Комерціалізація результатів наукових досліджень

У статті проаналізовано економічну природу та особливості ринкової реалізації результатів наукових розробок за кордоном та в Україні. Розглянуто окремі законодавчі акти у сфері промислової власності та інноваційної діяльності й виявлено недоліки, які спричиняють подвійне розуміння і неузгодженість окремих положень законодавства. На цій підставі визначені умови формування в Україні організаційно-економічного механізму комерціалізації науково-технічних розробок.

Проблема комерціалізації результатів наукових досліджень є актуальною й перебуває в полі зору суспільства, урядів, парламентів, приватного бізнесу, самих науковців - оскільки саме вона визначає конкурентноздатність товарів і, в остаточному підсумку, рівень життя населення.

Природно, що ця проблема викликає інтерес багатьох дослідників інноваційних процесів. Так, вагомий внесок у розвиток теоретичних та прикладних аспектів економіки та управління НТП зробили вчені-економісти Д.М.Черваньов, Л.К. Безчасний, Ю.М.Бажал, Г.І. Калитич, Б.А. Малицький, В.П. Соловйов, С.В Валдайцев, С.Ю. Глазьєв, П.Н. Завлін, Н.М. Фонштейн, Д.І. Кокурін, А.М. Поручник, Н.П.Гончарова, А.А. Пересада, В.М. Геєць. Серед зарубіжних дослідників слід відзначити роботи Й.Шумпетера, Б. Санто, Б. Твісса, Р. Хафмаєра, Б.Лундвалла, С. Фрімана, Г. Менша.

Науковці одностайні у своїх висновках, що перетворення науково-технічного потенціалу на основну рушійну силу економічного зростання можливе лише на основі формування ефективного організаційно-економічного механізму комерціалізації науково-технічних розробок. Проте таке завдання є достатньо складним навіть для розвинених країн світу, тому теоретико-методичні засади його вирішення в Україні є одним із пріоритетних завдань економіки та управління НТП.

Метою роботи є на основі аналізу теоретичних і нормативних засад управління сучасними інноваційними процесами, вивчення закордонного досвіду визначити умови формування в Україні організаційно-економічного механізму комерціалізації результатів наукової діяльності.

Комерціалізація технологій - найважливіший елемент інноваційного процесу, оскільки вона являє собою процес перетворення результатів науково-технічної діяльності на товар і подальшу їхню ефективну реалізацію в промислових масштабах [1].

На сучасному етапі розвитку реалізація нововведень є ключовим завданням не тільки для науково-технічної сфери країни, але й для підвищення конкурентноздатності вітчизняної економіки в рамках національної інноваційної системи.

Сьогодні в Україні особливо актуальним питанням є використання результатів науково-дослідних робіт, фінансованих з державного бюджету. Воно має першорядне значення для забезпечення економічного й соціального розвитку України, для підвищення конкурентноздатності продукції українського виробництва й залучення додаткових коштів у бюджет за рахунок уведення в господарський обіг об'єктів інтелектуальної власності.

Держава може одержати віддачу від коштів, вкладених у фінансування наукової діяльності тільки тоді, коли ці результати втіляться в нові технології (способи), нову продукцію (пристрої, прилади, апарати, речі), які можуть бути реалізовані на ринку [4]. Для повноти аналізу необхідно простежити, як формувалася інноваційна система України і як здійснювалася комерціалізація технологій за останні 20-30 років.

У часи планової економіки, коли Україна була в складі СРСР, вирішення проблеми комерціалізації технологій здійснювалося шляхом закріплення за державою прав на результати науково-технічної діяльності, у тому числі й на інтелектуальну власність, створену за рахунок коштів держбюджету, якщо вони не були об'єктами виключних прав фізичних або юридичних осіб. Держава, одержавши всі права на створені результати наукової діяльності, покладала на себе обов'язок реалізувати ці права шляхом впровадження результатів наукових досліджень у комерційний оборот, втілення цих результатів у новітніх об'єктах техніки й технології.

Виконання узятих зобов'язань супроводжувалося великими витратами. У СРСР наприкінці 80-х років ХХ ст. середні витрати на наукові дослідження й освоєння одного винаходу, захищеного авторським посвідченням, становили від 0,1 до 0,2 млн. крб., тоді як витрати США у цій сфері становили в середньому 2,0 - 2,5 млн. дол. на один патент. Часто держава не мала у своєму розпорядженні відповідних коштів для перетворення об'єктів інтелектуальної власності на продукт, що може бути реалізований. У свою чергу, об'єкти інтелектуальної власності, не введені в оборот, самі ставали джерелом значних витрат, оскільки треба було підтримувати охоронні права на інновації (патенти, авторські свідоцтва), зокрема на ті, які були закріплені (отримані) за кордоном. Крім того, вони із часом утрачали цінність, застарівали. Ситуація, що склалася, спричинила виникнення системи «впровадження», яка, однак, не дозволила вирішити проблему в період адміністративно-командних методів господарювання й припинила своє існування [6].

Сьогодні в Україні функціонує інноваційна система (ІС) перехідного типу, у якій сполучаються елементи старої, адміністративно-командної, ІС і нової, характерної для ринкових економік.

До ринкової ІС можна віднести науково-технічні організації приватного сектора промисловості й сфери послуг («внутрішньофірмова наука»); малі інноваційні підприємства; недержавні некомерційні наукові, аналітичні, консалтингові та інші центри. У розвинених країнах близько 90 % ВВП визначається інноваційними процесами, за останні 20 років обсяги продажів наукомісткого сектора в цих країнах зростали в 1,7 рази швидше, ніж обробна промисловість. У країнах Заходу не рідкість, коли на НДДКР витрачається 20 % обороту підприємства [1].

Пошуки організаційно-правових, фінансових й інших необхідних умов для одержання конкретної економічної віддачі від наукової й винахідницької діяльності здійснюються сьогодні в нашій країні з урахуванням досвіду ряду розвинених країн.

Так, із метою поліпшення організації використання результатів наукових праць і розробок в Україні прийнятий ряд законів, що регулюють інноваційну діяльність, у тому числі закон України «Про інноваційну діяльність». Тут доцільно вказати, що відповідно до цього Закону метою інноваційної діяльності є перетворення досягнень науково-технічного прогресу на виробництво й соціальну сферу, які включають: випуск і реалізацію принципово нових видів техніки й технологій, реалізацію довгострокових науково-технічних програм із більшими термінами окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень, спрямованих на істотні зміни продуктивних сил; розробку й впровадження нових ресурсозберігаючих, а також спрямованих на поліпшення соціального й екологічного середовища технологій [9].

Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» є підставою для державного регулювання й управління науковою та науково-технічною діяльністю. Він визначає порядок бюджетного фінансування наукових досліджень, є механізмом державного регулювання й управління науково-технічною діяльністю в країні. Відповідно до статті 37 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» уряд здійснює координацію наукових досліджень при формуванні й виконанні державних замовлень. Уведення конкурсного відбору проектів наукових досліджень, виконуваних за рахунок держбюджету, дозволяє підвищити їхню ефективність та практичну значущість [10].

У 1999 р. на пропозицію вчених ряду академічних інститутів України Верховна рада прийняла закон про діяльність в Україні технопарків.

Технопарки не є винаходом України. Вони почали виникати у світі в 70-і роки ХХ століття. Їхнім завданням стало доведення наукової розробки до промислового впровадження й навіть продаж продукту на ринку. Якість нового продукту має відповідати вимогам ДСТУ ІSO 9001-2001. Зараз у світі функціонує понад 600 технопарків, у тому числі 140 у США, 260 у Європі, 130 у Китаї, 60 у Росії.

За своєю структурою технологічний парк - це форма територіальної інтеграції науки, освіти й виробництва у вигляді об'єднання наукових організацій, проектно-конструкторських бюро, виробничих підприємств, що створюються з метою прискорення розробки й застосування досягнень науки. У них сконцентровані висококваліфіковані кадри. Самі парки обладнані виробничою, експериментальною й інформаційною базою. У розвинених країнах їхнє фінансування частково здійснює держава. Вони користуються пільгами з оподаткування, здійснення митних операцій тощо [11].

В Україні перші технопарки були створені в 2000 р. На 2004 р. їх уже було вісім. Вони мали ряд пільг, але не мали державного фінансування. Протягом 5 років, з 2000 по 2004, технопарки в Україні випустили інноваційної наукомісткої продукції на суму 3,4 млрд. грн., що становить 11 % усієї інноваційної продукції України. Також вони стали реалізаторами десятків унікальних проектів, на фінансування яких у держави не було коштів. Наприклад, у технопарку «Інститут монокристалів» (м. Харків) розроблені й впроваджені у виробництво сучасні технології, відповідні міжнародним стандартам, виготовлення ліків і новітніх матеріалів для медичного приладобудування.

У 2004 р. у нашій країні був уведений мораторій на створення нових технопарків, а також скасовані державні пільги, й діяльність технопарків практично припинилася. Цим рішенням фактично ліквідований найбільш швидкий й ефективний шлях розробки й впровадження досягнень науки у виробництво.

Варто визнати, що сьогодні в Україні ні держава, ні підприємства й організації, що є власниками патентів і результатів НДР й ДКР, фінансованих із держбюджету, також не мають достатніх коштів на введення в господарський обіг новостворених об'єктів інтелектуальної власності. Ці результати залишаються не затребуваними й не сприяють росту економіки, поліпшенню життя населення, збереженню й зміцненню його здоров'я.

Аналізуючи показники інноваційної діяльності й комерціалізації технологій України порівняно з розвиненими країнами світу, можна зробити висновок, що вони є низькими, а також існує великий розрив між одержанням результатів НДДКР і їхньою комерціалізацією. Згідно з офіційними даними в Україні менше 5 % результатів НДДКР використовуються в промисловому виробництві, тоді як у США й Великобританії - 70 %. [2] Одним із закономірних наслідків такого становища стало стрімке старіння основних виробничих фондів підприємств[*]

Слід зазначити, що загальний обсяг фінансування науки в Україні у 2003-2004 рр. був нижче середнього рівня в країнах ЄС (1,93 %). За даними Держкомстату, загальний обсяг витрат на наукові й науково-технічні роботи із усіх джерел фінансування відносно ВВП поступово збільшується: так, він збільшився з 1,19 % у 1999 р. до 1,36 % у 2003 р. [8].

Для загального висновку про фінансування наукових праць в Україні варто навести також суми витрат на душу населення. Цей показник в Україні збільшився з 31,4 грн. (7,61$) у 1999 р. до 75,5 грн. (14,17$) у 2003 р. Величина цього показника у 1996 р. становила в Канаді - 289,3$, Італії - 235,6$, Франції - 450,6 $, Великобританії - 373,2$, Німеччині - 459,0$, Росії - 40,4$. У наступні роки ці витрати збільшилися [7].

Незважаючи на недоліки фінансування й інші фактори, що стримують розвиток науки, останнім часом спостерігається ріст творчої активності дослідників. Ученими-винахідниками створено ряд нових технічних рішень. За період з 1992 до 2005 рік. Укрпатент видав 150253 охоронних документи на об'єкти промислової власності, серед них 77 345 патентів на винаходи й 8991 патент на корисні моделі, у тому числі на винаходи в галузі медицини [8].

Можна виділити основні труднощі, які гальмують процеси формування й реалізації науково-технічного продукту у виробництво:

- не розроблені чіткі механізми із залучення й використання результатів науково-технічної діяльності в господарський обіг;

- відсутні критерії оцінки ринкової вартості науково-технічної продукції;

- кадрова проблема (процес комерціалізації вимагає комплексного підходу, зусиль і знань цілого колективу фахівців).

Закордонні фахівці звертають увагу, крім недостачі кваліфікованих менеджерів, у першу чергу, на такі перешкоди:

- корупція і, як наслідок, непрозорість українських компаній;

- митний режим, що перешкоджає як увезенню, так і вивезенню високотехнологічних товарів;

- відсутність технічної інфраструктури у двох значеннях слова: у вузькому (технологічної) і широкому (незадовільний стан доріг, аеропортів, комунікацій, візового режиму) [3];

- відсутність технологічної пропрацьованості багатьох складових впровадження інноваційного продукту (ІП) на ринок, відсутність кваліфікованих кадрів із впровадження ІП тощо.

Досліджуючи основні підходи до комерціалізації ІП, насамперед, необхідно проробити питання планування наступних дій з комерціалізації ІП (впровадження на ринок). Особливу увагу необхідно приділяти процесам розробки стратегічного й оперативного етапів з упровадження ІП на ринок. Стратегічний етап полягає у виборі й реалізації методів і схем поширення інформації й упровадження ІП. Оперативний етап полягає у виборі й реалізації конкретної форми передачі ІП [2].

Звертаючись до досвіду закордонних країн, можна спостерігати, що у сфері комерціалізації результатів наукової діяльності в розвинених країнах проявляється загальна зацікавленість різних структур і погодженість дій парламентів, урядів і приватного бізнесу зі створення пільг для всіх бажаючих (із державного й приватного сектора) брати участь у процесі комерціалізації наукового продукту. Максимально заохочуються різні форми взаємодії. Наприклад, у Німеччині протягом 2003-2004 рр. реалізовувалася програма підтримки малих груп учених(4-5 осіб), що мають на меті комерціалізувати свої наукові результати, із фінансуванням 1,5 млрд. марок. Річний бюджет аналогічної програми NSF SBІ у США в 2004 р. склав приблизно 53 млн. доларів.

У країнах Заходу центральні й регіональні уряди широко практикують об'єднання всіх регіональних ресурсів (державного й регіонального бюджетів, банків і фірм) для вирішення завдань комерційного використання результатів досліджень, проведених у регіонах. Із цією метою держава також бере на себе підготовку менеджерів, що знають одночасно ринок і науку, фінансує витрати на патентування тощо [5].

Необхідно відзначити, що всі реформи, зроблені за останні кілька років в організаційних структурах з управління наукою, прямо пов'язані з пошуком шляхів підвищення ефективності вкладення фінансових коштів, спробами створювати нові стимули росту результативності витрат у науку, а також прагненням створити систему більш ефективного «добування» знань й одночасно більш ефективного доведення цих знань до суспільства (шляхом удосконалювання системи освіти і якнайшвидшої появи товарів, що втілюють новітні технології). Також реформи торкнулися існуючого поділу досліджень на фундаментальні й прикладні, оскільки вважається, що такий поділ наукових дисциплін перешкоджає швидкому впровадженню наукових результатів у виробництво.

Після численних дискусій у ряді країн «сімки» (США, Німеччини, Франції) як додатковий критерій пріоритетності для фундаментального дослідження використовують його міждисциплінарність. З багатьох прикладів стало зрозуміло, що саме в галузі інтерференції різних наук виникає нове знання. Ряд країн розпочали створення дослідницьких центрів, що орієнтуються на міждисциплінарні дослідження. У галузі технічних і технологічних розробок критерієм підтримки нововведення є його здатність підвищити конкурентні характеристики товарів країни на світовому ринку або соціальна значущість розробки (вплив на якість життя, здоров'я тощо). Досвід країн «сімки» полягає в тому, що в галузі фундаментальних досліджень основним критерієм відбору проектів для фінансування вважається наукова якість пропозиції. Уряди й різні відомства відстежують виникаючі в суспільстві потреби й реагують на них.

Виконаний огляд дає підставу зробити певні висновки:

В останні десятиліття, поки відбувався процес становлення України, у світі виникли нові тенденції, сформувалися нові стосунки між ученими й суспільством. Раніше наука відповідала на запитання, як можна вирішити ту чи іншу проблему, а сьогодні суспільство вимагає, щоб наука передбачала завдання, які виникнуть найближчим часом, і знаходила способи їхнього рішення. Змінилася парадигма мотивації в науці: наука не тільки відповідає формованому в суспільстві попиту, але й передбачає й прогнозує промисловості галузі попиту знання. У зв'язку із цим необхідно прийняти світові трансформації в науковому суспільстві як даність і в майбутньому орієнтуватися на необхідність упровадження на вітчизняних державних і приватних підприємствах аналогічної системи раннього виявлення попиту в суспільстві на нове знання, а також необхідність появи людей з великими міждисциплінарними знаннями, що володіють сучасними технологіями й орієнтуються в новітніх досягненнях науки. Якщо в майбутньому відповідно до світової тенденції пріоритети науки будуть визначатися потребою суспільства, то вся система фінансування й управління наукою в Україні повинна зазнати значних змін.

На сучасному етапі для вітчизняної наукової сфери звичним є те, що пріоритети науки визначають або чиновники, або самі науковці, а також переконаність, що це і є правильні способи. Однак у ряді країн уже зараз відмовилися від такого простого підходу й перейшли до аналізу того, що буде потрібно суспільству через 10-30 років за допомогою залучення широкої громадськості, і вже на підставі таких оцінок формують пріоритети науки. У зв'язку із цим суспільство все більш активно включається в процес прийняття рішень про обсяги витрат на науку і її пріоритети. Як наслідок, держава все частіше передає право ухвалення рішення від жорстких структур управління й фінансування типу міністерств до більш гнучких, що спираються на колективну думку й експертизу (фонди, ради). Як правило, очікування суспільства перевершують те, що реально дає наука, і суспільство оцінює результативність наукового пошуку в основному з позицій економічної корисності.

Сьогодні в Україні відсутні необхідні умови для комерціалізації інтелектуальної власності, практично відсутній механізм державної підтримки просування вітчизняних об'єктів інтелектуальної власності на закордонні ринки, не унормовано захист прав на ці об'єкти за кордоном. Розроблювачі, наукові співробітники, керівники наукових організацій недостатньо обізнані про пріоритети сучасного ринку, потреби споживача, тому й маємо негативну динаміку в освоєнні досягнень науки, про що свідчить зменшення питомої ваги підприємств, організацій, які здійснюють розробку й використання нововведень. Винаходи, створені в процесі виконання НДР, використовуються в основному тільки в одній організації, як правило, тій, що є розроблювачем винаходу. У технічних університетах відсутні структури забезпечення комерціалізації винаходів. Причиною є низька організація науково-технічної сфери, неготовність її до роботи в ринкових умовах, обмеженість фінансування, низький рівень економічних знань новаторів.

Як наслідок - не використані в господарстві країни продукти творчої праці позбавляють учених, дослідників, винахідників матеріальних стимулів, гальмують творчу активність у створенні нових об'єктів техніки й технологій.

У сформованій ситуації в Україні необхідно консолідувати збережені елементи інноваційної інфраструктури, успадкованої від СРСР, надбудувавши над цим ефективну державну інноваційну політику й ринкові інститути стимулювання інновацій. Створення ефективної структури, що зможе управляти проектами комерціалізації інновацій, дасть можливість підприємствам зайняти ще вільні сегменти світового ринку.

Україна може скористатися досвідом Росії зі створення центрів трансферту технологій, ряду країн Заходу, Японії по створенню посередницьких фірм, які спеціалізуються саме на просуванні інновацій у виробництво. Український центр комерціалізації космічних технологій з'явиться в найближчі роки в рамках співробітництва з Європейською космічною агенцією й передбачає впровадження космічних розробок українських учених у промислове виробництво. Природно, копіювати не треба - усі країни мають відмінності: те, що працює в США, не завжди працює в Німеччині. Необхідно спробувати зробити те, що буде працювати в Україні. Ця специфіка стосується вітчизняного рівня комерціалізації технологій, законодавчої бази і пріоритетних галузей впровадження інновацій, а також самої атмосфери сприйняття молодою українською ринковою економікою з великим відсотком тінізації власне ідеї відкритості інноваційного процесу. Сьогодні в Україні вже ініціативно створюються структури різного рівня, що надають допомогу в комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності. Вони поки що нечисленні, не мають у своєму розпорядженні достатніх коштів й істотно не впливають на використання досягнень науки у вітчизняному виробництві.

Уряду необхідно системно підійти до вирішення цієї проблеми і зосередити увагу на вирішенні організаційно-фінансових питань діяльності науково-технологічного комплексу України, які є вирішальним чинником в інноваційному розвитку економіки держави.

Відповідно, подальші дослідження доцільно спрямувати на вирішення проблем із удосконалювання організації використання й комерціалізації досягнень науки, підвищення ефективності наукової й науково-технічної діяльності, тому що вони залишаються одними з найважливіших для економічного й соціального розвитку країни.

Слід підкреслити й незацікавленість підприємств «висвітлювати» впровадження ними нових технологій, відсутній і моніторинг цього процесу, а також забезпечення захисту авторських прав з боку держави, тому реальна кількість впровадження результатів НДДКР в Україні більша, ні зазначені 5%.

Література

1. Дежинов И., Салтыков Б. Механизмы стимулирования коммерциализации исследований и разработок // Общество и экономика. - 2004. - № 7/8. - С. 188-248.

2. Трусов А.В., Воробьев А.Л. Основные подходы к коммерциализации инновационного продукта // Информация. Инновации. Инвестиции: Материалы Всерос. конф. (Пермь, 24-25 нояб. 2004 г.). - Пермь, 2004. - С. 241-243.

3. Филякова Т. Коммерциализация РНТД: проблемы и решения // Интеллектуал. собственность. Пром. собственность. - 2004. - № 11. - С. 11-15.

4. Денисюк В. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку // Iнтелектуальна власність. - 2004. - № 11. - С. 3-10.

5. Алфимов Н. Кому управлять наукой. / РФФИ. - [Електронний ресурс.] - Режим доступу: http://www.rfbr.ru/default.asp?doc_id=5392

6. Крекнин А.Ф., Крекнин А.А. Законы Украины - основа научно-технической и инновационной деятельности / Соціально-гігієнічні аспекти захворювань органів травлення. - [Електронний ресурс.] - Режим доступу: http://gastroinst.dp.ua/sbornik_2006_glava1_4.php

7. Денисюк В. Вказ. праця.

8. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. - К.: Держкомстат, 2004. - 200 с.

9. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 25.03.2005 // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 17, № 18-19. - Ст. 267.

10. Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 № N 1977-XII // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 5-6, № 7, 8. - Ст. 78.

11. Закон „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999 N 991-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 32. - Ст. 393.