Застосування загальної теорії систем до управління природокористуванням

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ СИСТЕМ ДО УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

В.О. Лук'янихін, доц.;

О.А. Лук'янихіна

Сумський державний університет

У вирішенні проблем природокористування та охорони навколишнього середовища на всіх рівнях екологічної політики велику роль відіграє застосування ідей загальної теорії систем.

“Системи” в більш широкому розумінні, ніж у сенсі їх прикладного значення, є способом мислення, ступінь застосовності якого зростає з року в рік. “Оформлення” системного підходу в науці продовжується вже не одне десятиріччя. З розвитком науково-технічного прогресу, зокрема в сфері інформаційних технологій, появляються нові системні бачення та концепції. Багато в чому це відбувається ще й тому, що багатьом організаціям довелося зіштовхнутися із завданнями, у відношенні до яких поняття і методи системного аналізу виявилися найбільш придатними і корисними, ніж традиційні аналітичні методи.

При виявленні слабких місць у структурно-логічній побудові сукупності елементів у деяких сферах суспільних відносин виникає необхідність звертання до першоджерел, в яких закладено фундамент системного мислення. Зокрема, це стосується екологічної сфери, де відносини “людина - суспільство” трансформуються у відносини “людина - суспільство - довкілля”, що значно ускладнює задачу науковців у дослідженні протиріч, що виникають. На наш погляд, потрібно переглянути тенденцію зростання кількісного боку у бік збільшення якості екологічного управління, що з теоретичної точки зору адекватно розширенню “простоти” досліджуваних зв'язків, тобто застосування факторного аналізу основних елементів, що надасть більш прозору картину бачення суті проблеми.

При цьому сила системного аналізу як способу мислення полягає в його здатності описувати, аналізувати та обговорювати сутність речей за допомогою порівняно невеликого числа загальних термінів. “Речі” можуть бути різноманітними, наприклад: машина, промислове підприємство, географічний район, клітина тіла, міністерство або людина. Це не тільки дає можливість фахівцям, що працюють у різних галузях, знайти загальну мову, але й дозволяє людям використовувати в своїх міркуваннях аналогії з великою часткою впевненості в тому, що вони в даному конкретному випадку є обґрунтованими.

Теорія систем породила багато визначень терміну “система”. Незважаючи на те, що ці визначення і відрізняються за їх словесною формою, основні ідеї, які вони намагаються виразити, подібні. Термін “система” в буквальному перекладі означає ціле, складене з частин. Деякі дослідники вважають, що реальний об'єкт розглядається як система, якщо результат його поведінки визначається як продукт взаємодії його частин. Р.Джонсон з співавторами [1,с.38] підкреслюють цілеспрямованість систем: систему можна визначити як деяку множинність елементів, яку створено для досягнення наперед заданої цілі.

За О.М. Уйомовим та В.І. Богдановичем, система - це множинність, на якій реалізується раніше задане відношення з фіксованими властивостями. На їх думку, при всій важливості цього поняття не існує єдиного загальноприйнятого визначення системи. Класичне визначення системи дане Л. фон Берталанфі є стислим, але об'ємним. У ньому стверджується, що система складається з “елементів, які знаходяться у взаємодії”. Це коротке твердження означає: система являє собою ціле, що складається з частин, а частини пов'язані одна з одною (взаємодія) і що постійна взаємодія має на увазі модель чи організацію [2,с.43]. Це визначення означає також, що будь-які елементи, які не взаємодіють з іншими елементами, не є частиною розглянутої системи. Цю ідею можна виразити трохи ясніше, якщо визначити систему як набір елементів, поєднаних таким чином, що зміна стану будь-якого елемента викликає зміни станів інших елементів.

Таким чином, вирішальною властивістю системи є наявність взаємодії чи взаємозалежності. Це означає: будь-яка система - це більше, ніж проста сума її частин.

Серед інших особливостей систем можна виділити такі:

система складається не тільки з самих елементів, але і з взаємодій між ними;

система може виявитися меншою, ніж сума її частин, якщо деякі з них одночасно належать іншій системі;

коли елемент належить до декількох систем, його стан в одній системі може змінюватися при зміні стану в іншій системі;

стан системи є функцією станів її елементів і їх взаємодії між собою і з навколишнім середовищем системи. Таким чином, системи, що містять подібні елементи, можуть перебувати в різних станах;

будь-яка система, що обмінюється з навколишнім середовищем, є відкритою системою;

найважливішою формою обміну між системою і середовищем є отримання входів та виходів; останні можуть бути позитивно оцінюваними продуктами виробництва та послугами або негативно оцінюваними побічними ефектами (такими, як відходи);

сили з навколишнього середовища, що обумовлюють систему, - її входи, спосіб функціонування і спосіб оцінки виходу називаються зовнішніми обмеженнями;

здатність системи пристосовуватися до змін навколишнього середовища обмежена необхідністю підтримувати стійкий стан (гомеостаз), який визначається як припустима системою межа окремої зміни в будь-який заданий момент часу. Стійкий стан визначає значну частину внутрішніх обмежень системи;

відкрита система може бути штучно й умовно “закрита” для цілей аналізу. Якщо це зроблено, то бажано чітко формулювати пов'язані з “закриттям” допущення. Вони повинні бути також обґрунтованими з точки зору досліджуваної проблеми;

рівень і склад досліджуваної системи (чи “підсистеми” або “суперсистеми”) вибираються фахівцем відносно аналізу систем відповідно до поставленої проблеми, а не довільно [3,с.47-48].

Стосовно проведеного нами дослідження нас цікавлять насамперед соціальні та адміністративні системи.

Соціальними називаються системи, засновані на взаємодії і взаємозалежності між членами людської або тваринної популяції. Найбільш складними є соціальні системи, створені людьми. Такі системи можуть, окрім людини, враховувати також механічні елементи, утворювати системи “людина - машина”. Однак при вивченні питання управління природокористуванням, відносини в соціальній системі (політика, економіка і питання, пов'язані з виробництвом і споживанням) часто виявляються більш істотними, ніж технічний компонент [4,c.67].

Соціальні системи завжди є відкритими, оскільки вони перебувають в стані взаємодії з навколишнім середовищем. Це середовище звичайно складається як з інших соціальних систем, так і з природних систем. При аналізі на рівні суспільства штучні фізичні системи (житло, транспорт, підприємства) здебільшого краще розглядати як підсистеми соціальних систем.

Системи управління відносять до найбільш складних людських соціальних систем. Їх складність викликана високим рівнем диференціації ролей, що виконуються всередині системи окремими особами та групами (спеціалізація), рівнем формалізації відносин і зв'язків між цими ролями, складним характером виконуваної роботи.

Важливо підкреслити, що система управління рідко цілком збігається з офіційною адміністративною організацією чи закладом; таким чином, у кожному даному випадку небезпечно припускати, що вони ідентичні. Вони відрізняються за декількома напрямками [5,с.117-118]:

По-перше, системи управління звичайно є “розширеними відкритими системами”, тобто в процесі функціонування вони виходять за межі офіційної організації (чи її частини), яка складає їх ядро. (Поняття розширеної відкритої системи може вживатись, наприклад, коли йде мова про лікарню, систему комунального водопостачання або локальну програму по боротьбі із забрудненням.) Таким чином, у взаємовідносини в системі управління можуть вступати групи елементів, що не входять в організацію, у тому числі клієнти, які користуються послугами, законодавці, члени суспільних організацій.

По-друге, навпаки, система управління, пов'язана з управлінням у сфері довкілля, може містити в собі лише частину всієї офіційної адміністративної організації, якщо остання проводить багато програм. У тому разі, коли цілі та засоби різних програм даної установи значно відрізняються - іншими словами, якщо при перевірці вони не виявляються взаємодіючими або взаємозалежними, - то вважати, що в аналізовану систему управління входить вся офіційна організація, досить ризиковано.

У міру розвитку і “старіння” системи управління прагнуть до утворення більш чітко визначених і більш стійких станів. Це означає, що системи управління витрачають енергію, пристосовуючись до того, щоб функціонувати більш-менш так само, як вони функціонували до цього. Нагадаємо, однак, що стійкий стан не є застиглим: за порівняно довгий відрізок часу спосіб функціонування системи управління може стати зовсім відмінним від попередньої, але зміни, як правило, відбуваються повільно, шляхом поступової перебудови [6,c.87].

Зміни сталого стану системи управління, окрім того що вони зумовлюються внутрішнім розвитком, залежать різною мірою від взаємодії з навколишнім середовищем системи. Корінні зміни в політиці чи економіці уряду, який проводить програму, вплинуть на систему. Таким чином, вивчення системи управління в “системних” термінах повинне враховувати аналіз як зовнішніх, так і внутрішніх обмежень.

Аналогічно до інших відкритих систем, які мають своєю метою виробництво, системи управління можна подати як такі, що складаються з таких основних компонентів: входи, виходи, процесор (в склад якого входить блок контролю) та ланцюги зворотного зв'язку.

Входами системи називаються елементи, які система перетворює у виходи. Наприклад, входом можуть бути вода або стоки, які необхідно обробити. Найбільш розповсюдженим видом входу в системах управління є інформація - інформація про вимоги до умов навколишнього середовища, технології і т.д. Іншим важливим і розповсюдженим класом входів є інформація про потреби окремих осіб і груп.

Виходами називаються результати роботи системи. Передбачається, що в них відображені цілі функціонування системи. Прикладами безпосередніми корисними виходами у програмах з оздоровлення навколишнього середовища можуть бути придбання знань людьми, безпечне водопостачання, зниження забруднення середовища, видалення відходів і т.д. Термін “вихід” належить не тільки до товарів чи послуг, вироблених системою, але також до їх впливу, наслідків і до того внеску, що вони додають у досягнення широких цілей системи. У загальному значенні поняття “виходи” еквівалентні результатам дій системи.

Процесором називається “механізм”, який перетворює вхідні елементи у вихідні, який викликає зміни в діях людей, матеріалах і інформації. У системах управління процесор може бути різним за розміром, але, як правило, є складним. У залежності від системи процесор звичайно складається з: а) людей і машин, які називаються операторами з огляду на те, що вони роблять операції над входами; б) характеру розподілу обов'язків і каналів зв'язку між операторами; в) процесів і дій, виконуваних цими операторами; г) приміщень, у яких виконується обробка.

Компонент контролю, розглянутий нами як єдина частина процесора, діє як “мозок” системи. Цей компонент визначає завдання системи і зв'язки між її елементами. За допомогою механізму зворотного зв'язку він контролює дії системи й одержувані результати. Крім того, він контролює і здійснює велику кількість зовнішніх зв'язків системи з навколишнім до неї середовищем, особливо із системами більш високого порядку.

Зворотний зв'язок найпростіше можна подати як інформацію, яка описує умови роботи системи, враховуючи інформацію (кількісну і якісну) про вироблені виходи, їх прийнятність для навколишнього середовища системи й адекватності використовуваних процесів і методів. Формально зворотний зв'язок являє собою дані, породжені роботою системи, наприклад, інформацію про те, що “небезпеку все ще не знижено до допустимого рівня”. Ланцюгами зворотного зв'язку системи називаються канали, за якими здійснюється зворотний зв'язок. Якщо блок контролю процесора являє собою мозок системи, то ланцюги зворотного зв'язку утворюють її периферичну нервову систему, збираючи і передаючи в “мозок” інформацію для оцінки [3,с.53-55].

На рисунку 1 схематично показано, яким чином можливо подати взаємозв'язок основних компонентів у більшості систем управління. Більша частина поданої інформації рухається вперед, особливо потік входів, які проходять через процесор і перетворюються у виходи.

На схемі показано також вплив зовнішніх обмежень на основні компоненти системи, підкреслюючи, що вони впливають в основному на входи (визначаючи, наприклад, які клієнти найбільше підходять для обслуговування) та на процесор (наприклад, дозволяючи виконувати деякі види діяльності тільки визначеній категорії працівників).

Ознайомившись з основними поняттями теорії систем у застосуванні як до систем загального виду, так і до систем управління, ми можемо звернутися безпосередньо до головного питання, яке відображене у назві даної статті: яке значення і застосування має ця теорія для управління в екологічній сфері?

Між термінологією традиційної теорії управління та теорії систем існують очевидні розходження. Теорія систем вводить такі слова (і поняття), як вхід і вихід, обмеження і контроль, процесор і зворотний зв'язок, гомеостаз і зовнішнє середовище, взаємозалежність і обмеження.

Однак, окрім самих слів, теорія систем пропонує власний погляд на організацію й управління на те, як робити поділ і координування праці. Відмінності системних поглядів від більш традиційних можна резюмувати таким чином:

1) аналіз об'єкта управління повинен починатися з вивчення того, як здійснюються процеси, а не з апріорних ідей про статус, роль і адміністративну структуру;

Рисунок 1 - Основні компоненти системи управління

2) варто встановити все коло суб'єктів управління та оцінити їх взаємовідносини, не обмежуючи аналіз рамками офіційної організації. Це часто означає розширення масштабу аналізу. Критерієм того, чи є елементи частинами системи, є наявність взаємодії, а не офіційний статус чи затверджена роль у процесах управління;

3) на практиці вже існують різні альтернативи ієрархічної організації та управління в рамках соціальних і екологічних перетворень. Принцип неієрархічної організації не тільки припускає розгляд систем екологічного управління як розширених та відкритих, але і має на увазі можливість міжорганізаційних систем. Останнє особливо важливе в галузі охорони навколишнього середовища з огляду на велику кількість організацій, які беруть участь у вирішенні цих проблем, і широкого розподілу обов'язків між різними державними і суспільними установами;

4) працюючи над проблемами, організації не є закритими системами, що не залежать від зовнішнього середовища. Зовнішні обмеження і взаємодія між організацією і зовнішнім середовищем установлюють межі сфери їх діяльності, формують їх цілі та завдання. У зв'язку з цим для осіб, які виконують функції планування, та керівників важливо проаналізувати не тільки внутрішні фактори офіційної організації, але й фактори зовнішнього середовища, для того щоб розібратися в системах, частину яких вона складає;

5) стійкі стани систем (як їх організаційних, так і неорганізаційних елементів) накладають обмеження на рівень і темпи допустимих змін. З іншого боку, фахівець з теорії систем, озброєний знаннями стійкого стану конкретної системи, зможе виявити стабільні фактори, що можуть послужити основою для проведення подальших модифікацій;

6) системи (враховуючи елементи, які входять до офіційної організації) мають й інші потреби та функції, окрім тих, які пов'язані з досягненням цілей екологічного управління. Ні фахівець із систем, ні керівник не можуть дозволити собі ігнорувати ці важливі потреби та функції, тому що вони значною мірою визначають ефективність системи управління, її здатність до виживання;

7) планування і керівництво повинні ґрунтуватися на обліку не тільки виробництва безпосередніх виходів, але й впливів системи (проміжні результати) і їх суспільної цінності (кінцеві результати), а також на обліку в повному обсязі операційних факторів системи;

8) для керівників, які мають справу з важливими соціальними проблемами та питаннями захисту довкілля, багатоцільовими та програмами дій, що потребують для свого вирішення різнобічні програми, системний аналіз забезпечує більш гнучку методологію використання управлінської й еколого-економічної інформації, ніж альтернативний підхід, який обробляє її на основі офіційних організаційних одиниць.

Теорія систем не відкидає основні положення класичної теорії управління - єдиноначальності, раціональності та координації, - а скоріше пропонує ряд доповнень і альтернатив. Вона, наприклад, визнає офіційні організації центральними елементами пов'язаних із екологічним управлінням систем, але підкреслює, що взаємодії в таких організаціях потрібно аналізувати і виявляти, а не просто припускати їх існування [4,c.109]. Існуючі методи управління для вирішення сучасних екологічних проблем можливо та потрібно краще використовувати. Загальна теорія систем забезпечує основу для цього.

Щодо елементу контролю (рис. 1), то, як відомо, існує три його види, використовуваних на різних рівнях здійснення управління:

операційний контроль, ціль якого полягає в тому, щоб змусити систему робити безпосередні виходи відповідно до її норм;

програмний контроль, ціль якого полягає в тому, щоб забезпечити надання системою впливів і діянь, що очікувалися відповідно до плану програми;

загальний контроль, що має двояку мету: по-перше, забезпечити життєздатність системи в більш широкому соціальному оточенні; по-друге, максимізувати співвідношення між створеними системою для суспільства благами та одержуваними від нього входами.

Взятий у цілому контроль системи містить функції, що належать до всіх рівнів системи, починаючи від роботи окремого оператора і закінчуючи виживанням усієї системи. Основним процесом управління, яке допомагає тримати систему під контролем, є оціночний аналіз, за допомогою якого, перш за все, визначають цілі екологічного управління.

Цілі певного комплексу заходів у сфері природокористування являють собою не просто бажані кінцеві результати, а сукупність бажаних станів, які необхідно досягти, щоб домогтися кінцевих результатів. Унаслідок цього їх можна розподілити за групами або класифікувати за часовим інтервалом, ступенем завершеності, або важливістю просторості. У класифікації, заснованій за часом, розрізняють короткострокові, середньострокові і довгострокові цілі.

У залежності від ступеня завершеності цілі можливо розділити на безпосередні виходи (результат, продукт), впливи та вигоди. Окрім того, маються кількісні та якісні цілі (на більш низькому рівні, ніж безпосередні виходи), пов'язані з засобами й ресурсами, використовуваними в роботі служб екологічного управління.

Можна виділити цілі, які повинні досягатися в першу чергу для того, щоб пізніше могли бути досягнуті інші цілі. Чим вищий рівень цілі і чим більш вона загальна, тим більше число підлеглих і деталізованих цілей вона охоплює. Таким чином, цілі утворюють ієрархію. Відповідно до логіки ієрархії фахівці з планування повинні спочатку сформулювати цілі вищого рівня (тобто довгострокові, кінцеві, усебічні), потім наступного рівня і так далі, аж до найбільш безпосередніх і деталізованих підцілей. Для строгого застосування такої дедуктивної логіки потрібно вичерпне знання системи і передбачуваність поводження в ній. У практиці управління ці умови ніколи не виконуються, тому дедуктивний метод доповнюється індуктивним. При цьому вирішення певного питання полягає у використанні циклічності, тобто позмінному русі вперед та назад між загальною, кінцевою і проміжною цілями і більш безпосередніми і детальними підцілями, у результаті якого усі вони поступово набувають усе більшої точності, послідовності, конкретності і ясності [1,с.534-540].

Для завдань управління (на відміну від деяких політичних задач) цілі повинні виражатися за можливістю вимірними величинами. Незважаючи на те, що всі деталі підпорядкованих цілей потрібно вміщувати в цілі вищого рівня, останні не повинні являти собою невизначені розпливчасті формулювання бажаних результатів: вони повинні, як завгодно коротко, резюмувати детальні цілі.

Крім того, цілі можна розглядати як джерела повідомлень про поведінку. Оскільки цілі вказують або мають на увазі, що бажано, а що небажано, вони використовуються для повідомлення учасникам системи, яким чином необхідно поводитися для того, щоб система досягла бажаних результатів. Як показує аналіз ролей, до цих учасників належать люди як усередині офіційної організації, так і поза нею.

При розробленні цілей необхідно враховувати зовнішні обмеження, які можна охарактеризувати як сили навколишнього середовища системи, які формують, обмежують і визначають її напрямок. Усередині системи управління також існують обмеження, наприклад, у формі її історії, методів роботи і внутрішніх проявів зовнішніх впливів (правила державної служби, відношення професійних спілок і т.д.).

У системах управління обмеження виявляються також у вигляді очікувань: чи досягне система визначених цілей, чи забезпечить вона роботою деякі групи населення, чи буде витрачено на неї лише ту суму грошей, яку виділено, чи буде вона ефективною, чи буде вона діяти відповідно до існуючого законодавства, чи буде вона підтримувати політичний режим і працювати під його контролем і чи зробить вона внесок у розвиток суспільства.

Звернемо увагу ще на одне важливе питання. Фахівці у сфері управління природокористуванням, які виконують функції планування і регулювання, не можуть не брати участі в ухваленні політичних рішень. Незалежно від того, наскільки активною є ця участь, важливо усвідомлювати, що у своїй роботі - і при підготовці проекту певної екологічної програми, і при проведенні в життя рішень суспільства за допомогою прийнятої програми - вони не можуть обмежувати свою діяльність тільки науковими та технічними питаннями оздоровлення навколишнього середовища. Насамперед при виборі їх пропозиції конкурують з іншими на політичній арені. Крім того, ресурси для певного комплексу природоохоронних заходів не тільки служать для досягнення поставлених цілей, але і пов'язані з більш матеріальними аспектами політики: розподілом посад, укладанням контрактів та інших благ. У будь-якому суспільстві вибір стратегії та загальної політики її роботи ніколи не робиться тільки на основі наукових чи технічних бачень. Навпаки, раціоналізм науки піддається виправленням і змінам у процесі суспільного планування, для того щоб трохи врівноважити його з економічними, соціальними, політичними, управлінськими та юридичними аспектами.

Загалом, на наш погляд, системний підхід до управління природокористуванням приводить до різних висновків щодо можливих заходів в екологічній сфері:

заходи, які впроваджуються суспільством у сфері управління природокористуванням містять безліч різних дій. Їх перелік виходить далеко за межі звичних уявлень про масштаб діяльності у сфері охорони довкілля і багато в чому збігається зі сферою суспільного устрою;

вирішення проблем управління природокористуванням різною мірою вимагає співробітництва на всіх рівнях - від локального до міжнародного;

через неповноту наукових знань щодо причинно-наслідкових зв'язків у сфері природокористування та малої ймовірності того, що екологічні питання стануть основним і першочерговим завданням урядів і окремих підприємств, цілі оздоровлення навколишнього середовища потрібно як і раніше обов'язково погоджувати з іншими соціальними завданнями і зі сформованою ситуацією і їх не слід розглядати як раз і назавжди сформовані, абсолютні чи універсальні;

для того щоб оптимізувати аспекти державної політики, спрямованої на поліпшення якості навколишнього природного середовища, керівні діячі в сфері управління природокористуванням повинні дотримуватись подвійної стратегії, яка ставить за мету: по-перше, збільшувати ефективність екологічних заходів; по-друге, впливати на політику ухвалення рішень інших установ для того, щоб звести до мінімуму будь-який створюваний ними ризик і максимально підвищити їх вплив на екологічну ситуацію.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Джонсон Р., Каст Ф., Розенцвейг Д. Системы и руководство. - М.: Сов. радио, 1971. - 647 с.

Добкин В.М. Системный анализ в управлении. - М.: Химия, 1984. - 224 с.

Економічне регулювання охорони природи / П.І. Лапечук, А.В. Чупіс, О.Л. Кащенко, М.Х. Шершун. - К.: Урожай, 1994. - 160 с.

Олдак П.Г. Равновесное природопользование: Взгляд экономиста. - Новосибирск: Наука, 1983. - 128 с.

Оптнер С.Л. Системный анализ для решения деловых и промышленных проблем. - М.: Сов. радио, 1969. - 216 с.

Шефер М. Управление программами по гигиене окружающей среды. Системный подход.- М.: Медицина, 1976. - 259 с.