Соціальний діалог на ринку праці України

Найбільш яскравим свідченням такої участі став так званий новий комунітаризм, тобто створення на мікрорівні практично самоврядних структур, які беруть на себе вирішення ряду проблем, що зачіпають інтереси місцевого співтовариства.

Соціально-економічні особливості постіндустріального суспільства призвели до утворення відносин, що були покладені у зміст нової - секторальної моделі соціального діалогу. Поряд з традиційною трипартиською структурою почала будуватись нова, характерна для відносин держави з громадянським суспільством, коли держава виступала як перший сектор, бізнес - як другий, а недержавні (некомерційні) організації - як третій сектор.

Тому в останню чверть ХХ століття соціальний діалог було широко визнано як частину принципів, що формують так звану Європейську соціальну модель, яка ґрунтується на високих економічних показниках, високому рівні соціальної політики, освіти та соціальної згоди.

Наприклад, у Європі концепція соціального діалогу між урядом, організаціями роботодавців і працівників загальновизнана як невід'ємна складова успішного управління, навіть якщо її модальність та сфера охоплення значно відрізняються залежно від країни і часто чутливі до циклічності виборів.

Людек Рихлі та Райнер Прітцер пропонують розглядати соціальний діалог згідно з трьома аспектами його визначення: метою, методами ведення та змістом.

Мета соціального діалогу відрізняється залежно від його змісту і може значною мірою відрізнятися у різних країнах. Її можна представити у формі піраміди: в основі буде широкий спектр питань, з яких соціальні партнери просто обмінюються інформацією без бажання впливати на позиції один одного. З обмеженої кількості інших питань партнери надають перевагу консультуванню між собою з метою зближення власних позицій. Лише дуже вузький спектр питань зазвичай є предметом справжніх переговорів з метою досягнення домовленості, найчастіше у формі компромісу, прийнятного для всіх сторін.

Методика ведення соціального діалогу залежить від того, чи віддають сторони перевагу участі держави, чи просто зустрічаються між собою. При тому, що на галузевому рівні біпартизм - це загальне правило, на національному (міжпрофесійному) рівні участь держави є бажаною і може бути навіть необхідною. У більшості країн-кандидатів на вступ до ЄС держава активно залучалася до діалогу з самого початку реформ і була зазвичай ініціатором тристоронніх зустрічей для обговорення невідкладних і широкомасштабних реформ. У деяких країнах соціальний діалог поширюється і на інших учасників, таких як громадські організації та суспільні групи.

Зміст соціального діалогу на національному рівні, на думку експертів МОП, насамперед визначається реаліями соціального та економічного життя і тому може бути різним залежно від потреб суспільства на різних етапах соціально-економічного розвитку, проте часто він повинен реагувати на термінові події.

Ми погоджуємось з українським економістом А.М. Колотом, який, на відміну від більшості вітчизняних дослідників соціального партнерства, вважає, що “Соціальне партнерство - це, насамперед, визначення неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи. Водночас соціальне партнерство - це усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім'я соціального миру, що є важливою передумовою поступального розвитку економіки, а отже піднесення якості життя”.

МОП пропонує використовувати таке найостанніше визначення цього поняття: “Соціальний діалог являє собою всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією між представниками урядів, соціальних партнерів або між соціальними партнерами з питань економічної та соціальної політики, що становлять спільний інтерес”.

3. Політичні та соціально-економічні передумови впровадження соціального діалогу в Україні

Україна переживає складний етап формування громадянського суспільства та соціально-орієнтованої ринкової економіки. Цей процес супроводжується утворенням правових основ взаємодії влади і громадськості, формуванням реальних механізмів реалізації принципів соціального партнерства як однієї з визначальних складових демократичного розвитку.

Як свідчить світовий досвід, одним з соціальних механізмів, який дозволяє віднайти оптимальний баланс інтересів у суспільстві є соціальний діалог і партнерство, так званий трипартизм.

Історично так склалося, що урядова сторона в будь-якому суспільстві і будь-якій державі виступає гарантом стабільності та арбітром-примірювачем у взаємовідносинах роботодавців та працюючих, відповідальною за законодавче забезпечення цих відносин.

Зміни в структурі власності зумовила виникнення нових форм та механізмів взаємодії між роботодавцем та найманим працівником, яких не існувало в системі “державне підприємство - працівник”.

Створення ринкових форм та механізмів необхідно було підкріпити відповідною нормативно-правовою базою, та наявністю розвиненої ринкової інфраструктури, та належним рівнем менеджменту.

Невідповідність між “можливостями” та “умовами” реалізації прав власності суб`єктів господарювання, суперечливість неповнота, а з іншого боку, зарегульованість, особливо в сфері малого та середнього бізнесу не сприяють відповідним змінам.

Найголовнішою причиною цього є недостатня ефективність державного менеджменту, його неспроможність усвідомити та втілити на практиці нові методи та інструменти державного управління, які є актуальними на сучасному етапі, нерозуміння визначальної ролі роботодавців, підприємців, власників у соціально-трудових відносинах, що повинно сприяти, наповненню бюджету, забезпечення зайнятості та реалізації соціальних програм.

Постіндустріальні країни зуміли подолати суперечності між економічною доцільністю та етичними цінностями, але для цього потрібно було пережити Другу світову війну й мати за зразок СРСР з країнами Варшавського договору.

Країни СНД, “поринувши” у перехідну економіку, певною мірою, втратили навіть ознаки індустріальних, що були притаманні СРСР. Падіння виробництва, товарний обмін (бартер), невиплата або масові затримки заробітної плати (що кваліфікується експертами МОП як певна форма рабства), невідповідність заробітної плати мінімальним соціальним стандартам, невідповідність трудового законодавства Конвенціям МОП і як результат - втрата надбань робітничого руху тощо. Наявність цих ознак, характерних у 1990-ті роки для країн СНД, позбавляла їх індустріального статусу.

З попереднього досвіду постіндустріальних країн відомо, що їх індустріальні суспільства дійшли до свого подальшого розвитку саме за умов становлення правових, соціальних держав з високим рівнем політичної демократії, соціальною ринковою економікою та розвинутим громадянським суспільством.

Країни Східної Європи, які у своїй більшості дійшли до стану індустріальних держав за умов авторитарного (прорадянського) державного устрою, мали й відповідні соціальні інститути, більш наближені до ринкової економіки, які займалися організацією суспільного буття, що сприяло їх більш швидкій інтеграції у Європейське співтовариство.

Транзитивний стан пострадянських держав сприяв втраті здатності традиційними соціальними інститутами, що їх обслуговували, виконувати функції забезпечення стійких зв'язків та відносин у межах соціальної організації суспільства, що призвело до його певної дезінтеграції.

Така дезінтеграція виявилася результатом перших спроб впровадження ринкової економіки монітаристським шляхом, прискореної приватизації, псевдодемократичних політичних змін у суспільстві, трансформації економічних відносин, ще далеких від ринкових.

Результатом цих соціальних змін стала поява нових соціальних груп, спочатку кооператорів, потім підприємців і започаткування, таким чином, нової соціальної структури ринкового суспільства.

Відсторонення держави від звичної для більшості громадян патерналістської ролі відбувалося при втраті соціальними інститутами своїх функцій і незабезпеченості їх наступності з майбутніми, що починали тільки зароджуватись.

Дисфункціональність соціальних інститутів пов'язана зі змінами, які, на думку Н. Смелзера, завжди відбуваються нерівномірно й неминуче призводять до конфлікту між силами традиції та модернізації.

Як такі сили традиції - можна розглядати залишки адміністративно-бюрократичної номенклатури, яка за роки незалежності держави “соціалізувалася”.

Залишившись при владі, бюрократія перетворилась у вагому, з неабияким впливом соціальну групу, найбільш незацікавлену в ринкових перетвореннях і розвитку демократії. Тому замість впровадження ринкових механізмів відбувається їх імітація завдяки створенню формальної інфраструктури псевдоринкових механізмів тощо.

В якості сил модернізації повинні виступати бізнесові структури, але первинна фаза накопичення капіталу народила їх олігархічні угруповання як майже єдиних представників великого бізнесу, що змогли вижити за умов перехідної економіки саме завдяки зрощенню з адміністрацією різних рівнів.

Основна проблема постсоціалізму, на думку Девіда Старка, полягає в одночасній появі нових класів власників і нових, звільнених від підлеглості груп, які отримали політичні права. Як реструктурувати економіку, коли владу на перестановки політичних фігур мають саме ті, хто вважає, що їх інтереси виявляються найбільш ущемленими у результаті економічних змін?

Новим для незалежної України, як і для усіх країн СНД на початку 1990-х років, було “занурення” у безодню ринкової економіки. Тому попередній радянській “всенародно схваленій” ідеології класової боротьби нагально потрібна була заміна. Для сфери соціально-трудових відносин, підґрунтям якої майже 70 років були адміністративно-командні методи управління та планово-розподільча економіка, необхідна була “нова“ ідеологія, що дозволяє демократизувати ці відносини. Єдине, що було потрібне, так це пристосування цієї ідеології до українського “посттоталітарного” суспільства. Це означає незмінність за змістом методів управління та цивілізованої локалізації наростаючого масового робітничого руху. За ідеологію розбудови ринкових, нових для нашої країни соціально-трудових відносин було обрано “соціальне партнерство”, що розглядається як певний синонім трипартизму.

Міжнародний досвід свідчить, що дієві зміни соціально-трудових відносин з 50-70-х років ХХ ст. в усіх країнах з соціальною ринковою економікою тією чи іншою мірою, відбувалися “під зіркою” соціального партнерства як однієї з форм корпоратизації суспільства.

Сторони, або актори, соціально-трудових відносин дійшли висновку, що необхідною умовою досягнення задоволення власних інтересів (що в більшості випадків не збігаються) є компроміс і консенсус, який досягався у процесі соціального діалогу - “поганий мир кращий за гарну війну”. Слід відмітити, що завдяки наполегливості та активності профспілок “поганий мир” для найманих працівників у тих країнах був достатньо заможним.

У цей самий період визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечувала становлення трипартизму у кожній з соціальних держав світу:

соціально зорієнтована ринкова економіка;

політична демократія;

наявність незалежних, сильних соціальних партнерів - представницьких організацій найманих працівників (профспілок) і роботодавців;

відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

поміркованість регуляторної політики держави щодо втручання в діяльність соціальних партнерів.

Досвід соціальних або держав загального добробуту свідчить, що відсутність хоча б однієї з цих умов робить неможливим розбудову соціально-трудових відносин на засадах трипартизму.

В Україні впровадження системи соціального партнерства відбувалося по аналогії з країнами СНД (Білорусь, Молдова, Росія) - “зверху”, тим самим адміністративно-командним методом. Держава майже до кінця 1990-х залишалася єдиним роботодавцем, були відсутні представницькі організації (об'єднання) роботодавців, профспілки (нові та традиційні) були роз'єднані, а головне - в країні дуже мляво створювались ринкові механізми.

Соціальне партнерство як ідеологія, найбільше підходило, з одного боку, для “забезпечення” псевдоринкових перетворень, а з іншого - для завуалювання наслідків первинної фази накопичення капіталу владною елітою країн СНД, яку також супроводжувала “зручна” теорія лібералізації економіки з приватизацією тією ж елітою загальнонародної власності.

Іронія долі полягає у тому, що до влади в більшості з країн пострадянського простору прийшли вихідці саме з тієї партійно- номенклатурної верхівки, на замовлення якої протягом 1960 - 1980-х рр. проводилися критичні теоретичні дослідження проблеми соціального партнерства як суто буржуазної доктрини, спрямованої на замулення очей найманим працівникам з метою їх подальшої експлуатації.

Протягом 90-х років продовжувався новий для українського суспільства багатовимірний процес утворення соціально-трудових відносин, характерний для первинної фази накопичення капіталу і тому неадекватний саме соціальній ринковій економіці.

Український соціолог В.І. Тарасенко вважає, що цей процес став результатом “копіювального експерименту”, який підтвердив справедливість застережень тих суспільствознавців і політиків, хто наголошував на думці, що запозичення чиказької моделі реформування економіки (мінімальне втручання держави в економіку) для України не зможе забезпечити успіху. Результат вітчизняного реформування у сфері трудових відносин - ступінь експлуатації робочої сили перевищує 600 %.

Аналогом для державотворення нової України був взятий за своєю формою, на жаль не за змістом, приклад соціальних держав і відповідний принцип організації колективних трудових відносин, який був притаманний соціальній ринковій економіці - соціальне партнерство.

Після отриманням незалежності та “каналізації” національно-визвольного “Руху” перед владою в Україні постало питання - локалізація іншого руху - страйкового робітничого, насамперед шахтарського. Саме соціальне партнерство як ідея найбільше підходило для цього.

Згідно з Законом України “Про зайнятість населення” (ст. 17), що був прийнятий 1 березня 1991 р., почалась розбудова нормативно-правової бази соціального партнерства в країні. Цим законом передбачалось, що для підготовки узгоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців.

Таким чином, першим органом на трипартійних засадах став 12 березня 1992 р. Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення (УККСЗН).

У червні 1992 р., коли у відповідь на кризовий стан після низки страйків і протестів, що були викликані підвищенням цін та неуважним ставленням Уряду до соціальних проблем, під час зустрічі керівників профоб'єднань (професійних спілок залізничників і транспортних будівельників, працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Асоціації льотного складу цивільної авіації, працівників Академії наук, машиністів залізниць, гірників, працівників Збройних сил, Федерації профспілок України та Солідарних профспілок) за “круглим столом” Президент Л. Кравчук погодився з пропозицією профспілок утворити новий консультативно-дорадчий орган, що повинен був стати інструментом узгодження інтересів найманих працівників, роботодавців і держави.

Метою соціального партнерства в країні є досягнення балансу трудових, соціально-економічних прав та інтересів сторін, удосконалення механізму їх співробітництва як необхідної умови економічного розвитку, підвищення життєвого рівня народу та досягнення громадянської згоди в суспільстві.

Тому наступним кроком розбудови соціального партнерства було створення на національному рівні, за Указом Президента України від 08.02.93р. №342, Національної ради соціального партнерства (НРСП), постійно діючого тристороннього консультативно-дорадчого органу.

Для забезпечення функціонування соціального партнерства по усій вертикалі соціально-трудових відносин на паритетній основі були утворені відповідні органи.

З метою підвищення ролі професійних спілок і організацій роботодавців та їх об'єднань у формуванні економічної та соціальної політики держави, дальшого розвитку соціального діалогу як одного з головних чинників забезпечення соціальної стабільності, розвитку громадянського суспільства, запобігання суспільним конфліктам та відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України 29 грудня 2005 р. Президент України видав Указ “Про розвиток соціального діалогу в Україні”. Відповідно до Указу було утворено при Президентові України Національну тристоронню соціально-економічну раду як консультативно-дорадчий орган (Додаток 10).

4. Особливості впровадження соціального діалогу в законодавство україни і на ринку праці

В Україні у 90-х роках впровадження соціального партнерства відбувалося по аналогії з країнами СНД (Білорусь, Молдова, Росія) - “зверху”, тим самим адміністративно-командним методом. Держава майже до кінця 1990-х залишалася єдиним роботодавцем, були відсутні представницькі організації (об'єднання) роботодавців, профспілки (нові та традиційні) були роз'єднані, а головне - в країні дуже мляво створювались ринкові механізми.

Соціальне партнерство як ідеологія, найбільше підходило, з одного боку, для “забезпечення” псевдоринкових перетворень, а з іншого - для завуалювання наслідків первинної фази накопичення капіталу владною елітою країн СНД, яку також супроводжувала “зручна” теорія лібералізації економіки з приватизацією тією ж елітою загальнонародної власності.

Протягом 90-х років продовжувався новий для українського суспільства багатовимірний процес утворення соціально-трудових відносин, характерний для первинної фази накопичення капіталу і тому неадекватний саме соціальній ринковій економіці.

Соціальний діалог, як більш динамічний процес і як оптимальний засіб досягнення соціального партнерства, більш сприятливий ідеологічно саме до останньої чверті ХХ сторіччя.

Тому в Україні, як і більшості Європейських країн, головним принципом організації соціально-трудових відносин є соціальний діалог. Під соціальним діалогом ми пропонуємо розглядати - процес соціальної взаємодії по узгодженню та врегулюванню інтересів (зайнятість, заробітна плата, умови праці, державне соціальне страхування тощо) сторін соціально-трудових відносин(роботодавці, працівники та їх організації) на усіх рівнях (виробничий, галузево-територіальний, національний, міжнародний) засобами колективно-договірного регулювання за участю держави, як арбітра.