Методологія максимізації прибутку

14

Зміст

Вступ

1. Методологія максимізації прибутку. Показники управління прибутком, їх характеристика

2. Механізм управління фінансовими активами, його зміст, характеристика

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Прибуток - найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення комерційного розрахунку, інтенсифікацію виробництва при будь-якій формі власності. Він є не лише джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й джерелом формування бюджетних ресурсів держави.

Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання одержаного прибутку. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрямки першочергових вкладень, фінансових ресурсів, виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кредитній сфері тощо.

Функціональна роль оборотного капіталу в процесі виробництва суттєво відрізняється від ролі основного капіталу. Оборотні засоби забезпечують безперервність процесу виробництва. Характерною їх особливістю є швидкість обороту.

Ефективне управління оборотним капіталом підприємства передбачає не тільки пошук і залучення додаткових джерел фінансування, а й раціональне їх розміщення в поточних активах підприємства.

1. Методологія максимізації прибутку. Показники управління прибутком, їх характеристика

Для підвищення ефективності роботи підприємств першочергове значення має виявлення резервів збільшення обсягів виробництва і реалізації, зниження собівартості продукції, зростання прибутку.

Для визначення основних напрямів пошуку резервів збільшення прибутку фактори, які впливають на його отримання, класифікують за різними ознаками:

Внутрішні фактори поділяються на виробничі і поза виробничі. Виробничі фактори характеризують наявність і використання засобів і предметів праці, трудових і фінансових ресурсів і, в свою чергу, поділяються на екстенсивні та інтенсивні. Екстенсивні фактори впливають на процес одержання прибутку через кількісні зміни: обсягу засобів і предметів праці, фінансових ресурсів, часу роботи обладнання, чисельності персоналу, фонду робочого часу тощо. Інтенсивні фактори впливають на процес отримання прибутку через «якісні» зміни: підвищення продуктивності обладнання і його якості, застосування прогресивних видів матеріалів і удосконалення технології їх обробки, прискорення обертання оборотних засобів, підвищення кваліфікації і продуктивності праці персоналу, зниження матеріалоємності продукції, удосконалення організації праці і більш ефективне використання фінансових ресурсів тощо.

До позавиробничих факторів належать, наприклад, постачальницько-збутова і природоохоронна діяльність, соціальні умови праці і побуту тощо.

До зовнішніх факторів відносяться природні умови, державне регулювання цін, тарифів, відсотків, податкових ставок і пільг, штрафних санкцій та інше. Ці фактори не залежать від діяльності підприємств, але можуть спричиняти значний вплив на величину прибутку.

При здійсненні фінансово-господарської діяльності всі ці фактори знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. «Прямий» вплив на величину собівартості продукції, а, отже, і прибутку, пов'язаний з тим, наскільки раціонально і економно витрачаються матеріальні ресурси - адже частка матеріальних витрат у складі собівартості зазвичай коливається від 60 до 90 %.

В ринкових умовах господарювання широкого застосування одержав розрахунок кінцевих результатів діяльності підприємства за допомогою методу «Витрати - Обсяг - Прибуток».

Процес оптимізації структури активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку одержав у фінансовому аналізі назву левериджу. Розрізняють три його види: виробничий, фінансовий і виробничо-фінансовий. В прямому розумінні левериджу розуміють як важіль, при незначній зміні якого можна істотно змінити результати виробничо-фінансової діяльності підприємства.

Аналіз «Витрати - Обсяг - Прибуток» відповідає на найважливіші питання, які стоять перед фінансистами підприємства на всіх основних етапах його грошового обігу.

Ключовими елементами операційного аналізу служать: операційний важіль, межа рентабельності і запас фінансової міцності підприємства.

Дія виробничого (господарського)важеля проявляється в тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації завжди призводить до більшої або меншої зміни прибутку. Цей ефект зумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних та змінних витрат на формування фінансових результатів діяльності підприємства при зміні обсягу виробництва. Чим більшим є рівень постійних витрат, тим більшою є сила впливу операційного важеля. Визначаючи темп зменшення прибутку з кожним процентним зменшенням виручки, сила операційного важеля свідчить про рівень підприємницького ризику даного підприємства.

Дія фінансового важеля полягає в тому, щоб підприємство використовуючи позикові кошти, змінює чисту рентабельність власних коштів та свої дивідендні можливості. Рівень ефективності фінансового важеля вказує на фінансовий ризик, пов'язаний з підприємством.

Таким чином, взаємозв'язок між прибутком і співвідношенням власного і позикового капіталу - це і є фінансовий левериджу. За В.В.Ковальовим фінансовий леверидж - потенційна можливість впливати на прибуток шляхом зміни обсягу і структури власного і позикового капіталу.

Існує дві концепції ефекту фінансового важелю (левериджу). Західноєвропейські фінансисти визначають ефект фінансового важеля як збільшення величини чистої рентабельності власних коштів, яке виникло внаслідок використання кредиту. Американські вчені трактують ефект фінансового важеля як процентну зміну прибутку на акцію, що виникла внаслідок процентної зміни прибутку до сплати відсотків за кредит та податку на прибуток (це називається нетто-результат експлуатації інвестицій - НРЕІ).

Таким чином, підприємству, що користується кредитом, кожний процент зміни НРЕІ приносить більше відсотків зміни чистого прибутку на акцію, ніж підприємству, що користується лише власними коштами, але при цьому ризикує менше.

В міру одночасного зростання сили впливу операційного і фінансового важелів незначна зміна фізичного обсягу реалізації і виручки призводить до значної зміни чистого прибутку на акцію.

Для ефективного управління прибутком слід починати з управління витратами. Управління витратами - це:

- усвідомлення того, де, коли і в яких обсягах витрачаються ресурси підприємства;

- прогноз того, де, для чого і в яких обсягах необхідно залучати додаткові фінансові ресурси;

- вміння забезпечити максимально високий рівень віддачі від використання ресурсів.

Управління витратами - це вміння економити ресурси і максимізувати віддачу від них.

Для максимізації прибутку фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, що забезпечують найбільший прибуток.

Випуск кожної додаткової одиниці продукції викликає приріст загальної виручки на величину, яка називається в економічній теорії граничною виручкою, а також збільшення валових (сумарних) витрат на величину, що називається граничними витратами. Якщо гранична виручка перевищує граничні витрати, то прибуток збільшиться, і, навпаки, якщо гранична виручка менша граничних витрат, прибуток зменшиться. При цьому потрібно пам'ятати правило: найбільший прибуток підприємству забезпечують такі обсяг випуску продукції і ціна, за яких граничні витрати дорівнюють або максимально наближаються до граничної виручки.

2. Механізм управління фінансовими активами, його зміст, характеристика

Традиційна радянська фінансова школа (Д.С.Моляков) визначає оборотні кошти як «авансовану в грошовій формі вартість для планомірного створення та використання оборотних виробничих фондів обігу в мінімально необхідних розмірах, що забезпечують виконання підприємством виробничої програми і своєчасно здійснення розрахунків».

Речові елементи оборотного капіталу (предмети праці) повністю споживаються в кожному виробничому циклі шляхом зміни своєї натурально-речової форми і повністю включаються до вартості виготовленої продукції (виконання робіт, надання послуг).

Кругооборот капіталу охоплює шість стадій. Будь-яке виробництво починається з певної суми грошових коштів, які вкладаються у визначену кількість ресурсів для виробництва (або товари для продажу). В результаті стадії постачання оборотний капітал з грошової форми переходить у виробничу (предмети праці або товари).

На стадії виробництва ресурси перетворюються на продукцію, роботи або послуги. Результатом цієї стадії є перехід оборотного капіталу з виробничої форми в товарну.

На стадії реалізації оборотний капітал з товарної форми знову перетворюється на грошову. Обсяги первісної суми грошей і виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) не співпадають за розмірами. Отриманий від виробництва фінансовий результат (прибуток або збиток) пояснює причини розбіжності.

Як видно, елементи оборотного капіталу є частиною безперервного потоку господарських операцій.

Закупівлі призводять до збільшення виробничих запасів і кредиторської заборгованості; виробництво - до збільшення готової продукції; реалізація - до зростання дебіторської заборгованості і грошових коштів в касі і на поточному рахунку. Цей цикл операцій багаторазово повторюється і в результаті зводиться до грошових надходжень і платежів.

Особливості управління оборотним капіталом визначаються структурною належністю господарюючих суб'єктів. Якщо у торговельних підприємств висока питома вага товарів, у промислових підприємств - сировини та матеріалів, то у фінансових компаній переважають грошові кошти та їх еквіваленти.

Теорія фінансового менеджменту, що виникла на Заході передбачає інші алгоритми управління нормованими і ненормованими оборотними засобами, ніж вітчизняні методики.

Оптимізація рівня виробничих запасів залежить від витрат, що пов'язані з підтриманням запасів і складаються з двох елементів: витрат по зберіганню і витрат по розміщенню та виконанню замовлень. Ці два елементи змінюються обернено пропорційно один одному: чим більшими є витати по зберіганню оборотних активів (наприклад, необхідні складські приміщення в достатньому обсязі), тим меншими є витрати по постачанню (немає необхідності зайвий раз користуватися послугами транспортних організацій).

В теорії управління запасами доведено, що при деяких обмеженнях та передумовах можна розрахувати розмір оптимальної партії замовлень.

Для фінансиста велику роль відіграє і знання принципів аналізу виробничих запасів. Вони базуються на розумінні принципів подання запасів у звітності. Від того, які методи обліку запасів (або собівартості продукції) визначені обліковою політикою підприємства, залежить різна оцінка коштів, які вкладені в запаси, а відповідно, і різні значення параметрів, які беруть участь у визначенні оптимальної політики управління ними.

Відповідно до П(С)БО вперше у вітчизняній обліковій практиці підприємства отримали можливість застосовувати способи оцінки матеріалів, широко відомі за кордоном, як ЛІФО і ФІФО. Так метод ЛІФО передбачає першочергове списання на виробництво тих матеріалів, які були придбані останніми. Тоді величина залишків в балансі буде визначатись, виходячи із собівартості матеріалів, придбаних першими. Використання методу ФІФО, навпаки, базується на тому, що матеріальні запаси на кінець періоду оцінюються за цінами останніх закупок, а на собівартість реалізованої продукції використані матеріали списуються за вартістю їх перших закупок.

Найбільш розповсюдженим методом оцінки матеріальних запасів в нашій країні є метод оцінки за фактичною собівартістю придбання. До числа негативних наслідків його використання для підприємства слід віднести те, що він, з одного боку, занижує собівартість реалізованої продукції і, з іншого, тягне за собою суттєве заниження вартості матеріалів, а отже штучно завищує їх оборотність.

Контроль за ефективністю управління запасами на вітчизняних підприємствах здійснюють за допомогою аналізу зміни швидкості обороту запасів.

Дебіторська заборгованість - це складова оборотного капіталу, яка представляє собою вимоги до фізичних чи юридичних осіб щодо оплати товарів, продукції, послуг. Збільшення дебіторської заборгованості означає вилучення коштів з обороту, що, в свою чергу, вимагає додаткового фінансування.

Традиційна класифікація дебіторської заборгованості передбачає її розподіл за правовим критерієм на строкову або прострочену. До строкової відноситься дебіторська заборгованість, строк погашення якої ще не настав або становить менше одного місяця і яка пов'язана з нормальними строками розрахунків, визначеними в угодах. Прострочена - це заборгованість з порушенням договірних термінів, або заборгованість, що пов'язана з помилками в оформленні розрахункових документів. Окремо необхідно виділити безнадійну дебіторську заборгованість - рахунки, які покупці не оплатили. Такі борги списуються на збитки по закінченні строку позовної давності.

Розмір дебіторської заборгованості визначається багатьма факторами, які поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні фактори (стан розрахунків в країні, ефективність грошово-кредитної політики центрального банку, рівень інфляції, вид продукції, обсяг ринку та рівень його насиченості) практично не залежать від діяльності підприємств і обмежити їх вплив досить складно. Внутрішні (кредитна політика підприємства, професіоналізм фінансового менеджера, види розрахунків, стан контролю за дебіторською заборгованістю) - залежать від того, наскільки фінансовий менеджер володіє навичками управління дебіторською заборгованістю.

Алгоритм управління дебіторською заборгованістю має наступні складові:

1) фінансовий аналіз діяльності організації постачальника;

2) розробка кредитної політики організації;

3) прийняття рішення про надання кредиту, страхування дебіторської заборгованості;

4) зміна кредитної політики організації;

5) контроль за відвантаженням продукції, випискою рахунків та його відправкою покупцю;

6) контроль за фінансовим станом дебіторів;

7) прийняття рішення про можливість використання факторингу або форфейтингу;

8) при непогашенні боргу або його частини встановлення оперативного зв'язку з дебітором на предмет визнання ним боргу;

9) звернення до господарського суду із позовом про стягнення простроченої заборгованості;

10) порушення справи про банкрутство;

11) компенсація збитків з фонду безнадійних боргів.

Основні завдання управління дебіторською заборгованістю:

- Сприяння зростанню обсягу продаж шляхом надання комерційного кредиту і тим самим зростанню прибутку;

- Підвищення конкурентноздатності за допомогою відстрочки платежів;

- Визначення рівня ризику неплатоспроможності покупця;

- Розрахунок планового розміру резерву сумнівних боргів;

- Надання рекомендацій по роботі з фактично або потенційно неплатоспроможними покупцями.

Аналіз дебіторської заборгованості дозволяє зробити висновок про ефективність кредитної політики, що проводиться підприємством, виявити її недоліки і врахувати їх при розробці нової кредитної політики.

Висновок

Фінансовий менеджер орієнтується на досягнення високого або постійно зростаючого прибутку від реалізації. Одержання бажаного результату залежить від трьох складових - витрат на виробництво і реалізацію продукції, планової ціни одиниці продукції і обсягу реалізації. Взаємозв'язок складових визначається в процесі операційного аналізу, тим самим розкриваючи його сутність - дослідження залежності між витратами, обсягом реалізації, ціною і прибутком підприємства, а також пошук можливостей максимізації прибутку шляхом вибору найвигіднішого поєднання змінних та постійних витрат.

Операційний аналіз - невід'ємна частина управлінського обліку. Його дані складають комерційну таємницю підприємства. Такий аналіз сприяє пошуку найбільш вигідних комбінацій між змінними витратами на одиницю продукції, постійними витратами, ціною та обсягом продажу.

Фінансовий менеджер розглядає будь-які активи як капітал, вилучений з обороту. Наявність запасів, дебіторської заборгованості і навіть готівки - це все іммобілізація оборотних коштів. Даний процес є об'єктивним, однак природним є бажання мінімізувати втрати, які є непрямими і чисельно дорівнюють доходу, що можна було б отримати, інвестувавши відповідну суму в будь-який альтернативний проект (наприклад, вклавши гроші в банк під проценти). Крім того, ці непрямі втрати при певних обставинах можуть стати і прямими. Наприклад, при вимушеній реалізації активів (у випадку банкрутства фірми) більшість оборотних коштів можуть потрапляти в групу неліквідних, а виручка від їх реалізації буде нижчою за облікову вартість.

Таким чином, можна дійти висновку, що на прикладі лише трьох розглянутих способів оцінки товарно-матеріальних цінностей можна побачити, що, виходячи з поставлених задач і обраної стратегії управління оборотними активами, підприємство має певну можливість регулювання величини коефіцієнту оборотності своїх активів.

Список використаної літератури

1. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник: / За ред.. проф. Г.Г.Кірейцева. - Київ: ЦУЛ, 2002. - 496 с.

2. Данилюк М.О., Савич В.І. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 204 с.

3. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учебный курс. - К.: Ника - Центр, Эльга, 2002.

4. Кузьменко Л.В., Кузьмін В.В., Шаповалов В.М. Фінансовий менеджмент: навчальний посібник. - Херсон: Олді - плюс2003.