Підприємство як об'єкт управління в ринкових умовах господарювання

Зміст:

Вступ

1. Підприємство як суб'єкт господарювання

1.1. Поняття і характерні риси підприємства, основні види його

діяльності

1.2. Нормативно-правові основи функціонування підприємств

1.3. Життєвий цикл підприємства

2. Підприємство в системі ринкових відносин

2.1. Організаційно-економічні особливості функціонування різних

видів підприємства

2.2. Об'єднання підприємств

3. Середовище існування підприємства

3.1. Внутрішнє середовище

3.2. Зовнішнє середовище

3.3. Роль і місце підприємства в структурному ринковому середовищі

Висновки і пропозиції

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Перехід до нових для нашої країни ринкових відносин, від соціалістичного господарства до економіки ринково-підприємницького типу, викликав необхідність розробки нової системи управління. Здійснювані в Україні економічні реформи дозволять інтегрувати народне господарство нашої держави у світову економіку та зайняти в ній належне місце лише при виконанні двох головних умов: по-перше, в основу реформ повинні бути покладені принципи і механізми, які панують у світовому економічному співтоваристві; по-друге, при здійсненні реформ повинні бути враховані особливості попереднього розвитку і сучасного стану економіки країни, менталітет і поведінкові характеристики населення тощо.

Умови функціонування підприємств та організацій нині різко змінюються на макро- та мікроекономічному рівні. Навіть в умовах перехідної економіки, не кажучи вже про ринкову, неприйнятними стають жорстке адміністрування, традиційно “соціалістичні” методи планування на перспективу на основі досягнутого рівня та екстраполяційних моделей, орієнтація не на ринкові потреби, а лише на можливості виробництва.

Під впливом процесів реформування економіки в Україні поступово складається нова фінансова система, яка включає в себе різноманітні фінансові відносини, пов'язані з утворенням і використанням грошових ресурсів, а також сукупність фінансових установ країни.

Враховуючи, що за нинішніх умов фінанси розширили межі свого впливу, усе більш актуальним стає завдання розробки методів і прийомів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів, інвестування коштів в активи чи проекти, що забезпечують доходи за допустимого ризику.

Завдання управління рухом фінансових ресурсів і фінансових відносин, які виникають між господарюючими суб'єктами виконує фінансовий менеджмент, який являє собою певну систему управління фінансовими ресурсами, яка включає процес розробки цілей управління фінансами підприємства або організації і здійснення впливу на них за допомогою методів, важелів і інструментів фінансового механізму.

Як відомо, до функцій фінансового менеджменту належать планування і прогнозування, організація, регулювання і координування, стимулювання, контроль і аудит. В свою чергу, планування і прогнозування фінансів насамперед пов'язане із прийняттям стратегічних рішень. Дослідження місця і ролі фінансової стратегії розвитку підприємства, проблем її інтеграції у стратегічний набір є завданням цієї роботи.

В Україні теорія і практика стратегічної діяльності та управління нею ще не зайняли належного місця. Очевидно, що в поточний момент більшості керівників підприємств сфера управління уявляється найскладнішою, оскільки керівники будь-якого рівня і профілю працюють довго та завзято, проте це не гарантує ні успіху, ні навіть виживання об'єкта їхнього керівництва.

1. Підприємство як суб'єкт господарювання

Основною ланкою економіки в ринкових умовах господарювання є підприємства -- суб'єкти господарювання. На підприємствах виробляється продукція і надаються послуги, створюються відповідні доходи і накопичення, які є основним джерелом формування як централізованих фондів грошових коштів держави, так і відповідних фондів підприємств.

Відповідно до Господарського кодексу України підприємство -- це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Підприємство, як правило, є юридичною особою, що визначається відокремленістю його майна, відповідальністю за зобов'язаннями цим майном, наявністю поточного рахунка в банку і діє від свого імені при вирішенні різноманітних питань у вищих посадових органах управління, суду, прокуратури та ін.

Підприємство як суб'єкт господарювання здійснює незаборонені законом держави різні види господарської діяльності, самостійно розпоряджається випущеною продукцією, отриманими від її продажу виручкою і прибутком, що залишаються у нього.

Для здійснення своєї діяльності підприємство формує майно, яке може належати йому на праві власності або повного господарського ведення.

Джерелом формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, отримані від реалізації продукції та інших видів діяльності; доходи від продажу цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від роздержавлення і приватизації власності, придбання майна інших підприємств і організацій; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян; інші не заборонені законодавством джерела.

Конкретні джерела формування статутного капіталу підприємства залежать від організаційно-правової форми його утворення.

У процесі формування статутного капіталу підприємство вступає у відносини з його засновниками -- юридичними і фізичними особами з приводу створення статутного доходу.

Статутний капітал використовується на придбання основних фондів і формування оборотних активів у розмірах, необхідних для здійснення нормальної виробничо-фінансової діяльності. У цьому разі підприємство вступає у відносини з постачальниками сировини, матеріалів, основних засобів та ін. Придбані сировина, матеріали і основні засоби використовуються підприємством з метою виробництва нового продукту. Таким чином, початковий статутний капітал інвестується в підприємство з метою створення нового продукту, нової вартості. Створений продукт реалізується за відповідними каналами і відпускними цінами, у результаті чого підприємство отримує виручку.

Якщо виручка, що надходить, перевищує витрати підприємства на виробництво і продаж продукції (собівартість), то підприємство одержує прибуток. Останній є результатом кругообігу коштів, вкладених у підприємство, і належить до власних фінансових ресурсів підприємства. Але цей прибуток не залишається повністю в розпорядженні підприємства, значна його частина у вигляді податків вилучається державою в бюджет. Причому ця частина прибутку вилучається у бюджет першочергово відповідно до чинних законодавчих актів. У цьому виявляється державний вплив на вибір напрямів і обсягів використання прибутку (доходу) підприємства. Так виникають фінансові відносини підприємства з державою з приводу розподілу чистого доходу (прибутку) [7].

Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, розподіляється на його розсуд. Як багатоцільове джерело для фінансування потреб підприємства цей прибуток використовується ним для накопичення і споживання, тобто створення резервів, виробничого розвитку, соціально-культурних потреб, матеріального стимулювання працівників підприємства тощо.

Для отримання додаткових джерел фінансових ресурсів підприємство може залучати на основі повернення запозичені кошти: довгострокові кредити банків, облігаційні позики та ін. Джерелом повернення цих запозичених коштів є прибуток підприємства.

Для отримання додаткових доходів підприємство може також придбати цінні папери інших підприємств і держави, вкладати кошти у статутний капітал новостворюваних підприємств або розміщувати вільні кошти на депозитних рахунках у банках, вступаючи при цьому у відносини з відповідними суб'єктами господарювання.

Здійснюючи господарську діяльність, підприємство самостійно фінансує всі свої витрати відповідно до виробничих планів, розпоряджається існуючими фінансовими ресурсами, вкладаючи їх у виробництво з метою виготовлення продукції і отримання прибутку.

Використовуючи власні фінансові ресурси для розвитку виробництва і отримання прибутку, підприємство водночас бере участь у формуванні різноманітних державних позабюджетних фондів, що підтверджує наявність розподільчих процесів у підприємстві, пов'язаних з використанням його фінансових ресурсів.

Фінансові результати діяльності підприємств, їх зміст і значення для розширення виробництва

У виробничо-фінансовій діяльності суб'єктів господарювання бере участь велика кількість взаємопов'язаних організаційних, трудових, матеріальних і фінансових факторів. Мета кожного суб'єкта господарювання -- якомога ефективніше використати ці фактори.

Ефективність використання факторів виробництва, зрештою, виявляється у фінансових результатах діяльності суб'єктів господарювання.

Економічний підсумок виробничої діяльності суб'єктів господарювання, що виражається у вартісній (грошовій) формі, є фінансовими результатами.

Фінансові результати діяльності підприємств характеризуються такими економічними показниками, як валовий і чистий дохід, прибуток. Розглянемо зміст цих показників як економічних категорій і загальний порядок розрахунку.

Вироблена суб'єктами господарювання валова продукція включає вартість спожитих засобів виробництва і новостворену живою працею вартість -- валовий дохід. "Валовий дохід, -- писав К. Маркс, -- це та частина вартості та вимірювана його частина валового продукту, яка залишається за вирахуванням частини вартості та вимірюваної його частини всього виробленого продукту, який відшкодовує вкладений у виробництво і спожитий у ньому постійний капітал". Отже, валовий дохід -- це частина вартості валової продукції за вирахуванням матеріально-грошових витрат, крім тих, що використані на оплату праці [9].

Однак К. Маркс зазначав, що "валовий виторг чи валовий продукт є весь відтворений продукт". Отже, у виторгу від продажу продукції та послуг у масштабі всього народного господарства виражена вартість валового продукту, який розподіляється на фонд відшкодування спожитих засобів виробництва та новостворену вартість, тобто валовий дохід.

Валовий дохід є узагальнюючим показником, який характеризує результати діяльності підприємств. Його розмір залежить від обсягу виробленої продукції та використаних на її виробництво матеріально-грошових ресурсів, крім тих, що використовуються на оплату праці.

Основними факторами підвищення валового доходу є збільшення обсягу виробництва продукції та зниження матеріально-грошових витрат.

Валовий дохід, створюваний на підприємстві, є джерелом оплати праці працівників сфери матеріального виробництва і накопичень, однією з форм яких є чистий дохід.

Чистий дохід -- це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування витрат живої і уречевленої праці. К. Маркс зазначав: "Чистий же дохід є додаткова вартість, отже -- додатковий продукт, який залишається за вирахуванням заробітної плати...". Таким чином, чистий дохід є додатковим продуктом, тобто це валовий дохід за вирахуванням коштів на оплату праці.

Чистий дохід, який створюється на підприємстві, поділяється на дві частини. Одна з них вилучається в дохід бюджету через механізм цін, друга залишається на підприємстві й визначається як різниця між вартістю продукції та витратами на її виробництво. Ця частина чистого доходу є чистим доходом підприємства.

Чистий дохід підприємства, у свою чергу, складається з реалізованого чистого доходу і чистого доходу, який залишається в залишках продукції, призначеної для внутрішньогосподарського використання.

Чистий дохід у залишках продукції, яка використовується на внутрішньогосподарські потреби, визначається як різниця між вартістю продукції за цінами реалізації та її собівартістю.

Реалізований чистий дохід розраховується за проданою продукцією і тому тотожний прибутку підприємства, отриманого від продажу продукції.

Отже, прибуток -- це частина чистого доходу, одна з його форм. Визначається він у встановленому порядку.

За розміром прибуток від продажу продукції, хоч і тотожний реалізованому чистому доходу, однак менший від чистого доходу підприємства на суму, що залишається в залишках продукції, використаної на внутрішньогосподарські потреби.

Крім прибутку від продажу на підприємствах розраховуються прибутки від основної, інвестиційної, фінансової діяльності, позареалізаційних операцій, загальний і чистий. Кожний з наведених видів прибутку розраховується за певною схемою і має власний розмір [5].

Загальний прибуток -- це прибуток від продажу продукції та надання послуг, реалізації інших цінностей і нематеріальних активів, інвестиційної та фінансової діяльності, скоригований на суму позареалізаційних (надзвичайних) доходів і витрат.

Чистий прибуток -- це частина загального прибутку після сплати з нього відповідних податків і платежів у бюджет.

Прибуток є найважливішим показником, який узагальнено характеризує виробничо-фінансову діяльність підприємства. В отриманому прибутку відображається виконання таких важливих якісних показників, як підвищення продуктивності праці, зниження собівартості та підвищення якості продукції, використання виробничих фондів. Прибуток є основним джерелом розширення основних і оборотних фондів, дієвим фактором, який стимулює (шляхом створення та використання фондів економічного стимулювання) до досягнення якомога вищих показників виробництва, джерелом доходів Державного бюджету.

1.1. Поняття і характерні риси підприємства, основні види його діяльності

Внаслідок суспільного поділу праці в кожні країні формується народногосподарський комплекс, який складається з декількох сотень галузей (чим більша і розвиненіша країна, тим більше галузей), в кожній з яких функціонують десятки і навіть сотні тисяч підприємств. Підприємство є основною ланкою народного господарства, оскільки на ньому відбувається поєднання особистісних і речових факторів виробництва, виготовляється в процесі праці вся сукупність економічних благ.

Підприємство -- самостійний господарюючий суб'єкт, який забезпечує виробництво товарів і послуг, здійснює науково-дослідну і комерційну діяльність з метою привласнення прибутку.

Двома сторонами підприємства є певна сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, наукових лабораторій тощо) та відносин власності, які виникають внаслідок привласнення засобів та результатів виробництва й управління власністю.

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу виробництва, розмірів підприємства на ньому існують основний та допоміжні цехи, дільниці, функціонують різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями та ін. Підприємство вступає у відносини спеціалізації, кооперування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.

Від характеру соціально-економічного поєднання працівників із засобами виробництва значною мірою залежить тип підприємств. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умові продажу робочої сили за певну заробітну плату, це підприємства капіталістичні. Капіталістам належить тут і економічна влада. Якщо засоби виробництва викуплені працівниками, як на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємством. Отже, основним критерієм розмежування підприємств є тип власності. З'ясуємо, які існують основні види підприємств.

Згідно з наведеними критеріями (типом власності) в Україні та в багатьох інших країнах розрізняють такі основні види підприємств:

- державні -- засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно виділяють загальнодержавні та комунальні підприємства;

- колективні трудові -- засновані на власності трудового колективу. Розрізняють колективні трудові підприємства (або народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій та ін. приватнокапіталістичні -- засновані на власності окремої особи (капіталіста), який наймає робочу силу;

- колективні (акціонерні) капіталістичні -- засновані на власності кількох власників капіталу, які наймають робочу силу;

- індивідуальні (приватні) трудові -- засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці;

- сімейні -- засновані на праці членів однієї сім'ї;

- спільні (змішані) -- засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу [11].

Існують також інші критерії розмежування підприємств. Так, за характером економічної діяльності вони поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання та ін. За сферою діяльності розрізняють місцеві, регіональні, національні, міжнародні підприємства. За кількісними показниками їх поділяють на малі, середні й великі.

Малі підприємства. У різних країнах до них відносять підприємства, неоднакові за величиною. У США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості та будівництві -- до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва -- до 50 працівників.

Малі підприємства кількісно переважають в усіх розвинутих країнах світу. У США, наприклад, із 20 млн. підприємств до категорії дрібних належить понад 18 млн., але їхня частка у доходах становить менше 10%. У Польщі налічується майже 2 млн. таких підприємств, в Україні -- менше 150 тис. діючих.

Позитивні риси малих підприємств:

- гнучкість і мобільність в управлінні та організації виробництва;

- повніше використання робочої сили та устаткування, низький рівень запасів;

- швидка адаптація до кон'юнктури ринку, місцевих умов, потреб споживачів, оперативне оновлення продукції;

- можливість швидкого впровадження нових ідей, проектів і створення нових взірців продукції;

- відносно невеликий капітал для їх створення;

- зменшення витрат виробництва за рахунок вузької спеціалізації, економії на управлінських витратах та ін.;

- високі шанси на успіх;

- значний внесок у створення нових робочих місць тощо.

Негативні риси діяльності малих підприємств:

- нижча продуктивність праці (у більшості випадків);

- неспроможність впроваджувати вагомі новітні досягнення науки і техніки;

- вища інтенсивність праці за рахунок подовження робочого дня, використання сімейної праці;

- економія засобів на створення умов праці, техніку безпеки;

- обмежені можливості підвищення кваліфікаційного рівня;

- більші труднощі з фінансуванням, отриманням кредитів, недостатність оборотних засобів, заборгованість тощо.

Засоби сприяння розвитку малих підприємств. Враховуючи значну позитивну роль малих підприємств, держава повинна сприяти їх виникненню, підтримувати їхню діяльність. Основними засобами підтримки є:

- фінансова -- гарантування позик, надання частини безкоштовних і пільгових субсидій, створення з цією метою спеціальних банків тощо;

- податкова політика -- зниження ставок оподаткування, звільнення від податків на певний термін, особливо в умовах впровадження підприємствами передових досягнень науки і техніки тощо;

- політика прискореної амортизації;

- надання державних контрактів;

- кадрова політика -- підготовка кадрів, підвищення їх кваліфікації, надання консультаційних послуг в управлінні підприємством та ін.

1.2. Нормативно-правові основи функціонування підприємств

Розкриває поняття підприємства ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні». Відповідно до даної статті, підприємство це основна організаційна ланка народного господарства України.

Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Відносини, що пов'язані з підприємствами в Україні, регулюються Законом «Про підприємства в Україні», а також спеціальним законодавством, до якого відноситься податкове, митне, валютне, фінансове, інвестиційне та інше законодавство, що регулює окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство про підприємство, то застосовуються; правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

- комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

- державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства встановлюються розділом VIII Закону «Про підприємства в Україні» [8].

В Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або згідно з рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених законом «Про підприємства в Україні» та іншими законами України.

Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з вимогами антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створено в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Створення підприємств шляхом виділення здійснюється із збереженням за новими підприємствами взаємо зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання, відповідно до ст. 5 вищеназваного Закону, видається відповідною місцевою радою, а в передбачених законодавчими актами випадках - Верховною Радою України за поданням первинного природо користувача при наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи або відповідної місцевої ради. Відмову у наданні природних ресурсів може бути оскаржено в порядку, передбаченому законодавством України.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або господарського суду. Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому законодавством.

Підприємство ліквідується також у випадках:

- визнання його банкрутом;

- якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

- якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства;

- на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.

Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

У разі злиття підприємства з іншим підприємством усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в результаті злиття.

При приєднанні одного підприємства до іншого до останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаного підприємства.

У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства.

При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства.

При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим ним органом. За їх рішенням ліквідація може проводитись самим підприємством в особі його органу управління.

Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

У разі визнання підприємства банкрутом його ліквідація проводиться згідно з ліквідаційною процедурою, передбаченою Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію підприємства, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію і про порядок та строк заяви кредиторами претензій. Поряд з цією публікацією ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.

Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідовуваного підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

Претензії кредиторів до ліквідованого підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване підприємство.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також за умови, якщо кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не подадуть позови до суду або господарського суду про задоволення їх вимог.

У разі визнання підприємства банкрутом черговість задоволення вимог кредиторів визначається відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" [8].

У разі ліквідації підприємства здійснюється капіталізація почасових платежів, належних з цього підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або із смертю громадянина.

У разі ліквідації підприємства вклад члена трудового колективу видається йому в грошовій формі або цінними паперами після задоволення претензій кредиторів.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

У разі реорганізації підприємства його права і обов'язки переходять до правонаступників.

1.3. Життєвий цикл підприємства

Сучасна економічна теорія менеджменту та практика формування ринкової моделі управління підприємством в Україні передбачають, насамперед, з'ясування методології та створення умов забезпечення життєвого циклу підприємства, як запоруки економічної безпеки і сталого розвитку економіки України.

Життєвий цикл підприємства укладається в складові етапів його руху, індивідуального відтворення: створення підприємства, його становлення і розвиток, можливість кризового стану, санація, банкрутство, відродження.

Щодо теоретичного тлумачення життєвого циклу підприємства, то це “вічний двигун”, оскільки первинна ланка економіки, де створюються усі без винятку товари виробничого і особистого споживання, не може завершити своє функціонування та зникнути з економічного простору суспільного відтворення.

Щодо практичного функціонування підприємства, то сучасні умови господарювання виводять підприємства за межі збереження їх індивідуального відтворення і безперервності проходження етапів життєвого циклу.

Ефективне проходження підприємством етапів його життєвого циклу водночас забезпечує економічну безпеку підприємства, тобто ефективне використання речових та людських ресурсів і забезпечення стабільного функціонування та суспільного відтворення.

На жаль сучасний стан економічного розвитку України не надає оптимізму щодо можливості забезпечення умов ефективного життєвого циклу підприємства та його економічної безпеки в сучасних умовах господарювання.

Існує загроза життєвому циклу підприємств в Україні. Складові загрози знаходяться у зовнішньому середовищі діяльності підприємств, тобто на рівні макроекономіки, і в індивідуальному відтворенні підприємств, тобто на рівні мікроекономіки.

До головних складових загрози слід віднести:

- економічну та правову невизначеність підприємств щодо власності;

- відсутність економіко-правового визначення підприємств за розміром - мале, середнє, велике;

- відсутність ринку і ринкової інфраструктури діяльності підприємств;

- несформованість механізму регулювання економіки в Україні;

- невизначеність корпоративного управління;

- несприятливий інвестиційний клімат в Україні для вітчизняних та іноземних інвесторів;

- проблемність співробітництва підприємств з партнерами в новому економічному просторі України-Росії-Європи;

- криміналізація та корумпованість економіко-правового простору функціонування підприємств;

- наявність тіньової економіки;

- відсутність належного попиту і платоспроможності споживачів;

- брак обігових коштів у підприємств.

Кожна з цих, і багатьох інших, складових формують загрозу економічній безпеці підприємств і потребують зусиль з боку суспільства по цілеспрямованому вирішенню проблем життєвого циклу підприємств в сучасних умовах ринкової орієнтації розвитку економіки України.

До пріоритетних напрямків вирішення проблем можна віднести:

- завершення регуляторної реформи в Україні;

- формування системи корпоративного управління;

- створення сприятливого інвестиційного клімату;

- забезпечення можливості співробітництва з Росією і країнами Європи.

Водночас кожен з напрямів потребує вирішення трьох кардинальних питань:

- визначність соціально-економічної системи;

- формування відповідної законодавчо-правової бази діяльності підприємств і функціонування системи в цілому;

- економічна безпека України.

Умовами, за яких можливо вирішення проблем, можуть бути лише політична, економічна і державна сталість України та суспільна воля.

Після формулювання місії встановлюються стратегічні цілі підприємства, які є способом виконання головної мети та допомагають сформувати стратегії. Цілі підприємства можуть бути різними, окремі з яких наведені нами у додатку 1. Звичайно, що передусім досягнення економічних цілей, тобто отримання прибутку, які забезпечують довгострокову прибутковість, життєздатність та розвиток підприємства, дає можливість реалізації підприємством й інших зазначених цілей. Бувають випадки створення соціально-орієнтованих підприємств, головною метою яких є, наприклад, нові робочі місця, охорона оточуючого середовища, тощо. Підприємства, які довгий час існують на ринку та добре зміцнили свої позиції окрім економічних цілей ставлять перед собою також цілі соціальні, корпоративні. Слід зауважити також, що не до усіх підприємств у процесі реалізації своїх цілей можна застосувати модель життєвого циклу. Для підприємств, наприклад, зі специфічними цілями модель життєвого циклу не є характерна, адже не усі українські підприємства створюються, орієнтуючись на “безмежне” існування. [4]

2. Підприємство в системі ринкових відносин

Суспільне виробництво - складна інтегрована система, яка включає різні організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та суспільства.

Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об'єкти з відповідною системою виробничих відносин.

В умовах ринкової економіки підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на підприємстві відбувається поєднання робочої с із засобами виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність господарювання.

Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Сутність підприємства найповніше виявляється в принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші платежі.

Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції. Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.

Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі і за рахунок валютної виручки [9].

Принцип матеріальної заінтересованості у кінцевих результатах праці передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення найкращих результатів.

Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв'язання завдань, пов'язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи.

Зайняті суспільною працею на підприємстві робітники, інженери та службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. В економічному розумінні трудовий колектив - це сукупний працівник підприємства і водночас суб'єкт економічних відносин, який здійснює спільну діяльність у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах, установах і організаціях, спрямовану на задоволення суспільних потреб.

Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.

Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:

- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;

- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;

- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Крім того, що підприємство функціонує в системі національної економіки, воно може вступати у відносини з іншими партнерами в системі світового господарства, що й зумовлює здійснення ним зовнішньоекономічної функції. Вона визначається місцем і роллю даного підприємства в міжнародному поділі праці. Зовнішньоекономічна функція реалізується розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва. Найбільш відомими формами такої спеціалізації і кооперації є міжнародна торгівля, організація спільних підприємств, участь у спільних міжнародних проектах, науково-дослідне співробітництво.

Зазначені функції реалізуються у взаємозв'язку. Недооцінка будь-яких з них може негативно вплинути на загальний стан підприємницької діяльності, її кінцеві результати [11].

В умовах ринкової економіки, як уже зазначалось, виникає безліч різних підприємств. В Україні нині налічується близько 10 тис. підприємств (без малих). Вони діють у різних галузях і різняться за багатьма ознаками, зокрема за формами власності, характером економічної діяльності, сферою діяльності і т.д.

Найбільший вплив на особливості функціонування підприємств справляє форма власності, оскільки від неї залежать особливості господарювання, система управління, принципи розподілу прибутку, соціальний захист працівників тощо. За формами власності можна виділити такі види підприємств: державні, колективні, приватні, спільні.

За характером економічної діяльності підприємства поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-дослідні тощо.

Залежно від сфер діяльності між підприємствами є відмінності, що дають підстави говорити про існування їх форм за такими критеріями. Наприклад, вугільні, нафтодобувні, залізорудні та інші гірничодобувні підприємства можуть створюватись лише в місцях покладів корисних копалин, наявності ресурсів. Отже, такі підприємства мають певну географічну обмеженість створення. Частина підприємств утворюються ближче до споживачів: хлібозаводи, кондитерські фабрики, побутові підприємства тощо.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються і своєю продукцією. Промислові, сільськогосподарські, будівельні підприємства виробляють, як правило, матеріальну продукцію. Але є підприємства, які надають послуги (наприклад, підприємства зв'язку, побуту).

Відповідно до господарського обсягу і кількості його працівників - незалежно від форм власності - підприємства можуть поділятись на: великі, середні та малі.

В ефективно діючій економіці завжди органічно поєднано в оптимальній кількості малі, середні та великі підприємства. У сукупності вони краще задовольняють різнобічні потреби суспільства, оперативніше реагують на вимоги ринку та на досягнення науково-технічного прогресу.

Також можна класифікувати підприємства за масштабами: масового, серійного та індивідуального виробництва.

З точки зору доходності (прибутковості) виділяються: прибуткові (високорентабельні), малоприбуткові (малорентабельні) та збиткові (нерентабельні) підприємства.

Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.

2.1. Організаційно-економічні особливості функціонування різних видів підприємства

Поточні витрати - це сукупність затрат живої та уречевленої на здійснення поточної торговельно-виробничої діяльності підприємства, а за натурально-речовим складом - спожиту частину матеріальних, трудових та фінансових ресурсів. До складу поточних витрат підприємства відносяться:

- витрати обігу;

- собівартість продукції, що виробляється;

- витрати на проведення позареалізаційних операцій(здача частини майна в оренду, здійснення фінансових інвестицій і ін.).

Витрати обігу - це сукупність затрат живої та уречевленої праці на здійснення процесу реалізації товарів, що виражені в грошовій формі. Вони є собівартістю послуг торговельного підприємства щодо доведення товарів від виробника до споживача та зміною форм власності (перетворення товарів на гроші).

Управління процесом фінансування поточної діяльності торговельного підприємства включає облік не тільки експлуатаційних витрат, а й витрат пов'язаних з придбанням товарів. Собівартість товарообороту - кількісна сума витрат, пов'язаних з закупівлею товарів і їх доставкою до місця реалізації.

Валові витрати виробництва та обігу згідно з 5 ст закону "Про оподаткування прибутку" є сумою будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах здійснюваних як компенсація вартості товарів, придбаних таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

В загальному по підприємстві можна виділити такі види витрат:

- витрати на перевезення;

- витрати на оплату праці;

- втрати на оренду та отримання основних фондів;

- амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів і нематеріальних активів;

- витрати на поточний ремонт основних фондів;

- знос та отримання МШП;

- витрати на паливо, газ, електроенергію для виробничих потреб;

- витрати на зберігання, підсортування, обробку, пакування і передпродажну підготовку товарів;

- витрати на рекламу;

- відсотки за кредит;

- втрати товарів в межах норм природного убутку під час перевезення, зберігання та реалізації;

- витрати на тару;

- відрахування на соціальні заходи;

- витрати на обов'язкове страхування майна;

- інші витрати.

Витрати обігу як економічний показник характеризують суму витрат, пов'язаних з використанням ресурсів підприємства, ефективність використання ресурсів підприємства визначає розмір витрат обігу. Рівень витрат обігу характеризує середні витрати обігу в розрахунку на одиницю товарообороту, тобто частку витрат обігу в роздрібній ціні товару.

Крім рівня витрат обігу в цілому по підприємству розраховують і рівні витрат обігу за окремими товарами і товарними групами (тобто знаходиться показник "витратомісткість продукції") [5].

Стратегія управління поточними витратами є допоміжною стратегією управління діяльності торговельного підприємства. Метою її розроблення є управління витратами обігу, виходячи з основної мети управління - максимізації ринкової вартості підприємства та збільшення його прибутку.

Розробка стратегії управління витратами обігу передбачає дослідження впливу процесів формування витрат на здійснення торговельної діяльності, визначення їхніх тенденцій та закономірностей, кількісної оцінки факторів, що сбумовлюють обсяг та рівень витрат. Отримання доходів - виручки від реалізації продукції (робіт послуг) - свідчать про те, що продукція підприємства знайшла свого споживача, що вона відповідає вимогам попиту ринку за ціною, якістю, іншими технічними, функціональними характеристиками та властивостями.

Необхідність отримання доходів від торговельної діяльності підприємства обумовлена потребою відшкодування витрат на ведення діяльності і отримання певної суми прибутку, яка забезпечує досягнення стратегічної цілі підприємства.

Основними джерелами доходів від продажу товарів є:

- торговельна надбавка до ціни придбання товарів;

- торговельна знижка з продажної ціни товару.

За своєю економічною природою торговельні надбавки та знижки являють собою ціну на послуги торговельного підприємства, їх рівень, як і рівень інших цін, в умовах ринкової економіки залежить:

- з одного боку, від співвідношення між попитом та пропозицією на торговельні послуги, ступеня конкуренції на товарному ринку (регіональному), якості послуг, що надаються, і рівня цін закупівлі та продажу товарів;

- з іншого боку, від витратоміскості реалізації товарів і норми прибутку, яка відповідає стратегії розвитку підприємства.

Управління доходами - це частина економічної стратегії торговельного підприємства.

Управління доходами спрямоване на створення економічних умов, що забезпечують відшкодування постійних витрат торговельного підприємства, покриття змінних витрат, які залежать від обсягу реалізації продукції, повної і своєчасної сплати всіх видів податків, обов'язкових платежів та забезпечення отримання цільового прибутку.

Прибуток - це різниця між ціною реалізації та собівартість продукції, між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво та реалізацію продукції, він характеризує кінцевий результат діяльності торговельного підприємства.

В торгівлі прибуток дорівнює різниці між доходом підприємства і його поточними витратами.

Абсолютна величина прибутку виступає узагальнюючим підсумковим показником, який характеризує обсяг фінансових коштів підприємства для розрахунків з бюджетом та позабюджетними фондами, формування фондів підприємства, призначених для стимулювання і розширеного відтворення.

Рентабельність - показник відносної прибутковості, який визначається як процентне відношення суми одержаного прибутку до будь-якого показника: обсягу товарообороту, величини витрат обертання, середнього розміру основних фондів і оборотних коштів, суми коштів оплати праці тощо.

Стратегія управління прибутком підприємства пов'язана з визначенням головної мети його функціонування. Формування доходів і витрат підприємства обумовлюються передусім обсягами його діяльності (товарообороту), асортиментною, ціновою політикою і ресурсним забезпеченням товарообороту.

Розробка стратегії управління прибутком передбачає дослідження динаміки прибутку та рентабельності, оцінку факторів, що обумовлюють їх величину, а також визначення достатності прибутку для вирішення завдань виробничого та соціального розвитку підприємства [8].

Обігові активи торговельного підприємства - це сукупність матеріальних та грошових цінностей підприємства, що знаходяться в постійному круговороті, змінюють свою матеріальну форму протягом одного операційного циклу та в повному обсязі переносять свою вартість на товари, що реалізує підприємство.

Під стратегією управління обіговими активами торговельного підприємства прийнято розуміти цілеспрямований процес формування обсягу та складу обігових активів, що дозволяє забезпечити досягнення цілей підприємства та завдань його управління.

Основними джерелами збільшення розміру обігових активів торговельного підприємства є:

1. Прибуток, що направляється на приріст власного обігового капіталу.

2. Продаж поза обігових активів чи закінчення терміну довгострокового фінансового інвестування.

3. Отримання кредитів.

4. Приріст статутного фонду.

5. Приріст фонду до оцінки вартості товарно-матеріальних коштовностей.

Основними використання обігових коштів, що призводять до зменшення їх розміру, є:

1. Фінансування приросту поза обігових активів.

2. Погашення чи зменшення зовнішньої заборгованості підприємства.

3. Використання коштів фондів цільового призначення на фінансування певних заходів, передбачених кошторисами витрат цих фондів.

Інвестиційна політика торгового підприємства - це сукупність заходів управління інвестиційною діяльністю підприємства, спрямованих на оптимізацію форм інвестицій, підвищення обґрунтованості рішень, що приймаються, зростання ефективності інвестиційної діяльності, зниження інвестиційних ризиків та забезпечення необхідного рівня ліквідності балансу підприємства.

Бізнес-план інвестиційного проекту - це аналітичний документ, що містить основні організаційні та економічні питання, пов'язані з реалізацією проекту.

На підприємстві не здійснюється інвестиційна діяльність в зв'язку з відсутністю прибутків.

Ефективність діяльності будь-якого підприємства залежить не тільки від його господарської діяльності, а й від старань та зусиль його працівників, про ефективність яких свідчать високі результати підприємницької діяльності та конкурентноздатність підприємства. Метою управління трудовими ресурсами є зменшення витрат підприємства на формування та утримання трудових ресурсів і збільшення результатів від їх використання.

2.2. Об'єднання підприємств

Господарські об'єднання класифікуються за певними матеріальними та юридичними критеріями.

Матеріальним критерієм є основа їх створення: досягнення спільних матеріальних та інших інтересів, координація їх діяльності, централізоване виконання виробничих та інших функцій тощо.

Юридичним критерієм класифікацій на види є правовий режим членства учасників об'єднання.

Відповідно за ознакою обов'язкового установчого документа розрізняють договірні та статутні об'єднання.

Договірними є асоціації та корпорації, статутними - концерни та консорціуми. Законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватись і в інші структури за галузевим чи територіальним принципом.

За галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі, та міжгалузеві, до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки.

За територіальною ознакою поділяються на республіканські, обласні, міські тощо.

З договірних об'єднань найпоширенішими є корпорації державних підприємств.

Корпорації -- договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Асоціація - це також вид договірного об'єднання, створений з метою постійної координації господарської діяльності. Централізація управління в асоціації відсутня. Правлінню не дозволяється втручатись у виробничу та комерційну діяльність підприємств. Договірні об'єднання відрізняються від статутних правовим режимом створення і функціонування. Засновниками можуть бути підприємства усіх форм власності. Створюються вони на добровільних засадах, на підставі багатосторонніх установчих договорів.