Зайнятість на внутрішньо-фірмовому ринку праці

Згідно з теорією функціонування ринку праці, зайнятими вважаються лише ті, хто є працеактивними і пропонують свою робочу силу на ринку праці, що забезпечує взаємодію власників робочої сили з її споживачами.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, що особа отримує за свою працю.

Ціною робочої сили є заробітна плата (не обов'язково в грошовій формі). Але не всі акти купівлі-продажу робочої сили реєструються, і на сьогоднішній день велика їх частка приховується. Мотиви можуть бути різними, проте практично всі вони об'єднуються в три великі групи:

* прагнення приховати від оподаткування прибутки від цілком легальної діяльності;

* прагнення приховати заборонену законом діяльність;

* неможливість виконання всіх нормативних актів з причини їх зарегульованості чи навіть їх відсутності.

Відповідно зайнятість може набувати різних форм:

* за ознаками реєстрації;

* за відповідністю нормативній тривалості робочого періоду;

* за наявністю стандартної організації робочого процесу.

Згідно із Законом України "Про зайнятість населення", до зайнятого населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

* працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

* громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

* вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

* громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

* особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

* зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

* працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні та виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Фахівці розрізняють такі форми зайнятості (див. схему. 1):

Схема 1 Класифікація форм зайнятості

За тривалістю робочого часу зайнятість буває: повна, неповна, явна неповна, прихована неповна та часткова.

Повна зайнятість -- це є діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), що забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого дня, або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами. Неповну робочу зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних вибіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими чинниками. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, кризою в економіці та виявляється в низьких доходах населення і в низькій продуктивності праці.

Часткова зайнятість -- це є добровільна неповна зайнятість.

За кількістю робочих місць на одну особу розрізняють основну і додаткову зайнятість, або первинну та вторинну.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Вторинна зайнятість виникає тоді, коли окрім основної роботи чи навчання людина має додаткову зайнятість.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховуються:

* характер діяльності;

* соціальна належність;

* галузева належність;

* територіальна належність;

* рівень урбанізації;

* професійно-кваліфікаційний рівень;

* статева належність;

* віковий рівень;

* вид власності.

Зайнятість неповний робочий час -- це є робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість -- це є робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний термін.

Сезонна зайнятість -- це є зайнятість, що пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

Якщо стандартна зайнятість обов'язково є зареєстрованою, то нестандартна може бути як зареєстрованою, так і незареєстрованою (нерегламентованою). Остання за своїм характером розподіляється на тіньову та кримінальну. Розмежування тіньової та кримінальної зайнятості проводиться на основі того, що під тіньовою зайнятістю розуміється, насамперед, економічна діяльність (прикладом може бути визначення тіньової зайнятості, наведене О. В. Турчиновим, як участь фізичних осіб у тіньовій економічній діяльності з метою отримання основного чи додаткового доходу). Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних економістів вважають, що проблема кримінальної зайнятості носить неекономічний характер, це є крадіжки і перепродаж краденого, рекет, продаж наркотиків, корупція, проституція, послуги кіллерів тощо.

Нелегальна зайнятість -- зайнятість, процедура реєстрації якої передбачена чинним законодавством, але громадянами навмисно приховується. Причинами виступають різного роду чинники, серед яких є високі податки, правовий нігілізм, безпека функціонування бізнесу тощо.

Неформальна зайнятість, згідно з точкою зору А. Л. Баланди, -- це є сукупність економічних відносин, яким притаманний соціально-позитивний чи соціально-нейтральний характер; вони пов'язані з участю громадян, фізичних осіб в рамках дозволеної законом економічної діяльності, що здійснюється ними самостійно чи в межах дрібних виробничих одиниць, результати якої через різні причини (головні -- законодавче неврегулювання, високий ступінь бюрократичних перепон з боку держави) не враховуються офіційною статистикою.

Якщо зайнятість населення є формою споживання ресурсів ринку праці, тобто формою його функціонування, то неформальна зайнятість відповідно є формою споживання ресурсів неформального сектора, а саме -- зайнятих у тих виробничих одиницях, що до нього належать.

Підпорядкованість і взаємообумовленість неформального, тіньового та нелегального секторів відображено на схемі 2.

Схема 2 Неформальний сектор у структурі національного ринку праці

Аналіз неформальної зайнятості спирається на її класифікацію за такими критеріями (див. схему 3 на с. 65):

* види діяльності;

* первинність чи вторинність зайнятості;

* тривалість робочого періоду;

* рівень організованості;

* мотивації.

Схема 3 Структура неформальної зайнятості населення

До зайнятого населення відносяться особи обох статей у віці від 16 років, а також особи молодших віків з урахуванням таких періодів трудової діяльності:

* виконання роботи за наймом за винагороду (за гроші або за розрахунок в натуральній формі), а також іншої роботи, що приносить дохід, -- чи самостійно з компаньйонами, як із залученням, так і без залучення найманих робітників незалежно від термінів одержання винагороди безпосередньо чи отримання доходу за свою діяльність;

* тимчасова відсутність на роботі з таких причин: хвороби чи травми; вихідні дні; щорічні відпустки; різного роду відпустки (як зі збереженням, так і без збереження утримання), відгули; відпустки з ініціативи адміністрації; страйк й інші причини;

* виконання роботи без оплати на сімейному підприємстві. Поняття "зайнятість" безпосередньо пов'язане з поняттям "межі виробництва", тому що в системі національних рахунків визначено, що зайнятими слід вважати осіб, які беруть участь у створенні товарів і наданні послуг у межах виробництва. Такий підхід до визначення зайнятості дозволяє проводити спільний аналіз показників зайнятості та виробництва.

При визначенні можливості віднесення чи не віднесення тієї чи іншої особи до числа зайнятих використовується критерій однієї години, відповідно до якого особу можна віднести до числа зайнятих тоді, якщо вона працювала протягом години у звітному періоді у сфері економіки.

Застосування критерію однієї години викликане необхідністю охоплення усіх видів зайнятості, що можуть існувати в країні, включаючи короткострокову, випадкову й інші види нерегулярної зайнятості. Це дозволяє визначити сумарні витрати праці, що в економічному аналізі співвідносяться з розмірами продукції, доходами від економічної діяльності й іншими показниками.

На основі даних чисельності зайнятого й економічно активного населення можна розрахувати коефіцієнт зайнятості населення (К_зайн):

де Ф -- чисельність зайнятих на 1-у дату.

Реак -- чисельність економічно активного населення.

Коефіцієнт зайнятості розраховується як щодо населення в цілому, так і щодо окремих статевих та вікових груп населення.

Класифікація населення за статусом на ринку зайнятості, що діє в Україні, цілком відповідає Міжнародній класифікації статусу зайнятих, останню редакцію якої було прийнято 28 січня 1993 р. на XV Міжнародній конференції з проблем статистики праці.

За статусом в зайнятості класифікується лише економічно активне населення, тобто зайняті та безробітні -- частина населення, що пропонує свою працю для виробництва товарів і послуг на благо суспільства.

З урахуванням статусу в зайнятості по суті визначається соціальний стан індивіда в суспільстві.

У класифікаторі за статусом в зайнятості розподіляються роботи, що виконуються індивідами у визначені терміни, при цьому враховується як явний трудовий договір з іншими індивідами й організаціями, так і уявний. Основними критеріями при визначенні статусу в зайнятості служить ступінь економічного ризику, елементом якого є вид взаємин особи, наділеної певними повноваженнями (у межах встановлених обов'язків), з працівниками підприємства чи іншими особами.

Групи за статусом в зайнятості визначаються з урахуванням розбіжностей між роботою за наймом, з одного боку, і роботою на власному підприємстві (самозайнятістю), з іншого.

Робота за наймом -- це є вид трудової діяльності, за якої укладається трудовий договір, що гарантує особі, яка виконує роботу з найму, винагороду, що прямо не залежить від доходу підприємства чи організації. При цьому основні фонди й активи є власністю інших осіб.

Робота на власному підприємстві -- це є вид трудової діяльності, за якої винагорода прямо залежить від доходу, одержуваного від виробництва товарів і послуг. Особи, що займаються такою діяльністю, приймають управлінські чи інші виробничі рішення та делегують їхнє прийняття іншим особам, зберігаючи за собою відповідальність за діяльність підприємства. До самозайнятого населення відносяться роботодавці; особи, що працюють на індивідуальних засадах; члени колективних підприємств і неоплачувані працівники сімейних підприємств.

2. Галузева структура зайнятих

Зайнятість в особистому підсобному господарстві. Ознакою збереження кризової структури зайнятості є значна роль доходів від особистого підсобного господарства.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2005 р. вартість проданої та спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15%) сукупних ресурсів домогосподарств, у т. ч. міських - 4%, сільських - більше третини (40%).

За даними опитування, у першій половині 2005 р. земельні ділянки мали у своєму користуванні 56% домогосподарств України, в містах - більше третини (36%), а на селі - майже всі домогосподарства (97%). Худобу, птицю, бджіл утримували 36% домогосподарств. На селі цей показник становив 86%, у містах -12% .

Зайнятість в особистому підсобному господарстві фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили. Фактично це є паліативом і поступово має бути трансформовано у фермерство чи найману працю.

Професійно-кваліфікаційний склад зайнятих. Найважливішими ознаками його змін є стабілізація від початку виходу з економічної кризи чисельності професіоналів, технічних службовців, операторів та складальників устаткування і машин та кваліфікованих працівників, зниження чисельності кваліфікованих працівників сільського господарства, поступове збільшення чисельності працівників сфери обслуговування та торгівлі. Ознакою новітніх і доволі негативних змін є, зокрема створення у 2004 р. робочих місць з низькими вимогами до якості робочої сили, а також істотне збільшення кількості зайнятих найпростішими професіями.

Розвиток галузей сфери послуг, безпосередньо пов'язаних з обслуговуванням виробничих потреб, вимагає від зайнятих там працівників дедалі вищого рівня кваліфікації. Водночас залишається вагомою частка галузей сфери послуг (так званих "консервативних" галузей), застосування високих технологій в яких недоцільне через обмеженість масштабів серійного виробництва, нерегулярність попиту на їхні послуги. Відповідно вимоги до рівня кваліфікації зайнятих не настільки жорсткі, що дозволяє залучати до цього сегмента сфери послуг працівників з низьким рівнем освіти та трудовою мобільністю. Проте набуття малокваліфікованими працівниками, зайнятими в цьому сегменті сфери послуг, належного досвіду роботи дозволяє їм поступово підвищувати рівень своєї кваліфікації, отримувати навички індустріальної праці та змінювати вид діяльності. Таким чином, цей сегмент виступає своєрідним буфером для переходу працівників на вищий кваліфікаційний рівень за рахунок розширення сфери професійних знань.

Значна частина населення змушена працювати не за фахом. Зокрема, у 2004 р. на посадах робітників працювала половина зайнятих, які за освітою є технічними фахівцями в галузі прикладних наук та техніки, чверть - молодших фахівців в галузі освіти, 2/5 службовців, пов'язаних з інформацією, та службовців, що обслуговують клієнтів. Майже половина осіб працюють на посадах, що не відповідають їхній освіті .

Неповна зайнятість. У 2005 p., незважаючи на 39,3% зниження відпусток з ініціативи адміністрації і 12,7% зменшення чисельності працюючих за скороченим робочим днем (тижнем), фактично 11,3% зайнятих працювали менше 40 год. на тиждень (без урахування зайнятих в особистому підсобному господарстві та тимчасово відсутніх на роботі). У більшості цих випадків тривалість тижневого робочого часу взагалі не було встановлено.

З числа опитаних, тільки кожний одинадцятий, працюючий у скороченому режимі, повідомив що не бажав мати роботу з повним робочим днем і кожний сімнадцятий мав такий графік роботи за станом здоров'я або у зв'язку з сімейними обставинами. Більше половини працівників були переведені на умови неповного робочого дня (тижня) за ініціативою адміністрації, а понад чверть - працювали в такому режимі через те, що не змогли знайти роботу з повним робочим днем (тижнем).

Взагалі поширення неповної зайнятості є ознакою гнучкості ринку праці і спостерігається у сучасному світі далеко не тільки за умов економічної кризи - воно є, скоріше, віддзеркаленням обраної конкретним суспільством соціально-економічної моделі. Але в Україні воно є наслідком передусім низького рівня завантаженості виробничих потужностей, недостатності сфери докладання праці. Про це свідчить, зокрема, і помітне скорочення масштабів неповної зайнятості після подолання економічної кризи. Порівняно з 1999 р. питома вага працівників, переведених на скорочений графік роботи в загальній кількості працюючих знизилася на 31%, цей процес тривав і в 2005 p., де їхня частка становила 11,3% .

Втрати робочого часу через неоплачувані відпустки та зайнятість неповний робочий день (тиждень) з ініціативи адміністрації в розрахунку на одного штатного працівника становлять 2,3% фонду робочого часу за 2005 рік.

Додаткова зайнятість. За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров'я, освіти, науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну частину зайнятого населення) - працівники промисловості та торгівлі. Що вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість: для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів .

Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.

Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура, передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної зайнятості; робота не за фахом.

3. Зайнятість на внутрішньо- фірмовому ринку праці

Внутрішньофірмовий ринок праці є основною частиною сфери, де зайнято населення, та відіграє вирішальну роль у процесах відтворення і розподілу робочої сили. Тут діє система соціально-трудових відносин, які обмежені рамками однієї організації (в широкому понятті). Головні особливості внутрішньо фірмового ринку праці полягають у тому, що, по-перше, всередині даного обмеження визначається ціна робочої сили і, по-друге, здійснюється це за адміністративними правилами та процедурами, встановленими на конкретному підприємстві з дотриманням загальнообов'язкових законодавчих актів.

Однак вказані правила і процедури встановлюються під впливом стратегічних цілей організації, особливостей корпоративної культури, еталонів поведінки тощо. А тому реалії купівлі-продажу робочої сили не завжди збігаються з теоретичними посилками. Так, заробітна плата іноді визначається не дією закону попиту і пропозиції, а в адміністративному порядку. На мікрорівні це може призвести або до надлишку, або до нестачі робочої сили. На макрорівні через внутрішньо-фірмові ринки праці діє сукупний попит і сукупна пропозиція праці. Тому держава має розробляти та застосовувати такі заходи, які, відповідаючи економічним законам, здійснювали б регулюючий вплив на адміністративні рішення підприємств будь-яких форм власності і підпорядкування.

У даному аспекті важливою стороною внутрішньо-фірмового ринку праці, яка потребує державного впливу, є внутрішньо-фірмовий рух робочої сили. На кожному підприємстві періодично виникає дисбаланс між наявною робочою силою і робочими місцями, тобто між попитом і пропозицією праці. Тому існує дві причини.

Перша причина -- це тимчасовий вихід з ладу частини робочих місць, причому вихід позаплановий, через аварії, перебої у постачанні сировини, матеріалів, комплектуючих, палива, електроенергії тощо. В результаті якась кількість працівників на певний період стає незайнятою. Виникає тимчасова вимушена незайнятість або внутрішньо-фірмове безробіття. Іноді це призводить до звільнення працівників і виходу їх на зовнішній ринок праці.

Друга причина полягає у тимчасовій відсутності працівників на робочих місцях через травми, хвороби, нещасні випадки, прогули або виникненні вакансій у результаті звільнення працівників з різних причин (вихід на пенсію, призов до Збройних сил тощо) з діючих робочих місць чи введення в дію нових робочих місць.

Коли дисбаланс виникає з першої причини, фірма намагається зберегти цей резерв робочої сили і не витрачатися на підготовку та підвищення кваліфікації нових працівників. Якщо ж дисбаланс виникає з другої причини, це послаблює виробничу дисципліну і погіршує роботу через тимчасовий дефіцит робочої сили. Тому необхідно приймати упереджувальні заходи цьому явищу.

Упереджувальним заходом щодо забезпечення організації відповідним персоналом у кількості та якості служить маркетинг внутрішньо-фірмового ринку праці, тобто сукупність управлінських методів і відносин, які поєднують у єдине ціле основні функції стосовно внутрішньо-фірмового врівноваження попиту і пропозиції робочої сили, забезпечення поліпшення її якості та підвищення конкурентоспроможності.

Головна ціль маркетингу ринку праці -- за рахунок реалізації необхідних заходів досягти забезпечення відповідної поточним завданням і стратегічним цілям кількості та якості персоналу. Для цього докорінно змінюється процес управління персоналом в організації.

Основне місце займають стратегічні проблеми управління персоналом на підприємстві. Цей процес стає цілісною системою. Кадрова політика суцільно суміщується з концепцією розвитку підприємства і виражається в комплексі її галузей, які подані на рис. 1.2.2.

Такі складові кадрової політики спрямовані на забезпечення надійного маркетингу на внутрішньо-фірмовому ринку праці та є регулятором, який створює передбачуваність процесів найму і звільнень.

Висновок

1) Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 384 с.

2) Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

3) Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці. Київ: Знання-Прес, 2001, 313 с.

4) Богиня Д.П., Куліков Г.Т., Шамота В.М., Лисогор Л.С. та ін. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати. Київ: Інститут економіки НАНУ, 2001, 300 с.

5) Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Ігри обміну . Київ: Основи, 1997, 585 с.

6) Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор'єва М.І. . Економіка праці й соціально-економічні відносини. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 440 с.

7) Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості. Київ: КНЕУ, 2003, 252 с.

8) Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Лісовицький В.М., Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ "Карвін", 2003, 704 с.

9) Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 1995, 471 с.

10) Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України. Київ: Основи, 1996, 345 с.

11) Ященко С. Безробіття та шляхи його подолання в Україні // Фінанси, №2, 2006р., - с.10-14.