досягненню цілей організації, і приборкати найбільше злісних його "розкрадачів".

Досвід показує, що, якщо в однім випадку з десятьох робота керівника не була потрібна - виходить, він недостатньо довіряє підлеглим; якщо в однім випадку з десятьох момент початку роботи був визначений спонтанно або на її витрачено більше часу, чим передбачалося нормативами - в організації погано поставлене планування.

Дослідження свідчать, що 20 - 30% свого часу керівник витрачає на розбір кореспонденції, продивляючись у день до 100 документів, із котрих лише 30 по дійсному потрібні; йому припадає ставити в рік до 20 тис. підписів, затрачуючи на це біля трьох тижнів. Підраховано, що в діловому листуванні обсяг непотрібних відомостей доходить до 15-20%, а по всіх каналах із внутрішніх джерел відомостей надходить на 30%, а з зовнішніх - на 40% більше, ніж потрібно.

Основними причинами втрат часу є:

нечітка постановка цілей і визначення пріоритетів, у результаті чого люди не можуть правильно зорієнтуватися в ситуації, а тому беруть на себе або занадто багато, або занадто мало роботи, тонуть у дрібницях;

незадовільна організація планування, у результаті чого менеджер не справляється з розподілом часу на виконання тих або інших справ, а те і просто не знає, як до них подступиться;

слабка організація і дисципліна працівників, що призводить до багатократного виконання одної і тої ж роботи;

відсутність необхідної інформації для прийняття рішень, у результаті чого їх доводиться постійно відкладати;

нерішучість керівника, невміння працювати з партнерами, підлеглими, відвідувачами, телефонними дзвониками, проводити збори і наради[8].

4. Організація роботи з нормування

Нормування праці є складовою частиною (функцією) управління виробництвом і включає визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення продукції) як окремими працівниками, так і колективами працівників (бригадами) та встановлення на цій основі норм праці.

Нормування праці виконує ряд функцій, у тому числі виступає основою наукової організації праці й засобом забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та її оплатою.

Світовий досвід засвідчує, то ефективна робота підприємств в економіці ринкового типу можлива лише за умови високого рівня організації нормування праці. Провідні країни, такі як США, Великобританія, Швеція, Японія, Італія та ін., не тільки не знижують вимоги до нормування праці, але і розширюють сферу його застосування. Широко застосовуються методи мікроелементного аналізу і нормування трудових процесів.[3]

В Україні постановою Кабінету Міністрів України №197 від 20 березня 1995 p. затверджені заходи щодо поліпшення нормування праці (Праця і зарплата. - 1995. - №7). Постановою Міністерства праці України від 19 травня 1995 p. №2 затверджені Рекомендації щодо нормування праці в галузях народного господарства.

Згідно із КЗпП (глава VI) і зазначеними Рекомендаціями норми праці - норми виробітку, обслуговування, часу, чисельність - встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці. Норми праці підлягають обов'язковій заміні новими в міру проведення атестації і раціоналізації робочих місць, впровадження нової техніки, технологій.

Запровадження і заміна норм проводиться власником за погодженням з профкомом. Про введення нових норм власник зобов'язаний повідомити працівників не пізніше ніж за один місяць.

Норми праці встановлюються на невизначений термін і діють до перегляду їх у зв'язку зі зміною умов, на які вони були розраховані[5].

При відрядній системі оп-лати праці визначаються розцінки виходячи з встановлених розрядів роботи, тарифних ставок (окладів) і норм виробітку.

У законодавстві передбачений механізм захисту інтересів раціоналізаторів і винахідників. За працівником, який створив винахід, корисну модель, промисловий зразок або вніс раціоналізаторську пропозицію, що зумовили заміну технічних норм і розцінок, зберігаються попередні розцінки протягом 6 місяців від дати початку їх впровадження. За іншими працівниками, які допомагали авторові у впровадженні винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціоналізаторської пропозиції, зберігаються попередні розцінки протягом З місяців.[6]

При погодинній системі оплати працівникам встановлюються нормовані завдання.

В умовах переходу до ринкових відносин проблема нормування праці заслуговує на трохи інший підхід. Традиційно до нормування входила діяльність із встановлення норм витрат праці, іншими словами, нормування зазнає процес праці. На початку XX століття такі дослідження мали чималий успіх. Дослідження У. Тейлора з нормування праці отримали загальне визнання. Як бачимо, і сьогодні такому нормуванню приділяється основна увага. У той же час хотілося б зробити акцент на нормах результатів праці. Видається, що саме цього бракує в нормуванні праці. Адже в реальному виробництві, головним чином, нас цікавлять результати праці:

збут виробленої продукції, кількість і якість наданих послуг;

попит на наукові розробки, їх реальне впровадження і т. ін. Ці норми відсутні в законі. І це можна зрозуміти. КЗпП був зорієнтований на планову адміністративно-командну систему. Механізм суспільного виробництва працював безперебійно, договори укладалися на основі планових завдань; при закритих кордонах і відсутності імпортної продукції споживалася вітчизняна техніка, взуття, одяг. У таких умовах дійсно на перше місце висувалася вимога нормування процесу праці. Працівник повинен був прийти вчасно на роботу і працювати, здійснювати трудовий процес.

В умовах ринку акценти зміщуються, особливе значення мають саме результати роботи. В узагальненому вигляді мова йде про реалізацію кінцевої мети роботи конкретного підприємства, трудового колективу, конкретного працівника.

Результативність роботи по суті покладена в основу оплати праці, всієї кадрової політики в умовах ринку. І ніякими законами не можна примусити власника тримати на фірмі працівника, який хоч і слухняний, ретельний, але абсолютно некорисний.

Практика давно має потребу в тому, щоб саме результати праці були покладені в основу правового регулювання відносин між власником і найманим працівником. Чи не цією важливою потребою пояснюється такий жадібний інтерес до контрактної форми трудового договору і не контрольованість її широкого застосування? У контракті встановлюються конкретні результати роботи, які повинен забезпечити працівник. Однак потрібно визнати, що хоч власник і може звільнити працівника за невиконання умов контракту, але при цьому він все ж зобов'язаний виплатити працівнику зарплату, адже працівник відпрацював робочий час. Діюча система нарахування основної оплати праці ніяким чином не пов'язана з конкретними результатами роботи. Адже при відрядній системі оплати праці підставою для виплати зарплати служить наряд про кількість виготовленої продукції, при по часовій для службовців -- всього лише табель виходу на роботу. Дійсна реалізація продукції на ринку, високоякісна робота фахівця може бути врахована лише в додатковій частині зарплати, в преміальній системі. Добре, якщо така передбачена системою оплати праці, а якщо ні? На державному підприємстві кваліфікованому фахівцю, який дає високо ефективні результати праці, все ж не можна встановити подвійний оклад[2].

Треба сказати, що вже були спроби підкорректувати систему. У часи захоплення комплексною системою управління якістю продукції (КСУЯП) на підприємствах активно розроблялися стандарти з якості праці. Це були своєрідні локальні положення про функціональні обов'язки відділів, про преміювання, їм була притаманна чіткість, визначеність умов преміювання. У них-бо і встановлювалися чітко сформульовані показники результатів праці. Була розроблена і діяла спеціальна система розподілу преміальних коштів за допомогою коефіцієнта трудової участі (КТУ). КТУ і зараз передбачений у КЗпП, але не застосовується на практиці. Бо, як відомо, система КСУЯП наказала довго жити. Ефективність її виявилася низькою, і не дивно. Скільки маяття, гори паперів -- і все через розподіл незначної премії, в той час як основна зарплата залишалася непорушною і виплачувалася незалежно від результатів праці.

Звісно, в цій проблемі не все так просто, як може здатися на перший погляд. Вплив різних працівників, служб на кінцеві результати праці різноманітний. Результати праці залежать від багатьох чинників, а відокремити результати праці конкретного працівника від результату цілого колективу не просто. Проте ці проблеми -- проблеми державних підприємств. Приватний власник сам оцінить результати праці конкретних працівників і відповідно реально відобразить їх в оплаті праці, хоч формально правовий статус найманих працівників однаковий на підприємствах усіх форм власності.

Проблема результатів праці в нормуванні заслуговує уваги, тим більше, що взято курс на впровадження погодинної оплати праці. Розуміють це й економісти. Зокрема, А. Колот, досліджуючи проблеми нормування праці, застерігає від недооцінки її ролі при погодинній оплаті праці та рекомендує встановлювати показники конкретних обсягів робіт для робо-чих-погодинників і регламенти роботи для спеціалістів[7]. Але на додаток до цього необхідно внести зміни до законодавства і розширити права керівника щодо оплати праці. Очевидно, одним з можливих шляхів вирішення цієї проблеми може бути рекомендація про розширення застосування письмової форми трудового договору, в якому встановлювалися б конкретні показники результатів праці для конкретного працівника. Відповідно в колективному договорі підприємства цим питанням слід було б приділяти належну увагу.

Міністерство праці та соціальної політики України наказом від 31 березня 1999 p. №44 затвердило Рекомендації щодо визначення заробітної плати працюючих в залежності від особистого внеску працівника в кінцеві результати роботи підприємства (Праця і зарплата. -- 1999. -- №11. -- С. 18-31). Рекомендації підготовлено Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин з метою надання методичної допомоги роботодавцям в організації оплати та стимулювання праці різних категорій працюючих. Рекомендації враховують вимоги ринкової економіки до оцінки результатів праці та визначення заробітної плати, які, за словами авторів, полягають, зокрема, у тому, що знімається будь-яке обмеження на розміри індивідуальної заробітної плати з боку держави. Вказані Рекомендації широко пропонують застосовувати різні види стимулювання, заохочення, надбавки, Доплати, разом з тим все ж слід враховувати, що норми КЗпП та Закону "Про оплату праці" не змінені й основна заробітна плата працівника не може бути зменшена нижче встановленого окладу (тарифної ставки) працівника. Крім того, в умовах кризового стану економіки, коли багато з підприємств є неплатоспроможними, скорочують виробництво або простоюють, вести мову про додаткові виплати -- теоретична утопія[5].

ВИСНОВОК

Широке впровадження автоматизації виробництва, використання електронно-обчислювальної техніки у всіх областях господарської діяльності істотно впливають на організаційні і виробничі структури, розподіл трудових резервів, змінюючи сформовані організаційно-управлінські принципи. Процес торкнувся нормування праці, переорієнтування діяльності працюючих у області. Якщо донедавна зусилля теоретиків і практиків були зосереджені на створенні методів виміру праці робітників основного виробництва, то зараз розробляються принципи і методи нормування праці допоміжних робітників, керівників, фахівців і службовців. Вплив на стан в нормуванні праці роблять нові напрямки в області організації виробництва: зміна й удосконалювання методів; орієнтація на скорочення схованих витрат робочого часу, межоперацінних запасів, узагалі запасів сировини, матеріалів і комплектуючих деталей; широке впровадження системи організації виробництва за типом зворотного зв'язку; застосування методів групової технології, групових методів організації праці. Іншою особливістю сучасного виробництва стає не тільки скорочення чисельності робочої сили, але і зменшення питомої ваги витрат на оплату праці в собівартості продукції. Тому все частіше результати нормування праці застосовуються не для безпосереднього стимулювання продуктивності праці працівників, а для розрахунку нормативної трудомісткості продукції, визначення потреб у робочій силі й інших даних, які використовуються у ході планування. Проте великі фахівці в області нормування вважають, що до кінця сторіччя збереглося стале співвідношення обсягу нормованих і ненормованих робіт; майже не передбачається значних змін у використанні основних методів нормування праці, за виключенням істотного збільшення числа норм, які встановлюються за допомогою мікроелементного нормування,що, безсумнівно, зв'язано з можливістю його автоматизації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1) Колот А. М. Проблеми становлення і розвитку соціально-трудових відносин в Україні // Україна: аспекти праці. - 2000. - №3.- С. 23-27.

2) Єсінова Н. І. Економіка праці і соціально-трудові відносини: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004. - С. 74-76.

3) Грішнова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. - К.: Знання, 2004. - C. 214-236.

4) Методика аналізу соціально-економічних та соціально-трудових відносин та прогнозування колективних трудових спорів (конфліктів). Затверджена наказом НСПП від 27.06.2000 № 59 зі змінами // Соціально-трудові відносини та порядок вирішення трудових спорів - К. Основа, 2002 - с. 595-601.

5) Лукашевич В. М. Економіка праці та соціально - трудові відносини: Навчальний посібник.-Львів: „Новий Світ -2000", 2004. - 248 с.

6) Тимош І. М. Економіка праці: Навч. посібник - Тернопіль: Астон, 2001.

7) Богиня Д. П., Грішнова О. А. Основи економіки праці. - К.: Знання-Прес, 2000.

8) Колот А. Нормування праці: значення в ринковій економіці і шляхи вдосконалення // Праця і зарплата. - 1998. - №17. - С. 20-21

Размещено на Allbest.ru