Роль організаційних структур в управлінні інноваційними процесами

У ряді підрозділів, особливо вилучених від великих міст, ученим і фахівцям важко стежити за останніми досягненнями у своїй області. Варто всіляко заохочувати їхню участь у наукових конференціях, нарадах наукових суспільств, не лімітувати засоби на відрядні й дорожні витрати при проведенні наукових колоквіумів, симпозіумів, практичних конференцій і т. п.

Важливо підтримувати контакти між різними групами вчених і фахівців усередині відділу. Корисно проводити семінари відділів, розсилати звіти. При цьому керівники відділів повинні робити все можливе для посилення наукових контактів.

При застосуванні граничних методів або керування по цілям періодично з'являються документи (довідки про хід робіт або аналітичні звіти), що служать засобом комунікації між ученими, інженерами, менеджерами й контролю діяльності підрозділу.

У програмах, орієнтованих на рішення технічних проблем або виконання міждисциплінарних пошукових досліджень, з'являється необхідність у створенні комісій для обміну ідеями між підрозділами, що беруть участь у програмі, для обговорення спільних робіт, обміну інформацією між різними рівнями менеджменту, приведення обсягів і границь досліджень у відповідність із наявними силами. Це дозволяє скоординувати роботу різних підрозділів. Такі комісії корисні для організації мережі комунікацій. Не меншої уваги вимагає й питання про їхнє розформування, коли потреба в комісіях на певних стадіях розвитку програми зникає.

3. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми й рішення

Інноваційне джерело зростання економіки є найбільш привабливим. Різниця між результатами науково-технічних та інших інновацій і витратами на них буває надто значною. Цим шляхом ідуть розвинені країни, і в нашому суспільстві є всі передумови орієнтуватися на нього. Тим більше, що значними енергоресурсами ми не володіємо.

Таким чином, формування активної інноваційної політики держави повинно стати першочерговим завданням.

Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає інновації як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери; а інноваційну діяльність - як діяльність, що спрямована на вирішення і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

Об'єктом дослідження є технологічні та продуктові інновації, а предметом - організаційно-економічні механізми управління та соціальні аспекти інноваційної діяльності.

3.1 Стан інноваційної діяльності в промисловості України

Інноваційна діяльність в Україні знаходиться в стані хронічної кризи: спостерігається зниження інноваційної активності підприємств, рівня комерціалізації розробок, традиційно превалюють дрібні вдосконалення, майже відсутні процеси тиражування нововведень.

Згідно з офіційною статистикою в 2003 році в Україні питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, становила 15,1 %, у той час як у США, Японії, Німеччині та Франції частка інноваційних підприємств становить 70-80 % від їх загальної кількості.

За роки незалежності в Україні кількість нових зразків вітчизняної техніки скоротилась порівняно з 1990 роком приблизно на 50 %. Серед цих зразків лише 2 % відповідають кращим світовим аналогам. Крім того, в Україні спостерігається постійна тенденція до скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів: у 2003 році цей показник був у 4,5 раза меншим, ніж у 1990 році.

Якщо оцінити, наскільки інтенсивно здійснювалась інноваційна діяльність у різних галузях промисловості в останні роки, то продукція українських підприємств оновлюється в середньому за п'ять років. На жаль, інновація зводиться найчастіше до вдосконалювання прототипу справді нова продукція становить лише близько 4,1 % усіх інновацій.

Різко скоротилася кількість підприємств, які освоювали виробництво нових видів продукції. Так, у 2003 році порівняно з 1995 питома вага таких підприємств знизилася більш ніж у 2 рази, а порівняно з 2002 роком - в 1,4 рази. В 1,7 рази скоротилася у 2003 році порівняно з 1995 питома вага підприємств, що впроваджували нові технології. У 2003 році впроваджувалося вдвічі менше прогресивних технологічних процесів, ніж у 1995 році, в тому числі маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних - в 1,7 рази.

Протягом цього ж періоду в 1,4 рази скоротилося освоєння нових видів техніки.

Однією з причин негативної динаміки виробничого освоєння нововведень можна назвати зниження результативності діяльності організацій, які здійснюють наукові та науково-технічні розробки. Кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій скоротилася з 1995 по 2003 рік у 2,4 рази.

Внаслідок зниження інноваційної активності за останні роки в 1,7 раза скоротилася частка інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції: з 9,4 % у 2000 році до 5,6 % у 2003.

Разом з тим, не можна не відзначити позитивні тенденції, що намітилися в інноваційному розвитку України. Так, обсяг інноваційної продукції, яка відвантажувалася за межі України, в 2003 році порівняно з 2000 виріс у 1,5 раза - з 24,9 % у 2000 році до 37,1 % у 2003, що свідчить про зацікавленість у ній закордонних ринків. Причому зростання цього показника відбулося за рахунок таких областей, як Донецька, Кіровоградська, Львівська, Полтавська та Тернопільська.

В окремих регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю за період з 1999 по 2003 рік, спостерігалося у Вінницькій області - в 1,6 рази, Кіровоградській - в 2,2, в Автономній республіці Крим - у 2,7, в Одеській області - в 4,2 рази. Найвища питома вага інноваційне активних підприємств та підприємств, що впроваджували інновації, спостерігалася у 2003 році у Вінницькій області (відповідно 30,4 і 28,35 %) та в Києві (33,0 і 30,4 %). Такий високий показник (порівняно із середнім по Україні) у Вінницькій області можна пояснити високим рівнем іноземного капіталу в 1999-2002 роках, який використовувався в основному для придбання нових технологій підприємствами харчової промисловості, а в Києві - за рахунок концентрації капіталу на інноваційні цілі.

Відбулися позитивні зрушення і за показником «впровадження нових технологій». У цілому по Україні впровадження нових техпроцесів у 2003 році порівняно з 1999 роком збільшилося на 12,3 %. Постійне зростання відбувалося в Харківській, Одеській областях і в Києві. Кількість освоєних нових видів продукції, зокрема машин, устаткування, апаратів, приладів в цілому по Україні зросло в 2003 році порівняно з 1999 роком на 51 % за рахунок значного збільшення цього показника в 2003 році у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Сумській, Запорізькій областях і Києві.

3.2 Рейтинги регіонів щодо стану інноваційної діяльності

Для досягнення рівня соціально-економічного розвитку країн ЄС Україна повинна в першу чергу значно активізувати інноваційну діяльність, оскільки саме така діяльність спрямована на подолання технічного відставання, переорієнтацію виробничого потенціалу на створення конкурентоспроможних промислових виробництв.

Одним із найбільш важливих кінцевих показників інноваційної діяльності є обсяг відвантаженої інноваційної продукції. За даними статистичної звітності за 2000-2003 роки, визначено рейтинг регіонів за часткою відвантаженої інноваційної продукції в промисловості України. Для цього порівнювались частки регіонів за роками та частки регіонів у середньому за чотири роки. В результаті всі регіони були згруповані за рангами: високий, вище середнього, середній, нижче середнього, низький. Високий ранг отримали такі регіони: Донецька область (в середньому за чотири роки її частка в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції сягнула 33,1 %), Дніпропетровська (10,9 %) та Харківська (9,2 %). Ранг вище середнього отримали Сумська (5,2 %) та Запорізька (5,1 %) області, середній - Київ (4,6 %) і Полтавська область (3,3 %). 14 регіонів, частка відвантаженої інноваційної продукції яких становила від 2,7 до 1,0 %. отримали рані нижче середнього, 6 регіонів мають низький ранг (частка менше 1.0 %). Необхідно відзначити, що всі регіони, які отримали високий, вище середнього та середній ранги, характеризуються з року в рік стабільно високою питомою вагою відвантаженої інноваційної продукції.

Аналіз частки інноваційної продукції в обсязі відвантаженої продукції в кожному регіоні виявив дещо іншу картину. Високий ранг отримали Сумська (15,6 %). Херсонська (14,4 %) та Волинська (14.0 %) області. Слід зазначити, що в попередньому рейтингу Сумська область теж займала достатньо високе 4_е місце. Херсонська була на 16 місці, а Волинська на 15_му. Ранг вище середнього дістався Закарпатській (12,3 %). Донецькій (12,2 %), Харківській (11.8 %) областям. Автономній Республіці Крим (11,5 %) та Чернігівській області (10,5 %). Середній ранг мають 2 регіони; нижче середнього - 14 регіонів, серед яких і один із лідерів попереднього рейтингу - Дніпропетровська область (19-20 місце замість 2_го); низький ранг - 3 регіони.

Зміна лідерів у цьому рейтингу зумовлена розподілом регіонів на старопромислові та ново промислові, різною часткою промисловості у конкретному регіоні та структурою самої промисловості.

Рейтинг регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції дуже показовий, оскільки означає визнання науково-технічного рівня цієї продукції за кордоном. За цим показником безсумнівним лідером є Донецька область, їй одній належить високий ранг (частка 53,7 %), ранг вище середнього мають Дніпропетровська, Сумська, Харківська та Запорізька області; середній ранг - 12 областей; нижче середнього - 6 областей; низький - 4 області. У цьому рейтингу лідери ті ж самі, що і в першому, особливість тільки в дуже великому розриві між показниками лідера - Донецької області - та всіх інших.

У рейтингу регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції промисловості високий ранг одержали дві області: Донецька (55,6 % інноваційної продукції, вивантажено за межі України) та Сумська (43,0 %). Ранг вище середнього мають Запорізька. Хмельницька, Івано-Франківська та Полтавська області; середній - 11 регіонів, нижче середнього - 8 регіонів, низький - 2 регіони. Треба відзначити, що в цьому рейтингу два перших лідери (Донецька, Сумська області) були серед лідерів у всіх рейтингах.

3.3 Організаційно-економічні механізми вдосконалення інноваційної діяльності

Відповідно до міжнародного рейтингу конкурентоспроможності, опублікованому Всесвітнім економічним форумом 15.10.2004, Україна знаходиться на 86_му місці за індексом конкурентоспроможності для зростання і на 65_му місці за індексом конкурентоспроможності для бізнесу.

До слабких сторін української економіки, що обумовили такий низький рейтинг країни, можна віднести низький рівень використання сучасних виробничих технологій, недостатню інтеграцій: національних компаній у глобальні ланцюжки постачань, відносно низький рівень конкурентоспроможності виробників, високий рівень адміністративних бар'єрів і корупції, а також недостатню розвиненість фінансового сектору і проблеми з доступом до венчурного капіталу.

Як показує світовий досвід, найдинамічнішого розвитку набули ті регіони, де сформувалися подібні технопаркам промислові або інноваційні кластери. Вони є об'єднаннями взаємопов'язаних різних організацій (промислових компаній, дослідних центрів, наукових установ, органів державного управління та ін.) на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, пов'язаних між собою технологічним ланцюжком. Кластери спрямовують свою діяльність на виробництво інноваційної продукції світового рівня, їх створення є особливо ефективним при реалізації програм економічного розвитку окремих регіонів, а іноді - навіть цілих країн.

Формування промислових кластерів у провідних промислово розвинених країнах, наприклад в Німеччині (хімія, машинобудування) та Франції (виробництво продуктів харчування, косметики), призвело до того, що цілі групи галузей стали взаємодіяти всередині кластерів, сприяючи мультиплікативному ефекту стосовно зайнятості та трансфертів технологій.

Прикладом діючого інноваційного кластеру вугільного машинобудування є технопарк «Вуглемаш». На основі Українського науково-дослідного, проектно-конструкторського і технологічного інституту вибухозахищеного та рудничного електроустаткування, який працює з багатьма галузями промисловості, планується створення інноваційного кластеру з виробництва вибухозахищеного електроустаткування та інших.

Інноваційна інфраструктура забезпечує інноваційну сферу всіма видами послуг, а також взаємодію елементів інноваційного процесу, сприяє дифузії інновацій у всі сфери економіки.

В Україні нині елементи інноваційної інфраструктури розвинені неоднаково. Практично відсутні такі елементи, як біржі (ярмарки) науково-технічних розробок, інноваційних проектів і науково-технічних інновацій, венчурний капітал, страхування інноваційних ризиків.

Відповідно до потреб ефективного функціонування інноваційної інфраструктури пропонується довести чисельність інноваційних інфраструктурних підприємств за видами економічної діяльності до визнаних за кордоном пропорцій. У світі діє більше 3000 технопарків, у Європі - близько 300 і ще 1500 інноваційних центрів. У Росії - 60 технопарків, це в декілька разів більше, ніж в Україні, враховуючи питому вагу промисловості. Українські технопарки пускають корені та розширюють свій вплив на економіку. Якщо сьогодні зруйнувати діючу технопаркову модель інноваційної політики, на створення нової піде не менше 5-10 років.

Інновації як ризикована діяльність потребують передусім стабільного та передбачуваного податкового середовища В умовах, коли податкові «правила гри» не є прогнозованими, розраховувати на реалізацію інноваційного шляху розвитку економіки неможливо, адже у зв'язку з цим сукупні ризики інноваційного бізнесу перевищують критичні значення.

На сьогодні це принципове положення постійно порушується, у тому числі в Законі України «Про Державний бюджет на 2005 рік». Так, у порушення вимог Закону України «Про систему оподаткування» щодо зміни податків, механізму їх сплати, податкових пільг такі зміни внесено менше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року. Більш того, фактично порушуються основні норми ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не можуть мати зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Тому для податкового забезпечення інноваційної діяльності необхідно передусім створити нове стабільне і сприятливе для інновацій інституційне податкове середовище.

Насамперед потрібне конституційне забезпечення стабільності та справедливості (неупередженості) податкової системи закріплення у Конституції України трьох ключових принципів оподаткування:

- недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

- ухвалення податкових рішень конституційною більшістю при дотриманні строго окреслених і розписаних у часі процедур;

- принцип консерватизму (тобто обережності, дотримання встановлених правил і обов'язковості виконання уже взятих державою зобов'язань).

По-друге, ключовий принцип оподаткування - податкова нейтральність, на якому в останні часи робиться наголос, не є абсолютним чи універсальним. Він, безперечно, дуже важливий, але може застосовуватися без застережень тільки у тих сферах, де відсутні негативні або позитивні екстерналії (зовнішні ефекти) та інші ринкові провали. У зв'язку з цим важливо підкреслити, що інноваційна діяльність пов'язана саме з такими екстерналіями, і, виходячи з економічних особливостей життєвого циклу створення і впровадження науково-технічної продукції, інновації потребують спеціальної державної, у тому числі податкової, підтримки. Вона є об'єктивно необхідною в ринковій економіці. Всі розвинені держави та держави з транзитивним типом економіки (наприклад, Росія) тим чи іншим чином підтримують інноваційну діяльність.

Важливо тільки підкреслити, що в цьому випадку йдеться не про часткові (у тому числі галузеві) пільги, що надаються під тиском груп інтересів, а про пільги загальносистемні (тобто доступні для всіх), єдиною умовою надання яких є розробка і впровадження інновацій.

Найважливішою передумовою суттєвого прискорення інноваційних процесів є формування масштабного та динамічно зростаючого внутрішнього попиту на інновації з боку всіх видів споживачів та секторів економіки. На сьогодні його параметри є незадовільними, що зумовлюється переважно структурними особливостями національної економіки (макроекономічними. галузевими, технологічними тощо).

На внутрішньому ринку цей процес найвідчутніше стримується масованим імпортом виробничого обладнання та високотехнологічної продукції споживчого призначення. На зовнішньому ринку попит на вітчизняну високотехнологічну продукцію обмежується або внаслідок певної замкнутості таких ринків, або більш сприятливою кон'юнктурою сировинно-матеріальних ринків.

Організаційно-економічні механізми формування інноваційного попиту мають розбудовуватися з урахуванням специфіки промислових галузей (сфера споживання продукції, технологічна прогресивність, соціальні та екологічні характеристики тощо).

Інноваційний попит у галузях, які працюють переважно на кінцевого споживача (соціальне значущі галузі), необхідно стимулювати на основі:

- остаточного подолання кризових явищ, несумісних з реалізацією інвестиційних проектів;

- зростання платоспроможного попиту населення;

- зменшення тиску імпорту (якіснішого або дешевшого, досить часто через недобросовісну конкуренцію);

- реалізації масштабних державних програм і проектів соціального характеру (у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров'я);

- проведення системної і послідовної політики імпортозаміщення.

Зростання інноваційного попиту у галузях, які задіяні переважно у сфері проміжного (виробничого) споживання, зумовлюватиметься успіхами у вирішенні таких організаційно-економічних завдань:

- формування інтегрованих структур, які можуть протистояти іноземним ТНК на ринках високотехнологічної продукції на основі об'єднання науково-технічного, фінансового, виробничого та торговельно-збутового потенціалу зацікавлених виробників;

- мінімізація (ліквідація) можливостей отримання монопольних прибутків через недосконалість конкурентного середовища;

- послідовна і системна реалізація програм підтримки наукоємких галузей як таких, що створюють мультиплікативний інноваційний ефект в економіці;

- посилення фінансово-економічного тиску на виробників із ресурсоємними та екологічно шкідливими технологіями.

Вирішуючи ці завдання, можна створити необхідні і достатні соціально-економічні передумови для відчутних інноваційних зрушень. Важливим завданням стає використання процесів економічної глобалізації як чинника стимулювання попиту на промислові інновації. Входження України в орбіту глобалізаційних процесів потенційно має два вектори впливу на формування інноваційного попиту. Перший - негативний - можливий при збереженні за Україною сучасної сировинної ніші на світовому ринку. Другий - позитивний - має перспективи за умови підтримки вітчизняних виробників високотехнологічної продукції, які мають певний потенціал для конкурентної боротьби. Реалізація другого вектора можлива в разі виходу на ринок високотехнологічних товарів або з вузькоспеціалізованим продуктом (на нові ніші), або через участь у ТНК, які є присутніми на цих ринках. Обидва варіанти досить складні для виконання внаслідок різних причин, але лише паралельне просування цими напрямками забезпечить інноваційний прорив у національній промисловості.

Транзитивний період розвитку економіки має свою специфіку, вивчення і врахування якої передбачає спеціальні методології та підходи до дослідження проблеми його метрологічного забезпечення. Перехідні економічні системи відрізняються від аналогічних систем у розвинених країнах не лише специфікою формування, рівнем економічної ефективності та інноваційності, а й специфікою формування такого рівня. Тому основним завданням щодо вирішення зазначеної проблеми постає визначення особливостей формування економічної ефективності розвитку трансформаційних економічних систем з інноваційною складовою.

Вирішенню проблеми метрологічного забезпечення інноваційного розвитку економіки сприятиме і виконання ряду завдань:

- удосконалення методів оцінки економічної ефективності інновацій;

- аналіз та дослідження методів і об'єктивних оцінних вимірювачів інноваційного розвитку;

- аналіз та визначення факторів формування підсумкового параметра - економічної ефективності у трансформаційній економіці;

- визначення факторів формування і забезпечення динаміки економічних доходів і витрат як основних складових ефективності; а визначення методів метрологічного відображення величини економічних доходів і витрат; - визначення критеріїв оцінки інноваційності розвитку;

- визначення ступеня розвитку з метою надання пропозицій щодо створення умов для більшої інноваційної спрямованості.

Доцільним постає здійснення аудиту ефективності та інноваційності економічного розвитку, який давно вже має місце у світовій практиці як одна із форм контролю. Інноваційний розвиток економіки потребує чимало фінансових ресурсів, які в Україні обмежені. Тому аудит ефективності як сукупність статистичних, ревізійних і аналітичних дій, спрямованих на визначення рівня ефективності інноваційного розвитку економіки і одночасно витрачання державних ресурсів, постає вкрай важливим. Це дозволить своєчасно виявляти фактори, які перешкоджають досягненню максимального ефекту при використанні визначеного обсягу трудових, матеріальних, фінансових ресурсів, обґрунтовувати пропозиції щодо підвищення ефективності використання державних коштів і раціоналізувати державну інноваційну політику.

Динаміка і масштаби інновацій у сучасних умовах істотно залежать від рівня інформатизації всіх сфер економіки. Вплив інформатизації на інноваційні процеси можна розглядати з декількох боків.

По-перше, сам процес інформатизації висуває нові вимоги як у галузі технічного забезпечення, так і технологічного (телекомунікаційного), організаційного.

По-друге, із впровадженням інформаційних систем практично в усі сфери діяльності людини з'являється необхідність і можливість удосконалення організації самого процесу її діяльності, зростає потреба в технічних і технологічних інноваціях виробництва.

По-третє, інформатизація наукової сфери, освіти, медицини, бібліотечного фонду тощо, словом, тієї сфери діяльності людини, що формує електронні інформаційні ресурси, дозволяє в кілька разів скоротити пошук того, що вже зроблено, винайдено, і тим самим сприяє скороченню термінів розробки і впровадження нового.

По-четверте, інформатизація сприяє просуванню товарів як на внутрішній ринок, так і на світовий і в той же час забезпечує швидке ознайомлення з аналогічним товаром конкурентів. Щоб товар був конкурентоспроможним, виробникам необхідно витримувати визначені вимоги покупців.

Тому постійне відстеження і використання інновацій, що дозволяють поліпшити якість та інші характеристики товару, дозволяють підприємству бути конкурентоспроможним. Для зростання темпів впровадження інновацій необхідно виділити необхідні кошти і скоротити термін впровадження програми «Електронна Україна».

3.4 Галузеві особливості інноваційних процесів

При здійсненні інноваційного розвитку вугільної промисловості необхідно враховувати особливості функціонування цієї галузі, де надзвичайно високе значення має людський фактор (приблизно 30 % виробничих витрат припадає на заробітну плату разом із соціальними відрахуваннями) і де понад 90 % вугільних шахт і галузь у цілому є збитковими і потребують значної державної підтримки для простого відтворення виробництва та для його розвитку. При цьому саме інноваційний розвиток має забезпечити зниження збитковості і зменшення фінансової залежності галузі від держави, послаблення навантаження на державний бюджет.

Створення нових засобів і технологій вуглевидобування, зважаючи на нинішній фінансовий стан галузі, має здійснюватися на цей час переважно за рахунок державного бюджету відповідно до галузевих інноваційних програм. Водночас слід здійснити заходи для вдосконалення мережі галузевих науково-технічних закладів, створення нових інноваційних структур, комерціалізації результатів наукових досліджень і розробок.

Інститутом економіки промисловості підготовлено й подано до Міністерства палива та енергетики конкретні пропозиції із зазначених питань, включаючи проекти відповідних нормативно-методичних та правових актів.

Підтримка і розвиток вугільного виробництва в Україні можуть бути забезпечені за рахунок будівництва нових і добудування пускових черг шахт, капітальної реконструкції діючих шахт із застарілими пасивними основними фондами, технічного переоснащення активного виробничого апарату, а також впровадження нетрадиційних технологій і диверсифікації виробництва.

Державними органами управління повинні проводитися антимонопольні заходи щодо формування цін на вугілля, продукцію вугільного машинобудування, а також здійснюватися контроль за діяльністю комерційних інтегрованих структур у частині розподілу прибутку, що припадає вугільним підприємствам та їхньому інноваційному розвитку.

Інноваційний розвиток діючих вугільних підприємств має здійснюватися шляхом впровадження засобів і технологій, що відповідають сучасному рівню НТП. При цьому вугільне виробництво має бути реципієнтом досягнень у сфері машинобудування, електроніки, інформатики та інших наукомістких виробництв. Поряд із технологічними інноваціями, шахти можуть використовувати продуктові інновації у частці видобування, переробки і реалізації корисних побіжних компонентів вуглевидобування: газу метану, будматеріалів, алюмосилікатів, рідкісних металів тощо.

Джерелами інвестиційного забезпечення нововведень на вугільних підприємствах можуть бути: власні нагромадження, включаючи амортизаційний фонд, кошти держпідтримки, акціонерний капітал, кошти внутрішніх і зовнішніх інвесторів, орендні надходження тощо. Однак найважливішим питанням тут є комерційна віддача інновацій за рахунок поліпшення господарської діяльності підприємства - зростання реалізації, зниження собівартості, створення чистого прибутку і в цілому досягнення рентабельності або зниження збитковості виробництва. Найбільш сприятливими результатами інноваційного розвитку підприємства с відмова від держпідтримки, повернення коштів інвестору, розподіл прибутку між усіма учасниками інноваційного процесу (включаючи підприємство - споживача нововведення).

Жодні інвестиційні витрати не мають сенсу, якщо вони не окупаються за рахунок відповідного економічного ефекту. Не мають сенсу й різного роду приватизаційні заходи, якщо вони не супроводжуються припливом інвестицій у техніко-економічний розвиток підприємств.

Приплив коштів, пов'язаний із недержавними інвестиціями, має бути спрямований значною мірою на виробничий розвиток, а не на непомірне збільшення прибутку інвесторів.

Розвиток інноваційних процесів у галузі машинобудування можна розглянути на прикладі Державної акціонерної холдингової компанії «Топаз» (підприємство оборонно-промислового комплексу України), де збереглися міцні зв'язки підрозділів розробки і виробництва, що у минулому реалізовувалися в рамках НВО.

Завдяки новій структурній організації - холдинговій компанії - вдалося зберегти, розвинути й ефективно використовувати науково-технічний інноваційний потенціал «Спеціального конструкторського бюро радіотехнічних пристроїв» ВАТ «Топаз». Продукція цих підрозділів, що випускається, щорічно оновлюється в середньому на 50 %.

На відміну від більшості нинішніх українських науково-дослідних установ, що, «розгубивши» свої кадри, тримаються «на плаву» переважно за рахунок здачі в оренду своїх площ, «Спеціальне конструкторське бюро радіотехнічних пристроїв» збільшило свою чисельність із 1996 року в чотири рази. Таким чином, відповідна наукова школа не тільки збережена, а й розширено напрямки наукових досліджень, що у вигляді інновацій реалізуються на виробничому підприємстві ВАТ «Топаз».

У ринкових умовах інноваційна діяльність наукових і виробничих підрозділів визначається фінансовим забезпеченням. У розглянутому вище прикладі особливу роль відіграли фінансові ресурси Промінвест-банку і «Укрспецекспорту». Співробітництво зазначених структур у створенні інноваційної високотехнологічної продукції, якою є «Кольчуга», активізувало інноваційну діяльність радіоелектронного сектору України, у тому числі підприємств «Іскра» (Запоріжжя), «Сатурн» (Київ), «Оріон» (Сміла), «Елсис» (Полтава). «Генератор» (Київ). КрАЗ (Кременчук).

Про високі наукові результати, що досягнуті цими підприємствами, свідчить Державна премія України у сфері науки і техніки 2004 року, що була присуджена колективу розробників цього наукоємного і високотехнологічного виробу.

Таким чином, у машинобудівному комплексі України інноваційна діяльність має концентруватися у сфері високоінтелектуальних і наукомістких виробів при новій формі організації співробітництва в галузі проектування, розробки, виробництва, фінансування і реалізації. Організаційні форми повинні бути націлені на кінцевий результат і протистояти високому рівню конкуренції на світовому ринку.

Ефективна діяльність металургії є визначальною для широкого використання зарубіжної нової техніки і технологій в усіх галузях національної економіки, на що потрібна валюта. Відомо, що валютна виручка від експорту метала становить порядку 40 % від загальної валютної виручки країни.

Щодо інноваційної стратегії в чорній металургії, треба виходити з того, що структура виробництва у галузі, її техніко-економічні показники суттєво відстають від нинішніх показників розвинених індустріальних країн.

У прокатному виробництві головним завданням є суттєве підвищення якості та розширення асортименту в напрямку технологічно складних І цінних видів продукції. Зокрема, абсолютно неприпустимим є відсутність в Україні власного виробництва якісного автомобільного листу.

Зважаючи на те, що більшу частину нашого експорту металопродукції становить експорт заготівки, структура експорту плаского прокату (сталевого листу) також є винятково відсталою. Так, у 2002 році експорт оцинкованого листу становив лише 5 % від обсягу поставок товстого листу, а листу з іншими покриттями - лише 0,3 % Між тим, у Росії експорт оцинкованого листу становив 25 % а листу з покриттями майже 3 % обсягу експорту товстого листу. А Південна Корея експортувала 400 тис. т товстого листу, 1,1 мли. т (275 %) оцинкованого і майже 900 тис. т (225 %) іншого листу з покриттями.

Одним із найважливіших напрямів інноваційного розвитку чорної металургії є суттєве зниження ресурсосмності металопродукції порівняно із зарубіжними країнами матеріальні витрати на одиницю (тонну) металу на вітчизняних підприємствах значно більші, ніж на зарубіжних.

Приведення чорної металургії до світового рівня потребує значних інвестицій. Це особливо важливо, беручи до уваги величезне зношення основних фондів у галузі. На початок 2003 року в середньому по металургійних підприємствах України зношеність основних фондів сягнула 0,2 %. На всіх металургійних підприємствах із повним металургійним циклом (чавун, сталь, прокат) зношеність основних фондів перевищує 50 %.

За розрахунками Мінпромполітики, щоб не випасти з розряду світових виробників сталі, необхідно у найближчі 8-12 років вкласти як мінімум 12-13 млрд дол. Це відповідатиме приблизно 40 дол. на 1 т річного виробництва сталі. У США такі витрати становлять приблизно 30 дол. на 1 т сталі.

Виходячи з визначальної ролі експорту в розвитку чорної металургії України, особливу увагу слід звернути на необхідність корінних змін у якості металопродукції та її асортименту.

Нині за Україною закріплено роль постачальника прокату низького переділу. Висока питома вага у товарній структурі експорту напівфабрикатів із низькою доданою вартістю суттєво заважає одержанню і акумулюванню коштів для проведення необхідної модернізації виробничих потужностей ГМК України і тим більше накопиченню валютних ресурсів для інноваційної діяльності в інших галузях.

3.5 Соціальні аспекти інновацій

Досвід провідних вітчизняних підприємств свідчить, що резерви розвитку інноваційного потенціалу як чинника інноваційної перебудови економіки слід шукати не тільки на макроекономічному рівні, а й безпосередньо на підприємствах. Саме тут необхідно здійснити кардинальні перетворення у системі внутрішньофірмового менеджменту, оскільки вдосконалення макроекономічних важелів є лише передумовою створення сприятливих умов ефективного господарювання. Так, наприклад, на ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод» розроблена та успішно функціонує ефективна система мотивації працівників, що сприяє посиленню зацікавленості та включенню робітників у процес реалізації моделі інноваційного розвитку.

Інноваційну перебудову економіки здебільшого забезпечують наукові кадри та їх використання. В Україні склалася стійка негативна тенденція зменшення спеціалістів, які виконують науково-технічні роботи. Це не відповідає загальносвітовій тенденції зростання чисельності таких кадрів.

Аналіз динаміки чисельності кадрів вищої кваліфікації, які мають учений ступінь, свідчить, що їхня кількість поволі зростає, однак погіршується вікова структура. Суттєво зросла частка науковців передпенсійного та пенсійного віку.

Простежується невідповідність структури підготовки кадрів потребам економіки. У системі професійної освіти більше половини випускників отримують дипломи про вищу освіту, що перевищує наявні потреби промисловості.

Це потенційно сприяє створенню умов для інноваційного розвитку, однак неефективне використання кваліфікованих кадрів та недостатня якість їх підготовки не забезпечують повної реалізації інноваційних можливостей. У той же час відчувається нестача фахівців інженерних спеціальностей, що стримує розвиток інноваційної діяльності. Наприклад, на ринку праці Донецької області на початок 2005 року попит на таких фахівців як інженер-програміст, енергетик, механік, конструктор у 1,5-2 рази перевищував пропозицію.

Необхідною є модернізація системи освіти в країні, яка має ґрунтуватися на таких пріоритетах: безперервність професійної освіти, забезпечення її інвестиційної привабливості, підвищення доступності та якості освіти.

Головними напрямами удосконалення системи освіти в Україні мають бути:

- присвоєння кваліфікації професійними співтовариствами черва механізм суспільної акредитації освітніх програм;

- створення загальнонаціональної незалежної системи оцінки якості освіти;

- розвиток дворівневої системи вищої освіти: бакалаврат і магістратура, а за окремим переліком програм - збереження безперервної підготовки фахівців;

- впровадження інноваційного навчання, спрямованого на розвиток інноваційної культури: нестандартного мислення, навичок творчої діяльності та ін.;

- формування системи національних університетів, головним принципом якої є обов'язковість проведення вищим навчальним закладом фундаментальних і прикладних досліджень та перспективних розробок у галузі освітніх технологій.

Впровадження в Україні принципів Болонської конвенції вимагає органічного поєднання систем вищої освіти та науки. Згідно з ними передбачається створення Європейського простору вищої освіти та наукових досліджень. Таким чином, перед академічною наукою в Україні постає завдання органічного об'єднання наукової та педагогічної діяльностей. У зв'язку з цим в установах Національної академії наук України необхідно розширити навчально-наукову базу та забезпечити підготовку кадрів, які вміють самостійно ставити і вирішувати завдання інноваційного розвитку на основі більшої концентрації спільних зусиль.

Входження до простору Болонського процесу вимагає значних змін у процедурі фінансового і матеріально-технічного забезпечення класичних університетів, організації праці професорсько-викладацького складу, роботи студентів і аспірантів, змісту низки законодавчих і нормативних документів. Це пов'язано також із тим, що вказана концепція будується на різкому скороченні аудиторних занять, на активній науковій діяльності викладачів.

Інноваційний потенціал суспільства залежить від його інтелектуального потенціалу. Так, кожний відсоток приросту ВВП супроводжується випереджаючим зростанням інноваційного потенціалу. У цілому, чим вищим є рівень інтелектуального потенціалу і обсяг ВВП, тим більшими темпами зростає й інноваційний потенціал. В Україні за період 2000-2003 років темп приросту обсягу науково-технічних робіт випереджав темп зростання ВВП усього на 8 %, а його частка у ВВП становила лише 1,3 %. Це свідчить про поки що слабкий вплив інноваційної діяльності на економічне зростання.

У зв'язку із вищезазначеним посилюється актуальність впровадження нового концептуального підходу - утворення мережі інноваційних центрів нового типу, спрямованих на передавання до галузей економіки найбільш цінних високодохідних пропозицій за рахунок створення умов для талановитих авторів, незалежно від їхньої приналежності до наукових шкіл.

Висновки

Організаційні структури інноваційного менеджменту - організації, що займаються інноваційною діяльністю, науковими дослідженнями й розробками.

Кожна дослідницька організація повинна постійно проводити аналіз своєї структури для встановлення її адекватності своєму призначенню. Основні недоліки традиційних організаційних структур в умовах впровадження інновацій: нерухомість, їхнє зациклення на передбачених обов'язках персоналу, нездатність реагувати на вимоги неформального менеджменту.

Наведені міркування говорять про те, що добре організовані комунікації служать важливою умовою раціонального менеджменту інноваціями як стосовно їхнім цілям, так і для створення сприятливого соціально-психологічного клімату.

При цьому варто підкреслити нагальну потребу для інноваційних організацій при створенні комунікаційних мереж використання сучасних інформаційних технологій і професійних ЕОМ з єдиною базою даних, що дозволить підвищити вірогідність інформації, прискорити процеси її одержання, використання й відправлення.

Інноваційна діяльність в Україні знаходиться в стані хронічної кризи: спостерігається зниження інноваційної активності підприємств, рівня комерціалізації розробок, традиційно превалюють дрібні вдосконалення, майже відсутні процеси тиражування нововведень.

Для підвищення інноваційної активності зайнятих громадян України потрібні:

- модернізація системи освіти, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

- розробка механізмів стимулювання інноваційної активності працюючих і роботодавців;

- створення мережі інноваційних центрів;

- розвиток систем страхування інноваційної діяльності;

- забезпечення умов для використання лише тих інновацій, які держава в змозі якісно контролювати і прогнозувати соціальні наслідки їхнього впровадження;

- розробка механізму збереження у виробництві працівників старшого віку з високим інноваційним потенціалом;

- створення сприятливого інноваційного клімату в суспільстві за рахунок відповідного ідеологічного, інформаційного забезпечення тощо;

- соціологічні дослідження, спрямовані на виявлення соціокультурних ресурсів інноваційного розвитку країни.

Список використаних джерел

1. Фішечко О.М., Проблеми фінансового забезпечення інноваційних процесів // Наукові праці Донецького національного технічного університету

2. Трегуб, Організація інноваційного менеджменту на підприємстві. - Харків, 2001. - № 6.

3. Загальні положення оцінки удосконалення організаційної структури управління підприємством // Наукові праці Донецького національного технічного університету.

4. Мясоєдова І. В. Аналіз організаційних структур маркетингу\\Економіка і маркетинг в ХХ сторіччі.

5. Бек В.О. Аналіз і моделювання організаційних структур управління проектами.

6. Амоки О., Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. - 2005. - № 6.

7. Морозов Ю.П. «Інноваційний менеджмент»: Навчальний посібник для Вузов. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2000.

8. Савчук А.В. Организационно-экономический механизм инновационного развития крупно компании: Монография/НАН Украины. Ин_т промышленности. - Донецк, 2004.

9. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. Учебник, 4_е изд. - СПб.: Питер, 2004

10. Янковский К.П., Мухарь И.Ф., Организация инвестиционной и инновационной деятельности. - СПб.: Питер, 2001

11. Д.И. Кокурин, Инновационная деятельность - М.: Экзамен, 2001.