Видатні постаті англійського менеджменту

Видатні постаті англійського менеджменту

Кейнс Джон Мейнард

Джон Мейнард Кейнс (18831946) - всесвітньо відомий англійський економіст, який зробив вагомий внесок у розвиток економічної думки 20 ст.

Народився 5 червня 1883 р. в м. Кембриджі. Здобув вищу освіту в Ітоні (в галузі філософії) і в Королівському коледжі м. Кембридж (математика, філософія, етика). З 1905 р. працював і Управлінні у справах Індії. Повернувшись до Кембриджа (1908), до початку Другої світової війни викладав економіку. В 1918 р. - головний представник Британського казначейства на Празькій мирній конференції; в 1942 р. отримав титул пера; в 1944 р. був англійським представником на БреттонВудській конференції.

Основні праці: “Економічні наслідки Версальської угоди” (1919), “Трактат про імовірність” (1921), “Трактат про грошову реформу” (1923), “Трактат про гроші” (1930). В 1936 р. побачила світ його відома праця “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей”, в якій викладено одну з провідних макроекономічних теорій, згідно з якою економічна система країни неспроможна існувати без суттєвого розширення функцій держави і активного її втручання в розвиток соціальноекономічних процесів.

Предметом дослідження Дж. Кейнса стали закони функціонування капіталістичної економічної системи, з'ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі національної економіки. Заслугою його є макроекономічний аналіз національної економіки в нових умовах, на вищій стадії капіталістичного способу виробництва, комплексне дослідження впливу держави на розвиток сукупного попиту та сукупної пропозиції, споживання, нагромадження, рівень цін, прибутки. Він уперше послідовно розглядає економічні явища і процеси як відображення масової психології суб'єктів господарювання, аналізує суб'єктивні фактори в економічній системі. Результат такого підходу - сформульований ним психологічний закон, згідно з яким люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не такою мірою, як зростає дохід.

Дж. Кейнс намагався з'ясувати кількісні взаємозв'язки між об'єктивними факторами, що впливають на “схильність до споживання” (кількість грошей в обігу, величина заробітної плати, норма відсотка), з одного боку, і суб'єктивними факторами (передбачливість, ощадливість), залежними змінними (масштаби зайнятості, величина національного доходу) - з іншого. На відміну від своїх попередників він стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягнути лише через механізм вільної конкуренції. Центральна ланка теорії Кейнса - “принципи ефективності попиту” в органічній єдності з проблемою досягнення повної зайнятості. Оскільки причиною безробіття він вважав недостатньо ефективний ( або платоспроможний) попит на засоби виробництва і предмети споживання, то економічна політика держави, на його думку, має спрямовуватися насамперед на розв'язання цієї проблеми.

Важливим елементом концепції Кейнса є теорія мультиплікатора, пов'язана з державними інвестиціями, що впливають на економічну активність. У своїх працях він розглядав і такі важливі інструменти регулювання сукупного попиту, як грошово-кредитна і бюджетна політика. Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом вважав державний бюджет, у тому числі збільшення витрат самої держави. Держава повинна регулювати різницю між доходами та витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використанням у процесі виробництва капіталу, забезпечувати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава має скорочувати податки і збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, тобто посилювати додатковий попит, а за економічного зростання, навпаки, збільшувати податки і обмежувати витрати.

Сучасні прихильники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень його вчення, наголошуючи на необхідності державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посиленні методів монетарного регулювання. Багато його послідовників обстоюють довготермінове регулювання економіки у формі національного планування, активну участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі.

Паркінсон Сиріл Норткот

Сиріл Норткот Паркінсон (19091993) - військовоморський історик, автор робіт з менеджменту, політики та політології.

Народився 30 липня 1909 р. у Барнард Кастл (графство Дарем, Англія); був другим сином у родині вчителя; вчився в Школі Св. Петра в Йорку, в Коледжі Еманюель в Кембриджі (магістр адміністрування) і в королівському коледжі в Лондоні (доктор філософії); в 1939 р. став керівником Британського королівського військовоморського коледжу в Дартмуті; в 19401945 рр. перебував на військовій службі; в 1946 р. став викладачем історії в Ліверпульському університеті; в 19501958 рр. - професор історії в Малайському університеті в Сінгапурі; в 19501958 рр. проживав в Сінгапурі, а в 19601989 рр. - на Нормандських островах. Сприяв заснуванню і розвитку Національного морського музею й малайського університету; член Королівського історичного товариства і французької Морської академії, Інституту військово-морського флоту США та Архівної комісії при уряді Індії; помер 9 березня 1993 р. у Кентербері, Англія.

Основі праці: “Торгівля і східних морях, 17931813” (1937), “Торговельні вітри” (1948), “Розвиток політичної думки” (1958), “Закон Паркінсона” (1958),“Британське втручання в Малайї 18611877” (1964), “Лівий багаж від Маркса до Вілсон”(1967), “Індустріальне руйнування” (1973), “Спілкуватися: формула Паркінсона для ділового виживання” (1977), “Закон або стиль у переслідуванні” (1979).

С.Н. Паркінсон - письменник, драматург, журналіст, біограф, історик - найкраще запам'ятався читачам як автор гумористичної книги “Закони Паркінсона”, в якій, крім іншого, стверджував, що “робота заповнює весь відпущений на неї час”. Він зробив значний внесок у розвиток бузнесу і менеджменту як співавтор і редактор багатьох сатиричних і серйозних, заснованих на реальних фактах книг. Як військовоморський історик, мав незаперечний авторитет; його книжки про британське панування на морях і морську торгівлю в епоху Наполеона, як і раніше, зберігають своє наукове значення. Ці історичні дослідження, опубліковані до Другої світової війни і відразу після неї, дають змогу ідентифікувати й проаналізувати багато ключових факторів розвитку міжнародної торгівлі, які розглядаються у сучасних працях з бізне су. Результати науковолітературної діяльності Паркінсона можуть бути розподілені на п'ять категорій:

роботи, орієнтовані на практичне застосування, присвячені питанням менеджменту, написані в іронічній і гумористичній манері, які містять багато оригінальних інтуїтивних здогадів;

нечисленні серйозні книги, присвячені проблемам бізнесу;

незначна кількість книг, присвячених політиці і політології;

кілька книг з історії мореплавання;

різні здобутки художньої літератури й праці із загальної і військової історії.

С.Н. Паркінсон не вмів цілком зосереджуватися на вирішенні вузьких завдань (що характерно для більшості самовідданих вчених), а скоріше демонстрував широкий і збалансований підхід до обраної ним мети. В останні роки життя йому несправедливо дорікали за надмірну “розкиданість інтересів”, проте саме ця різнобічність інтересів вченого сприяла написанню ним чудових книжок із різноманітних проблем. Сам учений називав себе вільним художником. У своїх творах він поєднував широту поглядів на світ і глибину проникнення у сутність речей з легкістю викладу розглянутих проблем.

Петті Вільям

Вільям Петті (16231687) - англійський економіст і статистик, засновник класичної політичної економії.

Пройшов шлях від юнги до пера Англії. За фахом - лікар. Здобув ступінь доктора фізики, професор анатомії у Грешемколеджі, член Лондонського Королівського товариства, землевпорядник. Автор праць: “Трактат про податки і збори” (1662), “Слово мудрим” (1664), “Політична анатомія Ірландії” (1672), “Політична арифметика” (1676), “Різне про гроші” (1682).

Тривалий час перебував під впливом меркантилізму, що позначилось на його перших працях, у яких автор характеризує багатство з меркантилістських позицій. Вважав, що “багатство кожної країни міститься передусім у тій частині, яку вона має в зовнішній торгівлі”. Праці У. Петті суттєво вплинули на формування економічної теорії, яку він трактував як науку про багатство, започаткувавши численні важливі розділи. До аналізу господарських процесів підходив як природознавецьмедик. За аналогією з людиною роз глядав економіку як живий організм, що розвивається за певними законами. Хоча він не розрізняв природних і економічних законів, його заслугою є порушення проблеми економічного закону. Крім опису економічних процесів застосовував глибинний аналіз. Ініціювавши розроблення методу наукової абстракції, впровадив у наукову практику кількісний економікостатистичний метод дослідження.

В. Петті не створив цілісної системи економічних знань, проте у розв'язанні багатьох проблем досяг значних результатів, зокрема в теорії ціни, доходів, заклав підвалини трудової теорії вартості. Розрізняв “політичну” і “природну” ціну. Під першою розумів ринкову ціну, що змінюється під впливом ринкових ситуацій, під другою - певну кількість праці, затраченої на виробництво товарів, тобто вартість. Перебуваючи під впливом меркантилістських поглядів, вважав, що вартість створюється не будьякою працею, а лише затраченою на виробництво золота та срібла, тобто вартість, на його думку, існує лише у грошовій формі. Інші товари набувають вартості через обмін їх на гроші. Зазначав, що у створенні вартості бере участь і природа: “Труд - батько і найактивніший принцип багатства, земля - його мати”.

Вчення про доходи охоплює заробітну плату, ренту і позичковий відсоток. Заробітна плата визначається як ціна праці й має встановлюватися на рівні, що забезпечує “існування робітника (але не більше”, дає йому змогу “жити, працювати і розмножуватися”. Підвищення заробітної плати зменшить бажання робітника більше працювати, що означатиме втрату суспільством частини праці. Отже, заробітна плата встановлюється на рівні мінімуму засобів існування робітника.

Головним підприємницьким доходом, за В. Петті, є рента у двох формах: 1) “рента із землі та доходів”, 2) “грошова рента (позичковий відсоток)”. Земельна рента визначається як надлишок створеного продукту над витратами виробництва ( засобами виробництва і коштами, необхідними для відтворення робочої сили),йдеться про диференціальну ренту з її поділом на диференціальну ренту I і диференціальну ренту II. З теорією ренти тісно пов'язане і питання позичкового відсотка, який вчений розглядав як дохід віж грошового капіталу і вважав, що його рівень має бути співвідносним із земельною рентою і дорівнювати “ренті з тієї кількості землі, яка може бути куплена на ті самі віддані в позику гроші”. В. Петті не створив теорії прибутку, рента в його працях - універсальна форма доходу. Це пояснюється умовами 17 ст., коли земля ще була головним об'єктом докладання праці. Книгою “Політична арифметика” він започаткував статистику як науку. В ній продемонстровано кількісний підхід до вивчення масових суспільних явищ, вперше визначено національне багатство Англії, а також національний дохід, закладено, таким чином, основні засади сучасної системи національних рахунків.

Ставлення економістів до В. Петті неоднозначне. Деякі західні фахівці не визнають його пріоритету як фундатора класичної школи, теорії вартості , обмежують заслуги вченого створенням основних засад статистики, розглядають його як представника пізнього меркантилізму, К. Маркс характеризував В. Петті як геніального дослідникаекономіста.

Петтігрю Ендрю

Ендрю Петтігрю (нар. 1944) - професор, теоретик в галузі стратегічних досліджень і розвитку менеджменту.

Народився 11 червня 1944 р. у Корбі, графство Нортгемптоншир; закінчив Граматичну школу Корби, Ліверпульський університет (бакалавр з адміністрування ) і Манчестерську школу бізнесу (доктор філософії); працював дослідником у ній; обіймав посаду запрошеного асистента професора в Єльському університеті; читав лекції в Лондонській школі бізнесу; був професором кафедри вивчення організаційної поведінки у Варвикській школі бізнесу; в 1985 р. заснував Центр вивчення корпоративних стратегій і розвитку у Варвикській школі бізнесу й до 1995 р. був його керівником; працював за сумісництвом у Європейському інституті сучасних досліджень в галузі менеджменту в Брюсселі, а також у Гарвардському й Стенфордському університеттах; був одним із засновників і першим головою Британської академії менеджменту, згодом став її другим президентом.

Основні праці: “Політика організаційного ухвалення рішення” (1973), “Корпоративна зміна стратегії й управління людськими ресурсами” (разом з С.Хендрі і П.Р.Спароу, 1990), “Гігант пробудження: безперервність і зміна в ICI” (1985), “Зміна менеджменту до конкурентоздатного успіху” (разом з Р.Уіпп, 1991), “Модель зміни стратегії: випадок NHS” (з Е.Ферлі і Л.МакЛі, 1992), “Новий суспільний менеджмент у дії” (з Е.Ферлі, Л.Асбернер і Л.Фіджеральд, 1996).

Е. Петтігрю зробив важливий теоретичний та практичний внесок у розуміння менеджменту і процесів організаційного розвитку, продовжує працювати у цьому напрямі; активно сприяє виробленню методологій дослідження динамічних організаційних процесів. Більшою мірою , ніж інші фахівці у галузі менеджменту, допоміг дійти згоди щодо комплексного характеру управлінських і організаційних процесів. Методологічні новації Е.Петтігрю сприяють кращому розумінню багаторівневої природи комплексних процесів які виникають за організаційних змін, привертають особливу увагу до корпоративної стратегії та її застосування у виконуваних організацією операціях. Особливий стиль досліджень Е. Петтігрю, а також якість і кількість опублікованих ним робіт, свідчать про його вплив як на розвиток обраного ним наукового напряму, так і на практику управління і впровадження змін у діяльність менеджерів. Характер виконуваних досліджень ученого сприяв формуванню ним і його колегами по Центру вивчення корпоративних стратегій і розвитку різноманітних міцних контактів з керівниками багатьох організацій приватного і державного секторів. Ці контакти, доповнені енергійними зусиллями Е. Петтігрю щодо поширення результатів досліджень, свідчать про велике значення його внеску в розвито управлінського мислення.

Рікардо Давид

Давид Рікардо (17721823) - англійський економіст, представник класичної політичної економії.

Народився у Лондоні у родині багатого комерсанта. З 1788 р. почав працювати у торговельній конторі батька і на біржі, з 1793 р. здійснював самостійну комерційну діяльність, з 1802 - член керівного комітету Лондонської біржі. Завдяки грі на біржі став мільйонером. У 1812 р. припинив комерційну діяльність, став багатим рантьє і землевласником, поринув у наукову роботу. Захоплювався не лише політичною економією, а й фізикою, хімією, математикою та іншими природничими науками. У 1819 р. Д. Рікардо було обрано до парламенту. Його перші економічні праці (1809) присвячено проблемам грошового обігу та валюти. У 1817 р. побачила світ головна праця вченого - “Начала політичної економії та оподаткування”, що складається з трьох частин: “Основи економічної теорії”; “Теорія і практика оподаткування”; “Аналіз окремих економічних проблем і теорій А. Сміта, Т.Мальтуса, Ж.Б. Сея”. За життя Д. Рікардо вийшло три її видання, у кожне з яких він вносив суттєві доповнення.

Найважливішою є перша частина, що починається зі з'ясування сутнос ті вартості. Автор уперше в історії світової економічної думки доводив, що єдиним джерелом вартості є праця, тому критикував концепцію А.Сміта, згідно з якою вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці товари (що було характерно для простого товарного виробництва), а також доходами різних класів суспільства. Проте він не спростовував тезу Сміта, що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (що постійно виготовляються і кількість яких може бути збільшена працею людини). Водночас, на його думку, існують деякі товари, вартість яких визначається лише їх рідкісністю (раритетні статуї та картини, монети, книжки, особливі вина, виготовлені в обмеженій кількості) і не залежить від кількості праці, необхідної на початку для їх виготовлення, тобто необґрунтовано відмовився визначити залежність вартості рідкісних товарів від праці (як одного з факторів). Він заперечував твердження Ж.Б.Сея, згідно з яким вартість товарів та її величи на визначаються корисністю, що відповідало б дійсності, якби вартість товарів регулювалася лише покупцями. Проте, це не означає, що джерелами мінової вартості товарів, які мають корисність, є їх рідкісність та кількість праці, необхідна для їх виробництва.

Третім ціноутворювальним, але опосередкованим джерелом є корисність товарів. Цей висновок випливає з таких основних положень теорії вартості Рікардо:

- від доводив необґрунтованість визначення міри вартості ступенем корисності, зазначаючи, що “корисність - основа вартості, але ступінь корисності не може бути мірою вартості”;

- вважав корисність суттєвою для формування мінової вартості;

- критикуючи позицію Сея, заперечував тезу про корисність як регулятор вартості лише в тому разі, воли вартість товарів регулюється тільки покупцями, тобто співвідношенням попиту та пропозиції, конкуренцією між самими споживачами;

- наголошував на впливі на вартість товару якості праці. Оцінка праці різних якостей, на його думку, значною мірою залежить від порівняльного мистецтва робітника, напруженості його праці, ступеня її складності та вправності робітника. Якість праці - характеристика не абстрактної, а конкретної праці.

Визначаючи вартість товарів, Д.Рікардо встановив її залежність від продуктивності праці, вперше підняв і частково розв'язав проблему суспільно необхідної праці у її співвідношенні з індивідуальною працею (і відповідними витратами), розкрив вплив процесу перенесення вартості зношених засобів виробництва на вартість новоствореного продукту. Він розрізняв “абсолютну” і “відносну” (порівняльну) вартість, яка є синонімом мінової вартості. Критикував тезу А.Сміта, що вартість складається з доходів, оскільки вартість є первинною щодо доходів, які потрібно попередньо створити. Водночас помилково стверджував, що регулятором величини вартості товарів є індивідуальні витрати товаровиробників за найгірших умов (поширюючи цю особливість сільського господарства на всі галузі), не зміг розрізнити двох видів праці (абстрактної і конкретної), не розкрив механізму перенесення вартості, плутав поділ капіталу на основний і обіговий з поділом на постійний і змінний, вартість товару - з його ціною.

Сміт Адам

Адам Сміт (17231790) - відомий англійський економіст, засновник класичної політичної економії.

Вперше запропонував наукове пояснення суспільних відносин, які складались навколо матеріального виробництва, визначив механізм накопичення капіталу, довів, що економіка країни - єдиний механізм, розробив раціональну систему організації виробництва.

Пропагував розподіл праці, який сприяє підвищенню продуктивності.

Народився у великому шотландському містечку Керколді. У 1741 р. вступив до Оксфордського університету; 1751 р. одержав пропозицію стати професором університету в Глазго; наступного року очолив кафедру логіки, а через рік також кафедру моральної філософії; 1754 р. став ректором університету; виконував обов'язки економічного консультанта англійського прем'єр міністра У. Пітта, англійська влада надала йому почесну посаду верховного митного комісара Шотландії.

У своїй найвідомішій праці “Багатство націй” (1776) заснував класичну школу і започаткував ліберальну економіку.

А.Сміт вважав, що тарифна політика меркантилізму була скоріше деструктивною, ніж зберігаючою, зменшувала ефективність економіки неправильним розподілом національних ресурсів.

Зазначав, що тільки ринок та конкуренція можуть бути регуляторами економічної активності.

Лише ринок може забезпечити найкращий розподіл ресурсів, найефективнішу віддачу та економічну зацікавленість кожного учасника і кожної нації, найбільший добробут всім, хто діє на ринку вільної конкуренції.

Робота А.Сміта пропагувала ринкову етику, а також можливість приватної ініціативи, а не меркантилізм, конкуренцію, а не протекціонізм, інновації, а не економічну стагнацію, особисту зацікавленість, а не державні інтереси як мотивуючу силу.

Урвік Ліндал

Ліндал Урвік (18911983) - видатний англійський вчений, фахівець у галузі менеджменту.

Народився 3 березня 1891 р. у м.Малверн (Вустершир, Англія). Вивчав історію у Рептонському коледжі та Оксфордському університеті (новий коледж). У 1912 р. отримав ступінь бакалавра, а згодом - магістра; проходив допризовну військову підготовку у Рептоні та Оксфорді; у 19121914 рр. працював у сімейній компанії, а у 1916 р. став її компаньйоном. У серпні 1914 р. був призваний до армії у званні лейтенанта, демобілізувався після Першої світової війни у грудні 1918 р.; отримав звання капітана; був нагороджений “Почесним хрестом за воєнні заслуги”, а також “Орденом Британської імперії”. У 1919 - 1921 рр. працював у Fawness Brothers & Company в Уорчестері; у 1922 1926 рр. був співробітником Rowntree & Company в Йорку; у 19261928 займався створенням Управлінської дослідницької групи; у 19281933 -директор Міжнародного інституту менеджменту в Женеві; у 1934 - один із засновників, а згодом керівник консультаційної фірми Urwick Orr & Partners. Вийшов на пенсію у 1965 р. і переїхав до Австралії, де помер 5 грудня 1983 р.

Основні праці: “Організація роботи відділу збуту” (1928); “Значення раціоналізації” (1929); “Менеджмент завтрашнього дня” (1933); “Комітети в організації” (1937); “Динаміка адміністрування” (1941); “Елементи адмініст рування” (1944); “Розроблення наукового менеджменту” (19461948); “Моделі в організації” (1946); “Моральний стан” (1947); “Золота книга менеджмен ту” (1956); “Сутність топменеджменту” (1954); “Управління у двадцятому столітті” (1958); “Чи є менеджмент професією?” (1958); “Шістнадцять питань щодо відбору та навчання менеджерів” (1958).

Л. Урвік зацікавився питаннями управління в період проходження допризовної військової підготовки в коледжі, потім намагався застосувати засвоєнні ним знання у виробничій компанії, що належала його родині. В цей час він ознайомився з працями Ф. Тейлора, ідеї якого були близькі його власним. Протягом 40 років займався впровадженням у практику управління принципів менеджменту з одночасними спробами вдосконалення управлінських процесів. Був активним учасником англійського інституціонального “руху за вдосконалення менеджменту” та брав участь у процесах розвитку вищої освіти.

Під час Другої світової війни Л. Урвік перебував на державній службі, займався розробленням і впровадженням вдосконалень у методи організації та управління. Продовжував також співпрацювати з громадськими організаціями, утому числі Інститутом промислового адміністрування, який активізував свою діяльність. Був обраний членом ради інституту, а у листопаді 1944р. - головою його комітету з освіти, отримав мандат на перегляд та модернізацію учбової програми. У1945 р. взяв активну участь у створенні Комітету з викладання менеджменту при Міністерстві освіти. Він був головою Комітету з освіти, що забезпечило йому важливу роль у процесі розвитку викладання менеджменту до кінця 40х років.

Починаючи з середини 50х років, співробітництво Л. Урвіка з різноманітними організаціями все більше набувало міжнародного характеру. Він регулярно отримував запрошення виступати на конференціях національних наукових товариств та центрів викладання менеджменту різних країн. Міжнародна діяльність Л. Урвіка отримала високу оцінку: Золота медаль Міжнародного комітету з організаційних наук (1951). Л. Урвік став першим англійцем, якого було обрано членом учбової ради, заснованої у 1958 р. Міжнародної академії менеджменту і пізніше нагороджено Пам'ятною золотою медаллю Гантта.

Хікс Джон Річард

Джон Річард Хікс (19041989) - відомий англійський економіст, лауреат Нобелівської премії (1972).

Народився у м. Воріка, навчався у Кліфтонколеджі, згодом - у Бейліолколеджі (Оксфорд). Спершу спеціалізувався з курсу математики, а відтак зацікавився економікою. У 19261935 рр. викладав у Лондонській школі економіки; у 19281931 опублікував у журналі “Економіка” кілька статей, присвячених умовам формування заробітної плати у будівництві, теоретичним концепціям, в яких існування прибутку виводиться з невизначеності, що характеризує операції підприємця. У 1932 р. йому було присвоєно вчений ступінь доктора природничих наук.

У 1935 р. Хікс перейшов на наукову роботу: три роки працював у Гонвіленд Кізколеджі в Кембриджі, а з 1938 - професором політичної економії Манчестерського університету. Цей період був плідним у його дослідницькій діяльності. Пильну увагу він приділяв теорії Дж. Кейнса. праця Кейнса “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” (1936) спричинила тривалу полеміку між ними. У 1936 р. було опубліковано статтю рецензію Хікса “Теорія зайнятості Кейнса”, у 1937 - працю про співвідношення нової концепції Кейнса і класичної економічної теорії. Дж. Хікс одним із перших західних теоретиків висунув ідею “синтезу” кейнсіанської і неокласичної моделей. У статті “Кейнс і класики: пропонована інтерпретація” він уперше вжив термін “неокласичний синтез” на позначення об'єднання кейнсіанської та неокласичної теорій в одну теоретичну систему і піддав критиці претензії Кейнса на створення “загальної” моделі економічного зростання, зазначаючи, що загальна теорія - це дещо більш ортодоксальне з огляду на те, що істина - ближче до “класичної” моделі.

Дж. Хікс запропонував спрощену схему відтворювального процесу, що передбачає розгляд двох кривих, одна з яких характеризує рівноважні співвідношення між обсягом сукупного продукту (доходу) і позичковим відсотком у грошовій сфері, а друга - аналогічні співвідношення на ринку капіталу. Перетин цих кривих визначає рівноважні розміри доходу. Ця схема “добудовувала” логічні зв'язки, які не розвинув Кейнс. Модель Хікса є суттєвим внеском в економічну теорію.

З 1946 р. працював у Оксфорді - спершу науковим співробітником Нафілдколеджу, а з 1952 р. до виходу у відставку по 1965 - професором політичної економії у місцевому університеті. У 5060х рр. поєднував наукововикладацьку діяльність з практичною роботою економіста. К цей період знову звернувся до питань економічної теорії, зокрема теорії вартості, та характеристики природи капіталу. Він акцентував увагу на історичній послідовності подій, завдяки яким поширення нової технології зумовило економічне зростання. У процесі його вивчення з'ясував умови, за яких забезпечується стан динамічної рівноваги і уможливлюється визначення максимального темпу.

Дж. Хікс - автор понад 20 наукових праць і кількох десятків статей. Він член Британської, Шведської королівських академій наук, Італійської національної академії наук, Американської академії наук і мистецтв. У 19601962 рр. його було обрано президентом Королівського економічного товариства. Він - почесний професор Оксфордського університеті, йому присвоєно почесні вчені ступені багатьох університетів. За значні заслуги Дж. Хікса і Я. Тінбергена Європейська економічна асоціація в 1991 р. заснувала медаль Хікса Тінбергена, якою що два роки нагороджують економістів, видатні праці яких опубліковано в “Європейському економічному огляді”.