Метаморфози автобіографічного наративу: роман-пастиш, роман-портрет, Я.-роман

Размещено на http://www.allbest.ru

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Метаморфози автобіографічного наративу: роман-пастиш, роман-портрет, Я.-роман

Гончарова Юлія Станіславівна кандидат філологічних наук, доцент кафедри англійської мови для нефілологічних спеціальностей

Анотація

Статтю присвячено вивченню особливостей автобіогра- фізму в американській літературі першої декади ХХІ століття. Яскравим прикладом трансформації автобіографічного наративу є твори письме- нників-постмодерністів Дж. Барта, Д. Геллера і С. Діксона, в яких еталонна модель жанру автобіографії деконструюється. Художня практика ретекс- туалізації життя та онтологізації тексту у Дж. Барта, універсалізація нового автобіографізму в Я.-романах С. Діксона, постмодерністська автофікційність в романі про митця Д. Геллера є результатом розробки письменниками нових каналів трансляції особистісного поза посередництвом рівного автору героя чи оповідача, як в еталонних автобіографічних романах від першої особи. Трансформація поетики автобіогра- фізму в останні десятиліття полягає не в ослабленні онтологічного статусу тексту (Р. Барт) і не в переході до тотальної вигадки (С. Дубровський), а в розробці новаторських художніх прийомів розкриття особистісного. Обєднуючим фактором у творах американських письменників є не розвінчування існуючих концепцій «децентрованого» суб'єкта, а розробка нових способів художнього розуміння людини та життя, взаємопроникнення колись розділених сфер. Автобіографічна проза, в якій протягом століть шукали документальність, просту схожість з прототипом, незмінно відмовляючи і письменникові, і мові в творчій свободі, що породжує полівалентність смислів і значень, притаманних художньому тексту, наразі оголює свою двоїсту природу. Традиційна для класичної форми автобіографізму зверненість у минуле із сьогодення, яка сприймається як точка ретроспективного відліку, переінакшується. Замість образу шляхетного старця, який пише духовний заповіт нащадкам і в тиші розмірковує про пережите, перед поглядом читача постає химерне поєднання пишучих, думаючих, спостерігаючих, самодистанційованих «я». Автобіографічність у просторі тексту-письма набуває більш складних, опосередкованих мовних форм.

Ключові слова: автобіографія, автобіографізм, поетика, онтологі- зація, Я.-текст, пастиш, авто/портрет.

наратив автобіографічний література

Honcharova Yuliia Stanislavivna Candidate of Philological Sciences, Associate Professor at the department of English language for non-philological specialities, Oles Honchar Dnipro National University, Dnipro

METAMORPHOSES OF THE AUTOBIOGRAPHICAL NARRATIVE: THE NOVEL-PASTISHE, THE NOVEL- PORTRAIT, I.-NOVEL

Abstract

The article focuses on the peculiarities of autobiographicality in American literature of the first decade of the 21st century. The works of postmodernist writers J. Barth, J. Heller, and S. Dixon are vivid examples of the transformation of an autobiographical narrative. The traditional model of autobiography as a genre is deconstructed. The artistic practice of retextualization of life and ontologisation of a text in J. Barth's “Coming Soon!!! A Narrative” (2001), universalisation of new autobiographicality in S. Dixon's novels “I.” (2002) and “End of I.” (2006), and postmodernist autofiction in J. Heller's “Portrait of an Artist, as a Young Man” (2000) is the result of development of new channels for the transference of personal without the mediation of a hero or a narrator, who is equal to the author as in reference autobiographical novels from the first person. The transformation of poetics of autobiography in recent decades does not consist in weakening the ontological status of text (R. Barthes) and not in shifting to total fiction (S. Dubrovsky), but in the development of innovative artistic methods of revealing the personal. The unifying factor in the works of American writers is not debunking of existing concepts of the “decentered” subject, but the development of new ways of artistic understanding of man and life, the interpenetration of once separated spheres. Autobiographical prose, in which “documentary-ness” and a simple similarity to the prototype have been sought for centuries, is exposing its dual nature nowadays. Turning to the past from the present, traditional for the classical form of autobiography, is changed. Instead of the image of a noble old man, who writes a spiritual testament to his descendants and silently reflects on his experiences, the reader sees a bizarre combination of writing, thinking, observing, and self-distancing selves. Autobiography in the space of writing acquires more complex, mediated language forms.

Keywords: autobiography, autobiographicality, poetics, ontologisation,

-text, pastiche, auto/portrait.

Постановка проблеми. Сучасна автобіографічна проза залишається у фокусі уваги читачів та літературознавців завдяки гостроті та актуальності питань, що хвилюють її творців. Початок дискусії про амбівалентну природу автобіографічного наративу було покладено відомою статтею Ж. Гюсдорфа «Умови та межі автобіографії» (1956). Через десятиліття Ф. Лежен у невеликій книзі «Автобіографія у Франції» (1971) дав відоме визначення автобіографічного жанру як пакту, заснованому на дотриманні конвенційних правил (а саме: прозова форма твору, ретроспективність, ідентичність автора-героя-оповідача) [1]. У дослідженнях Ф. Лежена, Р. Паскаля, Дж. Олні, В. Спенгмена, Е. Брасс у центрі уваги проблеми референційності та цілісності автобіографічного суб'єкта, хронологічна послідовність (лінійність) викладу матеріалу, співвідношення факту та вигадки в тексті, конвенційна взаємодія автора та читача.

Відмова ж від конвенцій жанрового підходу у вивченні автобіографічної прози, який превалював у згаданих вище дослідників, розширення уявлень про різноманіття форм схрещення життя і літератури багато в чому відбулося завдяки роботам Р. Барта, П. де Мана, Ж. Дерріда та С. Дубровські (хоча, безумовно, ними не обмежується). Вплив пост- структуралістських та деконструктивістських ідей суттєво змінив методологію аналізу сучасних автобіографічних творів та підштовхнув дослідників до переосмислення природи автобіографізму в творчості письменників різних епох. Навіть більше, ці ідеї стали основою для художнього осмислення та прояснення складної природи самоопису для самих письменників. Поетика автобіографізму тісно пов'язана з філософськими категоріями суб'єкта, трансгресії, фрагментарності, декон- струкції, бажання, паррезії, тому що в центрі цих концепцій - людина. Мистецька полеміка з теоріями «смерті суб'єкта» знайшла своє відображення в романах провідних американських письменників-постмодер- ністів: Джона Барта Coming Soon!!!: A Narrative (2001), Джозефа Геллера “Portrait of an Artist, as an Old Man” (2000) та Стівена Діксона “I.” (2002) і “End of I.” (2006).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В роботах українських дослідників (В. Фесенко, Т. Гаврилів, В. Ліпіна, І. Насмінчук, Т. Черкашина, Т. Кирилова, І. Констанкевич) розглядаються різні траєкторії розвитку автобіографічної прози, зокрема в контексті постструктуралістських та деконструктивістських ідей, імагології, питань конструювання ідентичності в художньому просторі.

У зарубіжній науці вивчення автобіографічної прози залишається одним із пріоритетних напрямків. М. Хьюз, Р. Ремзі, М. Шерінгхем, Ж. Лекарм, М. Дар'єсек, В. Колона, Д. П. Ікін, Л. Гілмор, М. Сондерс, М. Біжур, Л. Андерсон та інші вчені в своїх дослідженнях прагнуть проаналізувати наслідки «лінгвістичного повороту» (linguistic turn), який змусив по-новому - крізь призму мови - поглянути на проблему суб'єкта та переосмислити відносини в рамках опозицій «правда-вигадка», «автор-герой», «текст-контекст», підштовхуючи митців до пошуку нових художніх засобів у вирішенні вічної колізії - неможливості схопити словом життя.

Слід зазначити, що теоретики поставили під сумнів традиційну концепцію жанру автобіографії. Було підірвано головне - статус суб'єкта в літературі, і, відповідно, єдність автора, героя, оповідача. Концепція відкритості, творчої свободи, невичерпності художнього тексту підштовхнула письменників до пошуку нових форм розповіді про себе. В епіцентрі дискусій, що розгорнулися, резонансна концепція автобіографії як «стирання особи» (de-facement) П. де Мана, в основі якої ідея видимого в prosopopeia [3] і його полеміка з не менш резонансною теорією автобіографічного мімесису Ф. Лежена. Проте, теоретики недооцінили найважливішу властивість оновленого наприкінці ХХ століття феномена художнього автобіографізму, а саме - розробку письменниками нових каналів трансляції особистісного поза посередництвом рівного автору героя чи оповідача, як у еталонних автобіографічних романах від першої особи.

Мета статті. Аналіз багатоканальної художньої інтерференції життя і творчості, яка знайшла втілення у творах письменників-постмодерністів і значно змінила традиційні уявлення про природу автобіографізму, буде в фокусі уваги у пропонованій статті. Поставлена мета визначає необхідність залучення історико-літературного контексту, а також використання поетологічного аналізу тексту у руслі постструктуралістської методології.

Художня практика ретекстуалізації життя та онтологізації тексту у Дж. Барта, універсалізація нового автобіографізму в Я.-романах С. Діксона, постмодерністська автофікційність у романі про художника Д. Геллера резонують з відомими постструктуралістськими концепціями автобіогра- фізму, а саме: стирання обличчя / de-facement (П. де Ман), автофікція (С. Дубровські), автографія (Ж. Дерріда), парабіографія (І. Гассан). Питання Гассана: «як може життя постати живцем, звільнене від нескінченних спіралей герменевтичного кола?» [2, с. 421] знаходить відгук в автобіографічній прозі на межі ХХ -ХХ! століття. І тут постає наступне питання: чи є вищеназвані твори ілюстрацією теоретичних ідей чи, навпаки, у постмодерністському автобіографічному письмі народжується новий формат розповіді про себе, виникають вишукані художні стратегії оголення та приховування особистого й особистісного? Пошук відповідей на ці питання визначають актуальність даної роботи.

Виклад основного матеріалу. Протест проти засилля прози автобіографічного факту, як і проти смертного вироку суб'єкту, пронизує всю творчість видатного теоретика і практика літературного постмодернізму Дж. Барта. У художньо-концентрованій формі нове трактування авто- біографізму постає в його романі «Незабаром!!! Оповідь». Тут він розробляє особливий тип нарації, ставлячи знак рівності між текстом і життям, створюючи постмодерністський автопастиш своєї творчості. та ускладнюючи співвіднесеность тексту та реальності.

Отже, «Незабаром!!!» - це постмодерна творча автобіографія- підсумок, в якій представлений новий, дещо екстремальний варіант «life- story». Художня новаторська форма текстуалізації свого-життя-творчості насичена концептуальністю. Це дає підставу розглядати цей твір як маніфест пізнього постмодернізму. Барт вкотре художньо трансформує стародавню техніку «оповідання-в-оповіданні», виявляючи її потенційні можливості у сучасних «лабіринтах e-fiction», «де словесний порядок розчиняється у віртуальній анархії; де Зачин, Середина, Кінець втрачають колишній зміст і послідовність, і такі давні опори як передзаданість сюжетної лінії та репризи, кульмінації і розв'язки, відкривають шлях абсурду ad-libitum: до «свободи від тиранії лінійності» (“narrative order deliquesces into virtual anarchy; where Beginnings, Middles, and Endings lose their longstanding sense and sequence, and such old standbys as plot- foreshadowings and reprises, climax and chathartic resolution, give way to ad- libitum jiggery-pokery: to freedom from the tyranny of the line”) [4, c. 13].

Принцип «re-orchestration», дещо романтизований і в той же час пародійний перегляд своїх творів, витісняє в бартовському тексті хронологічну послідовність подій і вказує на нову якість автобіогра- фізму, сутність якого в нескінченному оновленні та ускладненні зв'язків з реальністю. Це художня ілюстрація герменевтичного кола, про яке розмірковує І. Гассан [2]. Іронічна назва однієї з глав роману «Онтологічна обідня перерва: лише для романістів» (Ontological Lunchbreak: Novelists only) оголює цю авторську інтенцію. Мікросюжет цієї глави відтворює складні реплікації образа автора, висвітлюючі актуальні сьогодні онтологічні проблеми мистецтва. Тут керують новатор Аспірант, який прагне радикального оновлення літератури і створює свою першу «Capital-S Story», і навчений досвідом Emeritus, який обдумує свій «a quote-unquote Last Novel». Ці дві іпостасі наратора керуються конвенційним автором, який, в свою чергу, створений уявою «реального» автора та його дружини.

Барт втілює у слові своє «життя-в-літературі», наголошуючи, що це не література про літературу і не «література в другому ступені». В романі панує не умовний спосіб написав би, а триваючий теперішній час - пишучий Барт as a young man і Барт as an old man. Епосі цивілізаційних новацій у літературі (Novelist Aspirant пише гіпер-роман - e-text) протистоїть епоха культури книги - p-text, який пише письменник Emeritus. Лінгвістично ускладнено вибудовується пародійний і водночас енігматичний образ нової електронної літератури, яку створює Novelist Aspirant: «best companion on a dark and stormy night when there's not squat to do on H.F.I. except pick one's nose and suck one's home-brew and watch sitcom reruns till the power goes, sometimes all three at once. Nowanights that menu's larger by one mighty item, with its own menus of WWW menus...» [4]. Створюється гротескний образ семантики, лексики та граматики нової електронної мови, в якій суміш кліше масової культури та неологізації переплітаються в тексті з автобіографічними вкрапленнями, що відображають занепокоєння письменника про духовний стан культури. Автобіографізм бартівського роману в думках і словах митця, а не в правді фактів і дат, які в художньому просторі перетворюються на метафори і образи часу.

У своїй художній прозі та прозі «нон-фікшн» Барт розробляє нові форми співвіднесення літератури та життя. Ретекстуалізація свого життя в літературі не позбавляє його позатекстового існування, а стає своєрідною стратегією, спрямованою проти деманівського de-facement. Ця книга-Барт і є його життям, оскільки вона народжується як безперервне вписування себе в текст. Створюється неподільність тексту і життя його творця. Вводячи індекси автобіографічної достовірності, Барт прагне зберегти в тексті своє творче буття, яке він усвідомлює як єдине справжнє, як те, що дає можливість творчому суб'єкту набути сенсу життя. Знаменита теза Барта “Let us rebegin!” визначає сенс і цього роману про продовження себе в літературі і на землі.

Якщо Дж. Барт продовжує вражати шаленою постмодерною винахідливістю, то Д. Геллер реалізує автобіографічні інтенції в модусі іронічної інтелектуальної гри зі своїм життєвим і письменницьким досвідом. Він пише провокаційний роман-авто/портрет «митця на схілі віку», вибудовуючи антитезу до відомого претексту - романа-портрета Дж. Джойса. Втім, інтертекстуальність останнього роману письменника, опублікованого посмертно, не вичерпується художнім досвідом Джойса. Тут простежується і спорідненість з автобіографічними творами Д. Томаса «Портрет митця в щеняцтві» (Portrait of the Artist as a Young Dog, 1940) та М. Бютора «Портрет митця-молодої мавпи» (Portrait de l'artiste en jeune singe, 1967). На це вказує навіть ім'я-акронім головного героя - РОТА (Potrait of an Artist). Художня полеміка з Т. С. Еліотом, М. Твеном, С. Беккетом, В. Фолкнером, Дж. Бартом оголює багатофігурність літературного процесу і перетворюється на «полотно», де художній образ письменника вписується в «портрет» сучасної літератури.

Постмодерна техніка колажу дозволяє синхронізувати онтологічний та художній виміри. З одними письменниками Геллер веде інтер- текстуально виписану дискусію, іншим вигадує сюжети «чорного гумору». Розрізнений, на перший погляд, художній матеріал - тексти самого митця, які він вигадує «тут і зараз», на очах читача, його «внутрішні монологи» від третьої особи, авторефлексивні коментарі «автора в тексті» від першої особи, сприяють злиттю двох різноспрямованих творчих інтенцій - наміру «стерти обличчя» і створити «портрет».

Окреслені художні прийоми дозволяють Геллеру значно трансформувати автобіографічну нарацію і створити особливий тип постмодерного автопортрета-провокації, сутність якого в подвійному кодуванні. Транскультурний переклик з «Автопортретом» митця, що сміється, написаного Рембрандтом наприкінці життя, проблематизує феномен іронічного драматизму, оксюморонний характер якого надає автобіогра- фізму Геллера зовсім інший, не фікційний сенс, здатний розбити людині серце. Тут чути і відлуння привнесеного С. Беккетом в літературу комічного трагізму, і стимулюючи уяву експерименти Бютора. Герой геллерівського роману Юджин Пота не створює, а відтворює сюжети вже написаних романів. Так, образ Грега Сандерса, біржового маклера, який перетворився на комаху, нагадує «Метаморфозу» Ф. Кафки. Наступний нарис відтворює відомий діалог гена й хромосоми з книги Дж. Барта «Заблукавши в кімнаті сміху». Ці нариси, версії, записи, які спочатку сприймаються або як фон, що відтіняє пародійний модус роману, або як чергова ілюстрація переказу вже відомого - постмодерністський прийом, обіграний Х. Л. Борхесом у «П'єрі Менарі», насправді є важливим елементом у створенні авторської концепції «оповідання про себе». Переписуючи, Пота не просто привласнює, а проникає в особистий простір іншого письменника, сформований його мріями, бідами, сподіваннями. Він знов відкриває собі вже відоме, осягаючи своє «я» через творчість й духовний досвід іншого: «And Franz Kafka had been absolutely right in ending his long short story exactly where he did <...> But Kafka was a modest, inhibited author in Prague <.> and not a ran-conscious American author like Eugene Pota, one of many and typical» [5, c. 108]. В самоіронічному протиставленні вибудовується постмодерністський подвійний код: це одночасно виглядає і як автоконфесійність і як іронічне обігравання екзистенційного стану Пота-митця, його гіпертро- фованого почуття внутрішньої спустошеності, нездатності зрозуміти причини цього виснаження. Образ Пота - старіючого письменника - основа романного сюжету. Це він драматично переживає свою ситуацію і не дорівнює біографічному автору, який посміюється над Пота, над його «мавпуванням», підробками, переписуванням чужих текстів, і, в цілому, над таким станом сучасного літературного процесу, який називається «літературою виснаження».

Тема «Literature of Despair», на яку з болем реагує письменник Пота, відтворює відомий історико-літературний сюжет гострих дискусій в американській літературі 70-х років. минулого століття після вироку, винесеного Джоном Бартом у статті «Література виснаження» (1968). Тут Геллер-художник постає без маски Пота. Він із гіркотою визнає, що через багато десятиліть літературна ситуація не змінилася. Полемічно проступає ставлення Геллера - знавця літератури - до оптимістичного прогнозу того ж Дж. Барта, який через два десятиліття після свого вироку констатував тріумф «літератури поповнення» (Literature of Replenishment) [6; 7]. Так, дуже закритий і непублічний автор відкриває свій погляд на літературу, в якій його герой щосили прагне сказати своє «ударне» останнє слово.

У романі голосом «автора в тексті» озвучено ключову ідею геллерівського «Портрета» - пошук художніх засобів зняття конвенційної «біографічної / автобіографічної правди». Біографічні подробиці в цій історії «не більш значущі, ніж раптова злива або різкий запах жимолості» (“they too are no essential to this story than a sudden downpour would be or the sudden effluence of musky fragrance of honeysuckle”) [5, c. 36]. Головне тут - відтворення процесу творчого життя художника і його роману на різних етапах - від народження художнього задуму до його реалізації. Тому «істинність референціального регістру» в тексті Геллера, створеного в режимі, який С. Дубровський називає «навмисною фікцій- ністю самотвору» [8, c. 69], укорінено не стільки в іменах, датах або географічних назвах, скільки в інтертекстуальних посиланнях до всього корпусу геллерівських романів, два з яких - «Це не жарт» (No Laughing Matter, 1986) і «Тепер й потім» (Now and Then, 1998) - дослідники вважають автобіографічними.

Безумовно, роман може бути сприйнятий довірливим читачем прямолінійно, як сповідь старіючого художника Пота-Геллера про творче безсилля та неминучість кінця. Про це може свідчити збірне «ми» і факти життя письменника, які доповнюють образ протагоніста. Не дивно, що саме як «заключний роман» він і був сприйнятий критиками [9; 10; 11].

Непоміченим, здається, залишилося головне: у цій складній природі автофікційності хеллерівського портрета закладено руйнування конвенційного для жанра портрета запиту на пошук «подібності».

На відміну від «літературності» автобіографізму Дж. Барта і Д. Геллера, новаторство С. Діксона в цьому модусі зовні не так виявлено. Параметри класичного роману домінують в його романах “I.” і “End of I.” [13, 14]. В них немає гіпертекстуальності і відкритої полемічної інтертекстуальності. Втім, перетворення художньої матерії літератури та природи автобіографізму тут багатоаспектне та відзначене на всіх рівнях тексту. Новаторство С. Діксона полягає у подальшій художній трансформації модусу авторської присутності, розпочатого ще модерністами. Письменник знаходить нову форму прояву autos в особистісній прозі - прономіналізоване ім'я-ініціал «Я.», розкриваючи життя письменника як життя звичайної людини. В автобіографічних романах «Я.» та «Кінець Я.» автобіографічний герой Я. одночасно є метафорою авторської присутності в тексті (суб'єктивним авторським «я») та самостійним художнім образом (об'єктивним напівфікційним дистанційованим «я»). Художня стратегія трансгресії досвіду класичної автобіографії, що застосовується С. Діксоном, знаходить втілення в особливий реперсона- лізації тексту (ім'я-дейксис «Я.», використання дієслів в минулому часі в англійській мові, тобто «без особи»), в техніці «єдиного абзацу», в особливій художньо-смисловій, а не формальній природі фрагментарності, у семантичній багатозначності назв [12]. Поділ на він/я, ледве помітний в тексті, редукований загальнолюдськими моментами життя. У цій універсально-буттєвій безфабульності, безподійній повсякденності автобіографічних текстів Діксона проступає освоєння досвіду модерністського автобіографізму і, насамперед, провокаційного звернення до Everybody Г. Стайн (“Everybody's Autobiography”, 1937). Такий особливий автобіографізм із його онтологічною двоїстістю запускає механізм трансгресії як щодо еталонного автобіографічного, автоконфесійного жанру, так і романної фікційності. Відбувається формування нової сфери художності - наповнення світу літературних умовностей (герой, сюжет, жанр) світом людських реальностей, відкритих та незавершених як потік життя-буття. Автобіографізм як спосіб письма виявляє свою трансгресивну природу на всіх рівнях художнього тексту, розмиваючи межі вигадки та реальності в акті творчості.

У Діксона немає, як у класичних автобіографіях (в «Сповіді» Ж.- Ж. Руссо, «Автобіографії» Б. Франкліна), прагнення підтримувати відчуття справжності особистої відповіді, але дійсність входить в його романи в конкретних подробицях - це і страх розставання з коханою людиною, і гіркота переживання втрати близьких, і радість раптової зустрічі та співчуття чужому горю. Діксон не намагається довести, що його романи «Я.» та «Кінець Я.» - це не вигадка (як, наприклад, С. Дубровський у випадку з його автофікційним романом «Син»). Трансгресивний профіль автобіографічного героя (амплуа класичної автобіографії) проступає в його романах не в прямих самоспостереженнях та аналізі, а в потоці дрібниць життєвідчуття.

Діксон визначає свою техніку як «fragmentation», підкреслюючи не розірваність тексту, а особливість цієї нової художньої єдності життя твору, зітканого, здається, з численних випадкових ситуацій буття людини. «Я.» у романі Діксона не прочитується як знак сповідальності, «прямої» автобіографічності. Йдеться про «універсальні трагедії» та «універсальні радощі» [15], про свій досвід кохання, про турботи, які пережиті особисто. Втім, досвід Я. обмеженіший ніж досвід Діксона- письменника, звідси і одне із значень назви роману «End of I.». У цьому особлива стратегія Діксона - зашифровувати безліч значень у назвах своїх творів, які, за його власними словами, містять «коментар до роботи в цілому або додаткові смисли» («a comment on the work as a whole or an additional reflection») [16].

Висновки

Репрезентативні твори американських письменників розкривають міцніюче в «автобіографізованій» прозі останніх десятиліть відчуття грані між мовою і реальністю. Це супроводжується розробкою новаторських композиційних, стилістичних, звукових прийомів приховування / висвітлення свого життєвого досвіду, що продиктовано екзистенційною необхідністю відновлення зв'язків із матеріальним, яке наштовхується на товщі мовних конструкцій.

Трансформація поетики автобіографізму в останні десятиліття полягає не в ослабленні онтологічного статусу тексту (Р. Барт) і не в переході до тотальної вигадки (С. Дубровський), а в розробці новаторських художніх прийомів розкриття особистісного. Обєднуючим фактором у творах американських письменників є не розвінчування існуючих концепцій «децентрованого» суб'єкта, а розробка нових способів худож-нього розуміння людини та життя, взаємопроникнення колись розділених сфер.

Проведений аналіз дозволяє конкретизувати уявлення про особливості автобіографічних стратегій в чотирьох романах провідних американських письменників: «Незабаром!!! Оповідь» Дж. Барта, «Я.» та «Кінець Я.» С. Діксона, «Портрет митця на схилі віку» Дж. Хеллера, створених у першу декаду ХХ! століття. Американські письменники відкрили нові художні форми, вписуючи свої відповіді в теоретичний дикурс про автобіографізм, смерть суб'єкта, роль автора, розширюючи та ускладнюючи простір особистості в сучасній літературі.

Література

Lejeune F. The autobiographical conflict. French literary theory today. A Reader/ Ed. By T. Todorov. Transl. by R Carter. Cambridge, N.Y.: Cambridge UP, Paris: Edition de la Maison des Scieces de l'Homme, 1982. P. 192-222. [in English]

Hassan I. Parabiography: The Varieties of Critical Experience. American Critics at Work: Examinations of Contemporary Literary Theories / Ed. By VA. Kramer. Troy, N.Y: Whitston Publishing Company. 1984. pp. 421-442. [in English]

De Man P The Rhetoric of Romanticism. N.Y.: Columbia UP. 1984 [in English].

Barth J. Coming Soon!!! A Narrative. Boston, N. Y.: Houghton Mifflin Company, 2001. 180 p. [in English]

Heller J. Portrait ofan Artist, as a Young Man. Glasgow: Scribner, 2000. 234 p. [in English]

Barth J. The Friday Book. Essays and Other Non-fiction. New York: Putnam, 1984. 283p.

Barth J. Further Fridays. Essays, Lectures, and Other Nonfiction 1984-94. N.Y., Toronto, London: Little, Brown and Company, 1995. 377 p. [in English]

Doubrovsky S. Autobiographie/verite/psychanalyse'Autobiographiques: de

Cornelle a Sartre. Paris: Presses Universitaires de France, 1988. P 61-79. [in French]

Pinsker S. Understanding Joseph Heller . Columbia: University of South Carolina Press, 2009. [in English]

Fowles Anthony. Joseph Heller-The Novels. Greenwich Exchange, 2005. [in English]

Craig David M. Tilting at mortality: narrative strategies in Joseph Heller's fiction. Wayne State University Press, 2000. [in English]

Honcharova Y., Lipina V (2021). Stephen Dixon's Novels: Autobiographicality as Transgression. Respectus Philologicus, (39 (44), 89-100. Retrieved from: https://doi.org/ 10.15388/RESPECTUS.2020.39.44.79 [in English].

Dixon, S. End of I. San Francisco: “McSWEENEE'S”, 2006. 202 p. [in English]

Dixon, S. I. San Francisco: “McSWEENEE'S”, 2002. 200 p.[in English]

Dixon S. Interview: Retrieved from: http://failbetter.com/21/DixonInterview.php [in English].

Dixon S. Takes the Fifth. Retrieved from: http://www.fifthwednesdayjournalorg/ selections/fifth-dixon. html [in English]

References:

Lejeune F. The autobiographical conflict. French literary theory today. A Reader/ Ed. By T. Todorov. Transl. by R. Carter. Cambridge, N.Y.: Cambridge UP, Paris: Edition de la Maison des Scieces de l'Homme, 1982. P. 192-222. [in English]

Hassan I. Parabiography: The Varieties of Critical Experience. American Critics at Work: Examinations of Contemporary Literary Theories / Ed. By VA. Kramer. Troy, N.Y.: Whitston Publishing Company. 1984. pp. 421-442. [in English]

De Man P The Rhetoric of Romanticism. N.Y.: Columbia UP. 1984 [in English].

Barth J. Coming Soon!!! A Narrative. Boston, N. Y.: Houghton Mifflin Company, 2001. 180 p. [in English]

Heller J. Portrait ofan Artist, as a Young Man. Glasgow: Scribner, 2000. 234 p. [in English]

Barth J. The Friday Book. Essays and Other Non-fiction. New York: Putnam, 1984. 283p.

Barth J. Further Fridays. Essays, Lectures, and Other Nonfiction 1984-94. N.Y., Toronto, London: Little, Brown and Company, 1995. 377 p. [in English]

Doubrovsky S. Autobiographie/verite/psychanalyse'Autobiographiques: de

Cornelle a Sartre. Paris: Presses Universitaires de France, 1988. P 61-79. [in French]

Pinsker S. Understanding Joseph Heller . Columbia: University of South Carolina Press, 2009. [in English]

Fowles Anthony. Joseph Heller-The Novels. Greenwich Exchange, 2005. [in English]

Craig David M. Tilting at mortality: narrative strategies in Joseph Heller's fiction. Wayne State University Press, 2000. [in English]

Honcharova Y., Lipina V. Stephen Dixon's Novels: Autobiographicality as Transgression. Respectus Philologicus, 2021, (39 (44). P. 89-100. Retrieved from: https://doi.org/10.15388/RESPECTUS.2020.39.44.79 [in English].

Dixon, S. End of I. San Francisco: “McSWEENEE'S”, 2006. 202 p. [in English]

Dixon, S. I. San Francisco: “McSWEENEE'S”, 2002. 200 p.[in English]

Dixon S. Interview: Retrieved from: http://failbetter.com/21/DixonInterview.php [in English].

Dixon S. Takes the Fifth. Retrieved from: http://www.fifthwednesdayjournalorg/ selections/fifth-dixon. html [in English]

Размещено на Allbest.ru